Ми щойно проїхали Гарві, що у Західній Вірджинії,мовила Кейт.Там ми зустрілися з друзями, які допомогли нам змінити машину й перенести Мартіна сюди із санітарної вантажівки, у якій нам його довелося потай вивозити.
Почекай
О, не переймайся,скоромовкою промовила Кейт.Ми подбали, щоби там були отвори для свіжого повітря. Це тебе хвилювало?
Тобі так просто дозволили його вивезти?здивувалася я.Навіть не перевіривши?
Вона глянула на мене, і я побачила гордість в її очах.
Лікарі в Термонді вивозять на таких вантажівках медичний непотріб. Коли скоротили бюджет, наглядачі в таборі змусили лікарів вивозити медичне сміття самотужки. Ми із Сарою цього тижня відповідали за це.
Сара?перебила я.Лікарка Роджерс?
На якусь мить вона завагалася, потім кивнула.
Чому ти її звязала чому вона чому ти нам допомагаєш?
Чи ти колись чула про Дитячу Лігу?відповіла вона питанням на питання.
То те, то се, уривки фраз,мовила я.І тільки пошепки. Якщо вірити чуткам, то це антиурядове обєднання. Вонитак нам розповідали молодші діти, котрі останніми прибули в табір,намагались зруйнувати табірну систему. Кажуть, що члени Ліги переховували дітей, щоби тих не забирали. Я завжди вважала, що це казочка, вигадана нашим поколінням. У таке важко повірити.
Мисказала Кейт, зробивши після цього промовисту паузу,ми є організацією, що присвятила себе допомозі дітям, котрі постраждали від нових урядових законів. Джон Елбенчула про такого? Колись він був радником із розвідки в Ґрея.
Він заснував Дитячу Лігу?
Вона кивнула.
Коли померла його донька, він усвідомив, що трапиться з дітьми, котрі вижили, відтак покинув Вашинґтон і спробував дати розголос тим неподобствам, що витворяли з дітьми в таборах, прикриваючись словом «тестування». Але на той час усе вже зайшло настільки далеко, що ні «Нью-Йорк Таймс», ні «Пост», ні будь-яке інше видання не зважилося би розповісти правду, позаяк усіх їх Ґрей узяв в шори, мотивуючи це «питанням національної безпеки», а маленькі видання з фінансових причин взагалі змушені були закритися.
ОтжеЯ намагалася осмислити все сказане, дивуючись, чи це, бува, мені не почулося.Він створив Дитячу Лігу щоби нам допомагати?
Обличчя Кейт осяяла усмішка.
Абсолютно правильно.
То чому ти тільки мені допомогла?
Питання вигулькнуло, як чортополохколючий і коренистий. Я витерла обличчя рукою, намагаючись позбавитись рокоту в голові, але на це не було ради. А потім виникло дивне відчуття, ніби в грудях щось здіймаєтьсятак наче десь із мого єства рветься вгору щось важке. Можливо, мій крик.
А що з рештою?не впізнала я власного голосу.Що з іншими? Тобто іншими дітьми?
Кейт зосереджено дивилася лише вперед на дорогу.
Вони можуть почекати. У них ситуація не настільки критична, як твоя. У слушний час, і я в цьому впевнена, ми повернемося по них, але наразі я за них не хвилююся. Вони житимуть.
Раптом у її тоні вловила щось більше, ніж просто слова. У тому, як зневажливо було промовлено оте «вони житимуть», я вже майже сподівалася побачити, як вона відмахнеться рукою. Не турбуйся. Не зважай на те, як погано з ними поводяться чи як карають, не зважай, що вони тренуються в стрільбі їм у спини. Боже, мені блювати хотілось!
Я всіх їх покинула, всіх. Я Сем покинула, хоча й обіцяла, що ми вийдемо разом. Після всього того, що вона зробила, щоби мене захистити, я просто залишила її там
О, ні, Рубі! Пробач. Я навіть не замислювалася, як ці слова ти можеш сприйняти.Вона говорила, поглядаючи то на мене, то на дорогу.Я мала на увазі навіть не збагну, що саме. Я була там багато тижнів, але досі й гадки не маю, як воно там жити. Я не мала поводитись так, знаючи, через що ти пройшла.
Просто я там їх залишиламовила я, байдуже, що в мене тремтів голос й довелось обхопити руками лікті, щоб не вчепитися в неї.Чому ти тільки мене забрала? Чому інших не врятувала? Чому?
Я вже казала тобі,тихо промовила вона.Я мала врятувати тебе. Інакше вони б убили тебе. Рештау безпеці.
