Що за тайник?
Сейф із кодом.
Який код? спитав я, а єпископ затулив руками рот, щось пробурмотів, я не розібрав. Руки прибрав і повторив питання.
Нуль-чотири-нуль-два-вісімнадцять. Чому я це кажу? закричав перелякано.
Я відімкнув у тебе блок брехні. Ходімо, покажеш. Приставив пістолет до голови і примусив підвестися. Ми пішли до ближніх печер. Я з єпископом попереду, а Мовчун із Бухгалтеромза нами.
Я не хотів говорити! Не хотів! Мене примусили! бубонів переляканий єпископ. Мені не можна було говорити, не можна!
Я його не слухав, бо відчув небезпеку. Коли вивчаєш чудовиськ, це дуже корисне вміннявідчувати небезпеку до того, як вона проявиться.
На землю! закричав я хлопцям, а сам ударив єпископа під коліно й завалив на себе. Пролунали постріли. Я відчув поштовхи, єпископ кілька разів смикнувся й задимів. Мовчун почав стріляти у відповідь, до нього доєднався Бухгалтер. Крикщось гепнулося. Я виповз з-під туші єпископа, підбіг до тіла в сірому костюмі. Після кількох кульових поранень воно ще смикалося.
Хто це? спитав Бухгалтер, перезаряджаючи автомат.
Це «рсрк».
Що це?
«Рада у справах релігійних культів»чудовисько, яке ще з радянських часів допомогало кремляді керувати церквою. Після розпаду СРСР цим став займатися «синод», «рсрк» заслабло. Тому ми і змогли його вбити.
Що воно робило тут?
А тут багато кремлядських чудовиськ. Кажу ж, є прямий хід із Москви. Знайдіть когось місцевого!
Ми схопили якогось монаха й наказали відвести нас до ближніх печер. Спустилися під землю, знайшли прихований сейф біля мощей Симеона Суздальського. Я ввів код, який сказав єпископ. Сейф відчинився, а я подумав, що код схожий на якусь дату. Цікаво, що відбувалося на початку лютого вісімнадцятого року? Чи, може, це дата у майбутньому?
Я схопив стародрук. Наче справжній.
Виходьмо, наказав. Ми пішли до виходу на поверхню, коли попереду щось зашуміло.
Щось лізе! крикнув Бухгалтер, який ішов першим. Присвітив ліхтарем. Попереду до нас повзло чудовисько. Прикрите чимось схожим на величезну рясу, з-під якої дитячий голос волав: «Дядечку, не треба!», чувся демонічний регіт і час від часу показувалися фалоімітатори.
Що це таке? спитав ошелешений Бухгалтер.
«Никодимів гріх». Одне з чудовиськ, за допомогою якого кремлядь контролює російську церкву. Содоміти, які розбещують послушників, служок і мирян під покровом ряси.
І що воно тут робить? Тут же Україна!
Для нього тут руський світ, тим більше чудовисько має багато прихильників серед українського єпископату.
А хто то на хресті? Бухгалтер помітив, що попереду чудовисько несе хрест. На хресті висів голий чоловяга, чомусь із роздертим від пострілу животом, пофарбованими губами і в стрінгах.
То святий Педофілій, священик, убитий жертвами своєї розпусти. Для содомітів у церкві він став новим Христом, який начебто спокутував смертю свої гріхи і гріхи своїх поплічників. Тепер содоміти моляться йому, шанують більше за Христа й далі розбещують дітей на честь свого хтивого кумира.
Треба зупинити! Бухгалтер наставив автомат і прицілився в «никодимів гріх».
Кулями його не зупиниш!
А що робити?
Відступаємо!
Ми побігли геть від чудовиська, але воно впевнено переслідувало нас. Мабуть, знало всі місцеві ходи й галереї.
Я спробую його зупинити. Тікайте! крикнув Бухгалтер.
Ні, його не зупиниш! Відступаємо разом! наказав я.
Сопіння почулося вже попереду. Здається, «никодимів гріх» зміг оточити нас своїм величезним хтивим тілом. Я помітив якусь келію, ми забігли туди, зачинили двері, підперли їх стільцем. Від потужного удару затремтіли двері. Було зрозуміло, що вони довго не витримають. Хлопці подивилися на мене. Вони розуміли, що жити нам залишилося недовго, але дивилися без претензій, просто очікували наказу на останній бій.
День добрий, пролунав чийсь голос. Я побачив священика у старій рясі, з великим, іще радянської моделі, наплічником за спиною. Кремезний панотець із дебелою головою й суворим поглядом вийшов із темного кутка келії.
