Той зблиснув чорними, як смола, очима:
Щоб ніхто не зміг побачити сліду від блискавки та зрушити такий великий камінь з місця!
Вельф якийсь час мовчки дивився на хлопчика, потому на його вустах з'явилась погордлива посмішка, і він запитав:
Ту скелю видно з муру замку?
Ні, тільки з вежі.
Неквапом вони піднялися на вежу. Гвинтові сходи скупо освітлювалися вузенькими вікнами. З найвищого майданчика, який не мав даху, було видно геть усе довкола. На сходіплаский степ з поодинокими валунами, на заходістрімчасті чорні скелі й червоне палаюче сонце над ними.
Слід блискавиця залишила з протилежного боку задумливо мовив чаклун.
Так.
Ти запримітив його, коли їздив у гори?
Спочатку мені про нього розповів Кіла.
Якщо скеля впаде, то залишиться легенда І ніхто не побачить знаку
Ти звалиш скелю, Вельфе?
Це зробиш ти. Якщо захочеш.
Я не зможу.
Зможеш, з притиском мовив чаклун, і Коріель одразу збагнув, куди той хилить. Напружився, мов струна, і боязко запитав:
Час уже настав?
Замість відповіді почув запитання:
Боїшся?
Нітрохи! Я давно вже хочу чаклувати.
Крутими сходами вони зійшли вниз, потім довго мовчки простували численними напівтемними коридорами й переходами, поки не опинились у просторій кімнаті з гранчастою стелею. Горорізьблені стіни з вузькими гострокутними вікнами, розкішні дерев'яні меблі й старовинні гобелени чванливо бундючилися, не вдоволені полум'яним блиском променів вечірнього сонця.
Вельф злегка торкнувся шафи, що займала майже півстіни, і міцні дерев'яні дверцята без жодного звуку мяко розсунулися. Узяв з полиці невелику, але важку скриньку, прикрашену зображенням химерних крилатих звірів. Його губи заворушилися: стиха він виголосив заклинання. Коли закінчив, повернувся до хлопчика. Дивлячись у його застиглі чорні очі, однією рукою розстебнув чорну сорочку Коріеля, оголив йому груди й підніс до них витягнуту зі скриньки велику металеву осу, яка дуже скидалася на живу, і різким рухом увігнав її жало прямо в серце хлопчика.
Коріель сіпнувся, умить зблід, в очах застиг німий крикі повільно потонув у трутизні Вельфових очей, розчинився в спокійній глибині.
Поривчастим рухом Вельф висмикнув жало, тільки на білій шкірі на грудях хлопчика лишилася малесенька краплинка крові.
Що відчуваєш? запитав чаклун, важко дихаючи.
Кров кипить Уся, скільки в мені її є Але вона холодна Холодна, як ніколи А ще відчуваю дивну силу Коріель говорив повільно, мов зачарований.
Боляче?
Ні.
Добре, чародій посміхнувся впевнено й гордовито. Ходімо.
Вони довго блукали темними переходами, і коли опинилися на верхньому майданчику вежі, сонця вже не було видно, тільки широка рожева смуга тьмяніла над обрієм. А у високості сяяв місяць уповні, блідий, окутаний туманною імлою.
Бачиш скелю? різко спитав Вельф.
Дуже добре, спокійно відповів хлопчик, хоча був блідий, як крейда.
Випростай руки й дотягнися долонями скелі.
Коріель виконав наказ, раптом зненацька відстобурчив пальці, ніби торкнувся невидимої перепони в повітрі, й вигукнув радісно:
Я дістав її! Руками!
Тепер роби з нею, що хочеш.
Коріель видихнувважка скеля захиталась і впала. Гуркіт від її падіння долинув до хлопчика лише тоді, коли він опустив руки й переможно подивився на підкорений світ.
Золотого сліду блискавиці більше немає,мовив урочистим, дещо притишеним голосом Вельф, ніби звертався виключно до себе.
Довго ще стояли вони мовчки. Місяць струменів холодним срібним світлом. Тріпотіли на фіолетовому оксамиті неба великі мерехтливі зорі.
Раптом Коріель повернувся до чаклуна і схвильовано мовив:
Я вже не відчуваю тієї сили, що допомогла мені. І кров заспокоїлась.
Так і має бути.
Але ж мені кортить зробити ще одну справу
Цього треба навчитись.
Хіба я не став уже чаклуном?
Вельф зареготав, уривчасто, гучно. Коріеля аж пересмикнуло, його кинуло в дріж, і він швидко почав застібати сорочку.
