Роберт ШекліПастка на людей та інші тенета, капкани, омани, а також трохи жартів і вигадок
Пастка на людей
1
Це був День земельних перегонівчас зухвалої надії або можливої трагедії, день, який вмістив у собі нещасливе двадцять перше століття. Стів Бакстер намагався дістатися стартової позиції якомога раніше, так само, як і решта учасників, але трохи помилився з підрахунком часу, який мав на це витратити. Натомість отримав клопіт. Значок Учасника допоміг йому без інцидентів протиснутися крізь зовнішній шар, так званий екзонатовп. Але ні значок, ані м'язи не гарантували можливості пробити внутрішнє ядроендонатовп.
Бакстер оцінив щільність цієї внутрішньої маси людей у 8,7 балаблизько рівня пандемії. Точка спалаху могла виявитися будь-якої миті й будь-де, хоча представники влади обприскували натовп аерозолем з транквілізаторами. Якби не бракувало часу, можна було б спробувати обійти юрбу, але залишалося всього шість хвилин до початку перегонів.
Попри всі ризики Бакстер пропхався просто в натовп. На його обличчі застигла посмішкавкрай необхідна в людській масі високої щільності. Тепер він міг бачити лінію старту на платформі Глеб-парку в Джерсі-Сіті. Інші учасники вже були там. Ще двадцять ярдів, думав Стів; якби ж тільки ці тварюки не так тиснули!
Але глибоко всередині корка він натрапив на ядро ендонатовпу, що складалося з жахливих суб'єктів із витріщеними очимааглютинованих істеріофілів, якщо висловлюватися мовою пандеміологів. Стиснуті, мов сардини у банці, реагуючи на все як єдиний організм, ці люди не були здатні ні до чого, крім шаленої люті, з якою опиралися кожному, хто намагався пробитися крізь їхні ряди.
Стів на мить завагався. Таке ядро зазвичай небезпечніше за міфічних водяних буйволів давнини. Ніздрі цих людей так само лиховісно роздувалися, й тупотіли вони так само важко.
Часу на роздуми не було, тож Бакстер занурився в середину ядра. Відчував удари в спину й плечі, чув жахливе ревіння роздратованої зграї. Тіла, що втратили свою форму, тиснули на нього, не давали дихати, щораз щільніше стискалися навколо.
Добре, що влада вдалася до «Музака». Стародавня таємнича музика, яка впродовж століття вгамовувала справді несамовитих і затятих, не підвела й цього разу. Ядро ненадовго застигло, й Стів Бакстер пробив собі шлях до лінії старту.
Головний суддя вже почав читати Положення. Кожен учасник і більшість глядачів знали цей документ напам'ять. Попри це за законом умови слід було оголосити.
Панове,читав суддя,ви тут зібралися, щоб взяти участь у перегонах за отримання землі державної власності. Ви, п'ятдесят щасливців з-поміж п'ятдесяти мільйонів, зареєстрованих у регіоні Південного Вестчестеру, виграли публічну лотерею. Перегони пройдуть з цього пункту до реєстраційної лінії в Земельному управлінні на майдані Таймс-сквер у Нью-Йоркувивірена приблизна середня відстань 5,7 милі. Ви, учасники, маєте право обрати будь-який маршрут, просуватися поверхнею землі, над нею або під землею. Єдина вимога полягає в тому, що ви маєте закінчити перегони особисто, заміна не дозволяється. Перші десять фіналістів
Цієї миті натовп занімів.
отримають один акр вільної землі в комплекті з будинком та сільськогосподарським знаряддям. Кожному фіналісту також буде забезпечене вільне урядове транспортування до його власності разом із родиною. Вищезгаданий акр буде вічно й неухильно, допоки сонце світить і вода тече, належати йому та його спадкоємцям, аж до третього покоління!
Натовп зітхнув, коли почув це. Ніхто з цих людей ніколи не бачив вільного акра землі й навіть не мріяв ним володіти. Акр землі лише для себе та своєї родини, акр, яким не потрібно ділитися з будь-ким,це просто поза межами найсміливішої уяви.
Далі слід зазначити,вів далі суддя,що Уряд не бере на себе жодної відповідальності за смерть, яка може статися під час цього змагання. Я зобов'язаний нагадати, що середньозважений рівень смертності від нещасних випадків під час Земельних перегонів становить приблизно 68,9 відсотка. Будь-хто з учасників, якщо забажає, може зараз відмовитися без жодної шкоди для себе.