Стій! наказав я Бухгалтеру, який уже хотів стріляти. Це свій.
Свій? Бухгалтер не дуже вірив.
Свій! запевнив я і звернувся до чоловіка. Вітаю тебе, Православний десантнику, ти вчасно. «Никодимів гріх» хоче знищити нас. Прямо тут, у ближніх печерах Лаври. Виконує накази кремляді, хіба добре це?
Ні, не добре, сказав священик. Визирнув із дзвіниці, закрутив головою. Через цих содомітів був я відлучений від церкви, бо не мовчав, а вголос говорив і допікав єпископу, що був із никодимівців. Заради них вигнали мене з церкви й ось знову витворяють.
Православний десантник поліз під рясу й вийняв дебелу сокиру, схожу на ту, якою рубають мясо на базарі. Перекинув її з руки у руку, розігнався і вдарив по дверях. Вони розсипалися, і в келію одразу поліз «никодимів гріх». Православний десантник ударив сокирою. Чудовисько заверещало. Чоловік у стрінгах зліз із хреста й кинувся навтьоки. Я відкрив «Катехизис» і почав читати вголос. На бій уваги не звертав.
Рубає його, наче капусту! заволав Бухгалтер. Січе!
Чудовисько верещало, чутно було звуки потужних ударів.
Атакує! Наступає! Далі рубає! доповідав Бухгалтер. Я далі читав. Уголос, виразно. Я розумів, що це не останнє чудовисько, яке доведеться тут здолати.
Коли Православний десантник розчистив дорогу, ми вийшли на поверхню. Бій під землею тривав. Я наказав бігти до Великої лаврської дзвіниці. Трималися стін, щоб не потрапити під обстріл.
Хто то був? спитав Бухгалтер.
Колишній десантник. Став священиком, потім вигнали з церкви за принциповість. Тепер їздить Україною і бореться з нечистою силою. Я ставив свічки, щоб викликати його, от він нам і допоміг.
Добігли до дзвіниці. Я залишив на вході Мовчуна, щоб він нікого більше не впускав. Ми піднялися нагору. Потім Бухгалтер спустився, щоб вивести з дзвіниці всіх людей. Двійко козачків спробувало сперечатися, але він показав зброю, і хлопці вмить заспокоїлися. Мовчун мав заблокувати вхід.
Поки хлопці займалися зачисткою, я зателефонував Тетяні Павлівні.
Ми у Лаврі. Нехай поліція тримається подалі від дзвіниці.
Ви вбили єпископа! Це скандал на весь світ!
А де ви бачили, щоб убита людина диміла й іскрила? Вам не здається, що це дивно? Нехай поколупають тушу й побачать, що це не людина.
Що ви верзете?
Ми забезпечуємо надійний тил третьому фронту і потребуємо підтримки.
Владюшо, це страшний скандал! Нас звинувачують у репресіях!
Колупайтеся в тілі, покажіть деталі! Поліція ж не мусить втручатися.
Я вимкнув телефон, узяв в одну руку мотузку дзвона, а в другу«Катехізис». Почав одночасно бити у дзвін і читати вголос. Унизу зчинилася метушня, позбігалися козачки, які охороняли Лавру. Спробували виламати двері. Мовчун кілька разів вистрелив. Козачки розбіглися. Я далі бив у дзвін і читав. До мене піднявся Бухгалтер. Здивувався, але нічого не спитав. Визирнув униз.
Приїхала поліція.
Бий в інший дзвін, наказав я.
Бухгалтер не став перепитувати і взявся за мотузку. Били удвох, я читав далі. Не дуже розумів текст, але головнене в розумінні. Головнепрочитати. Знизу пролунали крики. Хтось наказував поліції терміново брати дзвіницю штурмом. Я визирнув і помітив того самого єпископа. Живий. Або ще один біоробот, або справжній виліз. Тепер вимагав у поліції викинути нас із дзвіниці. Поліція йти на штурм не збиралася. Тоді голос став закликати охоронців відновити порядок. Пролунало ще кілька пострілів. Мовчун продемонстрував, що не збирається жартувати. Я визирнув і побачив, як козачки кинулися врозтіч. Поліція взагалі стояла осторонь. Приїхали перші групи телевізійників. Я бив у дзвін і читав. Бухгалтер бив і тримав зброю напоготові.
Ще щось лізе! крикнув раптом.
Я не здивувався. Визирнув подивитися, що воно. Нове, червоне чудовисько. Скреготало серпами й молотами. Несло ікони зі Сталіним, усе в наперсних хрестах із кремлівськими зірками.
Що це, в біса, таке? спитав Бухгалтер.
Я не відповів. Не було часу. Читав «Катехізис» далі.
