Промінь - Дяченко Марина и Сергей 4 стр.


Славік помовчав хвилину. Еллі незворушно пила каву. Денис, похитнувшись, підвівся й подав руку Марго, допомагаючи їй устати з підлоги.

 Завдання просте,  неохоче сказав Славік.  Компютерна іграшка. Типу, космонавти кудись летять, і ми повинні їх загнати в параметри: цивілізація  не менше сімдесяти відсотків, осмисленість  не менше девяноста Я колись давно грав у «Сімсів», але покинув, дівчача гра.

 У «Сімсів»?  Еллі подивилася на нього з жалем.  Ну й компанія

 Ти расистка?  поцікавився Славік з доброзичливим інтересом.

 Дурень Я намагаюся зрозуміти, за яким принципом нас добирали,  вона озирнулась.  Ти, Марго, граєш у відеоігри?

Блондинка похитала головою:

 Нема часу на дурниці, я серйозно займаюся танцями.

 Затанцюй!  запропонував Славік, але Еллі так на нього подивилася, що він одразу заткнувся.

Кілька хвилин ніхто нічого не говорив.

 А от ви розумієте, як рахуються ці параметри?  нерішуче заговорила Марго.  Цивілізованість, щастя, сенс життя  у відсотках

 От і видно, що ти не граєш,  сказав Славік.

 Це програма, там усе формалізовано!  відрізала Еллі.

 Ні,  тихо сказав Денис, і всі подивилися на нього.  Це не програма, там, на кораблі. Це люди.

«ПРОМІНЬ». МАКСИМ

 Мене лякають її історії, Маріє.

 Їх розповідають, щоб налякати,  вона опустилася поруч і поклала обидві долоні йому на голову. Він обережно вивільнився.

 Я не про те. Це завжди історії про смерть. Так треба?

 Необхідно. Вони освоюють ідею смерті в ігровій формі. До того ж, ці казки  елемент культури. Що більше історій, традицій, що багатший фольклор на «Промені», то краще для всіх, друже.

Вона обійняла його за плечі.

 Ти перестав ходити на океан. Чому?

 Утомився.

 Відпочинь. Віджени тривоги, усе добре. Як Аніта?

 Живе зі своїм художником.

 Ну й прекрасно. Знаєш, якщо людина щаслива  це заслуга її самої. Спробуй бути щасливим з нашим рівнем рефлексії Памятаєш, як ми їхали крізь хмару, і як базікали, і йшла тропічна злива?

Він засміявся. Один спогад, як нерозмінна монета, на все життя.

 Максиме А може, візьмемо разом гірськолижний курс? Відгородимося від усіх, відпочинемо. Побудемо удвох.

 Обовязково. Через кілька тижнів. У мене лекції з історії економіки.

 Нехай Пауль тебе замінить.

Її волосся пахло мокрою травою. Максим чомусь згадав, як цілувався вперше, йому було тринадцять, а тій дівчинці пятнадцять, пройшов дощ, важкі краплини висіли на кущах, був червень, і пахло травою. Минуло стільки років чи став він розумніший? Щасливіший  точно, він одержав Марію, мало кому в житті так щастить.

* * *

О сьомій ранку під стелею каюти заспівали птахи. Максим виліз з-під ковдри. Дивні думки, які почали навідувати його кілька днів тому, ніде не поділися: тепер він подумав ні сіло ні впало, що ті птахи давно виздихали. Розсипалися на порох. А їхні голоси звучать досі.

Він зварив кави й залишив у термосі  для Марії. Склав фігурку з паперової серветки  чи то звір, чи то птах. Поклав у чистий кухоль: вона прокинеться і засміється. Якщо любиш когось, спробуй його розсмішити.

Прийняв душ і одягся. Марія спала: її лице було таке спокійне, таке світле й мирне, що Максим простояв секунд тридцять, нерозумно всміхаючись, перш ніж згадав про час. Вона сказала: «Ти перестав ходити на океан»

Вулички-коридори були вимощені гладеньким і шорстким, теплим і прохолодним деревом, каменем, пластиком  для сенсорної різноманітності, для любителів ходити босоніж. Максим вибрався з вежі на схил, покрокував по стрічці ескалатора, потім зістрибнув на стежку. Обернувся, щоб подивитися на замок у матовому ранковому світлі. Ледь не спіткнувся об робота-прибиральника: той совався на узбіччі, збираючи невидимі порошини. Робот прошмигнув у нору: судячи з черепахового малюнка на корпусі, це був Кайзер. Максим зітхнув. Усі ці роки йому дуже не вистачало звірів. Суворий карантин, умови польоту: на Новій Землі їх зустріне інша фауна. Білки, що скачуть по деревах у рекреаційці, пелікани, що висять над хвилями океану, насправді  обємні картинки. З нудьги почнеш давати імена роботам-прибиральникам

Зате як зрадіють наші діти й онуки, коли нарешті побачать справжні хвилі й справжній ліс, справжній світанок, справжнє небо. Вони дивитимуться в небо, а я подивлюся на їхні обличчя, коли

Холодна хвиля по мязах, потік мурашок по шкірі. Відчуття, наче щось стисло груди. Спів птахів і запах мокрої трави. На секунду йому здалося, що це і є Прибуття. Це співають справжні птахи, не запис, не імітація.