Вони завжди у небезпеці,заперечила я, замислившись, чи вона хоч раз ступала ногою за межі ізолятора.
Як вона могла не помітити? Як вона могла не почути, не відчути, не вдихнути? Повітря у Термонді було наскільки пройняте страхом, що його можна було смакувати, як блювотиння у горлі.
У тому місці я вже через добу знала, що там навіть повітря пройняте ненавистю та жахом, які по колу живлять одне одного. ССПівці нас ненавиділи, тому змушували нас їх боятися. А ми, боячись, ненавиділи їх ще більше. Панувало мовчазне усвідомлення, що ми у Термонді з вини одні одних. Без солдатів не було би табору, але якби не було Псі-виродків, то й солдати були б не потрібні.
То хто ж винний? Усі? Ніхто? Чи ми?
Тобі слід було мене залишити, а забрати когось іншого, когось кращого, бо ж їх через це покарають; я знаю, що вони скривдять їх, і це я винна, що пішла, що залишила їх там.
Я знала, що плету нісенітниці, але не могла узгодити думки з язиком. Те відчуття серцепоглинаючої провини, смутку, що охопив мене всю і від якого тепер ніколи не вибавитись,як комусь про це розповісти? Як дібрати для цього потрібні слова?
Кейт розкрила було рот, але попервах так і не спромоглася сказати хоч слово. Міцно обхопивши кермо, вона зїхала на узбіччя. Прибравши ногу з педалі газу, вона дозволила автівці ще трохи проїхати, аж поки та не зупинилася сама. Після цього я потягнулася рукою до дверної ручки, відчуваючи, як мене пронизує шпичаками безмежне горе.
Що ти робиш?запитала Кейт.
Вона ж зупинила автівку, бо хотіла, щоб я вийшла, хіба ні? Я б так само вчинила, якби ми помінялися з нею місцями. Чи я щось не так зрозуміла?
Я ухилилася від її руки, коли вона потяглася в мій бік, але замість відчинити двері, вона, хлипаючи, закрила їх, після чого повільно провела долонею мені по плечі. Я зігнулась, втискаючись у спинку крісла якомога дужче, силкуючись уникнути її дотику. Мені ще ніколи не було так зле: у голові гуділо, а це означало, що я зараз перебуваю на небезпечній межі втрати контролю. Якщо їй спаде на думку мене обійняти, чи погладити по руці, чи щось подібне, як ото вчинила б моя мама, то вже з моєї реакції вона зрозуміє, що цього в жодному разі не слід робити.
Послухай мене дуже уважно,сказала вона, при цьому жодним чином не хвилюючись, що будь-якої миті може нагодитися машина чи ССПівець з дорожного патруля. Вона дочекалась, поки я погляну їй просто у вічі.Найголовнішеце те, що ти навчилась виживати. Не дозволяй нікому змушувати тебе почуватися в чомусь винною чи вважати, що ти заслуговуєш бути в тому таборі. Тиважлива, і ти потрібна. Ти важлива для мене, для Ліги, для майбуття.Вона затнулась.Я ніколи не кричатиму на тебе, не скривджу, не дам тобі голодувати. Я захищатиму тебе решту свого життя. Я ніколи до кінця не збагну, через що ти пройшла, але я завжди вислухаю, якщо ти захочеш про щось розповісти. Зрозуміла?
Хоча до мого горла підступив клубок, зате десь у грудях зробилося невимовно тепло. Я хотіла щось відповісти, подякувати, попросити повторити знову, щоби переконатись, що мені не почулось, що я все збагнула правильно, але не зробила цього.
Я не зможу удавати, наче цього ніколи не було,сказала я їй, досі відчуваючи шкірою вібрування електричної загорожі.
Ти і не повинна. Ніколи не повинна забувати. Але виживання до певної міри полягає у здатності рухатися далі. Є одне словоповернувшись і пильно вдивляючись на свої пальці на кермі, промовила вона.У англійській мові нічого подібного не існує. Це португальське слово. Saudade. Знаєш таке?
Я похитала головою, бо навіть у рідній мові половини слів не знала.
Це радше чіткого визначення не існує. Це радше вираження почуттівстрашного суму. Це те відчуття, коли усвідомлюєш, що те, що ти втратила, втрачено навіки і ти вже ніколи його не повернеш.Кейт глибоко вдихнула.Мені це слово часто спадало на думку в Термонді. Бо життя, яке у тебе було ранішеяке у всіх нас було колись,ніколи вже до нас не повернеться. Але знаєш, кожен кінець має свій початок. Дійсно, ти не можеш повернути втрачене, але ти можеш залишити його у своєму минулому. Почати із чистого аркуша.