Треба ще раз викликати того хлопця, Православного десантника!
Я знову не відповів. Охрип, але не зупинявся.
Мужик якийсь став перед ним! доповів Бухгалтер. 3 книжкою! До чого тут книжка? Тут зброя потрібна!
Я вже хрипів, але не зупинявся.
Ще люди! Стають поруч.
Перед дзвіницею шикувалися лави бородатих чоловіків. Чудовисько кинулося на них, спробувало пробитися, але загрузло. Розпочався бій. Чудовисько звалося «сергіанство», воно колись схилило залишки російської церкви до покори й служіння кремляді. Потім нищило всіх ворогів кремляді на релігійному фронтізокрема Українську автокефальну церкву. Воно виконувало всі накази й зараз знову намагалося знесилити Україну й полегшити її підкорення. Але проти «сергіанства» стали покійний Липківський і всі вбиті українські ієрархи та священики, які не схотіли йти під московський патріархат, за що й наклали головою. Тоді вони програли, бо за «сергіанством» було НКВС, а тепер боролися.
Стоять, Владюшо, стоять! доповідав Бухгалтер. Помітив, що я вже ледь хриплю. Підбіг, схопив «Катехізис» і почав читати сам. Зрозумів, що це дуже важливо.
Я подивився вниз. Там тривав жорстокий бій. Чудовисько намагалося знищити митрополита Василя, але того захищали. «Сергіанство» пішло в останню атаку, можливо, навіть змогло би перемогти, якби в тил вдарили колись закатовані греко-католицькі священики. І вже за кілька хвилин усе скінчилося.
Усе, та не все. Бо онде почало сунути до дзвіниці нове чудовисько. Це був «синод». Убраний у золото й парчу, величний та солідний, він сунув і співав хвалу самому собі. Я роздивлявся «синод», пихатих і вгодованих князів церкви, звиклих правити і вказувати. Тепер вони клацали потужними щелепами, готові знищити тих, хто піднявся проти необмеженої влади. Вони чхали на парафіян, вони зневажали священиків, вони робили що хотіли, і ніхто не міг обмежити їхню владу.
Я почув кроки. До нас зайшли кілька десятків чоловіків, убраних, як персонажі історичних фільмів. Це були братчикичлени православних братств, які колись хотіли вивести православя з під диктатури ієрархії, реформувати його, але одні єпископи, злякавшись втрати влади, побігли в унію, а інші до Москви, зрадивши віру заради влади. Я хотів звернутися до братчиків із промовою, але зовсім охрип. Просто вказав на «синод». І братчики пішли на нього, і був бій, і перемогли вони, погнали ієрархів, і били їх, і топтали, і вигнали з Лаври, як Ісус торговців, бо ж торговці це й були. Вигнали, а самі кудись пішли.
Я поплескав Бухгалтера по плечу. Показав, що досить. Ми почали спускатися вниз. Зустрілися з Мовчуном, який з нічого не дивувався й нічого не питав. Вийшли з дзвіниці, пройшлися порожньою Лаврою, звідки вигнані були кремлядські поплічники. Сіли в мікроавтобус. Дорогою купили кави, я трохи оговтався. Почули потужний вибух.
Що це? спитав Бухгалтер.
Це братчики працюють на Либідській.
А що там?
«Синод» будує там собі новий собор, величний, багатий, блискучий. Думає, що Бог там, де гроші.
І що, той собор висадили у повітря?
Собору ще нема. Тільки будують. А прямий хід до Москви був. Його братчики й прикрили. Ну що, тил підготовлено, тепер можна атакувати.
Атакувати я люблю, сказав Бухгалтер. Мовчун усміхнувся.
З цими хлопцями було приємно працювати.
(Про Православного десантника читайте у книжках «Недригайлів. Потворні історії з райцентру» та «Бійці небаченого фронту», а також в енциклопедії «Сто чудовиськ України»).
Розділ 5Шпиль
Перед Києвом ми заїхали до мене в гараж, узяти дещо потрібне. Про цей гараж ніхто не знав, але я діяв обережно. Тільки коли переконався, що всі маячки цілі і всередину без мене ніхто не лазив, зайшов сам. Узяв снодійного, інструменти й необхідний пристрій. Поїхали далі. На заправці я замовив повний бак, а сам зателефонував і домовився про зустріч із одною красунею. Через годину зупинився на Оболоні, хотів тихенько вийти, щоб не будити хлопців, але Мовчун прокинувся. Підхопився, сховав автомат і кілька гранат у наплічник, а пістолет у кобуру під піджак. Прокинувся і Бухгалтер.
