— Кого я бачу? Сам непереможний Ігор Гамзєєвич Сорока власною персоною!
— Котяро, тобі за амплуа належить з'являтися на манежі з іншою реплікою, — не сприйняла жарту «персона».
— З якою? — запідозрив підступну каверзу «Котяра».
— «А це я!»
Виявилося, що Котя явно знав, хто з'являється перед публікою в цирку з такою фразою, і образився:
— Я-то рудий безумовно, а хто з нас клоун, ми поговоримо, коли наступного разу в тебе мопед зламається. І Сонечку розкажу про твої закидони в бік рудих.
Ця сентенція таїла в собі неабияку погрозу: серед молоді Котя був найперший спец на всю Чорну Гору, жив у приватному будинку і мав чималенький гараж, обладнаний під майстерню; всі власники мотоциклів і мопедів з будь-якими проблемами прямували до нього, а він практично нікому не відмовляв і грошей не вимагав: скільки давали — за те й дякував, а більшості пацанів допомагав «по дружбі». Була в нього одна дуже позитивна риса: він ніколи не брався за роботу, якщо не був стовідсотково впевнений, що зробить її якісно, й у надскладних випадках чесно казав: «Мені не по зубах», — і тоді мотоцикліст розумів, що його залізний кінь хворий не на жарт. Котю в його мікрорайоні знали всі власники «Дніпрів», «Іжів», «Мінськів», «Уралів», «Яв» і «ЧеЗетів», не говорячи вже про лихих гарцівників на малопотужних «Верховинах» і «Ригах». А в сусідньому був свій мастак-золоті руки — Вітя-Сонечко, хоч як дивно, теж яскраво-рудий, мов смолоскип. Перспектива стати «персоною нон грата» для обох механіків явно не сподобалася Ігореві, і він відступився:
— А якого ти: «непереможний», «непереможний»? Тобі б так навішали, а я б насміхався!
Котя мить помовчав, уявивши себе на місці Сороки, тоді визнав:
— Це була би повна лажа. Даруй, не подумав. Проїхали, — і потиснув Сороці руку.
«П'ятак» мав величезний плюс: його було абсолютно не видно з проїжджої частини бульвару Дружби народів, котрою час від часу баражували міліцейські «бобіки», які народ усе частіше називав «місяцеходами». Колись хлопці затягли у зарості бузку пару лавочок, і кущі надійно маскували їх від дороги. Дільничний-то знав, що контингент «п'ятака» не схильний до системних правопорушень, хіба що винце тихцем споживає, та й то пляшки завжди до урни виносить, тож, маючи важливіші справи, зрідка навідувався з настановою «щоб мені без ексцесів», але тим, хто їздить на «бобіках», того одразу не розповіси, а їм тільки навернися на очі… Доводь тоді, що ти не верблюд… А вони що, розбиратимуться? Причепляться, заберуть, можуть люлів увалити не знати за що, ще й на облік ні за цапову душу поставлять… Їм галочка у звіті, тобі ж — проблеми за місцем навчання. А от зі справжніми правопорушниками виходило в них далеко не так ловко. Сорока заяви до ментовки тому й не писав, що все одно не знайдуть, а сам факт звернення до «органів» геть перекреслював варіант із підпискою контори. Молодь ментів за все це недолюблювала, позаочі називаючи «лягавими» й «мусорами», розповідала про них образливі анекдоти та співала глумливих пісеньок:
«У міліції служив,
Голубий мундир носив,
З кобурою на боку
Я порядок наводИв:
Щоб ніхто ніде не сцяв,
З підвіконня не ригав.
Нарушителя впіймав —
Я беру із нього штраф,
А не хочеш — так пройдьом
В отдєлєніє лягав!
Гав-гав!!!»
Не встигли Котя із Сорокою врегулювати стосунки, як на «п'ятак» почав підтягуватися народ: прийшов Сашко, припливла повільною ходою гожа білява Галушка… Героєм дня був, безумовно, король шкільної ударної установки, і вся увага товариства була адресована саме йому. Не надто часта гостя, бо жила з іншого боку бульвару, з'явилася Ленка Стрілецька, сіла на лавку навпроти Олексія й одразу помітила його обнову:
— О, які в тебе джини класні!
«Єдина звернула увагу», — відмітив для себе Алекс й зиркнув на Сашка: чи палити фірму? Той незворушно мовчав.
— Санько підігнав, — невизначено відповів Олексій.
— Мені не підійшли, а Олексі — саме те, — не став заглиблюватися в подробиці друг. Пошив у штанів був дуже вмілим, котон — імпортним, якого в нас не купиш, всі знали, що Сашкові батьки час від часу отримують посилки «з-за бугра», отже, підозр щодо «самопальності» шедевру ні в кого не виникало.
