У відповідь колишній алкоголік глянув так, ніби хотів усміхнутись, однак схилив голову й мовчки продовжував плести шкарпетку.
Нарешті минули моторошні дні, коли він годинами не підводився з ліжка або куняв у траві маленького інститутського садочка, спантеличено дивився на всіх, хто до нього звертався, й подовгу думав перед тим, як відповісти на простісіньке запитання. Память і мислення поступово нормалізувалися, очі дивились уважно й розумно, він ставав дедалі енергійнішим, життєрадіснішим, почав шукати товариства і спілкування. Така активна поведінка не була притаманна Шульзіто млявому, то безглуздо-метушливомуі аж ніяк не нагадувала дратівливого Камінського, чиї сухий діловий тон та завжди недовірливо стулений рот відвертали від нього навіть найдоброзичливіших співрозмовників.
Вельф навів-таки лад у своєму значно збагаченому мозкові. Щоправда, емоції, несподівані думки та бажання остаточно приборкати все ще не вдавалося. Не так-то просто примусити людей стати частинами сильнішого, енергійнішого індивіда. А як заважають невитравні стереотипи, що вибухають у підсвідомості в ті моменти, коли найменше цього чекаєш! Проте він нарешті відважився й на тестування. Результати інтелектуальних тестів виявилися навіть кращі, ніж раніше в Камінського, а особистісні методики дали такі чудові показники, що Вуселко запідозрив його в нещирості, бо для професіонала, яким був Андрій Андрійович, обійти рифи коректурної шкализаввиграшки. Одначе на екрані томографа все мерехтіло в межах «доброї норми».
Отже, «розтроєність» памяті аж ніяк не заважала успішній діяльності. Клопотався іншимпотрібно виробити нарешті стратегію єдиної особистості, яку доведеться «зліпити» з різних прагнень, різних світоглядів, різних культурних настанов. Вельф не бажав відмовлятися від жодної з індивідуальностей, вбачаючи в кожній щось потрібне для себе, хоча й жахався, як ці люди могли так існуватине люблячи по-справжньому ні себе, ні навколишніх. Один шукав забуття в горілці, інший, не звертаючи ні на що уваги, гнався за успіхом у науці, яка стала idee fixe. Кодекс поведінки авіларців вимагав суворої стриманості у стосунках, особливо з чужинцями, і Вельф завжди страждав від самотності. А ці двоє самі відгороджувалися від людей через страх та невміння зрозуміти тих, хто поруч. Елементарна емоційна нерозвиненість.
Ну ось, він знову образив їх обох. Не хотів, справді. Він, схоже, найгірший у цій шизофренічній компанії.
Шульга зітхнув і показав бабі Клаві шкарпетку:
Може, вже починати п'ятку?
Санітарка уважно оглянула його роботу й компетентно порадила:
Не полінуйся провязати ще кілька рядочків. Хай краще довші будуть, аніж закороткі.
А п'ятку плетуть і виворітними теж?
Але замість відповіді почув швидкі кроки, двері рвучко відчинилися.
Професор Вуселко, ледь увійшовши, просвердлив бабу Клаву колючим їдким поглядом, якого завжди лякалися його підлеглі. Прибиральниця звелася на ноги, хапливо намагаючись сховати плетення, але упустила клубок.
Юлій підхопив його однією рукою, другою він тримав недов'язану шкарпетку, розчепірену на пяти спицях.
Від таких різких рухів у мене можуть попадати петлі,сказав з осудом і тут же додав зовсім м'яко:Куди ж ви, Клавдіє Михайлівно? Без вас я п'яточку не вив'яжу.
Та невпевнено покосилася на Вуселка:
Може, іншим разом, Юлечку?
Авжеж, роздратовано підтвердив професор, залиште забавки на вільний час.
Баба Клава забрала свій клубок та плетиво і вмить зникла.
А Шульга став уважно прислухатись до радіо. Звучала стара знайомо-невпізнавана пісня:
Вітер старі імена розвіває,
Нема вже дороги
В покинутий рай,
співав чуттєвий жіночий голос,
Якщо в юрбі ти мене не впізнаєш,
Не повернеш мене,
Любий, прощай
Останні слова заглушили позивні радіостанції.
Вуселко вимкнув радіо і сів, підсунувши стілець ближче до ліжка.
Що це за пісня?
Яка? не зрозумів професор.
Щойно звучала по радіо.
Я не слухав.
Вибачте, я на хвилинку, Юлій виглянув у коридор, тримаючи плетиво в руках:Катерино, ти слухаєш радіо?
Юна медсестра стрепенулась і почервоніла. З репродуктора над її столом доносились ледь чутні голоси.
Я? Ні. Тобто, так Юлію Івановичу, я тільки на хвилинку ввімкнула, щоб перевірити годинник, вона швидко крутнула коліщаткостало тихо.
Хто щойно співав? Що за пісня?
Вона злякалась несподіваного питання, мов студентка на екзамені:
Це Перед новинами? Був концерт
Остання пісня. Її не встигли закінчити.
Остання Хто співавне знаю. Це з кінофільму Я потім пригадаю назву На слова Рабіндраната Тагора.
Щось таке чув. Якийсь поет?
Поет. Індійський. Лауреат Нобелівської премії,збентежено мовила Катя, широко відкриті очі небезпечно заблищали, але він не припинив цього незрозумілого допиту:
Це не псевдонім?
Здається, ні.
Сучасний поет?
Ні, жив ще на початку минулого століття.
Звідки ти це все знаєш?
У школі вивчали, і вчителька приносила грамзапис. Старий мякий диск, гнучкий. Блакитний такий
Дякую. Ти просто молодець.
Вона остаточно знітилась, а Шульга повернувся в палату і сів на ліжко. Перебираючи спицями, непомітно спостерігав, як нервово совався Вуселко. Ну, справжня тобі ящірка. Найбільшої схожості набув, коли спитав з ворожою підозрою:
Чим вас так зацікавила та пісня?
Нагадала одну жінку.
Яку?
Це особисте.
Так чоловік-ящірка трохи повагався і знову вдався до прокурорського тону:
Що це за нове хобі?
Ви про плетіння? Робить пальці гнучкішими.
Звичайних вправ уже не вистачає?
Юлій усміхнувся й відклав недоплетену шкарпетку зі спицями, що стирчали, як голки в їжака:
Ви останнім часом дуже змарніли, Валерію Миколайовичу.
Вуселко зняв окуляри, протер, недобре зиркнув і знову почепив їх на носа.
Ви чули про нові теорії вашого приятеля Дмитренка?
Про особливий досвід та паранормальні здібності?
Ой-йой-йой! нервово сіпнувся Вуселко. Тільки не згадуйте при мені екстрасенсів, зомбі та нечисту силу! Це одного поля ягоди.
Чому ж, наполегливо-спокійно відповів Шульга, я десь читав: усі ті, що пережили стан клінічної смерті і хоч трохи пам'ятають себе «там», набувають трансформованої свідомості.
Ящірка випростався, поклав руки на коліна і пробуравив Юлія поглядом. Останнім часом він досить дивно реагував на будь-яке зауваження свого піддослідного.
А почалося з того, що хтось запримітив, як Шульга зовсім перестав горбитись, а сутулість була однією з характерних рис і Камінського. Професор зажадав роз'яснень, згадав фразу справжнього Шульги, що трьом особистостям буде затісно в одному мозку. До того ж, одна з медсестер чула, як піддослідний марив невідомою мовою, щоправда, ніхто не поквапився записати те бурмотіння на магнітофон.
Вельф опинився у скруті. Він був вихідцем з народу, який брехню вважав найганебнішим злочином, а новонадбаний досвід переконував, що, сказавши правду, можеш до кінця життя не вибратися з халепи. Тому навідріз відмовився нести відповідальність за слова та вчинки «доекспериментального» Юлія. Коментувати їх також не збирався.
А тут іще темперамент ученого та кипучий характер Камінського підбурили його спробувати хоч якийсь з авіларських трюків. Зазирнув до чужих думок, переклав цю дію мовою термінів як безконтактне здобування інформації за допомогою еріксонівського гіпнозу. Похизувався перед Дмитренком, той був у захваті та, звісно, розповів колегам.
Тепер доводилося постійно долати напруженість у стосунках, тому, не звертаючи уваги на мовчазні демонстрації протесту з боку співрозмовника, він спокійно продовжував:
Камінський пережив стан смерті. Клінічної чи справжньоїне в тому річ. Фактично через цей стан пройшли дві особистості
Професор сплеснув руками:
Життєві функції організму реципієнта не переривалися ні на мить. Усе зафіксовано. Про які двіпідкреслюю: двіособистості йдеться, Андр тобто, колего? він ніяк не міг звикнути називати Камінського новим іменем.
Я так відчуваю, ну, згадую, піднесено, але дещо втомлено почав роз'яснювати Юлій. Так учитель повторює цікаву теорему тупуватим учнямсмерть свідомості. Про тілесні почуття нічого не можу сказатине памятаю.
То почнімо вже розбиратися разом У хащах вашої свідомості.
Ви пропонуєте мені повернутися до роботи? Шульга дуже хотів, щоб саме професор заговорив про це першим. І дочекався.
А щоне горите бажанням?
Звичайно, на санаторному режимі в'язати шкарпетки спокійніше, але, пригадую, десь там у мене закінчена дисертація пилом припадає, пора б її захистити. До речі, чи переписали мою квартиру на нове імя? А то сусіди здивуються: що це за один зявився в помешканні покійного
Але Вуселко був не в гуморі і рвучко підвівся:
Юридичними питаннями, як вам відомо, займається Хабарін. З ним усе й з'ясовуйте. До речі, Шульга досі не дав письмової згоди на експеримент
Якщо це проблема, вважайте її вирішеною, Юлій пішов слідом за професором.
І це буде справжній підпис Шульги? Без підробок? по-старечому схилив голову набік ящірка.
Гарантую. Я і є Шульга.
А якщо знадобиться підпис Камінського?
Юлій зупинився й білозубо посміхнувсямов голлівудський кіногерой:
Зможемо. Без підробок. Невже ви забули, яким відповідальним працівником був незабутній Андрій Андрійович?
Вуселко почухав перенісся. Кивнув задоволено:
У ролі підлеглого ви мені більше подобаєтесь, ніж як піддослідний.
За кілька тижнів Шульга досить гармонійно вписався у звичайне коло обов'язків «покійного» Камінського.
Взаємини з людьми налагоджувалися важче, він розумів, що довго ще залишатиметься для них об'єктом досліджень. З найближчим приятелем (друзів у нього не було ніколи) Ігорем Моцаком їх поєднували колись нескінченні спільні перекури. Але тепер Юлій не палив, отже, вирішив запросити товариша на каву. Спочатку розмова не клеїлась: теревенили про дрібнички. Нарешті Шульга відчув, що його співрозмовник зібрався-таки заговорити про те, що насправді його хвилювало.
Ігор працював інженером з обслуговування обладнання, був неабияким спеціалістом та напрочуд інтелігентною людиною. Хоча Моцак вважав себе українцем з діда-прадіда, в його обличчі виразно помічалися неєвропейські рисиширокі вилиці, випуклі губи, а розумний погляд крізь окуляри, яких ніколи не знімав, надавав йому вигляду занадто серйозного хлопчика-відмінника.
Ну, і хто ж переміг? спитав він, одкинувшись на спинку крісла.
Про що ти? ніби не зрозумів Шульга.
Згадай, як там у Шеклі: це була безмовна війна Полем бою був його мозок, а нагородою за перемогу мусило стати його тіло
Я не читав Шеклі.
Тоді скажу прямо: не можу повірити, що це ти. Ну, ця постійна готовність до усмішки, вона настільки не властива тобі, що Не знаю На жаль, я замало бачив раніше того хлопця, Шульгу, можливо, це його манера
Я б не сказав.
А його звички, ну, тілесно-фізіологічні, я маю на увазі, відчуваються? Ігор затнувся, побачивши здивування співрозмовника, але наполіг-таки на своєму питанні:Випити не тягне?
Шульга недоброзичливо примружив очі:
Наскільки я зрозумів, шановному колезі хотілося б обговорити проблему рефлексів тіла реципієнта?
Браво! нарешті всміхнувся Моцак. Ось тепер вірю, що це справді ти.
Хоч ти не починай цих примітивних провокацій, набридло.
Як, наш Вуселко вдається до провокацій? Та ще й примітивних?
Якщо не він, то його ординарці. Уяви, підсовують мені дві пачки сигаретулюблені Камінського, сам знаєш які, й дешевенькі, що їх завжди палив Шульга. І спостерігають.
Ну, ти і
Звичайно. Подякував, узяв улюблені й заявив, що Юлій завжди мріяв саме про такі.
І не став палити?
Точно. На їхніх очах і викинув.
Отже, всіх заплутаю, а Нобелівку візьму собі.
Шульга елегантно звів брови:
Хіба є чутки про розсекречення нашої роботи?
Ні.
То немає чого й мріяти про Нобеля, сказав і замислився.
Ігоря запросив не просто так, а заради розв'язання ще однієї проблеми.
Вельф і не сподівався, що так швидко поглине особистість Юлія, але той пішов назустріч сам. Відчув це вперше в метро, коли несподівано по-тваринному злякався його велелюдності. Розпачливо подумав, що зустріти тут когось випадковонеможливо. Кінець ілюзіям. Цієї миті почув з глибини підсвідомості несміливий голос: «Мені здається ну що ти звик робити неможливе». Хвилю вдячних емоцій навіть не намагався виразити словамивони розуміли одне одного й так. Подумав лише, що полюбити Юліяозначає полюбити себе.
За допомогою Юлієвих спостережень в уяві вони вдвох сконструювали сучасно-ідеальний образ коханої: сонячноволоса красуня, аж ніяк не мальвіна, в яскраво-зеленій кофточці, з різнобарвними повітряними кульками над головоюпогідного дня, усміхаючись, спускається по Сумській, мимо театру, до метро. Просто посередині вулиці.
І веде за ручку маленьку чорнооку дівчинку з бантиком у кучерявих косах і в білих мережаних гольфах.
Іринку.
Дочку Камінського.
А поруч із нею завжди манячить силует Раїсиобмеженої, агресивної міщаночки, найтрагічнішої мальвіни його життя. Звичайно, як це завжди буває, такий образ колишньої дружини був зовсім неадекватним. Навіть після поверхового аналізу спогадів, вона виявилася турботливою матірю та нормальною жінкою, яка стомилася від нестерпного норову свого амбітного чоловіка.
Вельф не поспішав позбутися щему цього невдалого кохання, хоча Камінський і сам прагнув звільнитися від нього й уже відчував болісний мисливський азарт: що з того вийде? Ще один чаклунський прийомчик? Проте чародій удався до найпростішого засобу, що про нього добре знав і сам Андрій Андрійович: стирання образів. Спогади линяли в його уяві, втрачали яскравість і соковитість, ставали застиглими, нерухомими, збляклими, як старі фотознімки, вкривалися мілкою сіточкою тріщинок. За алгоритмом далі мало відбутися їхнє спалення в думках, але Вельф зупинився на цьому. У людських стосунках потрібно бути не чаклуном, а людиною.
Раїса відїжджає сьогодні увечері. Потягом. Десь після десятої вечора.
Моцак здивовано втупився в нього:
Ти хочеш піти? Провести?
Разом з тобою. Скажеш, що я був найщирішим другом її покійного чоловіка. Відрекомендуєш.
Ігор довго мовчав. Дістав сигарету, крутив її жовтуватими пальцями.
Не хочеш сказати їй правду?
Ні.
Я розумію, ви були розлучені, коли це сталося. І вона покинула тебе хворого, на краю могили
Не драматизуй, вона не знала, наскільки хвороба була серйозною.
Тоді Я міг би все їй пояснити.
Ні,Юлій устав і підійшов до дверей, де на стіні висіло велике дзеркало. Подивився на себе. Замордований хворобою Камінський, якому нічого було втрачати, недарма перед експериментом так завзято відстоював кандидатуру Шульги. Підозрював: саме такий тип чоловіків їй подобається. Наскільки все це морально, ніхто й не думав.
Поправив комірець. Вигляд, звичайно, ще трохи прим'ятий, зате волосся вже доглянуте, а нігті навіть випещенівін поступово перетворюється на досить пристойного добродія, недарма ж Катерина щоразу обдаровує таким ніжним поглядом, що й сама соромиться після того.
Може, краще я сам піду? невпевнено запитав Ігор.
Повернувся до нього:
Це єдина можливість побачити Іринку. Востаннє.
Ти ризикуєш.
Не переймайся Раїса мене не впізнає.
А ти? Як почуватимешся ти?
Це я й збираюсь дослідити.
Проте надто цікавого матеріалу для спостережень не виявилося. Всі родичі колишньої дружини Камінського відбули на батьківщину предків раніше, провести нагодились тільки дві манірні подружки, тому чоловіків одразу ж підрядили переносити численні валізи та яскраві щільно напхані сумки. Лише біля підїзду він мав нагоду надивитись на Іринку. Вона підросла, схудла. В дорожніх штанцях виглядала старшою й серйознішою. А великі ягідки чорних очей ніби про щось просили.
Юлій постійно намагався розсмішити малу й почув-таки її веселе щебетання.
Нарешті дісталися вокзалу. Неприємно вразили неохайна людність і різкий запах задимлених поїздів. Колись Юлій жив тут тижнями. Але змінився вінперемінилося і все довкола.