Владислав ІвченкоТретій фронт
Головні дійові особи
Розділ 1Призовник
А що це у тебе за прізвище, Бар-Кончалаба? Га?
Військком, огрядний дядько з великою сивою головою і червоним обличчям, подивився на мене з-за своїх окулярів.
У мене мама з міста Бар на Вінниччині, там у половини такі прізвища, а тато зі старовинного козацького роду. Ось і вийшло Бар-Кончалаба, збрехав я, бо не хотів розповідати про історію свого прізвища.
А я подумав, чи єврей, чи татарин, кивнув військком.
А що, євреїв чи татар не беруть до армії?
Та чого ж не беруть? Беруть, усіх беремо. Чужопланетникаі того візьмемо. Військком зареготав.
Він роздивлявся мою особову справу. Я вже пройшов медкомісію, яка визнала мене цілком придатним до військової служби, попри численні травми, переломи й рани. Та навіть якби я прискочив на милицях, із рукою в гіпсі й діркою в черепі, вони б усе одно назвали мене придатним. Бо Журбівська область пасла задніх у виконанні плану призову, з Адміністрації Президента пообіцяли почати звільняти керівників районів, погрожували губернаторові, і тепер військкомати гребли до лав армії і мертвих, і живих, і ненароджених, аби тільки виконати план.
Є щось, що може завадити проходженню служби? несподівано спитав військком. Я вдруге здивувався. Спочатку з того, що цей військком запросив мене до себе в кабінет. До кабінету стояли великі черги охочих «порішати», а мене провели поза чергою. І ось іще питає, чи може щось мені завадити. Хоча кого це хвилювало на конвеєрі? Придатний? Пензлюй до армії, а ми поставимо собі черговий плюс і виконаємо план. Але військком чомусь спитав.
Є,кивнув я. Не те щоб сподівався, що мене почують і не призвуть. Якщо вже потрапив у ці жорна, то готуйся до перетворення на борошно, просто так вони не відпустять. Але ж я був щиро впевнений, що мій призовдурня, шкідлива для країни. І мусив заявити бодай про це.
Розповідай.
Янайкращий у цій країні спеціаліст із чудовиськ. Ніхто, крім мене, систематично ними не займався. І ось мене призивають до армії, зроблять солдатом, я буду ремонтувати БТРи, підносити снаряди, чистити картоплю на кухні, бігати з автоматом в атаку, робити те, що, крім мене, може робити хто завгодно. Але це наче забивати цвяхи електронним мікроскопом. Бо ж я найкращий у цій країні фахівець із чудовиськ, і призивати мене звичайним солдатоммарнотратство, яке в умовах війни межує зі злочином, зітхнув я. Я вже заморився дратуватися на цей безлад.
Ти звертався кудись із цим питанням?
Звісно, звертався. В Адміністрацію Президента, у РНБО, у Генштаб, у СБУ,кивнув я. Усюди особисто заносив своє звернення з пропозицією допомогти країні у цей непростий час. Я ж у Києві живу, за один день пройшовся і розніс.
У Києві? А як тут опинився?
У мене тут квартира залишилася від батьків. Я здаю її в оренду. Останнім часом у ній жили африканські студенти, але потім у їхній країні відбувся заколот і батька одного з них, який оплачував навчання та житло, вбили. Вони вимушені були виїхати, а я приїхав, щоб зробити косметичний ремонт і знайти нових пожильців. На квартирі мене і вирахував дільничний.
Сусіди здали, посміхнувся військком.
Ага, на поверх вище. Вони мене два роки тому затопили, я подав до суду і вибив із них компенсацію. Тепер ворог. Побачили, що я приїхав, свиснули дільничному, той одразу прибіг із вашими і повісткою.
І що звернення? Були відповіді?
З РНБО лише прийшла відпискаприйнято до розгляду. Це ж іще на початку минулого літа було. Досі розглядають, мабуть. А з Адміністрації Президента, Генштабу та СБУ навіть не відповіли. Ідіоти такі.
Я ж усе чітко та зрозуміло виклав у зверненні. Пояснив важливість напряму, яким займаюся, запевнив, що готовий допомогти захищати країну. Будь-хто може рити окопи чи бігати з автоматом, а ось на чудовиськах знаюся лише я. Але державний механізм в Україні досяг такого ступеня деградації, що моїх звернень просто не помітили. Чиновники помічали лише можливість заробітку, а питання безпеки країни їх зовсім не цікавили.
