Андрій КовальчукМовчання Метатрона
Заюшений Микош лежав на могильній плиті, та вдавався до меланхолійних роздумів стосовно ролі соціяльного статусу у житті окремої особистості. Ну не зовсім роздумів, а так, на рівні відчуття болю, жалю та стиду, в голову пекельним хробаком вгризалось і настирливо нагадувало про себе одне питання: «Ну якого фіга я не послухався дядечка та тітоньку Крак? Казали ж боне висувайся, є закони сімї і вони непорушні». Так ні, біс смикнув його поперти на Джерка. Хоча Джерк і не подобався багатьом у сімї: своєю дуркуватістю, лихим поглядом та манерами гопника, проте він був головним у другому колі. А Микош? Микош не належав навіть до третього кола, він був майже нікимтак прийшлим зайдою. І тому, коли він висунув претензії на зміну своєї ролі у суспільстві, це ж суспільство йому пояснило, що роль Микоша залишається (раз) незмінно мікроскопічною, залишається (два) на задвірках історії, і залишається (три) загалом не довго їй залишилось залишатись. Спочатку йому це пояснював Джерк зі своїми дружками, хоча Микош був й вищий та дужчий за кожного з них, але ж все ж таки їх було пятеробили довго і влучно, причому по голові, як не намагався Микош її сховати. А потім, коли очі застилала червона пелена, а сам він скоцюбившись лежав долу, підключились інші. Як зміг за цією пеленою розгледіти Микошу строгій відповідності до законів сімї. Починали шмаркачі з третього кола, а закінчувало подружжя Крак. Що трохи потішило Микоша, то те, що дядечко та тітонька Крак приклалися до нього лише по разку, зовсім ніжно, так для проформи, виключно з ритуальною метою. Ще більше втішило Микоша те, що в цьому акті групового навчення не брала участі Елькаравона, якщо правильно зміг розгледіти Микош краєчком правого закривавленого ока, печально, з тривогою спостерігала з боку за цією драматично-дидактичною подією. Тоді, це його втішило.
А зараз його вже ні хріна не тішило! Микош відчував, що поступово коліє. Здається, душа почала тихенько віддалятись від тіла. Він вже міг поглянути на себе збоку, точніше згори, з висоти, так би мовити, пташиного польоту. «Якийсь чорний гумор»подумав Микош. У світлі місяця старезні камяні хрести кидали довгі тіні на такі ж камяні плити могил. На одній з цих плит і лежав Микош. Мабуть, він зміг заповзти сюди після того як всі члени сімї покинули його, але до того, як покинули його останні власні сили. Плита була чималенька. Тому все розпластане тіло Микоша цілком вписалось в її рамки. Воно, тіло, нагадало Микошу пентаграму. Ну майже пентаграмудля пентаграми зайвим був обскубаний хвіст, що бісектрисою проходив між двох розчепірених лап. Здається, цією тілесною майжепентаграмою Микош викликав потойбічні сили. І вони зявилисьраптово, коли місяць сховався за хмарами, голосно скрегонуло залізо, і яскраве світло вилетіло зі старого склепу, що знаходився за декілька могил від місця дислокації тілесної сутності Микоша. Йому, точніше його душі, стало так лячно, що вона стрімголов пірнула назад до тіла. Микош зіщулився і прислухався до зловісного голосу:
Зачини двері! Щільнішезнову скрегнуло залізо. Тримай ліхтаря, я зачиню замка. щось клацнулоТак, добре. Ну що, пішли?
Микош почув крокихтось чи щось і не одне наближалось. Знову цей голос:
Сподіваюсь, нас ніхто не бачив?
Ха, а якщо й бачили, то що з тогобільш високий голос. Я ж з ними домовився, так щоі голос мелодійно та весело вивів«Все буде добрееее, для кожного з нааас»
Гм, не блазнюйпробурчав другий, більш низький голос.
Голос був зовсім поруч, а потім Микоша накрило світло, таке яскраве, що навіть заплющені очі не допомогли. Той другий присвиснув:
О, а це що за фігня?
