— Добрий вечір, хлопці! А це ми з Джеком.
Мабуть, то і була та нова дівчина з ердельтер'єром. Пес виявився юним і не чистопородним: такі речі Олексій просікав з першого погляду. Нічого дивного в тому, що розглядав він спочатку собаку, а не її власника, немає: справжній кінолог, хоч професіонал, хоч аматор, завжди так зробить. Джек геть не зацікавив Олексу: явний метис без родоводу, хоч і симпатичний, і хлопець перевів погляд на хазяйку.
Вона була дійсно кльовою: невисока, доладна, темноока, з каштановим блискучим волоссям. Міні-платтячко відкривало стрункі точені ніжки, а нігті, — на руках і на ногах — зауважив він, — були вміло пофарбовані темно-вишневим лаком. І усмішка — променяста якась, чи то так здавалося у відблисках багаття… А парфум — ні в кого з дівчат такого не було ані в старій Олексієвій школі, ані в теперішній, і навіть у перших красунь на «п'ятаку» — легкий, прозорий, невагомий, із ледь вловимою делікатною присутністю…
— Я звуся Олексієм, а ваше ім'я мені вже відоме, — відрекомендувався хлопець.
— От і добре, — усміхнулася дівчина. — Будемо знайомі.
Парубки й говорили з нею ні про що — так, пусті теревені правили, й побула вона недовго:
— Ви, хлопці, пізно собак виводите, — й стала кликати свого Джека. Той був не надто слухняним — підійшов з четвертого разу.
— А ми можемо виходити раніше, — не збентежився Довгий Белс. — Якщо ви, звісно, складете нам товариство. Приходьте завтра о пів на дев'яту!
Вона усміхнулася, взяла свого захеканого — встиг таки нагасатися! — пса на повід, зробила всім ручкою — мовляв, загальний привіт — і легкою ходою залишила пустир.
— Так я не зрозумів: вона прийде чи ні? — обвів поглядом присутнє чоловіцтво Ом.
— Та де вона подінеться? — впевнено виголосив малий Марат. — Де вона тут кращу компанію собі знайде? Так що, спокуха, чуваки, все буде тіп-топ!
Він свиснув Тумана, з дорослою гідністю потиснув усім руки й повільно пішов з пустиря.
І тут Олексій згадав, що вже бачив цю дівчину: цієї весни вона сама підійшла до нього на вулиці:
— Ой, це у вас — ердельтер'єр?
Такий факт не здивував парубка: порода була на піку популярності, і на Весту часто звертали увагу. Але того разу Ірина, в фасонистому імпортному плащі, брюках кльош, модній перуці та макіяжі в стилі дівчат з гурту АВВА, видалась йому значно старшою: років двадцять — двадцять три, — визначив тоді він і, виявляється, помилився; тепер-то чітко видно: — приблизно ровесниця.
Вогонь догорів, перетворившись на купку жару, Ірина пішла, вечір якось сам собою вичерпався. Це відчули всі троє, а озвучив прагматичний Ом:
— По хатах?
— Ні, не діло вогонь кидати, слід загасити, — заперечив майже дорослий Белс. Він взагалі був правдивих поглядів.
– І як? — запитав бездумно Олекса.
— По-піонерському, — без жодного сумніву визначив правильний студент. Піонерський спосіб гасіння багаття полягав у тому, що хлопці щодуху пудили на кострище; Олексієві він ніколи не подобався й здавався непристойним: землею закидати чи водою залити — зовсім інша річ… А витягти прилюдно причандалля й дзюрити на жариво практично з того місця, де ще кілька хвилин тому стояла така неземна дівчина, було просто блюзнірством, і він відмовився:
— Я сцяти не хочу.
— А я хочу, — заявив далекий від сентиментів Ом, і вони на пару із Белсом у два струмені за лічені миті розправилися із залишками жару, вигасивши його на вугілля. Белсів Джин кілька разів коротко потяг в себе повітря і, лишень вони відійшли, підбіг туди ж і задер лапу, наслідуючи приклад старших самців зграї.
