Я похитала головою, хоча мене аж розпирало від усього, що хотілося висловити.
Ванесса різко розреготалась.
Класно, справді класно. І ти ще дивуєшся, чому вона більше не хоче з тобою дружити?
Я не..пробурмотіла Сем.І фіг із ним!
Інколи мені було цікаво, чи хоч якась часточка Сем пригадує не тільки мене, але й те, якою людиною вона була перед тим, як я її переробила. Дивовижно, як мені вдалося стерти в її особистості все найкращечи принаймні все, що я в ній любила. Один дотикі Сем уже не стало.
Декотрі дівчата цікавились, що за чорна кішка пробігла між нами. Більшість, гадаю, вирішила, що Сем вчинила жорстоко, сказавши, що начебто ми ніколи не були подругами і вже ніколи ними не будемо. Я на все те тільки знизувала плечима, хоча лише завдяки Сем ще можна було якось терпіти оте термондське існування. А без неї його просто не було.
Узагалі не було.
Я намацала пакетик із таблетками.
Наш бокс був коричневим: коричневе на коричневому. Єдине, що колись іще біліло,то простирадла, проте із часом вони набули гидотно жовтого відтінку. Ні тобі полиць із книгами, ні плакатів, ані фоток. Тільки ми.
Я заповзла на своє ліжко внизу і занурилась обличчям у прану-перепрану постіль. Вдихнула знайомий запах відбілювача, поту і чогось напрочуд повсякденногодо розмов наверху я намагалася не прислухатися.
Гадаю, якась частина мене відчайдушно намагалася зясувати, чи спроможна я залагодити те, що накоїла зі своєю подругою. Але зробленого не повернеш. Усе скінчилося, колишньої Сем більше нема, а є лише винуватиця цьогоя. Найліпше, що я для неї можу зробити,зникнути; навіть якщо лікарка Беґбі не жартує й вони справді хочуть позбавитись мене, вони не запримітять між нами звязку. Не допитуватимуть і не каратимуть Сем, гадаючи, що вона допомагала мені переховуватись, а якби ми досі товаришували, то вони саме так би і вчинили. Нас у Термонді налічувалося понад три тисячі, а я була останньою Помаранчевою, можливо, у цілім світі. Чи передостанньою, якщо хлопчик з ізолятора такий, як і я. Вони дізнаються правдуто лише питання часу.
Я була небезпечна, і я знала, як вони чинять із небезпечними.
Життя в таборі спливало буденно, як завжди: вечеря в їдальні, відтак вмивання, а насамкінецьсон. Світло за вікном потьмяніло, і щоразу густіші сутінки видавались репетицією близької ночі.
Гаразд, киці,почувся голос Ешлі.За десять хвилин вимкнуть світло. Чия черга?
Моя. Можна продовжувати з того місця, де ми зупинилися?Рейчел лежала в протилежному кінці боксу, але її скрипливий голос і глухий би почув.
Я навіть уявила, як Ешлі заводить очі під лоба.
Так, Рейчел. Хіба ми колись інакше робили?
Гаразд отже отже, принцеса? Вона досі сиділа у Вежі й сумувала.
Дитинко,встряла Ешлі,ти або додай перцю, або я пропускаю твою нудну дупу і надаю слово іншій.
Добре,пискнула Рейчел. Я перекотилась набік, намагалась розгледіти її крізь ряди ліжок.Принцесі було страшенно, страшенно боляче
О Боже!І це був єдиний коментар Ешлі.Наступна?
Мейсі щосили намагалася підхопити обірвану нить розповіді.
Поки принцеса сиділа замкнена у Вежі, всі її думки вертілися довкола принца.
Я не дослухала, чим скінчилась казка, бо мої повіки настільки поважчали, що не заплющити очей було просто несила.
Якщо я колись і сумуватиму за чимось, повязаним із Термондом, то ось воно,міркувала я, поринаючи в сон,це саме те. Спокійні миттєвості, коли можна було побалакати про заборонене.
Нам доводилося самим себе розважати, адже особистих історій ми не малині мрій, ні майбутнього,окрім тих, які вигадували самотужки.
Я проковтнула обидві таблетки за раз, ще довго відчуваючи в роті присмак курячого бульйону. Світло вимкнули три години тому, а Сем хропіла вже дві. Я розкрила пакетик і висипала маленькі пігулочки на долоню. Прозорий пакетик знов заховано у бюстгальтері, а перша таблеточкау роті. Вона була тепла, адже так довго грілась від мого тіла, проте проковтнути її виявилося нелегко. Я вкинула другу, а тоді ковтнула, від чого мене кинуло у дріж.
А потімчекання.
