Минулої зими на ковзанці у печерян зі щорсами вибухнули швидкоплинні жорстокі бойові дії, спричинені чимось подібним до того, що сталося тепер із Сорокою. Когось на ковзанці відметелили, але кого — встановити вже неможливо, свідки й учасники тих подій кажуть тепер абсолютно різне, але коли Ліхачова, Чигоріна та Кудрі з усіма своїми споборниками та союзниками завалили на верхнє поле, там уже відбувалося, наближаючись до кульмінації, епічне рубилово: «хазяї» не на жарт махалися з Червоноармійською, потроху схиляючи шальки терезів на свій бік. Священний принцип дворових єдиноборств: «двоє в драку, трєтій — в сраку» — у таких випадках сили явно не має: печерська юрма з ревом вдарила у фланг щорсам, вирішивши долю побоїща.
Хай там як, але цього разу у справі про побиття Сороки щорси були явно не при ділах.
5. Про силу згуртованої команди
До речі… Олекса та його друзі зростали собі пацани-пацанами: у війну грали, в сищики-розбійники (всі тротуари в районі стрілами крейдяними вималювали), у дворовий футбол, іменований «дир-диром», установивши замість воріт дві пари цеглин. Знов-таки традиційні дитячі забавки: квач, штандер, ті ж піжмурки. Траплялися сварки й бійки, навіть носи розбиті не такою вже рідкістю були, але все — по-дитячому, без злоби: сьогодні відлупцювали одне одного, надулися: «Я тобі це ще згадаю!», а назавтра — знов друзі. Старшання стрімко почалося в дванадцять років, коли пацани з паралельного п'ятого «Г» класу (що за мороки їх тільки взяли?) глибокої осені після занять на другій зміні гуртом відлупцювали поодинці половину Олексиного класу. Олексі тоді теж перепало, хоч і несильно, а він у вересні травмував коліно, та ще й як: і в лікарні лежав, і вдома, в гіпсі п'ять тижнів: не так давно зняли, тоді саме з ціпком шкутильгав та по електрофорезах швендяв — який з нього боєць?
Як на біду, головний отаман і заводій хлопців з Олексиного класу Микола Чабаненко, саме той, що потім красувався на районі, вишиваючи в бездоганних котонових белсах, того дня в школі не був: не виключено, що й прогуляв, він такі штуки вже тоді чинив запросто, а в шостому залишився на другий рік.
— Ну, не раз-два-три-п'ять! — розлютився він, назавтра довідавшись про свавілля, скоєне «гешками». — Всяке «ге» буде наших пацанів метелити! Ребзя, такого спускати ні за що не можна!
На перерві до «гешок» був висланий парламентер із жорсткою вимогою: після уроків — розбірки на шкільному подвір'ї. На їхнє зауваження: «В нас шість уроків, а у вас — п'ять» було дано відповідь: «А ми почекаємо».
Сорок п'ять хвилин були витрачені з толком на складання диспозиції та розстановку сил. Коли розпалені вчорашніми перемогами кривдники вилетіли на ґанок, на подвір'ї, ставши в ряд спинами до невисокого бетонного паркану, на них чекало всього п'ятеро: Сироп у збитій на потилицю кролячій шапці, товстун Уманський, маленький на зріст Вітько Зуб, художник Ляхов та Олексій зі своїм костуром.
— Оце й усі? — презирливо гмикнув Іванча — ватаг «гешок» Петько Іванків.
— Не всі, — запевнив його Андрій Кобза, вилізши з найближчих кущів і ставши до шеренги.
— Далеко не всі, — підтвердив Сява Фортуна, вилізши з-за паркану. За секунду він був поряд зі своїми. А потім щомиті з усіх боків з різних закутків з тими ж словами з'являлися нові й нові бійці й ставали в шеренгу.
— Скільки їх? — занервував Гоша Шляпкін, зметикувавши, що від вчорашньої чисельної переваги не лишається й сліду.