Белс одразу похиляв додому, а Олексій з Омом ще постояли у дворі, викуривши під балачки по цигарці: спілкуватися з Серьогою було загалом незрівнянно легше, ніж із Віктором-Белсом: той претендував на лідерство у майданчиковому товаристві через один тільки свій старший вік, тобто — за чіткими традиціями вулиці — без достатніх на те підстав. Треба бути однозначно крутішим: не так сильнішим фізично, як хоробрішим, відчайдушнішим, авторитетнішим, до того ж — битим на голову заводієм, знаним не лише на районі, а й за його межами, словом, переважати решту претендентів якщо вже не в кожній характеристиці, то в сумі багатоборства, причому — з великим відривом. Вітя Заєць серед своїх однолітків котирувався так собі, ні теє ні онеє: звісно, не шістка, але й далеко не основний, а репутація — вона й в Африці — репутація: як не намагайся перед молодшими на рік-два-три парубками себе показати, а вона за тебе вже наперед сказала, і змінити щось — ой, як важко… Серьога Ом, теж старший за Олексу, але не на два, а лише на півтора роки, не корчив із себе шерифа Маккенну, демократично визнаючи їхню взаємну рівність. Тому з Омом спілкуватися було аж он як простіше.
— Яка гарна дівчина, — озвучив свої враження від нового знайомства Олексій.
За молодіжним вуличним розмовним лексиконом належало сказати не гарна, а кльова, класна, офіґенна, на крайняк — чотка, і не дівчина, а подруга, тьолочка, чувиха або герла — комбінуючи ці загалом позитивні слова залежно від ступеню свого враження. Та Олексієві вони видалися не гідними Ірини, і Ом одразу зрозумів це:
— Тащишся від неї?
— Вона неймовірна.
— Тьолочка шедевральна, — погодився Серьога. — Та ти, гляди, Алексе, на неї не западай.
— Ти запав? — миттю перепитав той.
— Мені бім-бом, — байдуже виголосив Ом. — А от Белс не тільки запав, але вже й зайнявся нею: вчора провів, телефончик взяв.
— А чого ж сьогодні не пішов проводжати?
— У нього й спитай, — знизав плечима Сергій.
Це був грім серед ясного неба. Один-єдиний раз не прийшов, і треба було статися, що саме того вечора… а цей уже встиг…
У ті часи підвалини ще не було остаточно розхитано: не те щоб ніхто ніколи не западав на дівчину свого друзяки, не сказати, щоб не уводили подружок у товаришів, але вважалося це моветоном найгіршого ґатунку, вартим як не тотального остракізму, то принаймні несхвальних косих поглядів — дивлячись по ситуації. І виправдати таку парочку — та й то не одразу — міг лише факт очевидного великого кохання. Інша річ — якщо для твого товариша дівчина вже колишня, тоді ти вже у повному праві й можеш не зважати: хто з них кого послав, а хто тепер — убивається. Або — ви з корешем на пару одночасно підкотилися до вільної герли — тут вже, що називається, займайтеся: беріться на всі штуки за всіма правилами мистецтва залицяння хто на що придавсь — аж до того моменту, поки вона не вибере, а тоді — невдатний, відступай!
А тут, хоч Ірина ще не Белсова подруга, але … Він захотів проводжати — вона погодилася, попросив телефончик — дала, отже, не проти, щоби він робив і подальші кроки…
Олексій розумів: навіть якби він не пропустив той вечір, не факт, що обрали б його; Белс — старший парубок, а для дівчат це багато означає, але з'явився би хоч шанс на чесне суперництво. Та вчора він на майданчик не прийшов: забирав у Сашка котонові штани — не кожен фарцівник визначить, що не фірмА…
І Белсове «пів на дев'яту» не влаштовувало: о цій порі він зазвичай тільки уходив з П'ятака-на-Броді, тридцяти хвилин якраз вистачало, аби доїхати додому, взяти Весту й вийти на собачий майданчик.