— Скільки віддав? — поцікавився Котя.
— Це вже наше діло, — обрізав небажану тему Сашко.
— Я до того, що я би теж такі придбав, — пояснив провідний механік району.
— Якщо будуть, я тобі першому скажу, — незворушно збрехав Шварцберг.
Отже, рекламувати себе як кравця Сашко явно не збирався.
Пошити штани в ті часи коштувало десять карбованців, і Сашко міг би підробляти, обшиваючи знайомих та набиваючи водночас руку. Та часу на те в нього не було, бо мав він уже налагоджений бізнес: діставав бажаючим грамплатівки студій «братніх країн»: болгарського «Балкантона», східнонімецької «Аміги», чехословацького «Супрафона», польської «Музи» та югославського «Юготона». Слово «платівки» ним принципово не вживалося, виключно — «плити», в крайньому разі — «диски». Спеціалізуватися на «демократах» було не так престижно, як на «фірмІ», але й «головняків» від них — жодних: з соцтабору платівки невеликими партіями — на всіх меломанів явно не вистачить — приходили прямо на бази та в магазини фірми «Мелодія», головне — знати, як їх там взяти, а далі — справа техніки. І жодних нікому не потрібних дурниць на кшталт зустрічей з іноземцями… Державна ціна такої платівки була три керебе п'ятдесят коп.; а продавалися «демократи» рублів за десять — п'ятнадцять, чехословаки — до двадцяти п'яти, бо писали не лише свій, а й західний популярний музон — рок і поп, а «юги», які теж це робили, але значно якісніше, доходили до сорока.
Не цурався Сашко й дрібних заробітків: за півтора-два «рябчики» переписував зі своїх «плит» замовникам на бобини альбоми популярних виконавців. Для того в нього був пристойний програвач і непоганий магнітофон. Так що ще й шити на хаті часу йому явно бракувало.
Олексій крадькома зиркав на Ленку, розглядаючи її геть новими очима. Вона була таки кльова: невисока, ладна, голос приємний. А дівчина інколи перехоплювала його погляд і ледь помітно йому всміхалася. Як відчула щось.
Десь о восьмій Стрілецька сказала, що їй час додому, стала прощатися й раптом запитала:
— Олексію, ти мене проведеш?
О цій порі влітку ще добре видно, йти їй — у другий дім за дорогою, і ця пропозиція була явним актом уваги з її боку. Сам факт разового проводжання ні до чого не зобов'язував, Олексій звівся на рівні й оголосив товариству:
— Друзі, радо побув би з вами ще, але — не можу. Всім до побачення!
Дівчина невимушено взяла його під руку, і вони пішли, а весь «п'ятак» мовчки дивився їм услід.
Під під'їздом вона спитала:
— Ти подзвониш?
— Тільки-но хотів спитати телефон, — викрутився він.
— Дуже легко запам'ятати: пів на п'яту.
— Як це? — не второпав він.
— А так: перші дві цифри — як у всіх на районі, а потім шістнадцять — тридцять, пів на п'яту.
— Дійсно, легкий, — з першого разу запам'ятав він цей номер на все життя.
— Ну, тоді бувай, — помахала вона долонькою й щезла за дверима.
…На собачий майданчик Белс прийшов разом із Іриною, коли всі вже зібралися.
— А ми ходили на «Супер-8», — похвалився він і обійняв дівчину за плечі. Вона ніяк не відзначила цього жесту, буцімто було це для неї звичайною, природною річчю.
Компанія зовсім не відреагувала на таку демонстрацію студентом свого нового статусу: всі промовчали, лише Щербанюк ледь помітно смикнув кутиком рота.
Олексій побув на пустирі зовсім недовго, рівно стільки, скільки знадобилося Весті, й заспішив, збрехавши, що в нього є невідкладні справи.
Він ішов додому, смалив «Експрес», — батьки знов почують тютюновий запах і сваритимуть, але то видавалося неважливим, — і згадував слова Миколи Можайського: ні, от дійсно, вона що — неповторна королева, кінозірка, місцева Міу-Міу? Через неї тепер світ — як дошками забитий? Хай сама потім лікті гризе: є й інші дівчата, аж ніяк не гірші. Та ж Ленка. І телефон в неї легко запам'ятовується: пів на п'яту.
Досвіду стосунків з дівчатами чи хоча би досвіду почуттів до дівчат Олексій, живучи досі суто хлопчачим життям, майже не надбав. Хіба що був закохався в чотирнадцять років. Тоді він почав дружити з неймовірно гарною однокласницею Маргаритою. Вона аж так йому сподобалася, що він навіть подарував їй свого зошита з віршами — зрозуміло, про неї.
