А звідки зявилися гранітні береги? Адже кругом рівний степ, голосно запитав.
Остап Якович пояснив:
У цьому місці залягає Український кристалічний щит. Річка пробила у щиті шлях, створивши для стоку води глибокий каньйон. Звичайно, річка невпинно трудилась і довбала граніт мільйони років. Нині отримуємо задоволення, коли споглядаємо її працю, милуємося мальовничим гірським краєвидом.
Остапе Яковичу, краєвид мальовничий, але чому тут ніхто не живе. Так було завжди? запитала Катя.
Мишко напружив слух. Йому від самого початку кортіло взнати, чи заселяли цю чудову місцину люди. Остап Якович почав здалеку.
Шматочок землі, що ми споглядаємо, являє собою залишок Дикого Степу. Цікаво, що його ніколи, чуєте, ніколи, не розорювали. Орати, рити землю, селитися й займатися господарством тут заборонено українським законодавством. Тому й не бачимо тут людських будівель і городів.
О! підняв Еколог порепаного вказівного пальця.
Остап Якович на тій же піднесеній ноті продовжував:
Але раніше, у вісімнадцятому столітті, ці місця вподобали козаки. Вони створили Запорозький Гарт, або сторожове укріплення, обнесене високим, міцним частоколом. Археологи проводили тут свої дослідження. Виявили сліди стоянок стародавньої людини часів палеоліту, трипільської та черняхівської культур, мідного, залізного віків, поселень кіммерійців, скіфів та інших кочівників. Прекрасні місця Побужжя за всіх часів вабили людину.
Сліди стоянок скіфів? перепитав Мишка.
Петько стрепенувся. Товстеньке личко хлопчика видовжилося, а очі з глузливим блиском косували ліворуч, у бік сестри. Він стиха реготнув і чекав, що Катруся його підтримає. Та дівчинка відшуковувала зором сліди стоянок стародавньої людини, стояки частоколу з козацького укріплення.
Від образливого сміху однокласника Мишко розхвилювався. Його коротке волосся мимохіть наїжачилося, а обличчя вкрилося червоними плямами.
Сліди скіфських кочовищ археологи також знайшли, підтвердив Остап Якович, пригладжуючи колючий їжачок на голові сина.
Мишко заспокоївся. Непомітно для дорослих показав товаришку язика. Петько гидотно скривився.
Остап Якович на правах гіда підвів усіх до краю плато. Дорослі та діти мовчки споглядали прекрасний вид обривистого берега. Гранітні виступи його загадково червоніли і тільки де-не-де поросли низькорослими кущами, що пустили коріння між розщелинами каменю. Неймовірне видовище справляла також річка. Її хвилі, мов коні, що розгойдували пінистими гривами, безстрашно падали грудьми на гранітний барєр.
Раптом Мишка огорнув неспокій. Чомусь непокоїла монета, яку він носив на грудях, як амулет. Вона нагрілася й прилипла до тіла. Хлопчик витяг монету через горловину блакитної футболки. Можливо, через те, що рука тремтіла, монета вібрувала й амплітуда коливань збільшувалася. Мишко притис монету долонею до грудей і вона стихла. Згодом до його слуху долинуло шелестіння. Він прислухався. Шелестіла біля його ніг ковила. Чому вона тремтить? Адже день погідний, і вітерець травою не колише. Та збентежений погляд хлопчика уже полинув до каньйону. Дивним відчуттям хлопчик не надав значення. Про них відразу забув.
Діти, не відриваючи очей від живої картини, слухали Тараса.
Флора і фауна Побужжя надзвичайно різноманітна. Багато видів занесені до Червоної книги України та Європи. Це смілка бузька, ковила гранітна, полоз жовточеревий, борсук, сорокопуд сірий, лелека чорний.
Тарас говорив, звичайно, протокольно. Але далі розповідь студента лилася невимушено і природно. Навіть поділився власними спогадами:
Найбільше люблю степ у пору цвітіння гвоздики ланцетної. Яскраво-червоні плями від квітів гвоздики ланцетної на тлі сріблястої хиткої ковилиявище фантастично красиве. На жаль, залишилося цих рослин мало. Вони поодинокі, уже не створюють під час цвітіння яскравих плям.
Дівчинку Тарасова розповідь розчулила. Вона стиха зітхнула. Мишко нишком поглядав на однокласницю. Яка вона вродлива! Довге шовкове волосся, фіалкові очі
Він прагнув зробити для Катрусі щось приємне. Приміром, знайти кущик гвоздики ланцетної. Хай би вона зраділа.
Мишко надибав жовточеревого полоза
Люди чіпко трималися за довгі лози. Далебі, спуск у долину стрімкий.