Суддя чекав, і на мить Стіву Бакстеру захотілося вийти з самовбивчої авантюри. Напевне, й він, і Адель, і діти, й тітонька Фло, й дядечко Джордж могли б і надалі вдовольнятися своїм затишним однокімнатним помешканням у Ларчмонтсі, в житловому масиві імені Фреда Аллена для людей середнього статку. Врешті-решт, він не був людиною ні надто дієвою, ні дужою, ані схильною до бійок. Працював консультантом з деформації систем, причому вважався гарним фахівцем. Мав худорляву статуру, слабкі м'язи й відчутну задишку. Чому, заради Бога, він має поринути в небезпеки похмурого Нью-Йорка, у найвідоміші міські джунглі?
Краще відмовся від цього, Стіве,хтось уголос повторив його думки.
Бакстер повернувся й побачив Едварда Фрей-хоффа Сент-Джона, свого заможного, огидного сусіда з Ларчмонтсу, високого, елегантного, бадьорого й натренованого завдяки веслуванню на байдарці. Вигляд у Сент-Джона був чудовий, а прижмурений погляд його очиць надто часто зупинявся на білявій красуні Адель.
Тобі нізащо це не вдасться, Стіві, дитинко,провадив Сент-Джон.
Може, й так,спокійно відповів Бакстер.А ти, гадаю, сподіваєшся, що це вдасться тобі?
Сент-Джон підморгнув і за звичкою почухав носа вказівним пальцем. Він кілька тижнів натякав на спеціальну інформацію, яку начебто роздобув у продажного контролера Земельних перегонів. Ця інформація мала значно підвищити його шанси під час перетину району Мангеттенанайбіднішого і най-небезпечнішого урбаністичного утворення в світі.
Облиш це, Стіві, дитинко,найогиднішим своїм тоном правив своєї Сент-Джон.Облиш, і я, можливо, зароблю для вас це майно. Що ти скажеш на це, пуцьвірінку?
Бакстер помотав головою. Не вважав себе сміливцем, та волів би радше вмерти, ніж прийняти милість від Сент-Джона. І в будь-якому разі все вже не могло залишатися таким, як раніше. Згідно з прийнятим минулого місяця «Додатком до Закону про розширення сімей» Стів тепер був зобов'язаний прийняти трьох неодружених двоюрідних сестер із тіткою-вдо-вою, чиє однокімнатне помешкання в підвалі промислового комплексу Лейк Плесід знищили під час будівництва нового тунелю Олбані-Монреаль.
Навіть по застосуванні антишокових ін'єкцій десять осіб в одній кімнатіце вже занадто. Йому просто-таки доведеться виграти цю ділянку!
Я залишаюся в перегонах,стиха озвався Бакстер.
Гаразд, дитинко,Сент-Джон насупився і його жорстке обличчя набуло злобливого виразу,але пам'ятай: я тебе попереджав.
Головний суддя закликав:
Панове, прошу зайняти місця!
Учасники замовкли. Всі завмерли на лінії старту зі стиснутими губами, втупившись у одну точку.
Приготуйтеся!
М'язи сотні ніг напружилися, п'ятдесят чоловіків нахилилися вперед.
Рушайте!
І перегони почалися!
Хвиля інфразвуку ненадовго паралізувала натовп навколо. Учасники пробилися крізь непорушні ряди й рвонули впередхто над низкою зупинених автомобілів, а хто в обхід їх. Далі кожен обрав свій шлях, але переважно у східному напрямку, до Гудзону та незугарного міста, яке лежало на далекому березі річки, напівприховане пухнастим шлейфом з недогорілих вуглеводнів.
Стів Бакстер не подався на схід.
Лише він, єдиний з усіх учасників повернув на північ, убік мосту Джорджа Вашинґтона та Бі Маунтейн Сіті. Стиснувши зуби, він рухався мов уві сні.
У далекому Ларчмонтсі Адель Бакстер спостерігала за перегонами по телевізору. Мимоволі жінка затамувала подих. Її восьмирічний син Томмі закричав:
Мамо, мамо, він іде на північ, до мосту! Але міст цього місяця закритий. Він не зможе пройти цим шляхом!
Не хвилюйся, любий,відповіла Адель.Ваш батько знає, що робить.
Вона говорила впевнено, не відчуваючи жодної впевненості. І коли чоловікова постать загубилася в натовпі, їй залишилося чекатий молитися. Чи справді знає Стів, що робить? Чи просто він у сум'ятті?
2
Проблема позначилася в ХХ столітті, а жахливі наслідки визріли за сто років. Після повільного тисячолітнього зростання чисельності населення у світі раптом стався демографічний вибух, людство щодалі подвоювалося. Хвороби давно здолали, харчами забезпечили достатньо, рівень смертності й далі падав, а народжуваність зростала. Людська популяція, спіймана у пастку збільшення в геометричній прогресії, розросталась мов ракова пухлина.