Це сталося наприкінці навчального року, а на канікули батьки доправили її до якогось табору десь під Свалявою. Він писав їй листи й дуже дивувався, що нема жодної відповіді. А потім прийшов лист від незнайомого хлопчика: «Олексію, я в загоні поштар, мені подобається Маргарита, тому твоїх листів вона ніколи не отримає, як і ти від неї». Потім вона приїхала й кидала слухавку, коли Олексій дзвонив, а 1 вересня з розмаху жбурнула йому на парту того нещасного зошита зі словами: «Я тобі стільки листів написала, а від тебе — хоч би сторіночка! Більше не підходь до мене!» Ну, і ще дещо, як уміють гарні жінки. Наступного дня він мовчки поклав їй на парту листа від незнайомого хлопчика, усе з'ясувалося, але вже щось зламалося і, хоч легка симпатія з обох боків залишилася, більше вони не дружили.
А зошит з наївними віршами незабаром десь загубився.
13. Запах Ленусі
На «Супер-8» вирішили йти всім «п'ятаком». Сорока спочатку відмагався, мовляв, чого я там не бачив та я туди вже ходив і мені вистачило. При тому, встигли вони з Ксюхою покататися чи потрапили під роздачу без катання, добитися від нього так і не вдалося. Затявся: не піду та край! Став, як триста спартанців — не зрушиш. Що тільки йому не говорили — відмовлявся, хоч ріж його. Нарід уже із розумінням рукою махнув, але тут до справи взявся рудий Котя:
— Старий, ти чьо, в натурі? То ти один був, а тепер он яка шара валить: увесь П'ятак, а ще — купа народу з Кудрі та Ліхачова. Рил двадцять тільки чуваків. Так що не бзди.
Вельмишановний Б. Грінченко вважав, що це слово означає «испустить в?тры»; в прямому значенні так воно і є, а от в переносному, якого класик не зазначив, це буде — «злякатись дочасно».
— Що «не бзди»? — набичився Сорока, міркуючи, чи не виглядає так, що він боїться.
— А те, — підморгнув Котя. — Чув, як люди кажуть: «Дід перднув, баба бзднула — і хата потонула!», — і зареготав.
— Пфе, як вульгарно, — обурилася витончена Оленка Ярова. Нецензурно загинати при дівчатах тоді не було заведено, тому Котя приклав пальці до рота, зробив круглі очі та негайно вибачився:
— Даруйте, ненароком вирвалося!
Хто з присутніх не знав, що невипадково, що Котя — перший вербальний галабурдник на весь район? Але він швиденько перевів увагу на Сороку:
– Ігоре, всі ж ідуть!
— Ну, якщо всі… — засумнівався барабанщик і раптом психанув: — А мать його в стос! Підемо, Ксюхо?
Дівчина тільки плечима повела: я — як всі…
— Ну, так клас, — ухопив вовка за вуха перший механік округи. — А ти, Лено, як, з нами?
Питання було правомірним: Лена Стрілецька не була завсідницею «п'ятака», так, завертала час від часу: не своя-своїсінька, але й не чужа. Сьогодні от прийшла, сіла біля Алекса, притулилася до нього, як до рідного, а вчора він її проводжав…
Вона повернулася до Олексія, зазирнула йому просто у вічі й закрадливо спитала:
— А ти хотів би, щоб я з тобою пішла?
— Зрозуміло, хочу, — просто й дуже впевнено відповів той: для себе він усе вирішив ще вчора ввечері.
— Тоді я піду, — заясніла усмішкою дівчина.
Вихід призначили на завтра на четверту: ввечері-бо там народу — не протовпишся.
— Я чекатиму на тебе завтра о пів на четверту на цьому місці, — сказав Олексій, провівши свою нову симпатію до під'їзду.
— Не зарано? — здивувалася вона.
— Нормально, — запевнив парубок. — Йти п'ять-сім хвилин, плюс резерв ставки — п'ятнадцять на непередбачувані обставини: саме те, щоб не влітати захеканим разом із третім дзвоником, а нормально прийти за кілька хвилин до призначеного часу.
— Ну, домовилися, — погодилася дівчина, поцілувала його в щоку й пішла собі в під'їзд. Не чмокнула, це був саме поцілунок — ніжний, лагідний, теплий, чуттєвий… Не сказати, що Олексія щодня на прощання виціловували дівчата, інколи цьомкали формально, так воно, як то кажуть, з іншої опери. А сьогодні, він ладний був заприсягтися, зроблено це було щиро. Він раптом усвідомив, що йому сподобався її запах: легкий повів від волосся чи то свіжим сіном, чи то ранковим степом, чимось таким, віддалено знайомим, але не міським, — одразу не згадати; ледь відчутний аромат молодого чистого жіночого тіла із домішкою солодкувато-пряних незнайомих парфумів… Ураз він збагнув, що вона схвилювала його, заінтригувала, ну, не геть розтривожила, але таки явно сколихнула емоції.