Вельф накинув на нього ззаду чорний широченний плащ, точнісінько такий самий, як у нього. Хлопчик не виявив ані найменшого здивування, хоча не знав, звідки той плащ узявся, і вправно пришпилив його на плечі срібною фібулою.
Запам'ятай: відтепер жодної прикраси на шиї чи пальцях. Навіть не приміряй.
Я не забуду, Коріель зчепив пальці і плавно випростав руки, злегка потріскуючи суглобами. Ніколи.
Не зронивши більше жодного слова, чаклун попрямував униз вузькими сходами. Всередині вежі, тихенько потріскуючи, вже палали встановлені в держаки смолоскипи, химерні візерунки зі світла й тіней ковзали по стінах.
Раптом за своєю спиною Вельф почув стоголосе сичання. Чародій рвучко обернувся й побачив, як хлопчик шпарко витягнув руку із полумя низько прикріпленого смолоскипа. Шкіра на його кисті миттєво взялася пухирцями.
Вельф неспішно наблизився, взяв спотворену руку вище неушкодженого запястка й зацікавлено оглянув.
Ти прагнув саме цього?
Ні,простогнав Коріель. Гадав, що тепер зможу
Ти занадто квапишся.
Допоможи мені, Вельфе! Страшенно пече!
Спочатку спробуй вгамувати біль сам. Згадай, як я вчив.
Коріель заплющив очі, стиснув зуби. За хвилину поглянув усміхнено:
Уже не болить, тільки кров сильно пульсує в пальцях, він важко дихав і тримав перед собою розчепірені, вкриті пухирями пальці.
Молодець. Вельф повернув хлопчика спиною до себе, взяв ззаду обпечену руку, накрив долонею маленьку кисть і повільно занурив її у вогонь смолоскипа. Язички полум'я засичали, облизуючи сплетені пальці. Коріель міцно притулився до чаклуна спиною, але не видав жодного звуку. Коли Вельф вийняв руки з вогнюі велику, і маленькуна них не було ніяких пошкоджень.
Абсолютно здоровісінька! задоволено заплескав у долоні хлопчик і погладив зцілені пальці.
Чаклун потер чоло й, не дивлячись на малого, тихо, немов сам до себе мовив:
Ти у скруті: тобі здається, ніби можеш багато, а насправді це не так. Не грайся з вогнем, бо покалічишся так, що навіть я нічим не зможу допомогти.
Гаразд, відповів Коріель. Обіцяю: наступні п'ять років нічого не робитиму без твого дозволу.
Ого! Аж п'ять років! несподівано приязно усміхнувся чародій. Важко ж тобі доведеться.
Коріель дивився зверхньо й погордливо, точнісінько, як Вельф під час розмови зі степовиками. Правильно, справжній авіларець повинен робити тільки те, чого хоче сам, без ані найменшого тиску, бо інакше звикне коритись обставинам, чиїмсь бажанням нічним духам пророцтвам
Неминучість своєї загибелі Вельф відчув, як тільки побачив Огнеславу. З першої хвилини він закохався в неї до нестями й зрозумів, що колись йому таки забракне сили боротися з неминучістю. І боявся цієї миті, і підсвідомо хотів наблизити її.
Найпростіше було б піти назустріч тому, що неодмінно мало статися дихало передчуттям короткої миті блаженства Але усвідомлення невідворотності щасливого кінця породжувало бажання діяти на власний розсуд, незважаючи на пророкування. Одвічне прагнення свободи. Свободи від Тровікових пророцтв чи від кохання? І взагалі, хіба може людина бути вільною, чи цетільки вигадка, облуда, міф?
А якщо відкинути сумніви й визнати поневолення за необхідність Тоді щокроку ставатиме легше бути собою, звільняти з кайданів замерзлі до німоти почуття І пророцтво поглине їх. Так легко!
Легкона втіху Тровіку, що віддавна цього чекає. Хай почекає ще
7
Пальці тремтіли. Вплела в сітку останні тугі волосинки. Не дотримала обіцянки, даної колись Морельді, вирішила скористатися допомогою нічних духів. Усвідомлювала згубність такого вчинку, але бажання, щоб усе сталося саме так, як вона того хоче, перемогло розважливість.
Сітка була сплетена з сотні грив різномастих коней. Будь-яка чаклунка, яка вважає себе майстринею, посоромилася б її пістрявості, але Огнеслава не потребувала визнання, тому зневажила правила, яких здавна дотримувалися у цьому світі.
Огнеслава розчинила вікно, закинула сітку в густу нічну прохолоду, витягла звідти кілька жмутків морокузовсім нестрашних на вигляд, накинула край незвичного невода на голову, покрила руде волосся, здригнулася від холодного дотику клаптиків темряви. «Пам'ятай, не можна нічого чіпляти на голову і шию, ніколи». Не забула перестороги, однак начепила. «Нічого, вранці вимиюсь у росах».
Занурила пальці в порцелянову чашу з водою, струсила краплини в полумя над столиком-жертовникомвони засяяли, віддзеркалюючи ефемерні, але відчутні на дотик промінчики. Сплела з них тонке павутиння чарівного сну. Воно ледь чутно задзвеніло, народжуючи приємну мелодію. Коли сплетіння заповнило кімнату, заклубочилось, мов сріблястий туман, пірнула у нього й надала йому обрисів перистої хмарки. Потім повільно вийшла з неї, сяючи красою і юністю, незайманістю й чистотою, в довгій білій мережаній сорочці. Заплетена в тугий жмут коса поважно лежала на грудях, а її кінчик безтурботно звисав нижче пояса. Сітка зі знесиленими дітьми мороку впала десь позаду, непотрібна, забута. Потаємний шепіт непомітно досяг підсвідомості, але не розуму.
Тепла хвиля мяко напливла спередувін бачив її, вона увійшла в його сон.
Усміхнулась щасливо й почала розплітати косу, неквапом, пасмо за пасмом. Ішла до нього, сповнена бажань і сподівань, між пальцями струменіло червоне золото волосся. Розплела косу повністю і струснула головоюшовкова накидка рудого волосся окутала плечі. Музика зазвучала виразніше, побачила йогоніби збоку, у промені білого місячного світла, розрізнила прекрасний гордий профіль, почула нерівне дихання.
Для кого робила все це? Для себе чи для нього?
Розв'язала пояс і кинула позад себе. Лівою рукою трохи спустила сорочку з правого плеча та ще стишила повільні кроки. Пливла, немов у тихій воді, а правиця оголювала друге плече, і сорочка сповзала вже сама, зблиснули білі груди і Тепла хвиля відлинула і пропала.
Він прокинувся.
Огнеслава завмерла. Сорочка впала на підлогу, дівчина стояла голісінька, а навколо неї мерехтіли ледь помітні промінчики, вони стиха шурхотіли, зіткнувшись між собою. Музики вже не було, холод наповзав з усіх боків. Мерзлякувато обхопила руками плечі, зловтішно посміхнулась: він пам'ятатиме цей сон. Довго.
Через ноги натягла сорочину, руки не одразу знайшли рукави. Повернулась, щоб іти назад, і наступила на колючу сітку. Куди ж ділися нічні духи? Зробили свою справуі зникли? Так легко? Морельда попереджала, що під їхню владу підпадають непомітно Вона ще разок скористається їхніми послугами й більше не вдаватиметься до них. Ще тільки разок Потойбіччя лячне і принадненаче стежка біля провалля. Коли-небудь запаморочиться в голові
Ну й нехай, вона давно вже на стежці, з якої немає вороття
Бридливо пальчиками підняла з підлоги пістряву сітку і вкинула до камінапо кінському волосі одразу побігли звивисті язички полум'я.
За вікном світлішало. Ще не ранок, тільки його бентежне наближення.
8
Диводан вичікував. Причаївся за кущем у густій торішній траві. Мов мисливець за здобиччю, спостерігав, як Зориця йшла до річки. У Студениці найчистіша, найпрозоріша вода, жінки часто тут перуть та полощуть білизну. Дівчина ступала неспішно, притискаючи до стегна великий плетений кошик з рушниками та сорочками, усміхалась сонцю й мружила очі. Намиста-обереги прикрашали груди, візерунчасті рукави рясніли квіткамидочка першої ткалі й вишивальниці на всю околицю та й сама уміла майстриня, хоч і молода.
Пройшла повз Диводана, не помітила. Той звівся на рівні й дивився услід, милуючись ходою дівчини, її густою пшеничною косою із уплетеними жовтими кульбабками.
Вона дійшла до містка, поставила важкий кошик і аж тоді озирнулася й побачила хлопця.
Здоров був, Диводане! Знову без діла тиняєшся?
Чого це без діла? Пісню складаю. Для тебе
Вона мені ні до чого.
Диводан скривився, аж веснянки на обличчі поряснішали:
Даремно ти за село сама ходиш. Небезпечно.
Чого б це?
А як степовики наскочать?
Та нібито останнім часом усе тихо, Зориця схилилась над кошиком, коса впала на руки. Іди собі.
Поговорити треба, Зорюнько. Швидко збіг до містка і прикипів поглядом до її обличчя. Завтра свято Буйноцвіття, Політко тебе свататиме.
Я знаю, закинула важку косу за спину.
Не йди за нього, зачекай ще рік.
Диводане, я за тебе не піду, потяглася за рушником, а коса знову впала на груди. Відкинула її вже з серцем.
А що ти мені малою обіцяла?
То були іграшки, зачерпнула долонями воду й обмила дощечки містка.
Ти ж знаєш: я тільки тобою живу.
Складай свої пісні для іншої,вона не зводила на нього очей і все воювала з косою, кінчик якої вже намочився у воді.
Я ж найкращий гончар і стрілець! А таких хліборобів, як твій Політко, хоч греблю гати!
Зориця випросталась і обкрутила косу кругом голови, але так і не глянула на Диводана.
Я надійності хочу. І спокою.
Хіба ти не помітила, що я змінився?
Вітер змінює напрямок, але ніколи не зупиняється.
Це не твої слова!
Авжеж Не мої
Я для тебевітер?
Дівчина відвернулась.
Диводан заворушив щелепами, важко задихав. Мязи на руках напружилися, наче перед бійкою.
Знаєш, що я тепер зроблю? вичавив нарешті глухо.
Не лякай, вона випросталась, глянула з докором. Не кривдь, іди.
Тоді прощавай! Відтепер молитимусь вітру степовому, мені одна дорогав бродники! вишкірив зуби, крутнувся на місцій побіг вузькою піщаною стежкою вздовж берега. Вже здалеку закричав, на мить зупинившись:
Правду кажеш: такі, як я, не змінюються!
У відповідь почувся несподіваний вибух реготу. З-за густих кущів вигулькнули дівчатаподружки Зориці.
Ой, бродник іде! Ховайтеся! заверещала одна з удаваним переляком, і Диводан раптом зрозумів: пообіцяв страшне, таке, що виконатизагибель, а не виконати
Люто глипнув на дівчат і мовчки пішов геть. Під важкими чобітьми зарипів, застогнав прибережний пісок. Ішов не озираючись, навіть голови жодного разу не повернув.
Зориця дивилася вслід. Сльози котилися по щоках.
Раптом, мов сновида, почала, наспівуючи, проказувати урочисті слова священного гімну:
Хвала тобі, Вогнебоже!
Хвала тобі, Ясне Сонце!
Ти зігріваєш землю.
І якщо ти покинеш нас
Не доспівала кінцярозплакалася.
А весняне проміння гралося водяними брижами, сплітало на поверхні річки химерну блискучу сітку.
9
Моросив дощ. Бридкий, холодний, затяжний. Годі було сподіватися знайти суху трісочку, тому Диводан ніяк не міг викресати вогню. Вологий трут не хотів навіть тліти.
У кущах зашаруділо. Хлопець підняв голову, насторожився. Потер руки, намагаючись зігріти пальці, потому знову взявся за кресало. Стиха замугикав простеньку мелодію. Іскри посипалися рясніше, і він заспівав голосніше. Вже не почувався самотнім та нещасним. Не шкодував, що покинув несподівано навіть для самого себе рідний край, бо коли від'їхав за околицю, відчув раптом, що світ безмежний. П'янке почуття волі забило дух. Позаду лишилися приземкуваті хати, низькі деревцяблизькі, привітні й лагідні, хоча серед них він завжди почувався самотнім.
Супротивна Балка межувала з Порубіжною Криницею та Сухим Лугом, але оскільки попереду села лежав степ, жителі ніколи не почувалися в безпеці, завжди були готові будь-якої миті дати відсіч зухвалим нападникам. Вони змалку вчили своїх дітей, не тільки хлопців, а й дівчат, захищати себе. Змагалися часто, найбільш у вправності метання стріл з лука й киданні списа. Однак володінням зброєю ніхто не хизувався. Тільки Диводан з дитинства прагнув перемагати. Усіх і в усьому. З якою насолодою він тренувався зі зброєю, вистежував дичину на ловах, гасав верхи зі списом у руці! А як грав на сопілці й співав! А от звична для орачів робота на землі й гончарство ставали для нього дедалі нуднішим обовязком, йому бракувало терпіння, стриманості й виваженості
Чи в тебе руки з іншого боку ростуть?! щиро дивувався батько.
Торік померла прабабуся, яка єдина в цілім світі любила його й не намагалась переробити. Усі ж інші вважали хлопця безголовим та ледачим блазнем і зовсім не сприймали. Навіть Зориця, яку кохав з дитинства і вважав судженою Ніби й любила, але йшла за іншого, бо понад усе прагла спокою та усталеного життя. «Пісень багато, завчено повторювала набридлі істини, навіщо тобі нові? І старих вистачить». А йому завжди всього було мало Ось і кинувся в широкий степ, як в ополонку. Хоча знав, що одинака чекає неминуча загибель.