5
Я не памятаю, як заснула, а тільки, як прокинулась. Певна річ, що прокинуласьмене трясло так, що я скотилася з ліжка і вдарилась обличчям об сусідню «двояруску».
Від удару і двигтіння її ліжка Ванесса, мабуть, ледь зі шкіри не вискочила, бо я почула, як вона вигукнула:
Якого дідька? Рубі, це ти?
Підвестися я не могла. Я відчула її руки на своєму обличчі й зауважила, що тепер вона вже не шепоче, а викрикує моє імя.
Боже мій!скрикнув хтось. Здається, то був голос Сем, але я не могла очей розплющити.
тривожну кнопку!Я відчула на ногах вагу Ешлі; я знала, що то вона, навіть коли приходила до тями чи непритомніла, а під повіки наче хтось жару насипав. Хтось щось засунув мені в ротгумове й тверде. Я відчувала смак крові, але не могла збагнути, чи то з язика, чи з губ, чи
Пара рук підняла мене з підлоги і кудись поклала. Я досі не могла розплющити очей, у грудях усе палало. Мене продовжувало трясти, відчуття було таке, наче я западаюся в себе саму.
А потім запахло розмарином. Відчуття мяких, прохолодних рук, що тиснуть мені на груди, а потімнічогісінько.
Життя повернулось до мене у вигляді різкого ляпаса по обличчю.
Рубі,сказав хтось,повертайся. Я знаю, що ти мене чуєш. Мусиш прокинутись.
Я повільно розплющила очі, намагаючись не мружитись, коли у них ринуло світло. Неподалік зі скрипом розчинились і зачинились двері.
Це вона?запитав голос.Ти приспиш її?
Ні, не її,знову озвався перший голос. Знайомий. Такий же приємний, як і раніше, лише зараз трохи зарізкий. Лікарка Беґбі обхопила мене попід руки, допомагаючи підвестися.Вона сильна. Вона витримає.
Чимось страшенно засмерділо. Кислотою і гниллю водночас. Я розплющила очі.
Навпроти стояла навколішки лікарка Беґбі й чимось водила перед моїм носом.
Що?
Інший голос належав молодій жінці. Темно-каштанове волосся, бліда шкіраоце й усе, що було в ній прикметного. Не здогадуючись, що я на неї дивлюсь, вона зняла халат і кинула його лікарці Беґбі.
Я гадки не мала, де ми. Кімнатка була тісною, захаращеною полицями з посудинами та коробками, але жодних інших запахів я не вловила, окрім того, який використала лікарка Беґбі, щоби мене розбудити.
Вдягни,мовила лікарка Беґбі, допомагаючи мені звестися на ноги, байдуже, здатні вони стояти чи ні.Давай, Рубі, треба поспішати.
Моє тіло було наче налите свинцем, кожен суглобик потріскував. Але я вчинила так, як мені сказали: вдягнула на одяг халат. Поки я вдягалась, друга жінка заклала мої руки за спину, вичікуючи, поки лікарка Беґбі замотає їх цупкою клейкою стрічкою кольору срібла. Коли це було зроблено, лікарка взялася за мої ноги.
Збір у Гарві. Переконайся, що це маршрут 215.
Знаю, знаю,відповіла лікарка Беґбі, відкусуючи інший шмат стрічки і заклеюючи ним рота іншій жінці.Щасти.
Що ви робите?запитала я. У горлі дерло, і поки я це промовила, здавалось, що шкіра навколо рота ось-ось розтріскається. Лікарка абияк зібрала моє волосся у незугарний жмут і завязала гумкою. Інша жінка спостерігала, як її власний бейджик повісили мені на шию, а на обличчя вдягли хірургічну маску.
Я поясню все, коли опинимось на волі. Ми мусимо спішити. За двадцять хвилин обхід,пояснила вона.Тобі не можна розмовляти. Підігруй.
Я кивнула, дозволивши випхати мене з темної кімнати в понурий коридор ізолятора. І знову мої ноги мене підводили, але лікарка була тут як тут. Закинувши мою руку собі на плече, вона утримувала на собі більшість моєї ваги.
Ми рушаємо,пробурмотіла вона,поверніть у камери нормальне живлення.
Я глянула на неї, але вона розмовляла не зі мною. Вона шепотіла у свою золоту шпильку у вигляді лебедя.
Анічичирк,нагадала вона мені, коли ми повернули в черговий довгий коридор. Ми йшли так стрімко, що в оглядових боксах, коли ми їх проминали, шелестіли білі завіски. Офіцери, що трапились нам по дорозі, здалися мені розмитими чорними плямами.
Перепрошую, перепрошую!Лікарка Беґбі кивнула на мене.Мені треба відвести цю додому.