Я й справді розуміла, до чого вона веде, усвідомлюючи, що ці слова линуть із тих місцин, де по-справжньому добре і затишно, але коли тебе стільки часу колошматило в страшній круговерті, сама думка про такий поділ свого життя була нестерпною.
Ось,мовила вона, опускаючи руку за комір своєї сорочки, а тоді витягнула довгий срібний ланцюжок із округлим, трохи більшим за пучку великого пальця дармовисиком. Коли я простягнула руку, вона опустила ланцюжок мені на долоню. Від тепла її тіла він досі був теплим, але я здивувалась, зрозумівши, що дармовисикпластиковий.
Ми називаємо його тривожною кнопкою,пояснила вона,якщо тиснутимеш його секунд із двадцять, він активується, і тоді будь-який агент, котрий перебуває поблизу, тобі відповість. Не думаю, що тобі колись доведеться ним скористатися, але я хочу, щоби ти мала його. Якщо колись злякаєшся або якщо нас розлучать, ти натиснеш його.
Він мене відстежуватиме?Чомусь від цієї думки мені стало трохи незатишно, але я все одно вдягнула ланцюжок.
Хіба що ти активуєш його,пообіцяла Кейт.Ми зробили їх саме такими, щоби ССПівці випадково не вистежили подаваний ними сигнал. Я обіцяю, Рубі, що тут тебе ніхто не контролює.
Узявши дармовисик, я тримала його великим та вказівним пальцями. Усвідомивши, які в мене брудні руки і скільки бруду позабивалося під нігті, я скинула його. Я і гарні речі поки що не надто гармоніюємо.
Можна я ще дещо спитаю?Я почекала, поки вона нарешті знову виїде на дорогу, але навіть тоді мені довелось докласти зусиль, щоб вичавити із себе ці слова.Якщо Дитячу Лігу створили, щоби покінчити з таборами, чому ти взагалі завдала собі клопоту витягати звідти нас із Мартіном? Чому ти просто не підірвала Контроль-вежу, поки перебувала всередині?
Кейт на мить затулила рот рукою.
Мене не цікавлять такі операції,мовила вона.Мене цікавить те, що справді дає результат,допомагати вам, діти. Можна зруйнувати фабрику, а вони лише натомість збудують нову. Але якщо зруйнуєш життято по всьому. Людину вже ніколи не повернеш.
А взагалі люди в курсі?витиснула я з себе.Чи люди знають, що вони взагалі нас не переробляють?
Поняття не маю,мовила Кейт.Дехто все своє життя заперечуватиме їхнє існування, віритиме у те, у що хочуть вірити щодо таборів. Мабуть, більшість людей здогадується, що тут щось не так, але вони занадто поринули у свої проблеми, аби допитуватися, що робить уряд у таборах. Гадаю, їм хочеться вірити, що з вами добре поводяться. Відверто кажучи вас вже й залишилася жменька.
Я знов випросталась.
Що?
Цього разу Кейт не мала сил на мене глянути.
Я не хотіла стати тією, хто розповість тобі про це, але зараз все набагато гірше, ніж було раніше. За останніми даними Ліги, два відсотки населення країни віком від десяти до сімнадцяти перебувають у виправних таборах.
А решта?запитала я, вже знаючи відповідь.Девяносто вісім відсотків.
Переважна більшість стала жертвами ГПІНу.
Померли,виправила я.Всі діти? Усюди?
Ні, не всюди. Кілька епідемій, як повідомляли, спалахнули і в інших країнах, але тут, в АмериціКейт глибоко вдихнула.Не знаю, скільки тобі зараз слід розповідати, бо не хочу перевантажувати тебе, але, як мені видається, Псі-сили чи ГПІН запускаються в підлітковому віці
Скільки? Хіба вони справді так нічого не винайшли за всі ті роки, поки я перебувала у Термонді? Скільки ж нас лишилося?
За урядовими даними, приблизно чверть мільйона дітей до вісімнадцяти років, але за нашими оцінкамице десята частина від цієї чисельності.
Мені до горла підступила нудота. Відстібнувши ремінь, я нагнулась уперед, схиливши голову між колінами. Кутиком ока помітивши, що Кейт опустила руку, так наче збиралась покласти її мені на спину, я знову вивернулась. Ще довго єдиним звуком поміж нами був шерхіт гуми по старому асфальті.
Я досить довго сиділа, заплющившись й нахилившись, тож Кейт захвилювалась.
Тебе досі нудить? Нам довелось дати тобі велику дозу пеніциліну, щоби запобігти судомам. Повір, якби ми мали змогу вчинити інакше, ми б так і вчинили, але нам були потрібні якісь серйозні симптоми, щоби солдати знову забрали тебе в ізолятор.