Відпочивай, друже, вестимеш машину назад, сказав йому.
Він залишився, а ми пройшли в тренажерний зал для дівчат. Почекали трохи, якраз закінчилися заняття, дами почали розходитися. Мовчун зацікавлено дивився на них. Ось вийшла тендітна білявка у чорних штанях і білих кросівках.
Пані Даніело, підвівся я. Добрий день. Мене звати Владюша Бар-Кончалаба, це я вам телефонував стосовно корпоративу. Знаєте, я великий прихильник вашої творчості.
Добрий день. Вона недовірливо подивилася на мене й на Мовчуна, який стояв поруч.
Не хвилюйтеся, це мій охоронець, заспокоїв я.
Що ви хотіли? спитала вона. Усміхалася, намагалася вдавати, що спокійна, але не дуже виходило.
Ви не проти випити кави?
Я не пю кави.
Тоді, може, фреш? Тут поруч роблять чудовий апельсиновий фреш! За склянкою фрешу обговоримо мою пропозицію.
Вона трохи вагалася. Потім кивнула.
Гаразд, ходімо.
Ми зайшли в сусіднє кафе, я попросив зробити нам по склянці фрешу.
То що ви хотіли? спитала Даніела.
Хотів запропонувати вам виступ на корпоративі. Одній поважній компанії виповнюється двадцять років, і я подумав, що ваш спів стане справжньою окрасою урочистостей.
Зверніться до мого директора, він узгоджує питання виступів.
Так, звісно, але я хотів спочатку поговорити з вами. Розумієте, мені дуже подобається ваша творчість, і я хотів би якось її підтримати. Як вам ідея, щоб наша компанія стала спонсором всеукраїнського туру?
Даніела уважно дивилася на мене, мабуть, намагалася зрозуміти, наскільки серйозно я говорю. Одягнений я був не дуже, але наявність охоронця вказувала на можливе багатство.
У нас нещодавно був тур.
Я кажу про великий тур, у кожне обласне місто і великі райцентри. Півсотні виступів мінімум.
Нам принесли фреш, поставили келихи, Даніела замислилася. Я помахав рукою, наче комусь за її спиною. Даніела озирнулася, я сипнув у її фреш порошку.
Один мій знайомий, усміхнувся я і ковтнув свого. У-у-у-у! Амброзія!
Я заплямкав губами, закотив очімовляв, фреш надзвичайно смачний. Даніела зробила кілька ковтків.
Мені треба порадитися з директором, нарешті сказала вона. Ми б не хотіли перетворювати наші виступи на якийсь конвеєр.
Але моя пропозиція дасть можливість значно розширити вашу аудиторію! Я не хочу тиснути й не вимагаю відповіді просто зараз. Я зателефоную вам увечері. Часу ж вистачить?
Думаю, так. Вона зробила ще кілька ковтків.
Мені дуже подобаються ваші пісні. Чесно. Я перший раз почув випадково, по радіо, і це було влучання в десятку! Особливо про «годі говорити». Ви дуже талановита.
Дякую.
Що ж, дозвольте провести вас до авта, а ввечері ми здзвонимося.
Даніела кивнула. Я залишив гроші. Ми підвелися й пішли до виходу. Перед дверима її трохи хитнуло. Я притримав. Вона засоромилася, я показав, що все добре. Ми вийшли на вулицю. Даніела схопилася за мою руку. Ноги в неї підгиналися. Мовчуне!
Він підхопив її.
Вибачте. Щось мені погано, прошепотіла Даніела, і очі в неї заплющилися.
Нічого, нічого, не хвилюйтеся.
Коли ми садили її в мікроавтобус, вона була вже непритомна.
Хто це? спитав здивований Бухгалтер.
Наша надія на наступний бій. Сідай за кермо, поїхали.
Ми рушили. Я уклав Даніелу на заднє сидіння, вона спала як немовля, ми з Мовчуном розтягнулися на кріслах.
Їдемо в Охтирку. Швидко, сказав я і почав дивитися інтернет. Кілька згадок про два нещасні випадки біля Журб. В одному вибухнула вантажівка з боєприпасами, в іншому перевернувся автобус із колективом народної самодіяльності. Багато новин про фестивалі борщу по всій Україні й про категоричну заборону страви в Росії. А ще заяви про те, що починаються зйомки фантастичного кіно про Юрія Гагаріна, тому по всій Росії будуть заходи вшанування його памяті. Кремлядь готувала «гагаріну» потужну підтримку. Я вийшов з інтернету, розібрав телефон і заснув.
Уже в Охтирці мене розбудив Бухгалтер. Він стривожено дивився на Даніелу.