Тільки Мишко все ще на плоскогірї. Хлопчик уважно вдивляється у ковиловий степ. Проти сонця степ вигравав сріблястими хвилями і нагадував спину гігантського звіра. Довгу його шерсть, здавалося лагідно, розчісує ледь чутний вітерець. Увагу хлопчика заполонили камінні валуни. Овальні, гладкі, до половини зариті в землю, вони лежали поодинці й купно. Уява малого вже малювала велетенських доісторичних птахів. Мільйони років тому птахи вільно розгулювали цим степом. Їх щось злякало. Вони спіхом бігли, залишивши на рівнині свої яйця. Без батьківського піклування і тепла, яйця не розтріскалися, пташенята не вивелися, а шкаралупа за мільйони років закамяніла. Нині ці яйця вважають мертвим камінням.
Враз Мишко згадав про батька. Гукнув углиб каньйону:
Тату, я тут! Не хвилюйся!
Остап призупинився, повернув до сина усміхнене обличчя. Попри негаразди, повязані зі забудовою водосховища, він переживав піднесення, мав чудовий настрій. «Хай син побродить степом. Самому можна побачити те, що для гурту закрите», розважливо думав, сходячи крутизною.
Батько, він же учитель історії середньої загальноосвітньої школи, правильно мислив. Але він не міг передбачити наслідків відсутності сина. Адже прадавня, ніколи не перевернута плугом земля містить виходи в паралельні світи.
Тим часом наш герой обходив білі, виполоскані дощами, валуни. Уважно придивлявся до рослин, довгі стебла яких тяглися з-під каміння. Але жодної рослини з яскраво-червоним цвітом він не побачив.
До його слуху з каньйону долинув єхидний голос Петька:
Фантазере, не відставай.
Наздожену, гукнув у той бік Мишко.
Його дратував товаришок. У майбутньому він бачив себе міліціонером. Атож у всьому наслідував свого батька. Петько не вірив, що Мишкова родина побувала в Скіфії. Не вірив у подарунки, отримані від скіфів. Ці подарунки, а саме: золоту чашу і меч у золотих піхвах, татко здав державі. Натомість татко отримав чималу суму грошей. За них батьки придбали в центрі району ошатний будинок. Нарешті, вони покинули хатину, під яку підбиралася круча, і оселилися в сучасному житлі. Проте слідчий, батько Петька, вважав справу зі скіфськими скарбами підозрілою
Несподівано увагу Мишка привернув камінь химерної форми. Хлопчик підбіг і від несподіванки закляк. На камені грівся грубезний змій. Хвостище губилося у густій ковилі.
Раптом голова змія відійшла від білої поверхні й мовби у сповільненому ритмі танцю проплила в повітрі. Хлопчик від страху гикнув. «Тікай, Мишо! Тікай! Зволіканнясмерть для тебе!»подумки підганяв себе. Але ворухнутися не міг, бо увесь, від голови до пят, задеревянів. Хоча мозок працював чітко. Так, він помітив жовте черево гада. Чомусь зрадів своєму відкриттю. «Це жовточеревий полоз. Він у Червоній книзі. Таких полозів на землі дуже мало. Вони під охороною держави», замилувано думав.
Блискучі чорні очі змія, схожі на відполіровані обсидіани, чіпко тримали дитину в полоні. Ось блимнулиїх навпіл перетнули червоні блискавки. По тому очі стали рости. Росли, росли і виросли до розмірів чайних блюдець. Хлопчик побачив у них себе. Негарногоз розтуленим ротом.
Із чорних блюдець хлюпнула вода. Вона все прибувала і прибувала. Залила увесь ковиловий прадавній степ.
Мишко бив ногами й руками по воді, щоб не утонути. Він розумів, що слід гукнути до батька. Однак чомусь не гукнув. Ураз його накрила хвиля божої ріки.
Глава другаМорський краєвид із жовтим муром. Загадкове місто
«Де я? Куди потрапив? Чому так багато води? Її забагато навіть для такої річки, як Південний Буг. Невже море? Чому берег безлюдний? Ні дітей, ні дорослих?»
Запитання роєм кружляли в голові хлопчика. Кожна секунда народжувала все нові й нові запитання.
На мармуровому небі борсалося бліде кружало в ореолі білих променів. Прямі й пружні, вони впиралися в землю.
«Подивлюся, що тут цікавого, та й повернуся на сонячних променях додому. Так само, як минулого разу зі Скіфії», вирішив хлопчик.