Микош закляк, а думки його почали хаотично кидатись в голові. «Та ну його»врешті виділилась серед них одна і стала головною ідеєю цього моменту. Хтось швидко вимкнув світло і Микош розчинився у безпечній та рятівній темряві
* * *
Секретарка, чи б то пак, Офіс-менеджер, запопадливо відкрила перед Олександром Павловичем двері. Він подумки зітхнув й пірнув у пащеку одвірка. Зітхав Олександр Павлович кожного разу, коли заходив у цей кабінет. Здається, чого б це? У свій-то вік, доктор економічних наук, генеральний директор, ТОП серед ТОПів і т. д. і т. п., а все одно, тільки переступав поріг кабінету Францишеваі все. Одразу з підсвідомості виринало шобло облізлих чорних котів і, мовчки, розчепіреними пазурами, починали зсередини дерти-панахати грудну клітину. Ну а сьогодні, оскільки новини були невтішними, кількість котів подвоїлась.
Д-добрий день, Леоніде Рустамовичу! Олександр Павлович намагався говорити впевнено, тримати спину прямо, йти твердо, поки долав кілометри коштовного килимового покриття, що простиралось від дверей до масивного столу олігарха. Францишев по-хазяйськи розвалився у кріслі. Здавалось, що то не його маленьке тільце потонуло у цьому кріслі, а, навпаки, крісло не могло вирватись з тенет цього величного тіла. Олександр Павлович зупинився за півтора метри до столу і змусив себе підняти очі. Францишев поглядом Каа зирив на перенісся Олександра Павловича. Пауза затягнулась. Нарешті, Олександр Павлович не витримав:
Теєвони відмовилисьбандерлог себто Олександр Павлович знову опустив очі долу, плечі чекали вибуху, але він все одно став неочікуваним, удав трансформувався в тигра:
Бл@дь, піда тирада про якості Олександра Павловича, його команди, його рідних, «тієї довбаної фірми», її співробітників та членів їх сімей, тривала хвилин пять. Потім, також несподівано, вона стихла. Шерхан, себто Францишев, стояв вже у центрі кабінету, а величезне шкіряне крісло жалісливо докручувало останні оберти за годинниковою стрілкоюзаряд в ньому вже закінчувався. Олігарх скоса глипнув на Олександра Павловича, мовчки підійшов до стіни й почав щось зосереджено розглядати. Олександр Павлович намагався не дивитись у той бік, він добре знав, що там так зацікавило Францишева. Три місяці тому олігарх прикріпив кнопками до стіни вирізку журналу «Форбс». Впродовж цих трьох місяців, кожного разу, коли Олександр Павлович був у цьому кабінеті, Францишев знаходив нагоду залізти до шухляди столу, дістати звідти знаряддя для дартсу, та використати його за призначенням. Імпровізованою мішенню слугувала саме ця вирізка. Потім, кожного разу, Францишев, виколупуючи стріли з листка, патетично заявляв:
Подумати тільки Олександр Павлович Задов визнаний найкращим менеджером. Але чомусь, при цьому, компанія ККМ, яку очолює «найкращий» менеджер, пасе задніх. Як же ж так може бути? і удавано запитально дивився на Олександра Павловича. Насправді, ККМ груп не «пасла задніх», за рейтингом Форбс займала тверде друге місце серед усіх компаній країни, але для Францишева то не було реальним аргументом. У нього все повинно бути «най», найкраща компанія, найкращий менеджер, найкраща спортивна команда, а він сам і найкращий, і найбагатший, і найідеальніший. А тут якийсь «Замок К.», якісь вискочки з якоїсь поліської кацапетівки взяли перше місце і у номінації «Найбільший прогрес», й у номінації «Найкраща компанія». Впродовж цих трьох місяців «Замок К.» був головною темою усіх нарад ККМ та її дочірніх компаній. В одній з них, «ККМ компютер систем», був звільнений весь топ-менеджмент, за «те, що ці підараси проґавили конкурента та просрали все, що можна просрати»річ у тім, що «Замок К.» займався компютерними технологіями. Була поставлена головна стратегічна мета«Замок К.» повинен бути в ККМ. Задіяні всі ресурси. Але «Замок К.» продаватись бажання не мав. І в останній раз на перемовини поїхав сам Олександр Павлович.
Францишев, нарешті, відірвався від мішені-рейтинга:
Ну що, кращий менеджере, і тебе вони послали.
Так, «це їх бізнес, їх життя, й вони їм не торгують», непробивні.Задов, побачивши, що Францишев трохи заспокоївся пожвавішавЖоден мій аргумент не сприйняли, придурки
Тобто вони класти на тебе хтіли, а значить, й на менеЛеонід Рустамович підібгав губиНу добре, що пропонує мій найкращий менеджер?
Ну що ж, треба переходити до плану В.
Ні, не тільки В, але й С.
Одразу?
Так, будемо бити з двох напрямківФранцишев підійшов до столу, натиснув кнопку селектораЛєна, начальника СБ та піарника до мене
* * *
Скільки з мене?