Треба сказати, що «п'ятак» знаходився на іншому кінці Печерська — в районі старої квартири, звідки Олексієва родина переїхала три роки тому. В тих же краях була й стара школа, куди він з упертою відданістю їздив до останніх зимових канікул трамваєм чи автобусом зі своєї Різницької вулиці. За цей час педколектив його альма матері зазнав непоправних втрат, та все з числа улюблених учителів: русачка та англійка пішли на пенсію, математичка — до престижної спецшколи. Історикові Аркадію Захаровичу змінили «навантаження», і в Олексієвому класі він більше не читав. Звільнилася навіть незмінна класна керівничка — українка Марія Федорівна, за незбориму вимогливість прозвана учнями всіх поколінь Марфою — за аналогією із відомою суворістю новгородською посадницею. Замість неї з'явилася Лариса Іванівна — здоровенна злостива бабега з рудою дулею на потилиці — на прізвище Кузькіна, до котрого одразу ж ідіоматично приліпився російський іменник мать. Кузькіна-Мать замість Марфи — це занадто, тим паче що викладала рідну мову тезка суворої середньовічної правительки не в заміру краще від носійки стійкого фразеологічного прізвиська. Усіх, хто їй наважувався суперечити, Кузькіна-Мать іменувала «наґлєцами», і Олексій з його незалежним характером негайно потрапив до їхньої не надто численної когорти, до того ж — у перші номери. Сумніви щодо доцільності сповідувати вірність рідній школі, до котрої пішов колись «перший раз у перший клас», навідувалися до Олексія і раніше: і викладачі вже не ті, і поглиблене вивчення математичного аналізу за товстезним підручником Вілєнкіна-Шварцбурда не збігалося із його подальшими літературно-філологічними планами. Тримали тільки друзі, але й тих, хто залишився після восьмирічки, у зв'язку із формуванням класу майбутніх світил точних наук та зірок інженерії розтасували по всій паралелі. Ну, дійсно: Ляхов до художньої школи перейшов, Толян Сєров, він же Сироп, вступив до суворовського училища, Вітько Зуб, не відчуваючи потреби ставати новим Лобачевським чи Галуа, перейшов до «Б» класу, туди ж подалися й подруги Соловець та Дьоміна, а Студенюк та Андрющенко під впливом таких корифеїв, як Віленкін, Шварцбурд, Каплан, Рибкін та Сканаві перетворилися на формених кібериків, конкретно схиблених на математиці.
Останньою краплею стали загальношкільні батьківські збори наприкінці першого півріччя дев'ятого класу, де Кузькіна-Мать прилюдно провістила: «Було в школі два наґлєца: Ляхов та Дем'яненко. Так от Ляхов пішов від нас, а другий на наше горе залишився!» Після цього демаршу осоружної українки на сімейній раді було вирішено, що триматися за такий навчальний заклад більше сенсу немає, хай педагогічна стезя Кузькіної-Матері буде безбідною, і Олексій перейшов до іншої школи — за місцем проживання. Але перенести документи з однієї канцелярії до другої — не питання, а друзів-то через недолугу віщунку, що й уроки-то вела, не відриваючись від конспекту, міняти не станеш. Тому в канікули чи вихідні Олексій за першої ж нагоди їхав на «п'ятак». Зрозуміло, що тамтешні завсідники через пристойну відстань, — дві зупинки тролейбусом та чотири — трамваєм чи автобусом, — нікого з відвідувачів собачого майданчика і не знали.
Так що Белсове «пів на дев'яту» створило Олексі великі незручності. Він докурив, щигликом відкинув недопалка в кущі («Пфе, як некультурно!», — згадав героїню мультика про Карлсона), зиркнув чогось догори: там, стрімко прокреслюючи в небі яскраву лінію, падала, доживаючи останні миті, зірка. Він нічого не загадав; що просити в зірки, котра вже падає: їй що, мало своїх проблем?