Він із цікавістю розглядав новий для себе краєвид. Його увагу заполонив жовтий мур. Він мав вигляд стіни. Жовтої, зі зубчастим краєм, високої та гладенької. Її не те, що перестрибнутиперелізти не можна. Придивившись, Мишко помітив у стіні отвір.
Чомусь із відстані все видається інакшим, ніж є насправді. Прямуючи до отвору в мурі, він перейшов міст, під яким чорніла глибока яма. А отвір виявився воротами. Щоправда, широкими. Через них вільно проїхав би вантажний автомобіль. Половинки воріт були відчинені. Вони не хитались і не скрипіли. «Це тому, що важкі й оббиті широкими металевими смугами. Унизу стирчать чорні зуби. Я попід ними не пролізу», після уважного обстеження дійшов висновку Мишко. Над ворітьми височіла прямокутна башта з продовгуватими стрільницями.
Несподівано Мишко побачив вартового, що зіперся об стіну. Озброєного довгим мечем і круглим бронзовим щитом. Вояк, напевно, відпочивав. Мишко скористався цією нагодою. Атож уважно розглядав вояка разом із його спорядженням. Про себе зауважив, що щит прикрашений випуклим зображенням людських нігтовстих і довгих. Ілюстрацію такого щита він бачив у книжці про стародавню Грецію. Так само уважно розглянув коротку, на кшталт сорочки, військову форму. На ногах вояка, чорних від засмаги, були шкіряні сандалі. Тільки обличчя вартового Мишко не бачивйого закривав полотняний з вузькими крисами капелюх.
На очах оторопілого хлопчика почали відбуватися незрозумілі речі. Ноги вартового чомусь зблідли, зробилися прозорими. Крізь тіло прозирали трубчасті кістки. Відтак ноги зникли, немовби розчинилися в повітрі.
Із стану заціпеніння Мишка вивів оглушливий звук. Це упав бронзовий щит і бамкнув. Порожні, без ніг, сандалі поїхали вперед і стали. Одяг з воїна спадав. На нього мяко опав довгий меч. Капелюх покотився і ліг на пісок увігнутим боком догори. Наче розтулений від німого крику рот.
Мишко через силу ковтнув слину. Мов зацьковане мисливцями звіреня, водив очима й прислухався. Йому здалося, що монотонний гуркіт хвиль звучав погрозливо. Ніби попереджав про сумне й страшне, що чекає на сміливця у оточеному високим муром місті.
Лише тепер він помітив розкидані речі домашнього вжитку. Здебільшого валялися довгі шматки полотна, якими греки обгортали своє тіло, також дитячі сорочечки. Хатній мотлох лежав купками, але без ладу. Страшна здогадка обпалила мозок юного слідопита: «Люди, що носили цей одяг, зникли. Зникли так само, як вартовий».
Страху наганяли також білі пасма, схожі на пару, що витікали через розчинену браму. «Напевне, за ворітьми варять воду. Або пиво чи горілку. Казани, однозначно, величезні. Он стільки пари», роздумував хлопчик. Трохи постояв. Іти в місто, чи не йти?
Усе ж нерішучим кроком рушив через ворота.
Колись Мишка запитають: «Хлопчику, признайся: чому ти зайшов у чуже місто? Адже ти злякався. Також розумів, що тебе можуть образити, поранити чи відлупцювати. Якщо не люди, то звірі чи невидимі злі сили. Ти, однак, туди пішов. Чому?»
Він скаже: «Мене надзвичайно зацікавило: що там за ворітьми? От я і пішов»
Слава допитливим! Наївним, щирим, простим. Допитливістьвічний двигун, що веде хлопчика шляхом зрілості до відповідальних вчинків.
Подорож безлюдною дорогою
Мишко чимчикував дорогою, вимощеною камяною бруківкою. Не дуже широкою, але й не вузькоюдо пятнадцяти метрів. Величезних казанів, у яких варили воду, Мишко не надибав. Пасма, схожі на туман, у місті хиталися на рівні дерев. Поміж прибитого пилом зела сиротливо виглядали мазанки.
Мишка лякала мертва тиша, дратували залишені предмети й ганчіря, що плуталися під ногами. Щоб себе підбадьорити, він придумав гру-загадку на тему: «Хто власник цього одягу?». Бубнів собі під ніс: «Цей чоловік середнього достатку. Він носив хламиду із грубого льону. А цейпузатий багач. Його хламида широченна, барвиста. Кістяна шпилька, червона стрічка і блакитна сукня з тонкого полотна, безперечно, належали модниці. У неї висока зачіска. Я знаю, що через деревяний обруч (валявся на купі) часів Скіфії жінки протягували своє волосся. Піднімали його і так носили. О, тут зупинилися вояки. Одяг їхній короткий, бавовняний і кольору морського піску. Вояки ходили у сандалях із високими ремінцями. На плечах носили полотняні накидки. У кожного меч зі списом».
