Кейт знову почала налаштовувати радіо. Голос диктора то затихав, то знову гучнішав. Почувши перші статичні перешкоди, я підскочила.
«сорок пять жінок було заарештовано в Остіні, що в штаті Техас, коли ті намагались ухилитись від реєстрації дітей. Жінок триматимуть у виправному закладі до народження дітей, відтак немовлят заберуть від матерів та віддадуть штатові Техас. Генеральний прокурор прокоментував це такІнший голос, глибокий і хрипкий:Відповідно до нового Указу15, Президент Ґрей наказав заарештовувати всіх, хто має стосунок до цієї небезпечної діяльності»
Ґрей?мовила я, дивлячись на Кейт.І він досі президент?
Його обрали, коли зявились перші випадки хвороби, тож я нічого про нього не пригадувала, окрім того, що він чорноволосий і темноокий. І те я знала лише завдяки тому, що наглядачі розклеїли фото його сина, Кленсі, по всьому табору, як доказ нам усім, що нас можна переробити. У голові промайнув раптовий та різкий спогад про моє останнє перебування в ізоляторі, коли мені здавалось, що ця фотографія за мною стежить.
Вона захитала головою, не приховуючи огиди.
Він продовжив свої повноваження, поки ситуація з Псі, цитата: «не вирішена так, щоби США убезпечились від телекінетичних дій, що спричиняють страх і насилля». Він навіть призупинив повноваження Конгресу.
Як йому таке вдалося?спитала я.
Завдяки так званим повноваженням воєнного часу,відповіла Кейт.Рік чи два по тому, як тебе забрали, дітям Псі майже вдалося підірвати Капітолій.
Майже? Тобто?
Кейт знову пильно глянула на мене.
Тобто вони зірвали у повітря тільки Сенат. Контроль з боку президента мав тривати доти, поки зявиться можливість проводити вибори у Конгрес, але коли ССПівці почали забирати без батьківського дозволу дітей зі шкіл, почалися повстання. Звісно, економіка накрилася, а в країні стався дефолт. Ти здивуєшся, наскільки нікчемним стає твій голос, коли ти втрачаєш все.
І йому просто ніхто не завадив?
Від цієї думки у мене всередині все наче перевернулося.
Ні, йому ніхто цього не дозволяв. Рубі, навколо панує безлад. Ґрей намагається посилити контроль, але люди з кожним днем чимраз більше порушують ту жменьку законів, що ще лишились, щоби тільки роздобути собі хоч щось на прожиття.
Мого тата вбили під час повстання.
Кейт обернулась на заднє сидіння так рвучко, що машина сіпнулася на зустрічну смугу. Я знала, що Мартін уже хвилин з десять як не спить: він став дихати неглибоко і більше не облизував так дивно губи й не посапував. Я просто не хотіла починати з ним розмову, щоби не переривати Кейт.
Мешканці нашого кварталу обікрали його крамницю, бо були голодні, а він навіть не мав змоги захищатися.
Як почуваєшся?солодкаві слова Кейт були не менш нудотними, ніж ванільний освіжувач повітря, що гойдався перед нашими очима.
Добре, мабуть.
Він всівся зручніше і намагався пригладити руками своє скуйовджене волосся. Попри запалі щоки, Мартін був повнявим, і він так остаточно і не виріс зі своєї на розмір меншої сорочки, як повиростали інші діти в боксі. Я сантиметрів на два чи пять вища за нього, низенька, середньої статури. Він молодший не більше як на рік.
Добре,мовила Кейт.Там на задньому сидінні є вода, якщо тебе мучить спрага. Приблизно за годину ми знову зупинимось, щоб поміняти автівку.
Куди ми прямуємо?
У Мерлінґтон, у Західній Вірджинії, зустрінемось з другом. Він дасть для вас обох змінний одяг та ідентифікаційні документи. Ми майже на місці.
Я гадала, що Мартін знову задрімав, допоки він не спитав:
А куди поїдемо потім?
Знову ожило радіо, вихоплюючи уривки пісні «Лед Зеппелін», перш ніж вони остаточно загубилися в статичних шумах і тиші. Я відчувала, як Мартін поглядом просвердлює дірки в моїй потилиці. Я намагалась не обертатись, тож дивилася тільки уперед, хоча сьогодні вперше від часу розподілу поряд зі мною сидів хлопчик, мій ровесник. Проживши багато років на протилежних сторонах головної дороги в Термонді, я до такого не звикла, і тому це мене трохи нервувало. На його обличчі я не помітила веснянок, хоча зауважила, наприклад, що брови в нього майже сходяться в одну лінію.