Слухай, а вони справді існують? спитав військком. Він важив центнер із гаком, мав товсту шию, діжкоподібний тулуб, довгі товсті руки й черевце, що випиналося з-під кітеля. Цілий ведмідь у формі. Але у нього несподівано затремтів голос. Я відчув це хвилювання і задоволено усміхнувся.
Стикалися з ними!
Звідки ти знаєш? Військком перелякано подивився на мене.
Бо люди, які стикалися з чудовиськами, значно відрізняються від тих, у кого це ще попереду.
Військком закивав, на його лобі виступив піт, хоч у будівлі було досить-таки прохолодно. Але він сидів укритий потом, наче в сауні, і весь тремтів.
Що це було? поцікавився я.
Шпиль, тихенько прошепотів він.
О, та ви знаєте, як його звуть! Я здивувався, бо зазвичай люди не знали, як звати чудовисько, з яким вони зустрілися.
Знаю. Ось. Військком вийняв з-під стола якісь аркуші. Я придивився до них. Усміхнувся. Це була відксерена книга «Сто чудовиськ України», заборонена ще за Кучми. Моя книга. Пожовклі, затерті аркуші, видно, що пройшли через руки десятків, якщо не сотень читачів. Це ж тиавтор?
Я.
Ти все точно описав. Ну, про Шпиля. Дуже точно. Військком витер піт. Я думав, що Бар-Кончалабаце псевдо.
Коли видавав цю книжку, був такий дурний, що поставив справжнє прізвище, знизав я плечима.
Тебе ж тоді посадили?
Так, на три роки у СІЗО.
І як ти звідти вийшов?
Помаранчева революція. Мене випустили через тиждень після третього туру.
Ти ж сам стикався з ними? пошепки спитав військком.
А як би ще я їх вивчив? Із книжок про них не вичитаєш, треба було досліджувати все особисто, у полі.
Кажуть, ти весь у шрамах.
Мабуть, йому вже доповіли. Коли я вийшов із роздягальні в самих трусах, щоб проходити медкомісію, коридор приголомшено замовк. Півсотні чоловіків ошелешено роздивлялися мене, наче справжнє диво. Розступалися, пропускали всюди без черги. Так само дивувалися і лікарі. Жоден не спитав, звідки ті шрами та опіки. Люди не хочуть знати страшного. Воно їх вабить, але більшість краще втече, ніж ризикне. Таких божевільних, як я, мало.
Закасав рукав на правій руці. З десяток шрамів.
Ось цеслід від зубів Невидимця. Ось цевід стріли Стрибунця, а цемене намагався схопити Ведмеслуга. Ось це.
Досить, досить! Військком замахав руками. Опусти рукав!
Я опустив. Військком важко дихав.
Я розумію, що це дурниці. Такий фахівець, як ти, мусить сидіти при штабі, при Генеральному штабі, і допомагати порадами там. Але я нічого не можу зробити. Він зітхнув і розвів руками. Єдине, що від мене залежить, це військова частина, куди ти потрапиш. І тут ти можеш обрати. Механізована бригада, десантники, артилеристи, зв'язок, прикордонники. Куди скажеш, туди й поїдеш.
А що б ви порадили?
Не знаю. Мабуть, артилеристів. Їм хоч в атаку не ходити.
Тоді давайте до артилеристів.
Добре. Тільки вони через кілька годин уже від'їжджають. Автобуси тут. Вас повезуть у навчальну частину, кудись під Київ.
Я готовий, речі зі мною.
Військком підвівся. Обережно, з деяким переляком підійшов до мене, подав руку, потиснув мою. Він поводився так, наче боявся, що я будь-якої миті можу стрибнути і перегризти йому горлянку.
Слухай, а можеш мені підписати цю книгу? Він узяв стос аркушів і гарну, мабуть, дорогу, ручку зі столу.
А де ви її відксерили? спитав я. Весь наклад знищили. Навіть у мене «Ста чудовиськ» не залишилося. Була схованка з десятком книжок на дачі, але есбеушники, які вели справу, знайшли і її.
Я за цю копію заплатив сто баксів. За сто баксів у цій країні все знайдеться, нервово посміхнувся військком. Тримав переді мною аркуші ксерокопій. Знайома обкладинка, яка мені колись так подобалася. Я на човні з чудовою білявкою відбиваюся веслом від рептилоїдів. Вивів чорнилом: «Бажаю ніколи не зустрітися з героями цієї книги. Владюша»і поставив гарний підпис, схожий на пагоду.
Дякую! прохрипів військком, нахилившись до мене. Якби міг, я б допоміг, але зараз нас дуже душать, щоб давали план призову. Нічого не можу зробити. Він зітхнув і знизав плечима.
Я кивнув. Уже не було сил дратуватися від цієї країни. Він іще раз потиснув мені руку, і я пішов. Вийшов на вулицю, присів там на гранітний парапет, закурив. Був у старому камуфляжі, який використовував під час експедицій. І подумати не міг, що камуфляж згодиться для армії. Поруч стовбичили інші призовники, теж здебільшого у камуфляжі. Дехто пиячив. Пили пиво або горілку з крамниці через дорогу. Прапорщики просили дуже не напиватися, просили родичів дивитися за своїми. Але ті напивалися. Вже кілька ледь стояло, кілька дрімало на деревяних лавах під парканом.
Забирайте їх швидше, поки вони ще транспортабельні! хвилювався військком, що вибіг керувати відправкою чергової групи. Підійшов до мене, теж закурив. Сама алкашня. Ну от уяви, прийшов один, на медкомісії каже: готовий служити, тільки мені потрібна пляшка пива кожні дві години. Інакше не можу!
Я кивнув. Подумав, що разом зі мною медкомісію проходив пацан, який попросив, щоб йому давали в армії метадон, бо сидів на ньому вже кілька років. Мобілізація скаламутила такі людські прошарки, що я вже ні з чого не дивувався. Трохи було ідейних, патріотів, а всі іншіті, хто не зміг або сховатися, або відкупитися. Тобто сміття. Не дуже розумів, як із таким людським матеріалом можна було успішно воювати, але зараз же було перемиря, а там їх, може, чогось і навчать.
Військком пішов у справах, утретє підійшов, уже коли майбутнім артилеристам наказали сідати в автобуси. Приніс камуфляжну куртку.
Ти вбраний легко, а воно ж весна холодна, на ось, візьми. Це тобі від мене і моїх товаришів, які твою енциклопедію читали. Не мерзни.
Куртка була нова і досить тепла, я здивовано подякував. Все-таки не звик отримувати прямий матеріальний зиск від своєї наукової діяльності.
Накинь, порадив військком. Я залюбки погодився.
Ну, щасливої дороги.
Дякую.
Невдовзі вже сидів в автобусі. Там було прохолодно, салон вимерз, водія попросили ввімкнути пічку, але той сказав, що зламана.
Нічого, мужики, набздите ще так, що дихати нічим буде.
Новобранці зареготали. Більшість були пяні, деяких заносили товариші. Повантажилися, розклали речі на полицях і в проходах, рушили. Автобус старий, їхав важко, двигун надсадно ревів, підлога дірява. Я вкутався у куртку і хотів позгадувати минулі пригоди. Їх у мене було достатньо.
Ти чим займаєшся? спитав хлопець, що сидів поруч. Він був напідпитку, але в нормі, і далі не продовжував, як інші.
Учений.
Який учений? здивувався хлопець.
Альтернативний біолог.
Звісно, держава й офіційна наука не визнавали ані мене, ані мого напряму, але мені було на них начхати так само, як і їм на мене.
А що, у вчених броні від призову немає?
Як бачиш.
А я ремонтами займаюся.
Розмовляти мені з ним не хотілося. Я б відвернувся чи ще якось дав це зрозумітидивився б у вікна, з яких щезали журбівські вулиці,але подумав, що мені з цими хлопцями служити мінімум рік і треба налагоджувати стосунки, щоб не подумали, що я пихате чмо. Вирішив підтримати бесіду.
І як, робота є?
Та не дуже, криза ж. Будинки нові здають, квартири в них люди купують, щоб гроші зберегти. Гроші знецінюються. Так-от, квартири купують, а ремонти не дуже роблять. Цілі будинки нових квартир без ремонтів. Бо ремонт роблять, коли жити треба, а житло у всіх є, нові квартири нехай почекають, що там далі буде. Малувато роботи.
Був він якийсь сумний. Я розумів, що радіти особливо нема з чого. На рік відривають від родини, друзів, роботи. І це ще в кращому разі, бо в гіршому можна опинитися на фронті, отримати поранення, а то й узагалі померти героєм. Але цей хлопець був аж занадто сумний.