Вигаданий Чабаном прийом спрацював: рішучий бойовий настрій суперника, що володів ним відучора, було підірвано.
Практика показує: якщо в таких випадках не знайшлося того, хто одразу зацідить у пику котромусь із ворогів, то почнуться розмови й бійки не буде. Принаймні, масової.
— Ну, давайте, починайте, — сказав Чабан, розминаючи кулаки.
— А чого це ми? — перепитав Крейда, він же Сява Крендельков.
— Ну, вчора ж починали, — крізь зуби вичавив Микола.
— Сьогодні ваша черга! — нахабно заявив Іванча.
— А дзуськи! — заволав Кобза. — Вчора ви напали, коли ми не чекали й гадали, що ви друзі. А ну, нападіть, коли ми готові!
Потроху до розбірки втрутилися всі, почали щось кричати, зчинився такий галас, що вже розібрати щось було марно й сподіватися.
Якийсь старший хлопець, здається, з дев'ятого класу, що якраз проходив повз, одразу зрозумів, що до чого, й громоподібно гаркнув:
— Всі цитьте!
Менші принишкли від несподіванки, а він авторитетно заявив:
— Так ви нічого не вирішите. Хай ваші основні говорять, а решта мовчить. А ще краще — хай вони поб'ються.
Ця ідея Чабанові сподобалася, він зняв куртку, віддав її Кобзі, вийшов на вільне місце й гукнув:
– Іванчо, ну?
Той зняв пальто, віддав Гоші Шляпкіну, відвів Крейдину руку, що уперто тицяла йому свинчатку, — мовляв, не треба, й встав проти Чабана.
Старшокласник, що хотів був піти собі, залишився й зацікавлено дивився, що буде далі. А там було на що подивитися, хоча Олексієві дійство спочатку не сподобалося. Це було ніяке не рубилово, навіть не махач — дуель якась: бійці танцювали в стійці один довкола одного, роблячи обманні рухи й фальшиві замахи. Ногами й нижче пояса не били: тоді хлопчачі правила цього ще не дозволяли. Чабан декілька разів спробував атакувати потужними одиночними ударами, але Іванча досить вправно пірнав йому під руки. Займатися боксом в ті часи брали з чотирнадцяти, хлопцям йшов тринадцятий, де вони навчилися — питання, хоча, вулиця навчить…
«Що ж він одне й те саме робить? Цей уже призвичаївся», — подумав про бійців Олексій. Зі свого досвіду він вже знав: атакувати треба різноманітно й серійно. Не відав він іншого: навчений старшим братом, класним боксером, Чабан просто привчав Іванчу певним чином реагувати на конкретні дії і, лишень той звик і упевнився в ефективності свого захисту, знову показав удар лівою, а сам правою нанизав Іванчу, що саме почав пірнати, на потужний аперкот. Щоб вирубити — так не вирубив, але Іванча опинився на дупі на тротуарі. Він підвівся, потрусив головою та знову встав у стійку.
— Малий, тобі не досить? — крикнув старшокласник, але той вважав, що ще нічого не вирішено. А Чабан уже точно знав: Іванчі капець. Він провів класичну комбінацію «лівою — лівою — правою», потім — «лівий боковий — правий прямий», і Іванча з роз'юшеним лицем знов сидів на асфальті.
— Малі, брек, бій закінчився! — втрутився більший хлопець.
… «Гешки» йшли геть, а мірило однозначне: за ким залишилося поле бою, той і переміг.
— Що, отримали? — кричали їм в спину Кобза та Зуб, буцімто натовкли пику не одному Іванчі, а всьому його класові. Олексія такий результат не надто задовольнив: хотілося навішати звіздюлів особисто Гоші Шляпкіну, бо решта ворогів, з огляду на його ціпок та кульгаву ходу, вчора великодушно його не чіпали.
Саме тоді і Олекса, і Сироп, і Ляхов, і ще багато хто збагнули силу згуртованої команди.
До речі, Іванча незабаром перейшов до іншої школи й назавжди зник з Олексиного поля зору.