8. Ірина
Два роки тому батько Ірини різко розвернув і своє життя, і сім'ї, перейшовши на службу до республіканського МЗС. Оскільки спеціальної освіти він не мав, його одразу зарахували слухачем до дипломатичної академії в Москві та надали в Білокам'яній відомчу квартирку: не хороми й не палати, але ж не навік, перекантуватися з сім'єю шість семестрів — й такої вистачить. А попереду маячила омріяна робота в якомусь посольстві — і прощавай, тимчасовий прихистку в Білокам'яній!
На сімейній раді вирішили: до столиці батьки заберуть лише меншого брата Вадька, а Ірину, яка має за той само термін закінчити школу й вступити до інституту, з її зразкової англійської спецшколи не зривати, а залишити в Києві, доручивши піклування про неї бабусі. Дійсно, що вона, маленька? Доросла дівчина вже. Сама себе обслуговує. Вчиться хоч і не на відмінно, але ж дуже пристойно… Просто треба, щоб хтось із дорослих поряд був. Бабуся з нею поживе. Та й тітка, батькова сестра Маргарита, теж поруч на Печерську мешкає. Провідає небогу кілька разів на тиждень, чим їй ще займатися, як своєї сім'ї не завела?
А там, либонь, все якось вималюється: батько отримає призначення, Ірина закінчить школу й вступить до інституту, і тоді… Батьки так і казали: «тоді». Які такі багатства й можливості мають посипатися на їхні голови в цей благословенний час, вони й самі, здається, не знали.
Взагалі-то, якщо вже говорити чесно, ані академії, ані райдужних закордонних сподівань не наснилося би їм в найсолодшому сні, якби не родина Нехлюйків. Це вони, з їхніми неабиякими зв'язками в нетрях міністерства, з умінням зайти до кого треба в кабінет, відвести кого слід в сторонку на рауті й шепнути потрібні слова, посприяли з огляду на стару, з юності ще, дружбу. Дипломати — спільнота досить закрита для сторонніх, туди «з вулиці», якщо ти не партійний призначенець, просто так не втрапиш. Тим паче, якщо тобі вже сорок років.
Цей вік в родині піднесли в абсолют. Почала мати:
— Знаєте, діти, як батькові важко в сорок років сідати за парту? Як важко в такому віці вчитися?
Підхопила бабуся:
— Вчіться зараз, поки мізкі свіжі, бо в сорок років знаєте, як важко…
Один батько нічого не говорив, тільки гмикав: знав, що до Дипломатичної академії він завдяки пробивним Нехлюйкам потрапив за «партійним» набором — з функціонерами КПРС та ВЛКСМ. Були там декілька вихідців з політапарату армії. З МВС він був один.
Зрозуміло, що і ставлення до цього набору у викладачів було дещо іншим, ніж до зелених юнаків, які тільки-но закінчили інститут міжнародних відносин. Таки зрілі люди, можна сказати, перевірені партійні кадри. Абсолютно всі розуміли, що більшість цих слухачів практичними дипломатами не буде, а, скоріше за все, секретарями парткомів у посольствах: провадитимуть, так би мовити, партійну лінію в дипломатії. І з мовами їм не так надокучали: не дві-три, хоч би одну опанували, але — пристойно…
У Нехлюйків був син, Єгор, на п'ять років старший від Ірини: коли він вступив на факультет міжнародних відносин до університету, вона перейшла тільки в шостий клас. Батьки жартували: тобі наречена росте, нам — невістка. Їхнє діло балакати, підпивши на гостині: кому батьки не пророкували в подружжя дочок своїх друзів? Ірина була ще дитиною, він — вже студентом, а на факультетах романо-германської та російсько-української філології крутили сідницями такі тьолки…
Колись, чотири роки тому, Ірина мріяла, що от вона виросте, стане дуже вродливою, він роздивиться, якою вона стала, і тоді… Що саме мав тоді зробити Єгор Нехлюйко, зримо їй теж не уявлялося. Ну, він же старший і він чоловік, має знати, що слід робити. Це, звісно, не білий кінь чи червоні вітрила, але щось таке, сучасне… А той звик, що вона маленька, що можна не брати її на увагу й насолоджуватись студентством, помноженим на парубоцтво.