Чотири вершники Апокаліпсису, стародавня поліція, більше не могли підтримувати порядок. Хвороби та голод у цю добу виявилися поза законом, війна стала марнотратством. Лише смерть залишиласязначно слабша, лише тінь колишньої.
Наука й далі з непробачною легковажністю працювати над подовженням життя більшості людей.
І люди наступали, їхня чисельність зростала, поки не заполонила землю, псуючи повітря, отруюючи воду, харчуючись переробленими водоростями й хлібом із рибного борошна, тупо чекаючи на катастрофу, яка має розрідити надто тісні людські ряди, але очікування не справдилися.
Зростання чисельності землян змінило й людський досвід. Колись пригоди та небезпеки підстерігали у диких місцевостяхвисоко в горах, у голих пустелях, непрохідних джунглях. Але у двадцять першому столітті більшість цих місць використовувалися для розширення життєвого простору. Пригоди та небезпеки тепер крилися в містах з жахливою некерованістю їх мешканців.
Саме у містах існувало щось подібне до сучасних диких племен, страшних звірів і небезпечних недуг. Подорож до Нью-Йорка або Чикаго вимагала більшої винахідливості та витривалості, ніж сходження на Еверест чи експедиція до витоків Нілу.
У цьому світі тисняви земля стала найціннішим ресурсом. Коли з'являлися вільні ділянки, уряд розподіляв їх за допомогою регіональних лотерей, що завершувалися Земельними перегонами. Ці змагання скопіювали з давніх, які проводилися в 1890-х роках з метою освоєння територій Оклахоми й Черокі Стріп.
Земельні перегони вважалися справедливими й викликали жваве зацікавленняяк спортивне видовище. Мільйони спостерігали за перегонами: вкотре підтверджувався позитивний ефект від збудження маси людей під час споглядання змагань. Уже заради цього варто було проводити перегони.
Крім того, слід враховувати високий рівень смертності учасників. В кількісному відношенні це нібито й небагато, але світ, що задихався від перенаселення, дякував і за найменшу полегкість.
Перегони тривали вже три години. Стів Бакстер увімкнув маленький транзисторний радіоприймач і слухав останні повідомлення. Почув, що перша група учасників дісталася тунелю Голланд і змушена була повернути назад, бо шлях їй перепинила озброєна поліція. Інші, кмітливіші, рушили довшим південним шляхом до Стейтен-Айленд і тепер наближалися до мосту Верразано. Фрейхофф Сент-Джон йшов сам. Він скористався значком заступника мера й отримав дозвіл пройти повз барикади тунелю Лінкольна.
Настав час для авантюри Стіва Бакстера. Рішуче, зі спокійною впертістю він увійшов до сумно відомого вільного порту Хобокен.
3
На узбережжі сутеніло. Перед Стівом у світлі місяця струнко вишикувалися акуратні швидкохідні кораблі флоту контрабандистів Хобокена, кожен з блискучим знаком берегової охорони. Деякі вже мали вантаж, закріплений на палубі,ящики сигарет із Північної Кароліни, алкогольних напоїв з Кентуккі, апельсинів з Флориди, наркотиків з Каліфорнії, зброї з Техасу. Кожен ящик мав офіційну позначку «КонтрабандаПодаток сплачено». Адже під тиском обставин у цей непростий час Уряд був змушений обкладати податками навіть нелегальні підприємства, додаючи їм статусу майже законних.
Обережний Бакстер дочекався слушної миті, зійшов на борт швидкохідного перевізника марихуани та причаївся серед запашних тюків. Судно готувалося до відходу. Як би ж тільки вдалося залишитися непоміченим впродовж цього короткого проходу річкою...
Тю! Що це в біса тут таке?
П'яний помічник механіка, вештаючись палубою, ненароком наткнувся на Бакстера. На його крик збіглася решта екіпажу. Вони стояли перед Сті-вомжорстокі, готові до кровопролиття, безбожні бандити. Кілька років тому вони захопили Віхокен, перетворили Форт Лі на пожарище, нищили й грабували все на шляху до Інглвуда. Стів Бакстер знав, що не варто чекати від них жалощів.
Попри це він мовив із дивовижним спокоєм:
Панове, мені потрібно перебратися через Гудзон, якщо ваша ласка.
Капітан корабля, здоровенний, справжня гора м'язів, метис із шрамами на обличчі аж зігнувся, зайшовся реготом.
Ти хочеш нелегально переправитися шляхом, який належить Хобокену? Це тобі щопором Крістофер-стріт, га?