Потім взимку вони гуртом провчили, заваливши й добряче відбуцавши копняками, старшого на рік пацана Дробу, що плигав до них на шкільному стадіоні, а його однокласникам заявили: «Хочете гурт на гурт — давайте!» Ті не були такими дружними й не схотіли.
А ще за рік по тому ця дурниця — бійки клас на клас — абсолютно припинилися, бо хлопці жили в одному районі й влилися якщо й не до одних і тих само, то точно вже, що до дружніх контор.
6. Артіль
Вони трималися разом уже майже два роки. Їх було всього півтора десятки, а ядра — й того менше: шість перевірених пацанів. Не водилося при них ані малих, ані тьолок — і ті, й інші заважали мобільності. Зустрічі з дівчатами — особиста справа кожного, товариства не стосуються. Вони не були конторою, та й території своєї не мали. І так не звали себе, не йменувалися й шоблою чи кодлою — артіллю. Так вирішив їхній ватажок — опришкуватий і зухвалий Демон. Взагалі-то його звали Віталієм Демчуком, але він сказав пацанам звати його так, і вони, не ремствуючи, підкорилися.
А от билися — майже щодня, лишень знаходився привід, а вони його таки шукали. Їхній ватаг чітко просікав ситуацію: жертвами завжди ставали поодинокі юнаки чи нечисельні неорганізовані компанії. Жодного разу артіль не напоролася на згуртовану зграю, яка могла влаштувати добрий опір, ба й наваляти по перше число. Таких Демон відчував звірячим нюхом, навіть якщо вони порозбрідалися по атракціонах чи розсмокталися по танцмайданчику: чи довго їм зібратися на бойовий поклик: «Наших б'ють!»
Промашок практично не траплялося: вираховувалася жертва, а далі все відбувалося за відпрацьованим сценарієм. Головне — пристібатися: «Дай закурити! Дай десять копійок! Чого в тебе штани такі широкі, краще б ти дві спідниці вдягнув? Чого ти такий патлатий?» — хіба мало приводів причепитися до людини. Був і простіший: «Ага, попався, це — ти, я тебе пізнав!» Що тут має робити звичайний хлопець? Казати, що ні, це не я? Доводити, що тебе переплутали? Тю, вони попросту оточать тебе, зіб'ють з ніг й копатимуть носаками, не згадуючи про жалість. Вихід тут один: не чекати цього, а одразу бити чимдуж найближчого в ніс чи підборіддя й давати драла на всі заставки, змастивши п'яти. На такі випадки в отамана були люди з добрим ривком та пристойною витривалістю.
Збій стався лише раз: днями не змогли одразу завалити на схилах Дніпра довготелесого чувака з густою темною шевелюрою, який відмахувався не надто вміло, але затято, а дівка його так репетувала, що прибігли якісь дядьки. Самі були змушені тягу дати.
Хлопці з артілі не боялися помсти своїх жертв: Київ великий, а для своїх показових виступів вони вибирали завжди різні точки: то парк Партизанської слави, то Голосіївський, то Примакова. І на місця колишніх баталій прагнули не повертатися. От на «Супер-8» точно не підуть. Хай той патлатий тепер збирає свою контору й виловлює їх там, аж поки Дніпро не потече навспак. Днями вони поїдуть з того Києва на півтора місяці, а рік пройде — роз'їдуться хто куди, тоді й поготів — шукай вітра в полі!
Залишався невеликий шанс випадкової зустрічі, але поки доля була сприятливою до хлопців.