Я не зводила очей з рівних рядків плиток під ногами. У голові досі так паморочилось, що я не усвідомлювала, що ми йдемо на вулицю, аж поки до моїх вух не донеслося пищання її електронного пропуску в замку і я не відчула на голові перших дощових краплин.
Цей величезний, схожий на стадіон табір освітлювався цілу ніч; вогні велетенських прожекторів протинали все вздовж і впоперек, але мені вони навіювали інші спогадивечірні футбольні матчі, запах свіжоскошеної трави та спину мого тата, вдягнутого у червоний спартанський светр, коли він, набравши повні груди повітря, обзиває свою стару університетську команду за погану гру.
Незважаючи на часті спотикання, дорога від задніх дверей ізолятора до камянистого місця паркування була недовгою. Я, власне, не могла збагнути, чи, бува, у мене не галюцинації, тим паче перед очима все пливло, але хрускіт гравію під ногами та вигук «Все гаразд там?» був реальним, і не розчути його було неможливо.
Я радше відчула, ніж побачила, як напружилася лікарка Беґбі. Опираючись на її плече, я намагалась не зупинятись, але мої ноги відмовлялись іти.
Коли я знов отямилась, то зауважила, що сиджу, втупившись на стандартні солдатські черевики. Наді мною стояв, нахилившись, ССПівець. Лікарка Беґбі щось йому сплітала, і то таким самим спокійним голосом, як тоді, коли я почула її вперше.
така хвора, що я запропонувала відвезти її додому. Я мусила надіти на неї маску, щоби вона не заразила нікого.
Відтак заговорив ССПівець.
Мені вже в печінках сидять оті заразні байстрюки.
Допоможеш мені довести її до джипа?запитала лікарка Беґбі.
Якщо вона хвора
Це займе хвилину,обірвала його лікарка.І обіцяю, що якщо завтра ти хоч би чхнеш, я особисто поставлю тебе на ноги.
Цей голос я упізналатакий ласкавий, немов дзеленчання дзвіночків. Солдат усміхнувся, але я відчула, що він мене таки піднімає. Я намагалась не спиратись на нього і, зціпивши зуби, йти самостійно, але понад мої сили було навіть втримати голову, що хилилася то туди, то сюди.
На переднє сидіння?запитав він.
Лікар Беґбі саме збиралась відповісти, коли в ССПівця зашипіла рація.
Контрольний пункт бачить вас у кадрі. Потрібна допомога?
Перш ніж відповісти, він почекав, поки лікарка Беґбі відчинить передні пасажирські двері, щоби всадовити мене.
Усе нормально. ЛікаркаВзявши бейджик у руку, він стягнув його з моїх грудей.Лікарка Роджерс підхопила отой вірус, що шириться навколо. Лікарка
Беґбі,швидко пролунала відповідь. Опустившись на водійське сидіння, вона рвучко зачинила за собою двері. Я дивилася, як вона вовтузиться, встромляючи ключі у запалення. Це вперше я помітила, що в неї тремтять руки.
Лікарка Беґбі відвезе її додому ночувати. Машина лікарки Роджерс стоятиме на ніч на нашій стоянці. Прошу передати денній охороні, коли заступлять на чергування.
Прийнято. Скажіть, щоби рушали просто до брами, я повідомлю патруль, щоби пропустили.
Хоч і з натужним підвиванням і скреготом, але джип таки завівся. Крізь вітрове скло я бачила електричну загорожу та знайомий ліс, що стіною темнів за нею. Лікарка Беґбі перегнулась, щоб пристебнути мене.
От дідько, та вона в ауті,солдат повернувся, нахилившись над віконцем з боку лікарки Беґбі.
Ще б пак, я їй дала доволі-таки сильне заспокійливе,розсміялася лікарка Беґбі.
Я відчула, як у грудях все стиснулось.
У такому разі до завтра
Проходитимеш мимо, не забудь зайти привітатися, гаразд?сказала лікарка Беґбі.У мене перерва близько третьої.
Вона не дала йому можливості відповісти. З-під коліс бризнув гравій, двірники ожили. Піднявши скло і махнувши йому на прощання рукою, лікарка Беґбі ввімкнула задній хід і виїхала з паркувального місця. На панелі висвітилися зелені цифри: 2:45 ранку.
Прикрий повністю обличчя,пробубоніла вона, а тоді ввімкнула радіо. Пісні я не впізнала, але впізнала голос Девіда Ґілмора, а потім підйоми та спади від синтезаторів «Пінк Флойд».
Вона прикрутила звук і, глибоко зітхнувши, виїхала з парковки. Її пальці нервово вибивали ритм по керму.
Ну ж бо, ну жпрошепотіла вона, знову поглянувши на годинник. Перед нами стояли дві автівки, і обидві вони повзли зі швидкістю черепахи. Я гадала, що вона зі шкіри виповзе, поки остання машина виїде і загубиться в нічній пітьмі.