Владюша, подав я руку.
Віктор, сказав хлопець і потиснув. Одразу помітно, що робоча людина: міцний потиск, груба, схожа на наждак шкіра. Такої в офісних хомячків не буває.
Ну, розповідай, що тебе тривожить. Бачу, що неспокійно тобі,сказав я. Віктор аж трохи перелякано на мене подивився.
Звідки ти знаєш? спитав пошепки.
Ну, я ж учений. Я всіх наскрізь бачу.
Він придивився до мене. Мабуть, хотів побачити усмішкупідтвердження того, що я жартую. Але не побачив. Я був серйозний.
Розповідай, розповідай, наказав я. Віктор почервонів, розгубився.
Ти думки читаєш? спитав він пошепки.
Читаю, але в тебе дуже нерозбірливий мозковий почерк. Важко читати. Розповідай. Я не те щоб його розігрував, просто хотів одразу заробити репутацію незвичайної людини. Віктор кивнув і почав розповідати про подругу. Дуже хвилювався, що вона його не дочекається.
Вона ж гарна, біля неї так всі і вються. Одна справа, коли я поруч, а зараз що? Віктор ледь не заплакав. Поліз у кишеню, дістав гаманець, розкрив і показав фотографію. Ось вона.
Дівчина була справді гарнаневисока білявка з обличчям ляльки.
Якщо вона не дочекається, я жити не хочу.
Дочекається, запевнив я.
Правда? Він аж підхопився. Майже у всіх людей є це бажанняобдурювати себе, щоб вірити у краще.
Правда. Я бачу. Вона дочекається тебе, і у вас буде донька. Я не знущався з нього, а хотів заспокоїти, хотів, щоб він трохи побув щасливий, а там уже як буде. Якщо вона не дочекається, я завжди можу вигадати причину власної помилки.
Віктор щось розповідав про свою кохану, я дивився за вікно, там сутеніло. Ми вже виїхали за місто, покотили на захід. Дорога була погана, частенько підскакували на вибоїнах. Хлопці в автобусі спочатку ґелґотали, наче череда гусей, але потім горілку допили, вгрілися й поснули. Кому треба булопросили водія зупинитися і швиденько блювали на узбіччі. Через дві години автобус зупинився на десять хвилин, мужики вийшли розімятися, відлити й покурити. Коли вже посідали, прапорщик, що їхав із нами, уважно перерахував пасажирів і виявив, що двох бракує.
Ану стояти! крикнув і побіг до лісосмуги. Привів звідти двох бійців. Ті твердили, що в них запор, але прапорщик був упевнений, що по пяні хлопці вирішили податися в дезертири, аби тільки в армію не їхати.
Рушили далі. Я дрімав під вікном, у подарованій куртці було приємно й тепло. Раптом водій різко крутнув кермом. Автобус на швидкості ледь не перекинувся, об щось зачепився, водій гучно вилаявся і вдарив по гальмах.
Командир, ти чого? закричали ті, хто випав із крісел у прохід. Я підхопився, бо відчув, як автобус балансує перед перекиданням. Дуже пощастило, що не покотилися.
Там той! Летіло! розгублено крикнув водій.
Що летіло? Пити менше треба! Ти щобахнувся? закричали призовники.
Ану мовчати! гримнув прапорщик. Підійшов до водія. Що трапилося?
Та той, їду наче нормально, а потім переді мною щось як пролетить! Я кермо смикнув, а так би зіштовхнулися! І удар же був!
Водій зїхав на узбіччя, виліз подивитися на автобус іззовні. З десяток бійців вийшли покурити.
Ось, дивіться! Водій світив ліхтарем і показував добрячу вмятину на даху. Я ж кажу, щось було!
Мужики, підсадіть мене! попросив я. Хочу подивитися.
Охочих не знайшлося, але тут якраз вийшов Віктор. Вони з водієм підняли мене, я виліз нагору.
Так, удар був, сказав я. Мабуть, якась гілка, досить важка.
Гілки по дорогах не літають, але таке пояснення всіх влаштувало. Люди намагаються триматися звичних уявлень, тому часто просто ігнорують дивовижне і надзвичайне, що нас оточує.
Ну, ти той, обережніше, сказав прапорщик водію. Бо ледь не злетіли з дороги.