Та ні, сер. Але я сподівався
Запхай свої сподівання знаєш куди!
Екіпаж реготав з капітанового дотепу.
Я готовий заплатити за перевіз,зі спокійною гідністю заявив Стів.
Заплатити?вигукнув капітан,а й справді, ми ж іноді перевозимо за грошібез зупинки на середину річки, а звідти просто вниз!
Екіпаж хапався за животи від реготу.
Якщо вже так має бутинехай це станеться,відповів Стів Бакстер.Я лише прошу дозволу на те, щоб відіслати листівку дружині й дітям.
То в тебе жінка й шмаркачі? Чого ж ти мовчав?гаркнув капітан.Чому ти не згадав про це раніше! Колись і в мене висів такий камінь на шиї, та перемерли всі к такій матері. Поприщило чимосьі тю-тю
Мені дуже шкода,щиро сказав Стів.
Так отож,жорстке капітанове обличчя ледь пом'якшало.Пам'ятаю, як малі стрибали та борюкалися надворі, поки ми з моєю кралечкою греблися в землі.
Ви, мабуть, були дуже щасливі,сказав Стів. Важко було правильно зрозуміти слова цієї людини.
Прикольно було,в голосі капітана зазвучала нотка суму.
Один коротун з тих, хто спостерігав цю сцену, проштовхався наперед:
Агов, капітане, а давай замочимо його швиденькоі гайда, поки товар не погнив.
Ти кому вказуєш, пика твоя паршива!аж підскочив капітан.На Бога, все гнитиме, скільки я схочу! А ось його не руш, я таки зроблю для нього ту дурню, якої він просить, побий мене грім!
Він знову повернувся до Бакстера.
Ми перевеземо тебе, хлопче, на дурняк.
Отак випадково Стів Бакстер домігся свого, зачепивши чутливі струни капітанової душі. Торговці марихуаною відшвартувалися, суденце зіткнулося з брудними сіро-зеленими хвилями Гудзону.
Але Стіву Бакстеру недовго довелося відпочивати. На стрижні, ледь вони опинились у федеральних водах, світло потужного прожектора пронизало нічну темряву, й твердий голос наказав їм зупинитись. Лиха доля спрямувала їх просто на патруль Гудзону.
Чорти б їх узяли!заревів капітан.Дерти податки й убивативсе, на що вони здатні! Але покажемо їм, що ми за одні! До зброї, браття!
Екіпаж швидко стягнув брезент з кулеметів п'ятдесятого калібру, обидва дизелі суденця виклично заревли. Спритно маневруючи, воно пробивалося до рятівного нью-йоркського узбережжя. Але патрульні на шаленій швидкості мчали напереріз і кулемети були мало чого варті проти чотиридюймових гармат. Прямі удари розкололи носову огорожу, рознесли вщент рубку, зрізали вершечок фок-щогли й зчесали правий борт біля фалів бізані.
Здавалося, обирати доведеться між капітуляцією і смертю. Але капітан втягнув носом повітря.
Хлопці тримайся!закричав він.Здіймається західний вітер!
Кулі сипалися градом. Та раптом із заходу накотилася величезна щільна хмара смогу, який оповив усе чорними пасмами. Суденце, продірявлене в кількох місцях, вислизнуло з-під обстрілу. Екіпаж, похапцем натягуючи респіратори, дякував смітникам Секокаса, що тліли, застеляючи світ смердючим димом.
То не вітер, якщо з нього нема користі!підсумував капітан.
За півгодини вони пристали до пірсу 79-ої вулиці. Капітан обійняв Стіва на прощання й побажав удачі. Бакстер подався далі.
Широкий Гудзон залишився позаду. Але попереду ще лежали понад тридцять житлових кварталів центру міста й не менше десяткау передмісті. Якщо вірити останнім повідомленням по радіо, він значно випередив інших учасників, навіть Фрейхоффа Сент-Джона, який ще не вийшов з лабіринту в кінці тунелю Лінкольна поблизу Нью-Йорка. Здавалося все складалось просто чудово.
Але радів Бакстер передчасно. Нью-Йорк так легко не здається.
Невідома, найнебезпечніша частина подорожі була ще попереду.
4
Після кількох годин сну на задньому сидінні покинутої автівки, Стів пройшов на авеню Вест-Енд і рушив далі на південь. Світалочарівна година в місті. На будь-якому перехресті стоїть не більше кількох сотень машин. Височать зубчасті вежі Ман-геттена, а над ними пучки антен, мовби фантастичний гобелен, витканий на тлі сіро-охряного неба. Бакстер уявляв, яким був Нью-Йорк сто років тому, в благодатні, безтурботні дні до демографічного вибуху.