Додічі грівна
Перепрошую.
Е-е-е кавяр, худий та бородатий, розчепірив спочатку всі пальці на обох руках, а потім правою викинув ще раз вказівний та середній.
А, дванадцять? здогадався Костя. Розплатився. Дякую а потім вихопив з памятіГраціа.
Нема за шчовідповів італієць.
Костя сів за невеличкого столика, що стояв у кутку біля покритого дощовими краплями вікна, підняв за чудернацьку ручку філіжанку, відсьорбнув маленький ковточок. Те що треба! Йому подобалось ця призаправочна кавярня під Житомиром. І завжди, коли вирушав з Києва у західному напрямку, Костя заїжджав до неї вдихнути своєрідний полісько-італійський аромат. Сьогоднішній ранок не був виключенням, поготів що він остаточно і не прокинувся. Зранку його нагло і безцеремонно розбудив початковий мотив пятої Бетховена, що стояв в якості дзвінка на його мобільнику. Не розплющуючи очей Костя намацав на тумбочці трубку, потягнув її до вуха:
Слухаю.
Вставай лінивцюслухавка прогугнявила голосом Ткачука. На нас чекають великі справи.
І Вам доброго ранку, Вікторе ВікторовичуКостя відірвав трубку від вуха, підніс її до носа, роздер праве око, щоб подивитися котра година, і томно застогнавні фіга собі рань Господня! Повернув слухавку на початкову позицію, щоб почути від шефа:
І не треба тут скиглити, менше б волочився по клубах та псував столичних дівчат а ось це він даремно, нікого Костя не псував, принаймні сьогодні у ліжку він був один. Про всяк випадок Костя помацав ліжко зліва від себе, ну точно ж один, а Ткачук продовжував бубонітито б і висипався, і раніше вставав. Хто рано встає, як говорять, тому і бонуси в конверті.він реготнув. А ось твій начальник не спить, і привалило нам щастя у вигляді замовлення. Такщо слухай сюди і він почав роздавати інструкції.
Замовленням у рідному для Кості виданні «Правдиві вечорниці» називали замовний матеріал. Але не крислату джинсу, якою зазвичай годувались невдахи-журналісти. Замовленняріч значно тонша. Справжнє журналістське розслідування, де викривались правдиві корупційні історії, махінації, злочини. Щоправда, вони стосувались конкретної особи, конкурента замовника. При цьому сам замовник був нічим не краще від своєї жертви. Але це вже деталі, а в деталях, як любив казати Ткачук, криється чи то Бог, чи то диявол, в залежності від ситуації та розміру гонорару. В сухому залишку від замовлення вигравали всі: замовник топив конкурента, при цьому він був «не при ділах», Ткачук та журналіст мали собі на червону ікру, а «Правдиві вечорниці» вкотре засвідчували своє реноме «флагману вільної журналістики, єдиним та незмінним справжнім борцем з корупцією». Щоправда дехто подейкував, що «Вечорниці» не настільки правдиві, наскільки жовтаві, але ж то злі язики заздрісників, хто ж на них увагу звертати буде.
Почувши від шефа куди треба їхати, Костя знову застогнавце ж навіть не у дідька на куличках, а у значно темнішому місці.
Не ний. Знаю що далеко. Але в замін стражданням нам буде щастя. Треба виконати це замовлення, а там ну розписувати не буду. Сам побачиш. Ну і ще, як завжди, будеш працювати під прикриттям.
Та я вже зрозумів Костя махнув рукою невидимому шефу. Стривайте, так а яка там адреса?
Ця фірма розташувалася в замку. Щось мені підказує, що знайдеш їх і без точної адресирегіт Ткачука перебили гудки
Десять хвилин на вранішній моціон. Ще десятьнамутити в дорогу бутерброди. Пять хвилин на збористандартний похідний набір светр, джинси, куртка, кросівки. Запасний одяг кинути у наплічник, там де лежало журналістське приладдя. О, ледь не забув. Зняв куртку, натягнув під пахву кобуру з пістолетом. Простенький Форт, з яким він ніколи не розлучався після того випадку з розслідуванням міліцейських наркобаронів на Миколаївщині. Знову натяг куртку. Спустився вниз до машини. І в дорогу
Ось така вона тяжкажурналістська праця. Костя у два ковтки допив каву, виходячи з кавярні, кивнув італійцю на прощання. Їхати йому ще далеченько
Нарешті Костя побачив вказівник і, далі, одразу за міліційним КП, сам зїзд на Алику. Він достатньо втомився займатись слаломом й на основній трасі, оминаючи численні ямки та канавки. Але тут на його водійський досвід чекав новий викликодразу за поворотом битий, у прямому сенсі цього слова, шлях. Подекуди, з моря місива гравію, трави, пожовклого листя, калюж, виринали невеличкі острівці темно-сірого асфальту. Костя змушений був знизити швидкість близько до нуля, і машина пошкандибала вздовж «дороги», яку позначали два ряди старезних тополь. «Капець ходовій»подумав він прислухаючись до брязкоту, що видавала машина.
