Ну, ні,протягнув Маллен.До чого тут татусь Картер? У нього є ціла філософія риболовлі
Мені начхати на його філософію!закричала жінка.Він може обдурити вас, але не мене! Я просто бачу, що він єдиний чоловік у нашому районі, який нічим не переймається, і що він щодня вештається скрізь, і, можливо, його лінчувати замало!
Вона круто розвернулась і пішла до свого будинку.
Будь ласка, Маллене,сказав лисий сусід,я перепрошую. Ви знаєте, які ці жінки. Вона переживає, хоча Денні зараз у безпеці, в лікарні.
Я розумію,кивнув Маллен.
Вона нічого не тямить у просторово-часовому континуумі,серйозно провадив сусід,але я поясню ці речі їй сьогодні ввечері. Вона вранці вибачиться. Ось побачите.
Чоловіки потиснули один одному руки й повернулися до своїх будинків.
Швидко смеркло, прожектори освітили місто. Промені світла пронизували вулиці й двори, відбивалися у шибках зачинених вікон. Мешканці Вейнсвілла зачаїлися в передчутті можливих нових зникнень.
Джим Маллен хотів би дістатися до того, хто такого накоїв. Хоча б на митьйому більше не знадобилося б. Але мусив сидіти й чекати. Почувався цілком безпорадним. Очі в дружини були стомлені, вустабліді й потріскані. Зате пан Картер веселився, як завжди. Він підсмажив форель на газовій плиті й пригощав їх обох.
Я сьогодні знайшов чудову спокійну затоку,розповідав пан Картер. Це біля гирла Олд Кріка, на невеличкій його притоці. Цілий день я рибалив, сидячи на травичці на березі й спостерігаючи за хмарами. Фантастична річці хмари! Я піду туди завтра й ще день там порибалю. Тоді подамся деінде. Мудрий рибалка не виловлює всю рибу на одному місці. Помірністьось правило рибалки. Трохи візьми, трохи залиш. Я часто думав
Тату, заради Бога!скрикнула Філліс і зітхнула. Пан Картер сумно похитав головою, усміхнувся з розумінням і доїв свою форель. Потім пішов у вітальню працювати над новою мухою.
Виснажені Маллени лягли спати...
Маллен прокинувся й сів у ліжку. Глянув на дружину, яка спала поряд. Годинник показував п'ятдесят вісім хвилин на п'яту. «Майже ранок»,подумав він.
Устав, накинув халат і тихо спустився вниз. Прожектори миготіли навпроти вікна вітальні, було видно охорону.
Це якось заспокоювало, і він пішов у кухню. Намагаючись рухатися тихо, налив у кухоль молока. На холодильнику стояв свіжий пиріг, і Маллен відрізав собі скибочку.
«Викрадачі,думав він,маніяки. Марсіани. Діри в просторі. Або все разом. Ні, це не те». Маллен намагався пригадати, про що хотів запитати в пана Картера. Це було щось важливе.
Він вимив кухоль, поставив пиріг на місце й пішов у вітальню. Раптом його рвучко кинуло вбік.
Щось тримало його! Маллен почав молотити руками навсібіч, але відбиватися не було від кого. Однак щось його схопило мов залізною рукою і звалило з ніг. Він шарпнувся в інший бік, якось звівся на ноги. Але раптом його відірвало від підлоги, й на якусь мить він повис, звиваючись і розмахуючи ногами. Навколо грудей щось охопило так жорстко, що не давало ні дихнути, ні видати бодай звук. Його підкинуло догори.
«Діра в просторі»,згадав він, намагаючись крикнути. Безладно розмахуючи руками, чоловік якось зміг ухопитися за край кушетки й поволік її за собою. Маллен смикнувся, невидима петля навколо грудей на мить послабшала й дала йому змогу опуститися на підлогу.
Чоловік поповз до дверей. Його знову підхопило, але він устиг обіруч обхопити радіатор опалення й опирався щосили. Ще кілька зусильі він зачепився за радіатор спочатку однією ногою, а потім і другою.
Радіатор жахливо заскрипів. Маллен відчув, що його самого ось-ось розірве навпіл, але тримався. Кожен його м'яз розтягнувся, загрожуючи розривом. Раптом петля повністю його відпустила.
Маллен скотився на підлогу.
Отямився він уже при денному світлі. Закусивши вуста, Філліс бризкала йому водою в обличчя. Він закліпав, якусь мить не в змозі збагнути, де він.
Я тут?запитав Маллен.
Як ти почуваєшся?стривожено допитувалася Філліс.Що трапилося? Любий! Давай виїдемо звідси
Де твій батько?вигукнув Маллен і звівся на ноги.
На риболовлі. Будь ласка, сядь. Я зателефоную до лікаря.
Ні. Зачекай,Маллен пішов у кухню.
На холодильнику стояла коробка з пирогом. Він прочитав: «Кондитерська Джонсона. Вейнсвілл, Нью-ЙорК». Велика літера K в слові «Нью-Йорк». Незначна помилка.
Де ж пан Картер? Чи справді розгадка в ньому? Маллен піднявся нагору й одягнувся. Склав коробку від пирога, запхав до кишені й поквапився до дверей.
Ні до чого не торкайся, поки я не повернуся!крикнув він Філліс.
Жінка побачила, як він сів у машину та виїхав на вулицю. Стримуючи сльози, вона пішла в кухню.
Маллен дістався Олд Кріка за п'ятнадцять хвилин. Зупинив авто й рушив уздовж річки.
Пане Картере!гукав він.Пане Картере!
Він кричав добрі півгодини, забираючись дедалі глибше в ліс. Дерева нависали над водою, доводилося обминати їх убрід, і це добряче затримувало його. Він поспішав. Весь обляпаний, ковзаючи на камінні, намагався бігти.
Пане Картере!
Агов, привіт!Маллен почув голос старого й кинувся на його звук угору течією вздовж притоки. Пан Картер сидів на крутому березі невеличкої заплави з довгим бамбуковим вудлищем у руці. Маллен підійшов до нього.
Чудово, синку,сказав пан Картер,добре, що ти прислухався до моєї поради щодо риболовлі.
Ні,Маллен спохмурнів,я хочу, щоб ви мені дещо сказали.
Залюбки,всміхнувся старий.Що ж ти хочеш запитати?
Чи може рибалка повністю виловити всю рибу на певному місці?
Я такого не роблю. Але дехто, гадаю, здатен до чогось подібного.
І ще приманка... Чи кожен гарний рибалка використовує штучні приманки?
Я пишаюся своїми комахами,сказав пан Картер,намагаюся зробити їх якомога більш схожими на справжніх. Ось, наприклад, чудова копія шершня.
Він відчепив жовтий гачок від свого капелюха.
А ось чудовий комар.
Раптом волосінь на вудці ворухнулася. Легко й упевнено старий витяг її. Він схопив форель у руку й показав Маллену.
Мале щене буду його брати.
Він обережно зняв гачок, попустив волосінь і вкинув рибу в річку.
Коли ви кидаєте їх назадгадаєте, вони розуміють, що сталося? Можуть щось повідомити іншим?
Ні,похитав головою пан Картер,нічого це їх не навчає. Трапляється, одна й та сама молода рибка потрапляє на вудку двічі й тричі. Вони повинні трохи підрости, перш ніж почнуть щось розуміти.
Я так і думав,Маллен глянув на старого. Навколишній світ не обходив пана Картера. Жах, який скував увесь Вейнсвілл, його не зачепив.
«Рибалки живуть у власному світі»,подумав Маллен.
Шкода, що тебе не було тут годину тому,сказав пан Картер.Я підчепив такого красеня. Чудовий хлопчина, фунтів зо два. Гідний противник для такого старого бойового коня, як я! І це ж требазірвався. Але спіймається інший Агов, куди ти йдеш?
Повертаюся додому!вигукнув Маллен, брьо-хаючись у воді. Тепер він знав, чого шукав у пана Картера,паралелей. І тепер уже все розумів.
Безневинний пан Картер, витягуючи форель, дуже нагадував іншого, набагато сильнішого рибалку, який ловив
Назад, попередити інших риб!крикнув Маллен, на мить озирнувшись, і спотикаючись, побіг попід берегом. Хоч би тільки Філліс не торкалася ні до якої їжі! Він дістав із кишені упаковку від пирога й пожбурив її якнайдалі. Ненависна приманка!
А тим часом рибалки, кожен на своїй риболовлі, знову з посмішками закинули у воду свої вудки.
Світ, який наснився
У кожному циклі нескінченності є безліч світівAETH DE PLACITUS RELIQUAE.
Ланігану знову наснилося те саме, й він прокинувся від власного хрипкого крику. Сів у ліжку, вдивляючись у фіолетову пітьму. Зуби в нього були стиснуті, вуста скривила судома. Відчув, що його дружина Естель поворухнулася й теж сіла поряд. Ланіган не дивився на неї. Досі борсаючись у тенетах свого сну, чекав на докази реального світу.
Крісло повільно пропливло у його полі зору та з легким стукотом прибилося до стіни. Обличчя Ла-нігана трохи розслабилося. Естель поклала долоню на його руку,жест мав бути заспокійливим, але обпік його вогнем.
Ось,мовила вона,випий це.
Не треба,помотав головою Ланіган,усе нормально.
Все ж таки випий.
Це справді зайве. Зі мною все гаразд.
Нарешті він трохи оговтався від пережитого жахіття. І він сам, і навколишній світ знову стали звичними. Це відчуття було для Лангіана таким важливим, що він не хотів його позбутися через заспокійливе.
Це був той самий сон?запитала Естель.
Так, той самий... Не хочу про це говорити.
Гаразд,кивнула Естель. (Вона потурає мені, подумав Ланіган, бо я її лякаю Та я й сам боюся.)
Дружина запитала:
Котра на годиннику?
Ланіган глянув.
П'ятнадцять хвилин по шостій.
Але щойно він це вимовив, стрілки на годиннику рвучко стрибнули вперед.
Ні, за п'ять хвилин сьома.
Ти ще зможеш заснути?
Навряд,зітхнув Ланіган,мабуть, вставатиму.
Добре, любий.
Естель позіхнула, заплющила була очі, та знову розплющила й запитала:
А ти не хочеш зателефонувати
Я зустрічаюся з ним о дванадцятій десять,нагадав Ланіган.
Чудово,Естель знову заплющила очі й за мить заснула. Ланіган дивився на неї. Її каштанове волосся стало блакитним, вона глибоко зітхнула.
Ланіган устав з ліжка й одягнувся. Він був міцним чоловіком, помітним у натовпі, мав виразні риси й висип на шиї. Більше нічим особливим не вирізнявся, окрім того, що бачив один і той самий сон, який доводив його до божевілля.
Він провів кілька годин на ґанку, спостерігаючи за появою нових зірок у світанковому небі.
Потому вирушив на прогулянку. Йому «пощастило»за два квартали від свого будинку наткнувся на Джорджа Торстейна. Кілька місяців тому необережно розповів Торстейну про свій сон. Торстейн був простим, доброзичливим хлопцем, який свято вірив у самовдосконалення, дисципліну, практичність, здоровий глузд та решту нудних чеснот. Його тверезе заперечення всілякого безглуздя на певний час принесло Лангіану полегшення. Але тепер цей тип уже дратував його. Такі люди, як Торстейн,без сумніву, сіль землі й хребет нації, але для Ланігана, який боровся з невідомістю (і програвав), спілкування з Торстейном переросло зі звичайної неприємності в суцільний жах.
Ну, Томе, як справи, хлопче?привітав його Торстейн.
Добре,відповів Ланіган,просто чудово.
Він ввічливо кивнув і хотів іти собі далі під ніжно-зеленим небом. Але не так легко було втекти від Торстейна.
Томе, хлопче, я міркував про твою проблему,завів Торстейн,і дуже непокоюся.
Ну, це шляхетно з твого боку,посміхнувся Ланіган,але насправді ти не мусиш цим так перейматися.
Я переймаюся, бо хочу цього,похитав головою Торстейн. І хоч як це прикро, він був щирий.Я не байдужий до людей, Томе. Завжди залишався таким, ще змалечку. Ми ж із тобою давні друзі й сусіди.
Авжеж,без особливого захвату озвався Лані-ган. (Найгіршеколи ти потребуєш допомоги й таки доводиться її приймати.)
Томе, гадаю, тобі не завадить трохи відпочити.
Торстейн мав для всього простий рецепт. Він практикував своє лікування без ліцензії, тож і ліки не потребували значних витрат.
Я справді не можу цього місяця дозволити собі відпочинку,заперечив Ланіган. (Небо зараз було помаранчево-рожевим, три сосни зів'яли, дуб перетворився на кактус.)
Торстейн весело розсміявся.
Хлопче, якраз навпаки, ти не можеш саме зараз позбавити себе відпочинку! Ти це розумієш?
Ну, я так не думаю.
А ти подумай! Ти стомився, ти напружений, весь на нервах. Працюєш забагато.
Я вже мав тижневу відпустку,сказав Ланіган і глянув на годинник. Його золотий корпус перетворився на свинцевий, але час він, як здалося Лагніану, показував досить точно. За його відчуттями, від початку розмови збігло не менше двох годин.
Це не зовсім те, що тобі потрібно,стояв на своєму Торстейн.Ти залишався тут, у місті, поруч зі своєю роботою. Тобі потрібно виїхати на природу. Томе, коли ти востаннє відпочивав у кемпінгу?
У кемпінгу? Ну, я ніколи не був у кемпінгу.
Та ви тільки погляньте на нього! Хлопче, тобі слід повернутися до реальних речей. Тобі потрібні не вулиці й будівлі, а гори та річки.