«Хай буде, як буде», — думалося Олексієві, поки він ішов вгору вулицею Івана Кудрі в бік бульвару Лесі Українки — на їхньому перетині була зупинка і тридцятого трамваю, і автобуса номер шістдесят два — доїхати до Різницької годилися обидва, треба було тільки дочекатися, що раніше прийде.
«Я більше не зватиму її Ленкою ані вголос, ані подумки, — знічев'я подумав Олекса. — Он скільки нормальних варіантів: Олена, Оленка, Оленця, Лена, Ленонька, Леночка, Ленуся…»
Якщо розібратися, в молоді то була звичайна практика називання одне одного: Володька, Алекс, Санько, Колян, Котя, Танюха, Натаха, Ленка… Це було нормально. Сорока казав: «Моя Ксюха» — вона не ображалася, бо й сама називала його Ігорьохою. Щодо своєї дівчини останнім часом активно вживалося сполучення «моя мала» — безвідносно до її віку та габаритів. «Ну, «моя мала» — ще більш-менш, а Ленкою вона не буде», — упевнився Олексій.
Ішов він собі, так міркуючи, і раптом побачив знайому постать: назустріч простував вилюднілий та змужнілий його колишній однокласник, з котрим і в дитячому садку разом були, Толян Сєров на прізвисько Сироп, що вже рік навчався у суворовському училищі.
— Привіт, цигарки маєш? — на одному диханні видав Сироп.
— Привіт, ти ж не димів, — потиснув приятелеві руку Олекса.
— Армія навчить, — гмикнув той, вміло підкурив сигарету й випустив дим через ніс. Він не так виріс, як заматерів: став спортивним, підтягнутим, навіть вираз обличчя змінився: чи то очі похолоднішали, чи то рот потвердішав… Анатолій і раніше не був модником, а тепер і поготів: теніска на ньому абияка, брюки безпонтові, на ногах — босоніжки а-ля сандалети. Сироп почав голитися, і одеколон у нього був теж якийсь унтерський, сморід від нього перебивав чудовий посмак Оленчиних пахощів. «Ну, і бздо, — поморщився Олексій, — як у полковій цирульні». Але загалом те, що відбувалося з ним останніми днями, занадто притягало його увагу, щоб він став аналізувати зміни зовнішності майбутнього вояки.
— Ти, кажуть, теж пішов з нашої школи? — виявив певну обізнаність Сироп.
— Ну, так.
— Слухай, старий, я рік — перший же курс — на казарменому стані, до батьків, і то не кожних вихідних відпускали, а ти ж не в казармі, хоч когось, та бачиш. Розкажи, як там наш клас.
— Ніякого «нашого класу» практично немає, — повів свою розповідь Олексій. — Замість нього тепер супер-пупер математичний. Половина людей розбіглася хто куди, натомість понабирали з інших класів та навіть шкіл таких само відмінників, як наші Студенюк та Андрющенко: Сканаві та Шварцбурда знають, а про Нодді Холдера та Пола Маккартні — ні сном ні духом. Тобто, дев'ятий, ні, вже десятий «А» є, але це вже не наш клас.
Сироп теж не надто добре знав, що це за добродіїв при ньому називають, але завбачливо не став на них — і математиках, і музикантах — зациклюватися, а перевів розмову на з'ясування «а де той, а де цей».
Хай там як, а проговорили колишні однокласники хвилин сорок.
Всю дорогу додому Алекс намагався відновити в пам'яті її аромат. Вдома батькам пояснив причину затримки: «Із Сиропом зустрілися, він тепер у суворовському», — взяв Весту й вийшов.
У дворі він зустрів Серьогу Ома з Альмою.
— О, ти на майданчик? А там уже нікого немає! — поспішив повідомити той.
— Нічого страшного, собаці зробити свої справи це не завадить, — заспокоїв Олексій приятеля.
— А про тебе, між іншим, питали, — грайливо повідомив Сергій.
Олекса достатньо знав свого товариша, аби здогадатись з його інтонацій, хто саме питав. Ну, не Белс же, ясний пень, — вона. Але цю розмову вирішив не продовжувати:
— Давай, старий, ми побіжимо, псина пісяти хоче.
… Веста шаруділа неподалік в бур'янах, а він стояв на пустирі та думав про те, що кілька хвилин тому тут була Ірина, і вона помітила його відсутність, потім наочно уявив, як Белс майже по-хазяйському обнімав її за плечі, а вона — анічичирк проти. «Поцікавилася — між обіймами з Белсом», — роздратовано задавив він у собі бажання брутально вилаятись.