Вона чекала весь цей час і росла, а він не помічав і не помічав, а їй виповнилося шістнадцять, у неї закруглилися стегна й налилися груди, хоч невеликі, але дуже виразні, на неї заглядалися, до неї залицялися, і вона цілком резонно вирішила: ти, мабуть, найкращий, але ж я не винна, що тебе немає поряд, — і стала зустрічатися з хлопцями…
Хай там як, їм з батьком лишилося по року: йому до омріяного дипломатичного рангу й виїзду за кордон, Ірині — до закінчення школи й до вступу (в тому, що вона витримає конкурс, у неї ніяких сумнівів не було) до якого-небудь пристойного київського інституту.
За тиждень мали приїхати зі столиці батьки: «У нас — теж останні канікули», — пожартувала по телефону мати. Вони не планували поїздок на море: скучили за рідним містом. Але Ірині й не кортіло на курорти: таки два роки з бабусею без батьків, головне — з ними побути.
А вчора вона познайомилася з новим товариством: давно чула, виходячи на балкон вечорами, собачий гавкіт із сусіднього пустища і вирішила нарешті сходити й подивитися, хто там гуляє і чи не підійде та компанія її Джеку. Виявилося, підійшла не тільки псові: нормальні хлопці вигулювали там своїх улюбленців. Ну, малого Марата вона знала ще по школі, а ті двоє — так, нічого: Сергій і Вітя Белс. Цей Белс учора ув'язався її проводжати та навіть випросив телефончик. А сьогодні вже подзвонив: «А ви прийдете ввечері гуляти з собакою?»
Цей Вітя їй, якщо розібратися, й запівдарма не треба: ще до кінця не з'ясовний стан речей з П'єром, з котрим вона познайомилася на весняних канікулах у поїздці до Чехословаччини. Взагалі-то він ніякий не П'єр, Петро зі школи на Свердлова. Усю четверту чверть він був настійливим, дзвонив, приходив, запрошував у різні місця: то до театру, то до кафе. Коли закінчилася школа і вони поскладали екзамени, П'єр сказав, що в другій половині червня їде з батьками на відпочинок, а коли повернеться — обов'язково зателефонує. Треба довідатись, чи приїхав, і якщо так — «послати», щоб знав, як не дзвонити. А, може, він на морях познайомився з якоюсь дівчиною, як з нею тоді в подорожі, і тепер в нього новий предмет жадання? А як ти взнаєш, якщо сама не зателефонуєш?
А цей Белс весь вечір: «Ірино та Ірино», — у вічі заглядає, приязно усміхається, ще проводжати пішов. Одразу видно: запав. І дорослий, студент уже. Це тішило її самолюбство: приємно же, коли старші хлопці біля тебе упадають… Зрештою, на тому П'єрові світ клином не зійшовся, вирішила вона, зиркнула на годинника, взяла повід й гукнула Джека — гуляти.
Її вчорашні знайомі були вже на пустирі, навіть багаття розпалили. Та крім іронічного Сергійка Ома й Віті-Белса там виявився ще один парубок: радше — одноліток, спортивної статури, приємної зовнішності, з уважними карими очима. Він раз глянув на Ірининого пса, вочевидь не зачарувався, потім — на неї і не подав виду, чи сподобалася вона йому. Ірині здалося, що так.
— Я звуся Олексієм, а ваше ім'я мені вже відоме, — відрекомендувався хлопець і більше ніякої особливої уваги на неї не звертав, спілкувався, як з усіма.
А от проводжати її не визвався ніхто, навіть Белс, і це дівчині не надто сподобалося.