Ланіган ще раз глянув на годинник і з полегшенням побачив, що він знову став золотим.
Він зрадів, бо заплатив за той годинник шістдесят доларів.
Дерева та озера,вправлявся у красномовстві Торстейн,відчуття шовковистої травички під ногами, споглядання високих темних вершин на тлі золотавого неба...
Ланіган помотав головою.
Я був за містом, Джордже. Мені це не допомагає.
Торстейн затявся на своєму:
Ти повинен відкинути все штучне.
Все воно здається однаково штучним,сказав Ланіган,дерева чи будівліяка між ними різниця?
Будівлі зведені людьми,пояснив Торстейн,а дерева створив Бог.
Ланіган мав певні сумніви щодо обох тверджень, але не збирався ділитися ними з Торстейном.
Можливо, щось у цьому є. Я подумаю.
Обов'язково подумай,наполягав Торстейн.До речі, я знаю чудове місце. Це в штаті Мен, Томе, біля невеличкого озерця
Торстейн був неперевершеним майстром нескінченних нудних описів. На щастя для Ланігана, сталася подія, яка відвернула їхню увагу. Загорівся будинок по інший бік вулиці.
Чий це дім?вигукнув Ланіган.
Макелбі,відповів Торстейн,у нього вже друга пожежа за цей місяць.
Мабуть, треба зчинити тривогу.
Маєш рацію. Я сам це зроблю,запевнив Тор-стейн.А ти май на оці ту місцинку в Мені, про яку я тобі розповів, Томе.
Торстейн зібрався йти, і раптом сталося дещо досить кумедне. Ледь він ступнув на тротуар, бетон під його лівою ногою зробився рідким. Заскочений зненацька Торстейн загруз по гомілку, не встиг зупинитися й гепнувся долілиць.
Том поквапився йому на допомогу, поки бетон знову не затвердів.
Усе нормально?запитав він.
Звихнув ногу, от дідько,пробурмотів Тор-стейн.Але начебто можу на неї ступати.
Він пошкутильгав повідомляти про пожежу. Ла-ніган залишився наглядати. На його думку, сталося спонтанне самозаймання. За кілька хвилин, як він і сподівався, вогонь так само миттєво згас.
Не можна радіти з чужої біди, але Ланігану було складно втриматися від зловтіхи через пригоду Тор-стейна. Навіть несподівана повінь на Мейн-стріт не зіпсувала йому настрою.
Потім він згадав свій сон, і його знову охопило сум'яття. Він поквапився до лікаря.
На цьому тижні приймальня доктора Семпсона був маленькою і темною. Старий сірий диван зник, на його місці стояли двоє крісел у стилі Людовіка ХV і висів гамак. Зношений килим переткався наново, на брунатній стелі виднілися підпалини від сигарет. Але портрет Андретті залишався на звичному місці, на стіні, й велика незграбна попільничка виявилася бездоганно вичищеною.
Відчинилися двері кабінету, вистромилася голова доктора Семпсона.
Вітаю,сказав він,хвилинку зачекайте.
Голова лікаря сховалася за дверима.
Семпсон дотримався слова й швидко закінчив свої справи. Лангіан чекав не більше кількох секунд. Ще за мить він простягнувся на шкіряному дивані зі свіжою паперовою серветкою під головою. Доктор Семпсон запитав:
Ну, Томе, як ваші справи?
Так само,поскаржився Ланіган,навіть гірше.
Сон?
Ланіган кивнув.
Перекажіть-но його знову.
Я б не хотів,заперечив Ланіган.
Боїтеся?
Більше, ніж досі.
Навіть зараз, ось тут?
Так. Особливо зараз.
Лікар помовчав, дав Ланігану змогу заспокоїтися і мовив:
Раніше ви говорили про свій страх перед цим сновидінням, але ніколи не казали мені, чому ви його так боїтеся.
Ну... це звучить якось по-дурному.
Обличчя Семпсона було серйозним, спокійним, стриманимобличчям людини, яка нічого не вважає дурницями, навіть принципово нічого не визнає не вартим уваги. Можливо, це була суто фахова маска, та Ланігана заспокоїв вираз обличчя лікаря.
Гаразд, я скажу вам,несподівано для себе погодився він і раптом затнувся.
Я слухаю,повторив доктор Семпсон.
Ну, це тому Словом, я вірю, що якось, незрозуміло
Так, продовжуйте,заохочував його Семпсон.
Ну, якось може статися, що світ із мого сну перетвориться на справжній,він знову зупинився, потім продовжив,і коли я прокинуся, то опинюсь у тому світі. І тоді той світ стане реальністю, а цейсном.