Мишко обережно обходив дишла, що тяглися від гарб і возів. Біля двохколісних візків лежала дорога упряж, яку прикрашали золоті та срібні бляшки. Хоча здебільшого на очі потрапляла проста упряжмотузяна.
Місто пережило якусь трагедію. Щось таємниче, сильне і жорстоке забрало його жителів. Через це місто безлюдне і мертве.
Хлопчик уповільнив ходьбу. Потім зупинився. «Не хочу тут бути. Попрошу сонце, щоб перенесло мене знову в Побужжя, до батька», вголос сказав. Він з надією закинув голову. Бліде кружало завмерло у чіпких обіймах мармурового неба. «Ні, не забере мене сонце звідси. Воно таке ж мертве, як і місто. Треба знайти полоза. Це він мене сюди перекинув. Цікаво, для чого? Де він? Гукнути до нього? Страаашно Тишком-нишком його пошукаю.»
Чим далі він простував, тим дорога була більш захаращеною. Чалапав над її краєчком. Час від часу пробирався поміж кущами та густо насадженими кипарисами. Щільні конусоподібні крони дерев нагадували монахів. Їхні чіткі силуети додавали смутку в безрадісний краєвид.
Кінець дороги розширився. Хлопчик вийшов на середину майдану. Підійшов до складеного з каміння, ідентичний кубу, столу. На ньому біліла купка попелу. Внизу стояла корзина зі сосновими гілками. «Жертовник», сказав уголос хлопчик.
Потім довго озирався, уважно розглядав довколишні краєвиди.
Майдан оточували пишні акації. Крізь їхні кучеряві крони прозирали білі будинки з пологими брудними дахами. Поміж усіма хлопчиків зір вихопив найвищу будівлю. Вона виділялася і пурпуровим дахом. Мишко подумки назвав цей будинок Пурпуровим. Трохи постояв і почимчикував до нього.
Пурпуровий палац із мармуровими колонами
О, зблизька цей будинок його зачарував. Не будинок, а справжній палац. Хоча б така обставина. Майдан і вулиця, що тягнеться через місто, бруковані вичовганим камінням. А перед Пурпуровим палацом земля укладена рожевими мармуровими плитами. На плитах так само гамузом лежав одяг. Але ж який! Грецький, римський, єгипетський, перський. До того ж багатий. Просто шикарний. Щодо його барв, то переважали червоні з синіми. Одяг прикрашали білі, чорні й блакитні перли, різнокольорові коштовні камінці. А ще узори, розшиті шовковими і золотими нитками.
Деревяний дах тераси підпирали світло-сірі колони, що нагадували обтесані бочки. На них відпочивали тварини з підібраними ногами. То, що бики, леви, барани, козли із чистого золота, Мишко навіть не сумнівавсярукотворні тварини так блистіли, що боляче на них дивитися.
Вхідні дверіважкі, бронзовібули відхилені. Немовбито запрошували: «Заходь, хлопчику, в палац. Всередині на тебе чекає багато несподіванок». Без вагання навшпиньках, він рушив до дверей. Раптом почув за собою підозріле шарудіння. Крутнувсяі скрикнув:
Ой, це ти?!
Під колоною стояв на хвості полоз. Той самий, жовточеревий. Мишко вирішив полоза провчити. Вдавав із себе сердитого дядька. З безпечної відстані вичитував змія:
Чому залишити мене самого? Га? Мовчиш? Знай, ти зараз відповідаєш за мене. Так, так, відповідаєш. Бо я не просився сюди, у мертве місто.
Жовточеревому не сподобався наступ хлопчака. У відповідь він зашипів.
Мишко мовчки лопотів пухнастими віями. Охота лаяти тварину його відпустила. І не тому, що змій дуже великий. Просто, коли ішов мертвим містом, то зрозумів: немає нічого гіршого на світі, ніж самотність. Самотній чоловік такий же вправний, як один палець. Хай Жовтопузик (він дав полозові таке імя) не людина, але він жива істота. До того ж тільки Жовтопузик здатний перенести його до батька. Отже, ліпше зі змієм приятелювати.
Доброзичливим тоном хлопчик перепитав:
Ти щось сказав? Прикро, що я твоєї мови не знаю. Нам важко спілкуватися. О, я придумав тобі імя. Жовтопузик. Подобається? Правда, ти дуже великий для такої назви. У цьому місті в мене крім тебе нікого нема. Для мене ти і брат, і товариш.