Та й що я мала йому сказати? Я так тішуся, що зустріла тебе? Ми останні з наших? Одне було правдою, а іншекрутилося десь поблизу неї.
Ми долучимось до Ліги в їхній штаб-квартирі на Півдні. Коли доберемось, тобі вирішувати, чи залишатимешся,мовила вона.Я знаю, що ти пройшла через пекло, тому зараз тобі не треба робити вибір. Просто знай, що, залишившись зі мною, ти будеш у безпеці.
Відчуття свободи наростало в мені так стрімко, що я змушена була стримувати його, щоби воно не вихлюпнулося назовні разом із моїм розхвильованим серцем. Потрібно було ще остерігатися. Існувала небезпека, що ССПівці гнатимуться за нами. Що мене повернуть у табір чи вбють раніше, ніж ми доберемось до Вірджинії.
Мартін спостерігав за мною своїми чорними звуженими очима. Зіниці в нього ніби стиснулись, і я відчувала, як десь на потилиці мене щось наче лоскоче. Таке ж відчуття було, коли хтось прагнув вивільнити мої здібності.
Що за дідько? Мої пальці впялись у підлокітники, але я не озирнулась, щоби глянути на нього. Лише раз глипнула у дзеркало заднього огляду і побачила, як він, відкинувшись на спинку сидіння, роздратовано схрестив руки на грудях. Болячка в кутику його губ запалилася і червоніла, немовби він її щойно роздряпав.
Я хочу поїхати туди, де можу робити те, чого не міг у Термонді,нарешті промовив Мартін.
Мені не хотілося знати, що він мав на увазі.
Я набагато сильніший, ніж ви гадаєте,вів далі він.Вам ніхто більше не знадобиться, коли ви побачите, що я вмію.
Кейт всміхнулась.
Саме на це я й сподіваюся. Я знала, що ти зрозумієш.
А що ти, Рубі?спитала вона, обертаючись до мене.Чи ти хочеш зробити щось важливе?
Якщо я відмовлюся, чи відпустять вони мене? Якщо попрошуся поїхати у батьківську хату в Салемі, то чи відвезуть вони мене без зайвих питань? Або до Вірджинії-Біч, якщо захочу бабусю побачити? Чи за межі країни, якщо я забажаю саме цього?
Обоє дивились на мене однаковісінькими очікувальними поглядами. Якби я могла відчути те саме! Як би я хотіла, роблячи свій вибір, почуватися так само безпечно, як і вони, але я не знала точно, чого саме прагну. Знала тільки, чого не хочу.
Везіть хоч куди,мовила я.Хоч куди, тільки не додому.
Мартін поліз брудними руками до болячки біля губи і дер її доти, поки не потекла кров, яку він злизав язиком. При цьому він поглядав на мене, немов чекав, що я спитаю, яка вона на смак.
Я обернулась до Кейт, і питання згасло на моїх губах. Бо на мить, на однісіньку мить, єдине, про що я могла думати,це про пожежу та дим, що здіймаються від різких обрисів її плечей, та ще про двері, які вона не могла відчинити.
7
Ми доїхали до окраїни Мерлінґтона о сьомій ранку, саме тоді, коли сонце вирішило знову визирнути з-за густого хмаровиння. Воно забарвило найближчі дерева у ніжний фіолет, протявши стіну туману, що здіймалася над асфальтом. На той час ми вже проминули кілька виїздів з автобану, які були перекриті сміттям, рейками чи покинутими автівкамиперекривала або Національна гвардія, щоб обложити бунтівні міста та містечка, або ж самі мешканці, аби втримати небажаних мародерів та відвідувачів якомога далі від місцин, які вже дуже постраждали. Проте на дорозі було спокійно впродовж багатьох годин, а це означало, що рано чи пізно щось має трапитися.
І трапилось воно раніше у вигляді червоної фури. Я блискавично пригнулась на сидінні, коли вона пролітала повз нас, ревучи двигунами та скрегочучи колесами. Вона прямувала у зворотному напрямку, але я добре розгледіла на її боці золотавого лебедя.
Вони повсюдно,мовила Кейт, перестрівши мій погляд.Мабуть, це рейс у Термонд.
То були перші ознаки життя, які ми побачили за всю подорож,найімовірніше, тому, що ми їхали по Дорозі Мерців у Конечне Довбане Ніщо,але й однієї фури вистачило, щоби Кейт злякалась.
Сідай назад,наказала вона,і не підводься.
Я послухалась. Відстебнувши пасок, я скрутилась між передніми сидіннями, просунувши через них ноги.
Мартін дивився на мене осклілими очима. Якоїсь миті я відчула, як його рука ковзнула по моїй, так наче він намагався мені допомогти. Я відсахнулась, опустившись униз між заднім та пасажирським сидіннями. І хоча я ледь не приклеїлася спиною до дверей, а коліньми вперлась у груди, ми все одно сиділи надто близько. А коли він усміхнувся, цього вистачило, аби в мене пішов мороз поза шкірою.
У Термонді були хлопці. Власне, було чимало. Але будь-які дії, які передбачали змішування статей, хай то спільний обід, співмешкання у боксі чи навіть випадкова зустріч по дорозі в душову, були суворо заборонені. Солдати та наглядачі табору контролювали виконання цього правила так само суворо, як і те, що стосувалосьумисного чи випадковоговикористання своїх здібностей. Через що, певна річ, вже спянілі від гормонів мізки дітей остаточно злітали з котушок, перетворюючи декого з мого боксу на елітну породу таємних сталкерів.
Може, я не знала «правильного» способу взаємодії з протилежною статтю, але я цілком певна, що і Мартін теж цього не знав.
Правда, прикольно?спитав він.
Я гадала, що він жартує, допоки не помітила його надто уважний погляд. Знову почався свербіж, потімпощипування від чергової спроби залізти мені у голову, жах, що повзе уздовж хребта, так ніби хтось проводив по ньому крижаним пальцем. Притулившись до дверей, я не зводила очей з Кейт, але це не рятувало.
Ми геть різні,усвідомила я.Хоча нас запроторили в одне і те саме місце і жили ми в однаковому страху, але він він такий
Треба було змінити тему, відвернувши його увагу від хай-там-що він збирався зробити. Кондиціонер працював, але про це годі було здогадатись.
Гадаєш, у Термонді помітили наше зникнення?спитала я, порушуючи тишу.
Кейт вимкнула передні фари.
Гадаю, так. У солдатів бракує людей, щоб організувати повноцінне полювання на нас, але я цілком упевнена, що вони, додавши два і два, здогадались, хто ви.
Що ти маєш на увазі?спитала я.Що миПомаранчеві? Ти ж наче казала, що вони вже знають. Тому ми мали так швидко тікати.
Вони майже здогадались,пояснила Кейт.Вони тестували частоти Помаранчевих та Червоних у Спокій-контролі. Гадаю, вони самі не сподівались, що все так швидко спрацює, ось чому ми мали хутко звідти забиратись.
Частоти,повторив Мартін.Тобто вони щось до них додавали?
Саме так,усміхнулась йому Кейт у люстерко заднього огляду.У Лігу дійшла чутка про їхні нові методи визначення дітей, яких хибно класифікували, коли привезли до табору. Я упевнена, що дорослі не чують частот Спокій-контролю.
Ми обидвоє кивнули.
Вчені працювали над створенням частот, які здатні чути й опрацьовувати лише деякі діти з паранормальними здібностями. Є довжини хвиль, які здатні чути всі, а є такі, які чують тільки Зелені, чи Сині, чияк у вашому випадкулише Помаранчеві.
У цьому був сенс, але від того було не менш страшно.
Знаєш, мені цікаво,повела Кейт,як у вас це вийшло? Надто в тебе, Рубі. Ти потрапила в той табір такою малою. Як ти змогла викрутитися під час сортування?
Я це якось само собою вийшло,мовила я.Я сказала чоловікові, котрий мав перевіряти, що яЗелена. І він повірив.
Слабачка,встряв Мартін, дивлячись просто на мене.Мабуть, навіть сил своїх застосовувати не довелося.
Мені не подобалось вважати це силою бо це ніби означає, що їм треба радіти. А радіти тут, безперечно, нічому.
Я попросив декого помінятися зі мною місцями під час сортування П та Ч. Не хотів йти з ними, розумієш?Мартін нахилився вперед.Тому відвів убік одного новачка із Зелених, приблизно мого однолітка, і змусив його зробити так, щоб охоронець гадав, що вінто я. І так робив я із кожним, хто запитував. Один за одним. Круто, га?
Від огиди у мене всередині аж запекло. Він, цілком зрозуміло, не жалкував про вчинене. Може, я й збрехала, хто я, але я не змушувала інших дітей іти проти власної волі. Невже вміння керувати здібностями, як у Помаранчевих, призводить до такого? Перетворює на якогось монстра, здатного на будь-які вчинки, бо ніхто не може його спинити?
Чи свідчить це про силу?
Отже, ти змушуєш людей повірити, що вони ті, ким не є?запитала Кейт.Я гадала, що Помаранчеві можуть тільки наказувати будь-що іншим, що це такий собі гіпноз?
Та ні,мовив Мартін.Я вмію набагато більше. Я змушую людей робити те, що мені треба, змушую їх відчувати те, що я хочу. Як ото з малим, з яким я помінявся ролями. Я теж змусив його почуватись наляканим, щоби він боявся виходити з боксу, щоби він гадав, що прикидатися мноюто непогана думка. Той, хто мене допитував, здається, з моєю допомогою збожеволів. Так, я можу наказати людям чинити так чи інакше, але коли хочу комусь нашкодити, то радше змушую його сердитися по-справжньому на людину, на яку я його цькую.
Он як,мовила Кейт.І у тебе так, Рубі?
Ні, власне, зовсім не так. Я глянула на мої руки, на яких під нігтями досі був засохлий бруд. Я гадала, що якщо розповім, на що саме я здатна, то приголомшу їх понад свої сподівання.
Я не навіюю людям думки, я просто бачу різні речі.
Принаймні наскільки мені відомо.
Ого оце так ого. Знаю, що повторююся, але ви обидва надзвичайні. Тільки й думаю про те, що ви могли би зробити, щоб допомогти нам. Неймовірно!
Розвернувшись, я повернула голову так, щоби побачити дорогу. Я відчула, як за спиною Мартін схопив кілька пасем мого волосся і почав накручувати на палець. Я бачила відображення свого кругловидого обличчя у дзеркалі заднього огляду: великі очі, що здавались заспаними, густі, темні брови, повні губиі огиду, що ковзнула по них.
Я не повинна була цього робити, але я ковтнула наживку. Мартін ледве встиг відсахнутись, коли я, різко розвернувшись, збила його липку руку йому на коліна. Від чергового вдиху у мене перехопило горло. Не чіпай руками,хотілося крикнути мені,чи ти гадаєш, що я не зможу попереламувати всі пальці на цій руці. Але він тільки сміявся з мене, облизуючи свою болячку і знову здіймаючи руку. Цього разу він, дражнячись, тільки поворушив своїми пальцями в мій бік. Нахилившись уперед, я готова була схопити його за цей самий запясток, щоби вгамувати підсвинкаспокійно і непохитно.
Але такої реакції він і чекав. Усвідомлення цього повільно і важко сповнювало моє єство. Він прагнув, аби я показала йому свої можливості, щоби я вдосконалювала їх, підживлюючи їх тією ж збоченістю, що й він.
Я знову від нього відвернулась, стиснувши кулаки, коли він переможно хихотів.
Цікаво, це моя злість чи він мені її навіяв?
Агов, усе гаразд там?гукнула Кейт через плече.Тримайтесь, ми майже приїхали.
Який би вигляд Мерлінґтон не мав раніше, тепер він, притиснутий сірим хмаровинням і густою мрякою, виглядав значно гірше. Дивно і страхітно настільки, що навіть Мартін облишив забавки з моєю головою.
Занедбані торговельні центри з розтрощеними вітринами тривожили ще до того, як ми дістались до першого кварталу з маленьких коричневих, сірих і білих будиночків. Проминули чимало покинутих уздовж вулиць і на дорогах автівок, на деяких на задньому вікні виднівся жовтогарячий напис «ПРОДАМ», але всі вони були вкриті товстим шаром із коричневого зотлілого листя.
Навколо автівоккупи манаття, ящики від меблів, килимки, компютери. Цілі приміщення, напхом напхані електронним непотребом, що поволі іржавів.
Що тут трапилось?спитала я.
Важко пояснити, але пригадуєш, що я розповідала тобі про економіку? Після нападу у Вашинґтоні уряд впав у прострацію, тож одне спричинило інше. Ми не могли сплачувати національний борг, бракувало грошей на штати, не виплачували пільги та грошові допомоги, нічим було платити держслужбовцям. Навіть такі маленькі містечка, як це, не врятувались. Коли банкрутували фірми, люди позбувалися роботи, потім вони втратили свої домівки, оскільки були неспроможні за них платити. Все вкрай кепсько.
Але куди поділися люди?
У наметових містечках, за межами великих міст на подобу Річмонда чи Вашинґтона, де і намагаються знайти роботу. Я знаю, що багато хто прагне податися на Захід, сподіваючись, що там більше роботи та харчів, але ну, я припускаю, так буде безпечніше. Тут блукають мародери та лінчувальники, що вершать самосуд.