Лікарка Беґбі занадто сильно натиснула на газ і джип смикнувся уперед. А через мить, коли вона різко загальмувала, ремінь безпеки ледве не витиснув повітря мені з грудей.
Вона опустила скло, але я була занадто втомленою, щоби злякатись. Затуливши долонею очі, я глибоко вдихнула. Хірургічна маска терлась об мої губи, немов наждачний папір.
Я забираю лікарку Роджерс додому. Зараз покажу її пропуск
Та пусте. У мене ви завтра за розкладом о третій, правильно?
Так. Дякую. Але, будь ласка, не забудьте відмітити, що лікарки Роджерс завтра не буде.
Зрозуміло.
Я була надто втомлена, щоб контролювати новоявлені здібності мого мозку. Коли лікарка Беґбі знову торкнулась мене, забираючи волосся з мого обличчя, перед моїми очима вималювалася картина. Усміхнений темноволосий чоловік обіймає лікарку Беґбі, і крутиться з нею, крутиться з нею, крутиться з нею, поки в моїх вухах не задзеленчав її щасливий сміх.
Лікарка приспустила вікна, і в салон увірвалося повітря, принісши запах дощу і водночас відносячи мене в царство сну.
6
Коли я розплющила очі, все ще було темно.
Система клімат-контролю нагнітала кондиційоване повітря, змушуючи хилитатися деревце із жовтого картону, що висіло на дзеркалі заднього огляду. Його ванільний аромат був таким нудотно-солодким і таким насиченим, що мій порожній шлунок перевертався. Побіля вуха крутився Мік Джаґер, співаючи про війну, мир і домашній прихистокодним словом, брехав як шовком шив. Я спробувала якнайдалі відхилитися головою від того місця, звідки долинала пісня, проте тільки вдарилась носом об скло і потягнула шию.
Випростовуючись, я майже зависла на ремені безпеки.
Ми вже не були в джипі.
Ніч прибрала колишню форму, ставши такою всеохопною і водночас глибокою, наче вдих на повні груди. Зелене сяйво панелі кидало відсвіти на мій халат і цього було достатньо, щоби мій розум затопила реальність того, що трапилося.
Розмиті дерева та кущі вишикувались уздовж безпросвітно темної дороги, на якій хіба коли-не-коли тьмяно жовтіли фари інших машин. Уперше за багато років я мала змогу розгледіти зорі, які через монструозні термондські прожектори ніколи не виринали із нічної безвісті. Ті зорі були такі яскраві, такі іскрометні, що просто не могли бути справжніми. Не знаю, що мене більше приголомшилобезкрай дороги чи безмір неба.
У кутиках моїх очей забриніли сльози.
Не забудь дихати, Рубі,почулося зблизька.
Я стягнула з обличчя хірургічну маску і роззирнулася. Біляве волосся лікарки Беґбі обрамляло її обличчя і ледь торкалося плечей. За час, поки ми добирались з Термонда до та байдуже, до чого, вона встигла зняти свій халат і перевдягнутись у чорну футболку та джинси. Ніч заплямувала їй шкіру під очима, немов синці. Я раніше не помічала, які загострені в неї ніс і підборіддя.
Давненько в машині не каталась, га?розсміялася вона, але мала рацію. Мене більше турбувало те, як мчить уперед автівка, ніж власне серцебиття.
Лікарко Беґбі?..
Клич мене Кейт,відповіла вона різкіше, ніж зазвичай. Не знаю, чи то відреагувала якось на таку різку зміну тону, але вона негайно додала:Вибач, ніч була вкрай довгою, і мені б не завадила чашка кави.
Якщо вірити годинникові, то за вікном була 4:30 ранку. Я проспала всього дві години. Але почувалась бадьорішою, ніж упродовж цілого дня. Цілого тижня. Всього життя.
Кейт зачекала, поки доспівають пісню «Роллінґ Стоунз», а потім вимкнула радіо.
Вони зараз тільки старовину крутять. Спочатку я гадала, що то якийсь жарт чи політика Вашинґтона, але, мабуть, у наші часице все, що люди хочуть слухати.Вона скоса глянула на мене.І хтозна-чому.
Лікарко Кейт,мовила я. Тепер навіть мій голос лунав бадьоріше.Де ми? Що коїться?
Перш ніж вона відповіла, я почула, як на задньому сидінні хтось кахикнув. Попри біль у шиї та грудях я озирнулась. Там, скрутившись калачиком, лежала ще одна дитинамабуть, мій одноліток чи десь на рік молодша. Це був хлопчик. Той інший хлопчик. Макс Метью чи як там його, отой з ізолятора, і виглядав він значно краще, ніж почувалась я, поки він спав.