Мартін сопів на задньому сидінні, поки його дихання не вирівнялось у такт із шерхотом гуми по старій дорозі. У мене стиснулось у шлунку, коли я подумала про те, щоби спитати, скільки саме кілометрів ми відїхали від Термонда, наскільки насправді далеким від нас тепер є минуле.
Знаю,мовила я згодом.Справді, дякую.
Кейт нахилилась до мене і, перш ніж мені спало на думку її спинити, лагідно погладила мене по руцівід плеча вниз. Я відчула, як десь глибоко в голові затріпотіло щось тепле, я впізнала це зігріваюче тремтіння. Перший гарячий спалах з її думок стрімко зявився і зник, відбившись у моїх очах, немов на фотонегативі. Маленька дівчинка з ясно-білявим волоссям у високому кріслі, рот розплився у беззубій усмішці. Наступна сцена затрималася достатньо довго, аби я збагнула, що бачу пожежу. Всюдивогонь: він здіймається по стінах, він такий пекучий, неначе сонце. Це спогад? Я вся так тремтіла, що мені довелось зціпити зуби, щоби не виблювати. У спогадах Кейт прослизнули сріблясті двері, до яких прикріплений аркуш паперу із видрукованим чорним «456В». Блискавкою мигнула рука, що тяглась до дверної ручки,тоненькі худі пальчики Кейт, які, торкнувшись розжареної ручки, вмить сахнулися назад.
Рука стукнула по дереву, потім нога. Образи колихалися, кучерявлячись на краях, коли двері зникли за чорним димом, що просочувався крізь тріщини і шви.
Ті ж таки чорні двері зачинились, і я відскочила назад, висмикнувши руку з-під неї.
Що за дідько?міркувала я, поки стукіт серця відлунював аж у вухах. Я міцно заплющила очі.
Нудить досі?спитала Кейт.Мені так прикро. Коли змінюватимемо автівку, я обовязково попрошу щось від шлунка.
Вона, як і решта, нічого не підозрювала.
А знаєш,мовила Кейт, помовчавши і відводячи очі від темної дороги, що вела назустріч світанку.Ти хоробро вчинила, не побоявшись випити таблетки і довіритися мені. Я знала, що ти щось значно більше, ніж просто тиха дівчинка, яку я зустріла в ізоляторі.
Я не хоробра. Якби я була хороброю, то прийняла би те, що мені судилося, і байдуже, який би жах на мене чекав. Я би їла, працювала та спала з рештою Помаранчевих, чи принаймні вийшла б із тіні Жовтих і Червоних.
Ті діти так пишались своїми талантами. Вони хизувались тим, як лякали за кожним рогом наглядачів, як кривдили солдат, підпалюючи бокси та пральні, прориваючись до брами чи зводячи з розуму дорослих, прокручуючи у їхніх же головах картини вбивства цілих родин чи зради дружин.
Не помітити їх було неможливо, як було неможливо відійти чи відвернутись, коли вони проходили повз. Я ховалась, наче остання боягузка, у безликому, нескінченному потоці сірих і зелених, ніколи не привертаючи уваги, навіть разу не подумавши, що я можу чи повинна втекти. Гадаю, вони лише прагнули знайти вихід звідтиі знайти його самотужки. Вони так яскраво палали й так несамовито боролися, щоби звільнитись!
Але ніхто з них не дожив до шістнадцяти.
Є тисяча способів побачити, коли вам хтось бреше. Вам не треба зазирати в їхні думки, щоби підгледіти найменші прояви невпевненості чи зніяковіння. Зазвичай усе, що вам потрібно зробити,це глянути, чи вони, розмовляючи з вами, не дивляться кудись убік, чи не надто прикрашають деталями свої історії, чи не відповідають на питання питанням. Мій тато, коп, навчив цього мене і ще двадцять чотири дитини в третьому класі, коли розповідав, як виявити Небезпечного Чужинця.
Але Кейт не вигадувала. Вона розповіла мені про світ таке, у що годі було повірити, аж допоки ми не увімкнули радіо й не почули, як усе сказане підтвердив урочистий голос, що лунав із динаміків:
Так!вигукнула вона, бючи долонею об кермо.Нарешті!
«Як повідомляють, Президент відмовився від запрошення британського Премєр-міністра обговорити заходи, що могли би зарадити світовій економічній кризі та вдихнути життя у світові фондові біржі, стан яких плачевний. Коли його попросили пояснити своє рішення, він послався на роль Великої Британії в економічних санкціях Євросоюзу проти США».