7. Дівчина з ердельтер'єром
Якщо ваша дитина років у дванадцять-тринадцять просить у вас собаку, щиро присягаючись все-все робити: гуляти, годувати, купати, чесати й стригти — сто разів подумайте, перш ніж піддатися на пристрасні слізні вмовляння: є велика ймовірність, що чотирилапого вихованця ваше чадо візьме радше вам, ніж собі. Бо за кілька років кровинка ваша витягнеться у привабливого плечистого хлопця чи миловидну ладну юнку з абсолютно новими вподобаннями та інтересами, а догляд за псом переміститься у вашого дитяти в реєстрах цінностей та пріоритетів з розряду великого щастя в перелік надокучливих обов'язків, адже ходити на вечірки, на підготовчі курси, на якісь репетиції чи заняття в спортивній секції, ба й посидіти з друзями на Броді й послухати віртуозну гру на гітарі неперевершеного Фортуни — значно важливіше, ніж швендяти з псом по якихось пустирях, чекаючи, поки він випорожниться… І якщо ви самі в дитинстві, надивившись фільмів про Мухтара, Біле Ікло, чотирьох танкістів та Шарика, К-9, Цивіля, білого Біма, прикордонного пса Алого, Лессі та Бетховена, марили собакою, то, можливо, щоранкові й щовечірні споглядання, як ваш кудлатий чи гладкошерстий супутник у сто п'ятдесят перший раз піднімає лапу під черговим кущем чи деревом, не викличуть у вас надто негативних емоцій. Ви навіть знайдете для себе певні плюси: «Два рази на день він виводить мене на свіже повітря!» Та якщо до кінології ви з пелюшок байдужі, то догляд за кинутим на ваше піклування собакою, взятим з вашого ж дозволу, перетвориться на суцільне незаслужене покарання терміном у цілий собачий вік. А живуть собаки, знаєте, років десять-п'ятнадцять. Є, щоправда, ще один «варіант»: віддати пса в так звані «хороші руки». Але, погодьтеся, якщо чітко пам'ятати те, що вибирали його саме ви із вашим дитям, а не він вас, що за два-три роки, поки чадо награлося, він полюбив вас і вважає своїм другом, а себе — членом родини, такий вихід виглядає малодушністю, а якщо сказати чесно — просто зрадою. І дуже-дуже поталанить, — і вам, і надто — чотирилапому вашому годованцеві, — якщо на майданчику, де вигулюють собак, підбереться товариство однолітків вашого раптом вилюднілого спадкоємця або просто цікавих людей. Тоді питання «чому я?» щодо прогулянок із собакою ані у вас, ані у вашого нащадка практично не виникатиме.
Спеціально облаштованих майданчиків для вигулу та дресури собак з різними бумами, бар'єрами, сходами й шанцями в ті часи в Києві було раз-два та й край лікові: на верхньому полі Центрального стадіону, на схилах Дніпра, в клубі службового собаківництва ДТСААФ і… здається, все — тому цим словом називалися всі пустирі, на яких збиралися собачники зі своїми вихованцями.
Один такий був неподалік від Олексиного будинку — чималеньке обнесене високим парканом пустище, де старі дореволюційні будинки досить давно зламали, а розпочати будівництво нових за кілька років так і не спромоглися: чи то хвалена планова економіка дала збій, не розрахувавши наявні в неї тоді ще народні кошти, чи то плани її сягали такої віддаленої в часі перспективи, що собаки стільки не живуть. Хай там як, але пустище щовечора десь о дев'ятій оживало, стаючи місцевою філією клубу кінологів-аматорів. Завсідниками тут були сам Олексій з ерделем Вестою, Вітько Заєць на прізвисько Белс, або й Довгий Белс (що характерно, белси він принципово не носив, віддаючи перевагу традиційним брюкам), — з боксером Джином та Серьога Омельчук, він же — просто Ом — з доберманшею Альмою. Власне, Белсом майже дорослий уже Вітько став через дивну звичку вітатися з усіма хлопцями: «Привіт, белсе!», — а означення йому навісила решта компанії за пристойний зріст. Заходили ще Марат із мускулястим, як Стів Рівз, тигровим боксером Туманом, навідувалися Вітя Калач з величезним чорним догом Алмазом, Натаха з лякливою білою болонкою… От, здається, і всі. Решта з'являлися на майданчику спорадично й помітного сліду в нашій історії не залишили. Була у товариства непорушна традиція: якщо першим приводили, скажімо, Алмаза, то з Туманом на пустир уже не заходили: пси без жодних прелюдій у вигляді гарчання, настовбурченої холки та демонстрації ікл кидалися один на одного й влаштовували таке мочилово вкупі з м'ясорубкою, що на всі боки криваве шмаття летіло. Так само й Алмаза вели кудись в інше місце, якщо першим прийшов Туман. Хазяї виявилися мудрішими й свідомо розводили невгамовних бійців.
