Зовні дуже схожі, орачі та степовики різнилися вдачею. Високі, світловолосі та світлоокі, щоправда серед орачів було більше рудих, а поміж степовиківбілявих. Борід не носив ніхто, однак старші чоловіки поважно відпускали вуса. Кочовики так само поклонялися Сонцю, Вогню, а щеВітру. В орачів усім заправляли старійшини та жерці, а кочові племена мали вождів, які ніколи не могли дійти згоди, тому між ними не вщухали чвари. Вони відбирали одне в одного табуни коней, отари овець, одяг, казани, зброю, золоті бляшки-прикраси. І бранців. Здебільшогосвоїх же степовиків. Інодіорачів. Мов неприпнуті коні, носилися по степу, низько, по самі очі насунувши шкіряні шоломи. Не хвилювалися про прийдешній день і ніколи подовгу не затримувались на одному місці.
Степовички, які звикли їздити верхи, носили однаковий з чоловіками одяг, схожі прикраси, тільки волосся мали довше. Орачі ж вважали таке вбрання непристойним для жінки, і засуджували степовичок за те, що ті народжували дітей не в освячених поколіннями предків хатах, а в нашвидкуруч напнутих повстяних наметах.
Стосунки між кочовиками й орачами завжди були напружені, в будь-яку мить могли перерости у відкриту війну, але під час обміну товаром ворогуючі племена виявляли стриманість і дотримувалися усталених звичаїв. Гончарні вироби, збіжжя міняли на шкури тварин та зброю. Найбільше цінувалося золото. Добували його поблизу небезпечних гірських річок, проте орачі, так уже повелося, не витрачали цінний метал, зберігали про запас, степовики ж виготовляли з нього прикраси для себе, своїх дружин, дітей і навіть коней, часто-густо втрачаючи почуття міри.
Мови обох народів були дуже схожими, і хоч кожне плем'я розмовляло своєю говіркою, порозумітися при бажанні завжди вдавалося.
А землі та дичини вистачало на всіх. І тепла від Сонцяверховного бога, коло якого вважалося священним символом, і навіть зображувати його дозволяли тільки в капищах, обсаджених ритуальними соснами. Жерці дбали, щоб росли там дерева різного віку: старі, високі, з гладкими золотистими стовбурами, і молоді, схожі на розлогі кущики. Так повелося від початку віків. Усі знали: коритись законам і звичаям треба обов'язково, порушників карали, найчастішевигнанням, і ті, що опинялися поза межами своїх племен, ставали бродниками. Об'єднували таких не походження, не мова, а доля, вона примушувала гуртуватися приречених на загибель одинаків. Утікачі та ізгої маленькими, але досить небезпечними ватагами грабували окраїни земель орачів, підстерігали в засідках нечисленні гуртики степовиків, проте найчастіше просто полювали в горах та поблизу річок і непролазних боліт.
І було б у цьому підсонячному світі все простим та зрозумілим, якби не залишилися в безкраїх степових просторах останні замки кількох чаклунівстрашні, несхожі на житло, як сірі скелі, стояли вони непорушно й грізно.
Ще тисячоліття тому прийшли вони із заходу, з-за гір. Невисокі на зріст, темноволосі й чорноокі чародії легко й невимушено розмовляли обома місцевими говірками, а от їхньої мови не розумів ніхто. А найголовнішемогли будь-кого зачарувати. Розповідали про них різне: ніби розуміють мову тварин, читають думки людей і навіть уміють укладати угоди зі страшними нічними духами, які переправляють душі померлих через західні гори до країни вічного сну. Тому й живуть набагато довше за звичайних людей і не старіють. Ходили чутки, що були вони настільки зарозумілими, що наважилися зневажати Сонце, поклонялися тільки Вогню. Через те, хоч і розумними були, не могли вжитися між собою: постійно билися, ворогували, доки не знищили одне одного. Уціліти вдалося лише кільком.
Заносило землею страшні й величні руїни кам'яних фортець. Удень там кричали ворони, а вночі страхітливо ухали сови й шелестіли кажани. І наближатися до цих місць мало хто наважувався, хіба що розбишаки-бродники, покидьки різних племен, вільні й безтурботніті нишпорили де хотіли.
Люди боялися останніх чаклунів, хоча іноді зверталися до них по допомогу, бо ті були досить-таки удатними цілителями, майже мертвих приводили до тями. А траплялосяі мертвих з того світу повертали. Але ціну за здоровя призначали самі чародії, і ніхто не міг знати наперед, чого вони забажають: кількох шкурок, глеків чи самої людини. Ті, кого забирали до замків, ставали невільниками, їх не можна було викупити, а найстрашнішевони самі не хотіли повертатися до звичайного життя, ставали відлюдькуватими, осібними й дуже скидалися на чаклунів.
Тому орачі трималися подалі від кам'яних замківтак безпечніше.
Щоправда, Диводанова прабабця любила поточити ляси про чаклунів.
Ось і зараз вона сиділа на лаві з прядивом у руці, а навколо неїтітки та сестри, рідні й двоюрідні, також з роботою в руках.
Чому ж чаклуни ворогують між собою? запитала одна з дівчат. За владу б'ються?
Диводан, як мишеня, прослизнув на піч, де затишно пахло сухою травою, і настовбурчив вушка, хутенько стягнув з голови шапкущоб краще було чути.
Не знаю, сива бабуся старанно сотала довгу нитку покрученими кострубатими пальцями. Мабуть, занадто войовничими були, от і почали один з одним змагатися. Вважали себе розумнішими й сильнішими за богів, через те й були покарані.
А ти колись чаклуна бачила?
Ні.
А ось люди кажуть, ніби
Люди всяке казатимуть, бо сестра моя Огнася колись сама до чародіїв утекла.
Диводан зліз із печі, перевернув пусте деревяне цеберко й сів на нього. Спер лікті на коліна, підборіддяна долоні, тільки бірюзові очі, як вогники, світилися.
Кажуть, вона красунею була? не могла вгамуватися сестра.
Ще й якою! Ні до неї, ні після неї такої не бачили. Висока, струнка, вправна як Диводан зранку.
Хіба тільки зранку? Я й увечері прудкий! хлопчик аж підскочив, а дівчата засміялися.
Я пожартувала, старенька усміхнулась куточками зморшкуватих губ. А ще в Огнеслави було руде, як вогонь, живе волосся, що постійно тріпотілочи то од вітру, чи то від її нестримності. І мінливі, іскристі зелені очі. Дзвінкі очі.
Голос дзвінкий?
Ні, очі.
Хіба таке буває?
Буває Якось пасла вона отару овець за пагорбом, біля великого струмка. Там і зустріла чаклуна. Навесні це сталося. Мабуть, він причарував її, бо додому повернулась Огнася скаламучена, на себе не схожа. Дивилась у далечінь, ніби щось там бачила. І постійно поривалася втекти до чаклунів. Розуміла, що потрапити до них гірше, ніж до диких степовиків, але нічого зробити з собою не могла. І посеред літа таки втекла. Я дуже сумувала за нею. Їй тільки п'ятнадцять виповнилося, і не було хлопця, який би про неї не мріяв.
І не злякалася! Диводан підскочив аж під стелю. Відерце, на якому він було вмостився, весело грюкнуло, перевернувшись. Але не покотилося, бо мало приплюснуту формущоб не дай боже не скидалося на коло. А малий ледь і сам не грюкнувся на чисто виметену земляну підлогу. Це знову насмішило дівчат, і він зухвало вигукнув:
А хлопці кажуть: у степовиків чаклуна бачили!
Нумо, розкажи.
Диводан сів на лавку, підібгав під себе ноги:
Люди з Заріччя їздили до степовиків міняти товар. Там знову колотнечаСтратомир зі своїми замок на сході в облогу взяв, а з нимичаклун! Він той замок зруйнував! Кажуть, Стратомир скарбів без ліку набрав і хоче підкорити собі всіх степовиків.
Погано стара відклала прядиво.
Чому?
Ми спокійно живемо, бо степовики між собою не мирятьсяде їм нас чіпати. А якщо об'єднаються А які ж скарби Стратомир у замку взяв? У вже зруйнованому?
Золото ж, мабуть. А то й срібло! знову підскочив Диводан.
Срібло тільки в чаклунів буває,не погодилася старша сестра.
Хлопчик повернувся до неї:
Хочу його побачити.
А вечеряти не хочеш, Данчику?
Я багато чого хочу! Диводан пішов з покою. Дівчата вслід усміхнулися, і бабуся теж.
А надворітиша, віхола ущухла, з чорної латочки між хмарами виглядають великі блискучі зорі. Срібні чи що?
Диводан намацав за пазухою сопілку, та заграти на ній не наваживсяще сміятимуться. Узагалі-то кпинів не боявся, бо вдачу мав веселу й часто кепкував із себе сам. Але щоб хтось глузував з його музикине хотілося.
А в голові крутилася весела мелодія. Чи чув десь, чи сам вигадав?
4
Стремена дзвеніли. Цей звук було чути, бо коні ступали тихо, не іржали, а вершники їхали мовчки й нічим не порушували тиші. Попередусуворий похмурий Вельф. Ясного дня його суворе непорушне обличчя здавався навіть трохи замріяним.
Серед слуг чародія не було жодного старого, гладкого чи кульгавого, всі як на підбір: молоді та дужі, проте їхня холоднокровна незворушність справляла враження якоїсь дивної хвороби, душевної немочі чи глибокого потрясіння.
Неозора степова рівнина дихала весняним пробудженням і дзюрчала безліччю струмочків. Здалеку вже вимальовувалася висока кам'яна фортеця, до якої й прямували мовчазні вершники.
Під'їхавши впритул, вони побачили, що міст через рівчак перекинуто, а брама гостинно відчинена. Як тільки кінь Вельфа ступив на колоду містка, у прорізі брами зявилася Огнеслава.
Висока і струнка, в чорній оксамитовій сукні, яка щільно облягала стан і ширшала до низу, з розкішним поясом, увішаним разками діамантів, вона була б зовсім схожою на прекрасних чаклунок, якими пишалась легендарна країна Авілар, якби не довге вогняне волосся й зелені-зелені очі.
Зупинися, Вельфе! суворо наказала вона непроханому гостеві.Не наближайся до замку Тровіка!
Він не ворухнувся, не змінив виразу обличчя, але його кінь став, ледь пролунав перший звук її голосу. Задзвеніли стремена й вуздечкито слуги Вельфа осаджували і своїх огирів.
Якийсь час усі мовчали. Погляди схрещувались, немов мечі, очі випромінювали люту ненависть, що дзвеніла у прохолодному повітрі, як крижана криця.
Як ти тут опинилася? процідив крізь зуби чаклун.
Невже не можеш здогадатися, Вельфе? зухвало посміхнулась Огнеслава. Вона й піша здавалась вищою за вершника.
Вельф потер прикрашений наруччям зап'ясток, скривив презирливо губи:
Морельда передала тобі промінь Тровіка.
Здогадався, Огнеслава спогорда глянула на Вельфа. А сюди чого припхався?
Приїхав за Віландою.
Звідки знаєш, що вона тут?
Відгадай і ти.
Огнеслава враз змінилася на лиці, почервоніла, її маленькі ніздрі вмить розширилися:
Ти схопив Коріеля!
Тепер переможно посміхнувся він.
Морельда навіть з того світу прокляне тебе! від дзвінкого Огнеславиного голосу затремтіли ланцюги підвісного мосту.
Я боюся її, як і тебе.
Проте Віланди ти не візьмеш.
Побачимо. У мене є час. Ти все одно не зможеш зробити її чаклункою.
Чого ж ти не привіз Коріеля? Не встиг скалічити його?
Вельф натягнув повіддя, розвернув коня й недбало кинув на прощання:
Твоя біда, Огнасю, в тому, що ти вважаєш себе чаклункою. Але ти звичайна дівчина, яка навчилася трохи чаклувати.
І швидко поїхав геть, челядники ледь устигали за ним.
Чародії ніколи не називали одне одного скороченими іменами, тим паче не вживали пестливих форм, у звертанні «Огнасю» звучало неприховане глузування. Оскільки вона не відповідала на цей закид, чаклун озирнувся. Огнеслава стояла величава й горда, окутана сяйвом сонячної міді свого волосся, і пильно дивилась услід вершникам у чорному.
Вона помітила, як Вельф озирнувся. Він обпік її своїм поглядом та вдарив коня стременом, чого зазвичай ніколи не робив. Огнеслава різко крутнулась і зникла в отворі брами.
Зарипіли завіси, зачинилися ворота, повільно поплив угору важкий підйомний міст.
5
Бабуся розповідала. Повільно, тихим, слабким голосом, але з упертістю людини, яка відчуває необхідність передати хоча б частку того, що знає, комусь із своїх нащадків.
Колись світ був нескінченно великим. Ніхто не знав, де він починається і де закінчується. І нічого не можна було передбачити: ні погоди, ні врожаю, ні пори року. Слідом за літом іноді одразу починалась зима, а осінь ніби пропадала.
І життя було непевне. Ніхто не розумівдо чого воно йде. Але люди призвичаїлися до несподіванок та й жили собі, ніби так воно й має бути. І коли нагрянули чародії, вони не злякалися. А чорноволосі чаклуни взялися за руки, обхопили землю і стисли її. І стрепенулася земля, і зіщулилась, і застигла навік у межах своїх, які ніхто ніколи не порушить, бо втратили чаклуни свою силу, та й лишилося їх небагато. І ті скоро згинуть, а світ стоятиме. Такий, як є, бо цього хоче Сонце.
Світколо священне.
А Сонцеколо, і ходить воно по колу. І світколо, і життя в ньому має йти по колу. Так є і так буде завжди. Колосвященне. Навіть безтілесні нічні духи це розуміють. Тільки чаклуни виявляють спротив, тому і прокляті вони, тому й приречені зникнути без сліду. Рано чи пізно змеле їх священне Коло на порох, який розвіє вітер. А світ стоятиме.
Диводан слухав і тішився: до чого ж бабуся мудра!
6
День догорав. Сонце, опускаючись усе нижче, почало набирати відтінків вечірнього полум'я. Повітря також змінилося, стало чарівно-тремтливим, кришталевим, неначе келих, з якого вилилися останні краплини золотого денного світла, а чорний трунок ночі ще не встиг наповнити його.
Степ німував, лише внизу, у глибокому рові під мурами замку дзюрчала вода.
Вельф самотньо стояв, схрещеними руками щільно притискаючи до грудей свій чорний плащ, і думав про одвічну приреченість: свою, Авілара і про нічних духів.
Авіларом його земляки називали свою країну. А себеавіларцями.
Колись то був могутній численний народ. А тепер залишилося троєвін та двійко його племінників. Віланди ніколи не бачив: Огнеслава примудрилася сховати її в замку тисячолітнього Тровіка, наймогутнішого з магів. Вічного, мов ті скелі, серед яких таївся. Напророкував Авілару неминучу загибель і терпляче чекає розв'язки. Незбагненний, страшніший за будь-яких духів, нічних чи пекельних.
Найголовнішою своєю чеснотою авіларці вважали абсолютну відразу до будь-якої неправди. На їхню думку, лише дикуни могли принижуватися до ганебної брехні, але не горді чародії. Ось найголовніше кредо, якому навчали дітей, тільки-но ті починали спинатися на ноги. Ніколи не лукавити. І сховати свої думки від сторонніх. Не дозволяти чужим читати їх.
Хоча таких умільців уже майже не залишилося.
Вельф згадував ті давні часи, коли їх також було тільки троєвін зі старшим братом Чарою та Морельда. Вони знайшли сили переступити через фатальну ворожнечу і простягнути одне одному руки.
Разом вони шукали причини згубних непорозумінь серед загиблих родичів. Наче хтось невідомий, але сильніший за них, штовхав непокірливих авіларців знищувати свій рід. До ноги. Уперто й методично.
Найбільша підозра падала на давно приборканих нічних духів. Але її відразу зі сміхом відкидали: цього не може бути. Тому, що не може бути ніколи! Хай їх остерігаються жалюгідні дикуни, а не чаклуни, які звикли тримати в своїх руках усе, до чого могли дотягнутися, навіть в уяві.
Вельф обожнював Чару. І як міг не любити його коханої дружини Морельди? Вони були іронічні, любили жартувати й не хотіли вірити ні в злу волю близьких, ні в старовинні пророцтва. Здавалось: усі чвари й ненависть позаду. А в майбутньомуповільне, але обов'язкове відродження.
Руда Огнеслава розбила їхню ідилію на друзки. Вони занадто вірили в себе, а вийшло, що світом керує сила незрівнянно могутніша за всіх чаклунів.
І Вельф збунтувався.
І програв. Спочатку життя Чари
Повторював напамять старовинні віщуванняі все всередині переверталося. Боявся пророцтв: і тих, що повинні справдитися, і тих, що можуть залишитися нездійсненими. Коли зрозумів, що саме він приречений їх виконувати, злякався ще більше.
Його родичі так і не встигли збагнути: як завжди готові до послуг тих, хто вміє цим скористатися, духи зла підкорюють свідомість своїх володарів. У чому їхня сила? В умінні обдурювати?
Вечірню тишу порушив Коріель. Підбори його міцних чобіт лунко цокали довкруж, але Вельф навіть не повернув голови. І коли хлопчик порівнявся з ним, ніби між іншим запитав:
Чого тобі?
Вітатися тут було не прийнято, тому Коріель одразу вдався до пояснень, чітко і дзвінко вимовляючи кожне слово:
Хочу, щоб скеля, помічена блискавицею, пала ницьма!
Чаклун зацікавлено подивився на хлопця:
Навіщо?