Підлога нахилилася й стала сторч.

 Допоможіть! Промінь зєднай мене

Останнє, що він побачив, була краплина на похиленій травинці-волоті. А потім світло згасло.

ДЕНИС

Вони сиділи за квадратним столом в «офісі»  великій кімнаті, обставленій, як переговірна. На неосяжному екрані під стелею відображалися три рядки по десять квадратів-днів: календар експерименту. Перший день був обведений червоним і переливався, наче дешева реклама.

Славік сидів, розвалившись на стільці, Еллі  зібрано, як кішка перед стрибком. Марго мерзлякувато обнімала себе за плечі. На стільниці з димчастого скла перед кожним лежав смартфон з великим екраном: 9-58. 9-59

Над столом беззвучно виникла голограма: космічний корабель, схожий на хижого метелика посеред темного космосу. Усі четверо здригнулись, а Марго ще й підстрибнула на стільці.

 Вітаю вас, учасники програми,  сказав знайомий голос.  Як вам уже відомо, я Промінь, штучний інтелект, ваш асистент. Первинна інформація буде доступна в памяті ваших пристроїв після початку експерименту, мовою, встановленою у налаштуваннях вашого смартфона. До початку залишилося пять чотири три два один

У Дениса зсудомило ногу. Він засичав крізь зуби, схопився за гомілку, став розминати мяз.

 Почали!

Славік, Марго й Еллі одночасно потяглися до стола й схопили свої смартфони. Денис спізнився, борючись із судомою; нічого страшного. Це не спринт, а марафон. Триста шістдесят пять днів на кораблі «Промінь» минають за двадцять чотири години, отже, за кожну годину минає пятнадцять днів і ще дві десяті, можна округлити. За кожну хвилину минає шість годин на кораблі. Ось біль і минув, можна розслабитися.

Лице Еллі навпроти, підсвічене екраном, було відчужено-зосереджене. Славік висолопив кінчик язика: схоже, він знайшов у інтерфейсі ігрову опцію, і тепер керував картинкою на екрані, як геймер, розважаючись. Марго читала  її очі металися туди-сюди. Денис подумав, що в кожному класі є така Марго: тиха, бліда, захоплена романами про секс із вампірами.

Він нарешті взяв зі стола свій телефон. Незнайома система, але чудовий, інтуїтивно зрозумілий інтерфейс. «Склад екіпажу», «Поточний статус», «Основні технічні дані». Багато інформації, хоч би не потонути. Не можна поспішати, не можна пороти гарячку; це не спринт, це марафон.

Апарат ледь не вислизнув з вологої долоні. Ти ба, як заважають нерви. У кімнаті було холодно, а може, він сам охолов, бо, здавалося, від його пальців смартфон от-от покриється інеєм

Моргнуло табло на стіні  календар згас, замість нього зявилася система чисел та графіків. «Поточні параметри: населення  502, щастя  75 %, цивілізація  90 %, осмисленість  80 %.

 Якісь вони сонні,  Славік перевів погляд з телефону на табло й назад.  Влаштували б конкурс домашнього порно А то ледве повзають, як мухи

 Не вистачає десяти відсотків,  пробурмотіла Марго.  Сенс повинен бути девяносто. Вісімдесят  незалік.

 Слухайте,  оживився Славік,  у мене ідея! А зробімо так, щоб на них напали інопланетяни

Еллі закотила очі до стелі.

 Жукоподібні,  меланхолійно відгукнулася Марго, і Славік подивився на неї із сумнівом. Марго не всміхалася.

 Я серйозно,  Славік уперто помотав головою.  Це ж круто! Зовнішня загроза, з якою вони будуть боротися. Спершу нароблять у штани, потім урятуються і всіх переможуть. Це життя! Сенс у всієї компанії відразу встане на дванадцяту годину й стоятиме, як палиця

 Славік!  з роздратуванням осмикнула його Еллі.

 Наваляти прибульцям  це ж шикарна мета!

 Їм треба не «наваляти», а народити й виховати двісті дітей

 Переможуть жукоподібних  і нехай родять. Та не по двоє, а по пятеро, як мінімум, і вчать їх бойових мистецтв, бо ану ж вороги вернуться

 Перестань верзти дурниці,  Еллі вже насилу стримувалася.  Якщо ми довеземо до цілі двісті молодих дикунів, нам не зарахують перемогу. Цивілізація

 Цивілізацію рухають війни!

Чисельність населення на великому екрані  і на моніторах їхніх телефонів  змінилася: «501».

 Сюрприз,  пробурмотів Славік, втупившись у телефон.  Хтось умер? Ага, якийсь чувак. І що з ним ста- лося?

Рівень щастя  73 %. 48 %. 33 %.

 Це що таке?  знов заговорив Славік.  Типу, вони засмутилися?

«Населення: 499».

Рівень щастя  35 %. 28 %.

Славік закліпав очима:

 Пацани, та вони мруть!

 Серійний убивця?  Еллі швидко прогортала щось на екрані.  Ні, причини смерті природні «Зупинка серця» Невідомо чому, без пояснень. Усі з першого покоління. Пердимонокль.

 Не лайся при дитині,  сказав Славік.

Денис водив пальцем по екрану, читаючи бортовий журнал. Простий, чіткий опис події, незнайоме імя, діагноз, обставини смерті. Ось людина була здорова  а ось упала і вмерла. І ще одна. І ще. Перше в історії корабля використання капсули-крематорію Потім друге, третє. Можна уявити, що вони там почувають.

 Бляха,  він поклав телефон на стіл і подихав на задубілі долоні.

Кілька хвилин було тихо.

 Усі з першого покоління,  промовила Еллі.  Це добре Тобто, не дуже добре, але це не критично. Перше покоління нехай вимре хоч повністю, вони вже відпрацьовані.

Денис тільки подивився на неї, нічого не сказав. Еллі вищирилася:

 Звикай, малий, цей світ цинічний. Чи ти в «Doom» жалієш убитих монстрів?

 Це люди!

 Ой, та ну.

Він більше з нею не розмовляв. Знайшов у памяті смартфона технічну документацію «Променя», адаптовану для розуміння нефахівцем, проте все одно дуже детальну. Корабель був цілком автономний, підтримкою життя екіпажу опікувався штучний інтелект. На борту жодних тварин  ні домашніх, ні промислових. Синтезований білок. Оранжерея. Величезні приміщення зі штучним кліматом Багато живуть. Звідки стільки енергії?! Ах, кварковий синтез Що, справді?!

Денис одірвався від екрана:

 Папір у когось є? І олівець?

 На фіга?  не зрозумів Славік.

Денис звик робити підрахунки на папері, добре загостреним олівцем. Єдиний у класі  що в Енську, що в Сан-Дієґо. Якщо це офіс, то має бути й папір. Він роззирнувся, устав, почав смикати шухляди скляної тумби; ось він. Формат А-4. Це значить, що вони точно не в Америці, не в Канаді й не в Мексиці, там інший формат паперу для офісу. Ось олівці ціла коробка. Неначе Дениса тут чекали.

Він сів на своє місце, поклав перед собою телефон і почав виписувати дані з екрана на папір. У стовпчик. Пальці тремтіли, ковзали по гладеньких боках олівця, але всередині, у глибині Дениса, стало значно спокійніше й навіть тепліше. Робота лікує.

Перевіривши цифри, він кілька секунд тупо дивився на результат. Славік, Марго й Еллі говорили одночасно, він не чув  звик відключатися в найгаласливішому класі, у шкільному коридорі, в їдальні

 Народ,  це слово дратувало його, але він не знав, як інакше звернутися до співрозмовників.  Я не впевнений

Вони замовкли  у його голосі було щось, що миттю оволоділо їхньою увагою. Денис прокашлявся:

 Таке враження Система має вбудований обмежувач. Цей корабель не розрахований на більше число пасажирів, ніж пятсот одночасно. Чисто по ресурсах. Ось

Він підсунув до центру стола розписаний цифрами аркуш. Еллі взяла його з недовірою.

 Їх було двісті, потім народилося ще триста двоє,  сказав Денис.  Пятсот дві людини  максимально можливе число пасажирів. Щоб народжувалися нові, старі повинні вмерти. Так задумано; ті, хто планував цей політ, знали, що перше покоління не доживе до Прибуття

Еллі придивилася до його закарлючок. Перевела на Дениса глузливий і водночас уважний погляд.

 Вундеркінд,  сказала з дивною інтонацією.  Хоч і невротик «Ті, хто планував цей політ»  люди, програмісти. Ці, на кораблі,  програмки. Вони відпрацювали, їх вимикають, як лампочки.

І знову він не став з нею сперечатися.

 Це ускладнює нам завдання,  сказала Марго, не піднімаючи очей від свого телефону.  Друге покоління залишиться без дорослих.

Еллі кивнула. Схоже, вона вибрала для себе лінію поведінки  Хай що станеться, не виявляти подиву і вдавати, ніби вона все передбачила заздалегідь:

 Ніхто не обіцяв, що буде легко. Ситуація на кораблі штучно змодельована, для чистоти експерименту зміна поколінь має відбуватися часто. Щоб не було піддавків, коли дідусь за онука складає іспит

Чисельність екіпажу змінилася на «484», й одразу на «483». Рівень щастя опустився до 8 %.

 Ні хріна собі щастячко,  буркнув Славік.  Ясно, що наші пупси не радіють! Те, що ми тут бачимо, котани, це не щастя,  це повне охрініння, дивіться, зараз узагалі піде в нуль Ні хріна собі початок! Чого нас ніхто не попередив?!

 Бо ніхто не обіцяв, що будуть піддавки  знов почала Еллі, але Славік грюкнув кулаком по столу:

 Та не піддавки! Це підстава! Це, бляха, «чистота експерименту»?! Днів через три в них перемруть усі старші, прикиньте, як у малих поїде дах?! Та песець узагалі, я на таке не підписувався! Вони всі передохнуть, нікуди не долетять, а мені в тюрму?!

 Але ж це в них розтягнуте в часі,  непевно сказала Марго.  Вони все-таки не мруть, як мухи, у них минає час

 Наша хвилина  їхні шість годин,  тихо нагадав Денис.  Дві людини на добу  це не як мухи?

«482», висвітилося на екрані.

Рівень щастя знизився до 5 %.

 Бля! Бля-бля-бля!  Славік схопився й заметався по кімнаті.  Вони скоро вішатися почнуть з радості!

 Це ще не найгірше,  Денис облизнув губи.  У них з осмисленістю срака, товариші. Старші несуть свій сенс у могилу а молодші несвідомі, і псують нам статистику.

Показник, що ілюструє осмисленість життя на кораблі, показував хроніку повільного падіння каменя: 78.75.71. 69.

 Підібрали соплі, мужики,  Еллі не збиралася віддавати ініціативу.  Мозковий штурм, швидко: як будемо мотивувати наших пупсів?

«ПРОМІНЬ». ЛІЗА

 Ти знала!  Ліза притримала двері, не давши Марії зачинити їх перед носом.  Ти знала, що ваше покоління вмре!

Виштовхати Лізу з кімнати було нижче Маріїної гідності. А може, вона передбачала в цій сутичці поразку. Тому просто відійшла вглиб кімнати  демонстративно спокійна:

 Вибач, але це частина дорослішання. Памятаєш свою казку про люк, який не можна відчинити? Його все одно коли-небудь відчиняють. І тоді міняється світ.

Ліза вискалила зуби. Якщо вона заговорить зараз  вийде вереск, принизливо видавати такі звуки. Принизливо визнавати, що не володієш собою.

 Я на тебе розраховую,  сказала Марія.  Коли-небудь до тебе прийде така сама дівчинка чи хлопчик, і висуне проти тебе обвинувачення: «Ти знала». Так, люди знають, що вмруть, але вони в це не вірять. Це властивість нормальної психіки Ти переживеш свій відкритий люк, зрозумієш мене й виявишся на моєму місці.

 Що їх усіх убиває?!

 Час. Вони ми старі.

 Батькові не було й пятдесяти! На Землі люди в такому віці тільки стають зрілими!

 Ми не на Землі,  відрізала Марія. І одразу ж додала мякше:  Ми припускали що в польоті наше життя може виявитися коротшим. Не знали, наскільки. Розумієш, ми перші на цьому шляху. Раніше ніхто з людей не летів двадцять років з білясвітловою швидкістю. Не зазнав впливу стількох факторів. Нас очікує ще багато відкриттів вас теж. Не всі виявляться приємними.

 Тобто ми теж умремо молодими? І ніхто з нас не доживе до Прибуття?!

Марія зробила крок до Лізи, поклала мякі долоні на плечі  цей її жест завжди міг заспокоїти найнервовішого підлітка:

 Ми не знаємо. Можливо, ви проживете довше за нас і побачите новий світ

Ліза струснула її руки.

 Послухай,  сказала Марія після паузи.  Твій батько був для мене кимось дуже важливим. Ми кохали одне одного. Він був ти поки що не можеш мене зрозуміти, але, коли в зрілому віці когось отак підпускаєш до себе Він був для мене  океан. Не той, що в рекреаційній зоні. Справжній. Я говорю з тобою так чесно, як навіть з собою не завжди розмовляю. Ми з Максимом знали, що смерть прийде, покоління зміняться Надіялися, що це буде пізніше. Але вийшло так

Назад Дальше