Вчора Олекса на майданчику не був: забирав у Шварцбергів свою обновку, а з Вестою гуляв батько — звісно, не тут, а на закинутому стадіоні колишнього інтернату, де збиралася інша компанія собачників: переважно його, батькового, віку. Те товариство Олексій майже не відвідував: там говорили про різну дорослу туфту на кшталт де хто що дістав і ніхто не чув не те що про Гіллана чи Ковердейла — де там, навіть ім'я Джеймс Ласт заганяло тамтешніх дядьків у важкий ступор нерозуміння.
…І так завжди: ходи кудись хоч цілий рік кожного дня, варто один вечір пропустити — обов'язково щось цікаве станеться без тебе.
На пустирі вже дехто зібрався: Белс, Ом і малий Марат, власник пса-культуриста.
— А в нас нова дівчина з'явилася, — усміхнено повідомив Серьога-Ом.
— Яка дівчина?
— Кльова, — дуже серйозно сказав Довгий Белс. — Між іншим, теж з ердельтер'єром. Іриною звуть. Скоро прийде.
— З нашої школи, в десятий перейшла, нічого особливого, в нас таких — хоч греблю гати, — з авторитетною недбалістю кинув малий.
— Ти там знаєшся на старших дівчатах, пацан, — урезонив його Вітько. Того літа Марат перейшов до восьмого класу, що в теперішньому освітянському численні дорівнює дев'ятому, і образливих натяків на своє малолітство від когось іншого не потерпів би, але Вітя-Довгий Белс рішенням деканату був переведений аж на другий курс автодорожнього інституту і в дівчатах, принаймні наразі, в силу великої фори в часі, наданої віком, дійсно розбирався краще. А Марат за віком у цій компанії був наймолодшим. Тому він демонстративно презирливо гмикнув, але озвучувати свої експертні висновки щодо дівочої краси припинив.
Собаки гасали між високими бур'янами, що густо поросли на пустирі, а хлопці знічев'я розпалили багаття зі старих поламаних ящиків, котрих під парканом валялося неміряно — мабуть, з найближчого магазину повикидали. Вогонь горів весело, з апетитом жеручи дошку за дошкою, кидав відблиски, потріскував, спрямовуючи в темне вечірнє міське небо негусті рої жовтогарячих іскор.
Городянинові не вистачає спілкування з живим вогнем: ані пічки в нього, як правило, ані каміна — стандартна міська квартира на них не розрахована, а газова плита — не те, що не кажіть. І зараз негусто таких, хто в багатоповерхівці може собі щось подібне дозволити, а в ті часи їх було й поготів — лічені одиниці, якісь міфічні знайомі знайомих, котрих самі переказувачі тих легенд на власні очі не бачили, а лише чули про них від тих, хто буцімто їх лицезрів і навіть дрова в їхній камін підкидав. Чи не підсвідомою тугою за домовим огнищем пояснюється нестримне бажання містян, лишень опинившись на природі, негайно розпалювати ватру? Є щось первісне, споконвічне, первозданне в спогляданні за пломенем. У затишному відчутті його животворного тепла на своїй шкірі. Це, мабуть, у нас ще з тих доісторичних часів, коли вогонь був і прихистком, і захистом, коли єдиною зброєю були дрюк чи крем'яна сокира, а десь зовсім поряд, у чагарниках, підкрадався до постоянки людей який-небудь махайродус чи того гірше — печерний ведмідь. Із роздумів Олексія вивів приємний дівочий голос: