Іронічно дивився, як Раїса прикладала носову хусточку (як годиться, чистеньку й вишукану) до сухих очей, розмовляючи з приятелями покійного чоловіка. Називала себе вдовою. Нещасною. І при цьому відверто пускала бісики в бік Шульги:
Чому він ніколи не казав про вас? Що? А вам про менебагато? Отакої! Хочете взяти на руки Ірочку? Ірусю, ходи-но сюди!
Він посадив дівчинку на плечі, притримуючи за довірливі рученята:
Не боїшся?
Чого?
Упасти.
Ні, мені подобається. Я вища за всіх!
Утечемо від мами?
Ага. Тільки не дуже далеко.
На той час пасажири вже позаносили свої багажі до вагонів, і на пероні стало вільнішезнайшлося місце, щоб покрутити Іринку, використовуючи замість гойдалки руки. Мала заходилася від сміху.
Нарешті поставив її на ніжки. Присів і зазирнув у личко:
Ти вже й котів не боїшся?
Звідки ти знаєш, що я боялася? чорні оченята віддзеркалювали промінчики вокзальних ліхтарів.
Я про тебе знаю все.
Тобі тато розповідав!
Так. І наказав, щоб ти обов'язково надіслала мені листа, коли навчишся писати.
А я вже можу написати своє імя!
Невже?
Не віриш? Дивись! і маленький вказівний пальчик упевнено намалював на його розчепіреній долоні друкованими літерами: «Іра».
Геніально! він швидко накрив долоню пальцями. За хвилину твої буквочки приклеяться, і їх уже ніхто не зможе витерти. У мене буде подарунок від тебе назавжди.
Іринка стала на диво серйозною:
Ти бачиш ті невидимі букви?
Бачу, відповів він так само серйозно..
А хочеш, я тобі листа намалюю?
Геніальна ідея. Дуже хочу.
А знаєш, це тато дуже любив казати: геніально, коли я навчалась чогось нового.
Знаю.
Іра! Ірино! погукала Раїса. Де ти ходиш? Потяг відправляється!
Вони побігли до дверей вагона, узявшись за руки.
А ти мені подаруй поспішно почала Іринка.
Не кажи! Я знаю, чого ти хочеш.
Тобі тато казав?
Так.
І адресу нашу знаєш?
Аякже!
Прощаючись, Іринка поцілувала Юлія в щоку і з вікна вагона махала саме йому.
Ніжно світилися вогники у вечірньому присмерку перону.
Гомін, гучні повідомлення.
Спокійна впевненість: він ні про що не шкодуватиме. Ніколи.
Наступного дня Шульга купив великого блакитного зайця й відправив цю іграшку поштою за кордон, сподіваючись, що дитина одержить її відразу по приїзді.
Блакитного зайця Іринка бачила в дитячому садочку й хотіла саме такого, але батькам завжди було не до неї: розлучення, хвороба, похорон, переїзд. Найкращі подарунки вона, мабуть, і надалі отримуватиме від чужого дядька, який був приятелем її тата. Найкращим. І якщо знадобиться допомога, вона згадає саме його. Як найвірнішого, найнеобхіднішого друга, що іноді називає дрібнички геніальними.
Як тато колись.
32
Талка не плакала. Сиділа на піску, обхопивши коліна руками, й дивилась, як мерехтіли водяні жмурки. Думала.
Хто б міг передбачити, що Гайнелій так зміниться? Його жорстокість перейшла всі межі, а хіба ж вона в чомусь винна? Споконвіку коси обрізали дівчатам-повіям, а Талка була заміжня. Люди несміливо намагались нагадати про звичай, але Гайнелій, тримаючи її за волосся так, що шия болісно вигиналась, вихопив меч. Лице перекошене, очі божевільні. Злякалась, що зараз вб'є, несамовито закричала. Відрубав тільки косуі кинув в обличчя.
І одвернувся, й пішов Весь у золоті, навіть кінь розцяцькований, де тільки можна, почувався великим свавільним царем, і гонор переміг усі інші почуття. І кохання теж.
Не схотів і розмовляти, волоком витяг з наметуна ганьбу, на осуд
Після того в неї усередині все закам'яніло. Залишила зрізану косу поблизу капища, повісила на соснову гілкупід золоте зображення Сонця покласти побоялась. Бог і звіддалік помітить.
У селі співали півні. Сіла верхи, натягла узду Помчала, не думаючикуди. Аби подалі
Біля ріки запізно осадила коня й упала разом з ним із високого урвища. Кінь зламав шию, а вона тільки трохи забилась. Звільнила придавлену ногу, підвелась, обтрусила від мілкого річного піску одяг, чомусь дивуючись, що він цілий, не порвався.
Усередині ворухнулось. Думала, що втратить дитя, але воно втрималося, затихло.
Побрела вздовж берега.
Таємнича Велика ріка Вічний кордон. Межа. Ось вона й дійшла межі Краю
Сіла під крутосхилом, утиканим діркамидомівками порічкових ластівок. Пташки снували туди-сюди, носили поживу пташенятам. Повела поглядом, спостерігаючи за однією, швидкою, мов блискавка, й помітила засипаний землею човник.
Спочатку відгрібала його руками, потім викопала надтріснуте веслопрацювати стало легше. Пісок важкий, вогкий.
Нарешті підтягла те негодяще коритце до води і спустила.
Велику ріку все одно не можна перепливти Не можна. Ось тут і кінець.
До середини течії гребла, не поспішаючи. Помітивши в човні воду, швидше запрацювала веслом. Від шершавого дерева заболіли долоні. Здивувалась лише тоді, як наблизилася до недоступного пологого берега. Чому? Чому вона досягла його? Так не має бути!
Вутлий човен пішов-таки на дно, та до землі було недалеко, дісталась і без нього.
Вийшла на зелену траву Ось тобі й заборона! Невже доля цьому дитинчатіврятуватися будь-що?
Зняла одяг, викрутила. Зуби цокотіли від холоду, тіло проймав дрож.
Удалині, за вербами, побачила невеличкий курінь з гілок. Побігла до нього, трохи зігрілась й одержала несподівану нагороду: вогнище, залишене невідомо-ким, ще тліло. Плачучи від їдкого диму, роздмухала останню іскоркуй затріскотіли, поповзли сухими очеретинками гарячі язички.
Разом з вогнем спалахнула надія. Вона виростить малого, не дасть нікому на поталу. Він буде сильним, як дід, нахабним, як батько, розумним, кмітливимі сам розбереться, хто в цьому світі заслуговує на помсту. Вона викохає, поставить його на ноги сама, навчить, навіть, якщо доведеться й разом з вовками вити. Ватаги в степу часто змінюються, дивись, дійде й до нього черга володарювати.
Зігрілась, обсушилась і обшукала халабудку. Схоже, це тимчасовий притулок бідних рибалок. У траві поблизулуска, риб'ячі голови, між гілками заховані гострі дерев'яні ості. Можна впіймати рибу. Доведеться снувати, як тій ластівці,годувати себе та дитину.
Посиділа ще трохи, відпочила й побрела до води, озброївшись загостреною палицею. Колись, малою, полювала так на мілку рибку, і досить-таки вдало.
* * *
Переслідувачі так і не дісталися ріки. Густий туман, що зранку не зупинив-таки їх, усе ніяк не розвіювався. Гайнелій з Тишком відірвалися від загону, довго блукали самі в молочному мареві, нарешті почули дзвін металу.
Добре, що поїхали на звук тихо, не подаючи голосу, бо натрапили на п'ятьох добре озброєних бродників. Налетіли зненацька. Вільні волоцюги якраз розташувалися відпочити, мабуть, набридло шукати шляхів у нескінченній світлій імлі. Розслабилися, не сподівались, що хтось іще мандрує навпомацки.
Гайнелій кинув списа звіддалік. Щосили замахнувсяпришпилив до трави дебелого червонопикого чолов'ягу, який приліг горічерева й ліниво мружив маленькі оченята. Той, що був поруч, чомусь не оголив меча, а з натугою почав витягати товстий спис із живота свого товариша. Обоє страшно закричали.
Троє інших, швидко скочивши на рівні, спочатку безпомічно озиралися, потім схопились-таки за зброю, але запізноГайнелій налетів, як яструб, і одним махом зніс голову найближчому. Тих, що стояли подалі, врятувало тільки те, що кінь на великій швидкості промчав повз них, а допоки вершник розвернувся, вони встигли підготуватисястали спина до спини, один навіть схопив дебеленький казанок і захищав ним свій живіт.
Гайнелій та Тишко підступили з різних боків. У вогкому повітрі залізні мечі не задзвеніли, а огидно заскреготали.
Тим часом бродник, який уже витяг зі свого мертвого друзяки спис, замахнувся ним на Гайнелія ззаду.
Стережися, володарю! закричав Тишко, його супротивник скосив поглядлише на півмиті, але старому вистачило й цього, щоб знайти шпаринку між казаном та озброєною рукою і вразити його мечем. Гайнелій же крутнувся на місці, лівицею перехопив спис, що летів просто на нього, і блискавичним ударом заколов ним кочовика. Повернувся до останнього, який побілів і впав ниць.
Не вбивайте! заволав, по-собачому піднімаючи голову. Рабом вашим буду! Довіку! Ми ж нічого вам не зробили поганого!
А й справді,несподівано охолов Гайнелій. Чого ми їх
Повільно зліз із коня. Спішився і його старий супровідник.
Ми не знали, чого від них чекати, миролюбно мовив Тишко і раптом устромив клинок у спину того, який волав, намагаючись схопити Гайнелія за ноги, спритно, уміло.
Навіщо? поморщився молодий ватаг.
Ми самі в тумані. Невідомо, кого ще зустрінемо, Тишко витяг з рук нещасного, який корчився в останніх конвульсіях, меч з простим руківям.
Ти, як завжди, мудрий та передбачливий. І мені життя врятував. Чи знайду когось, вірнішого за тебе? Гайнелій важко зітхнув і повернувся до коня. Неясні шерехи в тумані тривожили його, хотів якнайшвидше забратися звідси.
Я радий тобі прислужитися, хрипко мовив Тишко.
І спритним, умілим рухом увігнав щойно піднятий меч у спину свого ватажка.
Гайнелій не скрикнув, не застогнавлише здивовано повернув голову з наморщеним чолом. Удар був майстерним
Невдовзі загін степовиків розшукав їх у поріділому тумані, і всі повірили щирій розповіді Тишка про те, як загинув славний небіж царя Гайнелій від руки невідомого бродника, в запеклій битві, як, помираючи, передав йому, Тишкові, царську пектораль і заповів правити в підкорених степах.
Влада знову перейшла до інших рук. Цього разу ціною життів лише кількох нікчемних бродників.
І Гайнелія.
Про те, яку силу мав Коріель у створеному ним тумані, знала лише Віланда. Вона завжди недолюблювала слизького Тишка і аж ніяк не хотіла бачити його володарем цього краю.
33
Пів на шосту. У цей час людський потік у метро стає найщільнішим. Обличчя пасажирів, виштовхнутих ескалатором нагору, зливаються в рясне миготіннямов жмурки на воді. Тровік казав правду: за кілька хвилин мимо проходить стільки народу, скільки Огнеслава не бачила за все своє попереднє життя. Двигтіння тисяч ніг, механічний гуркіт східців, одночасний гомін багатьох розмов зливаються в неясний, ніби віддалений від свідомості гул.
І неможливо як слід розгледіти когось у цьому натовпі, залишається сподіватись, що він сам її впізнає.
Використавши досягнення сучасної науки, Софія перетворила своє волосся спокійного відтінку осіннього степу на сяйво сонячної міді, хімічна завивка зробила його пишним та кучерявим, кілька штрихів косметики надали погляду смарагдової глибини. Очі перехожих тепер часто мимоволі зупинялись на її яскравому обличчі.
Розлучення та розмін квартири тяглися майже рік. Приятельки й сусідки спочатку беззастережно були на її боці, співчували, підтримували, але, не одержавши навзамін підсвідомого задоволення від спостерігання чужого нещастя, почали дратуватися. Що, крім підозри, може викликати жінка, подружній корабель якої зазнав катастрофи, а вона після цього розквітає, мов осіння хризантема, ароматно й надовго? Всі чоловіки п'ють, це не причина для розлучення.
Обрубати стійкий шлейф пліток та наклепів удалося, лише переїхавши в інший мікрорайон та змінивши місце роботи. За посадою бухгалтера житлово-комунальної контори вона, звісно, не тужила, а ось «квадратно-гніздовий» масив однакових будинків дратував дедалі дужче. Найогиднішими здавалися численні телевізійні антени на дахах, які нахабно хапали з повітря своїми павучими лапами тремтливі химерні хвилі
Коли нескінченна юрба порідшала, пішла з нею до виходу. Передвечірньою центральною вулицею прямувала вниз, до майдану. Приваблювали його багатолюдність і вишукана архітектура позаминулого століття. Останнім часом зацікавилась історією. Наполегливо шукала в наукових монографіях, солідних і не дуже, згадку про країну Авілар. Марно. Її наче ніколи й не існувало. Або щезла без сліду. Орачів та степовиків сподівалася впізнати і в кіммерійцях, і в скіфах, і в безлічі інших народів, проте, коли вчитувалась уважніше, помічала багато розбіжностей. Особливо коли йшлося про колесо. Це було найстрашніше табу. Лик бога-Сонцясвященний. На це зважали навіть чаклуни, які у своїх замках потай використовували колеса й коліщатка, але до відкритого блюзнірства не опускалися Про щити й не чули. Билися мечами та списами.
Дивні племена! Чи були вони всі мешканцями іншої планети чи іншого виміру? Можливо. Схоже, було там щось не так, не правильно. Не зациклений-уповільнений плин часуза Ейнштейном це зовсім не порушення світового устрою, а щось важливіше. Відсутність справжньої любові? Відірваність не лише від інших світів, а й від головного, що рухає всі світи. Бога Любові, Бога Світла. Він був недосяжний для відокремлених зачарованим кордоном язичників
Хто про це думав, хто відчувавСофія чи Огнеслава?
Вони стали єдиним цілим, гармонійно сплелися в одну особистість. Софію приваблювали музика й поезіяі Огнеслава полюбила їх. Огнеслава любила вбиратися в чорне й прикрашатися срібломСофія залюбки купувала цей «одяг для жалоби», жартома називаючи себе соломяною вдовицею. А пізно ввечері вишивала візерунками-оберегами нічні сорочки та білизну. Вельф мав рацію: Огнася залишилась орачкою в оболонці чаклунських атрибутів, і це також ріднило її з укоріненою в провінційній ментальності Софійкою. Народжена з їхнього обєднання Софія-Огнеслава все частіше думала про те, що не можна до скону лишатись у полоні поганських вірувань та забобонів. Проте, всім серцем пориваючись до Бога, вона боялась церков. Поспішно приліпивши свічечку, швидко йшла геть. Щось тримало її в полоні, щось заважало, і вона хотіла й не наважувалась перебороти це.
Вогники нечисленних машин ставали помітнішими, повітря наповнювалося синюватою імлою. Ішла неспішно, розглядаючи зустрічних, іноді різко повертала голову, й тоді вогненно-руде волосся стріпувалось, мов живе.
Обидві вони любили спогад про сяючий степ та неймовірно гарного вершника. Памятали, як повітря дзвеніло ароматом сонячного проміння, коли він об'їжджав її, і вона, викупана в його погляді, знала, що пахне літнім дощем і вільним хвилюванням трав. «Твоєї присутності було досить, щоб примиритися з цим гинучим світом» Тоді, саме тоді світ здригнувся, час змішався з прачасом, і простір сповнився безмежністю. Саме тоді все змінилося, але зрозуміла це тільки вона. Яким далеким був той день Але губи приємно заворушились, усмішка, з'явившись сама по собі, зігріла міцно стулені вуста.
Уже в сутінках дісталася до великої книгарні. Швидко пройшлася анфіладою яскраво освітлених залів. У книжках відчувалося щось магічне, але то була зовсім інша магія, ніж та, до якої призвичаїлась колись
Вийшла в темну прохолоду вулиці, перетнула її й невдовзі спустилась у гулкий підземний перехід до метро. Тепер, коли людей поменшало, кожна поодинока постать стала помітнішою.
Уявила Вельфа біля цих турнікетів. Довге пряме волосся, хижий профіль, великі срібні браслети на зап'ястках. Чорні краї широкої накидки зачіпають блискучі нікельовані труби огорожі. Це було би видовище!
Голосно засміялась. Люди почали озиратися, але Софія не знітилась, стала на ескалатор і попливла вниз, у пащу тунелю, освітленого тремтінням електричних ліхтарів. Вона трішечки побоювалась їх, це приємно збуджувало.
Платформою снувала суєтна вечірня юрба. Брела між людьми. Гриміли один за одним поїзди, цокотіли тисячі підборів. Обличчя, обличчя, обличчя Римується звідчай. Обличчя. Заклопотані, відчужені, кожне зі своїм виразом. Теплі, відкриті, багато приємних, є напрочуд прекрасні Відчай? Просто їх забагатоось у чому річ. Забагато. День за днем, місяць за місяцем. Забагато.
Чи потрібна вона Вельфові тут?
А якщо його осторога була не марною й усі пречудові почуттятільки результат Тровікових навіювань? І випарувалися в цьому світі, мов ранкова роса. І зараз уже далеко не ранок Невже він мав рацію того жахливого дня, коли вперше побачив її в магічній сукні? О, як він розгнівався на Чару й Морельдустримано, шляхетно, удавано іронічно: «Не сподівався такого від вас. Вирішили посприяти невдасі Тровікові? Допомогти зробити мене іграшкою в його кістлявих лапах? Огнасяорачка, де їй зрозуміти, до якої прірви нас штовхає ця пристрасть..» Що підказало їй ті фатальні слова, після яких він розлютився-таки й урочисто, наче присягу, прогуркотів їй у вічі: «Скоріше ти підеш за моїм конем полонянкою, ніж я визнаю тебе за рівню!»