За декілька кілометрів (тобто десь хвилин за десять) ситуація дещо покращиласьавто виїхало на стару вузеньку бруківку. Складалася вона не з округлого каміння різних розмірів, а з пласких отесаних камяних шестикутних плиточок. Зроблена, мабуть ще за часів князів, ця дорога значно переважала сучасний «асфальт». Костя трохи підвищив швидкість.
Машину вже не ковбасило, а лише потроху трясло. Бурштинове листя ще подекуди залишалось на деревах. Іноді воно зривалось та падало на лобове скло машини разом з краплями рідкого дощу. Цей авто-шляхово-осінній ритм заколисував, закривав очі. Костя потягнувся до програвача, щоб ввімкнути якусь бадьору музику.
Раптом якась тінь майнула зверху:
Ббба-бах, трісь, шшшш, ляп!!!! Щось, значно більше за листя, шубовснуло-вдарилось-прошурхотіло по склу та бемкнуло об капот. Від несподіванки Костя здригнувся-випростався, нога сама сповзла з педалі газу. Чорна ворона розпласталася на машиніголова та одне крило припечатались до лобового скла, інше крило лежало на капоті, розчепірені лапки нагадували «козу» рокера. Від цієї пташиної пози зю віяло вселенською скорботою. Птах дивився на Костю хитрим й печальним оком і, ніби, казав: «Бачиш, хлопче, як ото воно буває у житті». Від цього ока по склу у різні боки розходились тоненькі тріщинки. Костя вилаявся, натиснув на гальма, машина, що котилась самоходом, різко зупинилась. Птах зі скла сповз на капот. Костя рвонув двері, але вийти не встиг. Ворона вирішила ще раз здивувати Костю та раптово змінила свій життєвий ритм, прудко підвелась, кілька разів скакнула по капоту у напрямку правої фари, повернулася, немов би знизала плечима, заперечно похитала головою, каркнула, змахнула крилами, злетіла, описала коло над машиною, ще два рази ображено каркнула, та сіла на найближче дерево. «Оце так «Ласкаво просимо!»»Костя поглянув на тріщини та дві пірїницей воронячий автограф на згадку. Вийшов, роздивився скло з іншого боку: «Доведеться міняти». Блимкнув на воронута знову тужливо каркнула. «Що з неї візьмеш?»ні грошей, ні, навіть, сиру у неї не було. Зітхнув, сів знову за кермо, ввімкнув запалення. Ворона сприйняла шум двигуна як сигнал. Злетіла з дерева, намалювала коло і повільно, манівцями, полетіла у бік Алик. Костя на машині теж повільно поплівся за нею до села.
Ворона щезла з виду тоді, коли дорога круто повернула вбік та внизмашина вїхала на околицю села. За місточком зявилась перша будівлястаровинна квадратна цегляна коротка чи то башта, чи то флігель, чи щось інше, мабуть, також побудоване за часів магнатів. Під арочним вікном двері, на них табличка «Магазин». «Треба спитати дороги»подумав Костя, але навколо не було ні душі, а на дверях магазину висів важкий замок. Костя, не зупинив машину, резонно вирішивши, що бруківка повинна довести до самого замку. За чудернацькою баштою, вздовж бруківки пролягали вже прибрані городи, які без зупину мілкою січкою засівав дощ. В глибині городів за дереваминевеличкі мовчазні хати. Знову нікого. Лише тоді, коли бруківка повернула праворуч йому зустрілись перші мешканці. На лавочці біля тину, не зважаючи на дощ, сиділо двоє чоловяг. Зодягнені по сучасній сільській моді, тобто зверху куртки із «свинячої шкіри», в спортивних костюмах з гордими трьома смугами на штанях, резинових чоботях, кепках. У кожного в руці пляшка дешевого пива. Вони запитально дивились на машину Кості, що наближалась до них. Здається, її поява перервала їх філософський диспут. Костя зупинив авто біля лавки, опустив праве скло: