Гайнелій знову спрямував розмову в потрібне йому русло:
Одного з чаклунів, що виступає проти Тровіка, звати Вельф, він свого часу допомагав Стратомирові?
Саме він.
У такому разі ви допоможете мені підняти народ проти Стратомира, і я піду з вами до печер з віковічними страховиськами. А ти як, Диводане?
У відповідь рудий хлопець лише знизав плечима:
А що мені залишається робити?
Віланда заплескала в долоні, і в усіх куточках зали полинув сріблястий дзвін, зазвучала журлива мелодія, яку, Диводан був певен цьому, тисячоліття тому вважали веселою
Уночі він довго не міг заснути, усе згадував давні розмови з бабусею:
А чи правду кажуть, що ще одна дівчина з нашого роду колись дуже давно втекла, як і Огнеслава?..
Давно Ніхто цього вже не памятає. Згинула без сліду.
І Огнеслава про це знала?
Знала, пояснювали ж їй, що на чаклуна й поглянути небезпечно
А вона?
Затуляла обличчя руками й не сперечалась.
Диводан намагався уявити, як затуляє обличчя впевнена в собі, сяюча й прекрасна, мов далека зоря, Огнеслава, і не міг, вона здавалася йому надто величною.
Згадав, як спитав у бабусі, чи схожий він на Огнеславу. Стара довго дивилася кудись повз нього. Мовчала.
Ну хоч трохи? перепитав нетерпляче.
Волосся в неї таке, як і в тебе, тихо мовила старенька. Вона така ж метка й весела була. Але ви зовсім несхожі.
Від цих спогадів стало ще сумніше.
З боків наче стискали важкі камінні стіниі повітря тяжко лягало на груди.
Диводан зітхнув. У животі забурчало. Нагодували їх добряче. А коли немолода кирпатенька служниця подавала на керамічних тарелях (Диводан і сам умів такі робити) смажене м'ясо та овочі, розчаровано запитав у неї:
А які пундики чаклуни їдять?
Звичайні,прислуга показала великі рідкі зуби. Тільки спершу їх зачаровують.
Навіщо?
Вони ж живуть в іншому часі.
О Сонце! Ви ніби всі зговорилися. Усе про час та про час! У мене вже вуха болять і голова пухне.
А ти не думай про це, то й голова не болітиме, доброзичливо мовила служка.
А як про таке не думати? Перевернувся кілька разів. Прислухався. Гайнелій, лежачи під стіною з протилежного боку, тихенько посапував.
Знадвору долинув тихий спів. Хлопець нечутно підвівся й підійшов до невеличкого шестикутного віконця, обплетеного мереживом рослин. Тоненький ріжечок місяця тьмяно світив угорі, проте постаті чотирьох служниць було добре видно на тлі височенного муру. Троє з них сиділи на масивних зубцях, а одна стояла. Вони співали дивну пісню, її Диводан знав, вона була про кохання, але мелодія Дуже нагадувала передзвони, що їх чув у чаклунській світлиці. Причім кожна з жінок співала її по-своєму, вони немов плели одну сорочку з ниток різних барв. Голоси розходилися, розпадалися, а в кінці зливалися воєдино. Наче кілька сопілок грали одну мелодію, але кожна на свій кшталт. Уявив, як звучала б вона у нього Та якби ще додати ріжок, на якому грають степовики
Відчув, ніби в руках тримає свою сопілку. Перебрав пальцями в повітрізітхнув за втратою та вирішив обов'язково зробити нову
Раптом до жінок підійшло двоє хлопців, пісня урвалася, почулася тиха розмова.
Диводан ще довго стояв біля вікна, все чекав, що співатимуть. Але челядь справляла посиденьки й не думала грати нових пісень. А йому вже марилась нова музикаспліталась з кількох мелодій, пульсувала, завмираючи. Як кров, що застигає, холоне в жилах людини, яка втрачає останні сили. Чомусь йому здалося, що це не так уже й страшно, а навіть красиво й захопливо
13
Вода дзюркотіла. Струмочок весело звивався між гладенькими камінчиками і блищав на сонці всіма кольорами райдуги.
Хіба міг утриматися Диводан, щоб не занурити в нього руки й не зачерпнути у пригорщі води?
Ненароком кілька краплин упало на руку Віланди. Хлопець рвучко відсахнувся. Боявся розгнівати її, тому постійно поводився скуто. Чаклунка помітила це, посміхнулась зверхньо, задоволено, проте в очах замерехтіли лукаві бісики. До струмка зійшла просто, невимушено, як це роблять звичайні дівчата. Пружна, гнучка, вона була напрочуд привабливою, але чорне, як ніч, розпущене волосся, чорні шативідлякували До того ж навколо неї витав ледь уловимий тонкий і небезпечний запах таїни
Віланда схилилась над струмком, побовтала у воді рукою. Чорне волосся затулило обличчя. Браслети сповзли із зап'ястка й наче розчинилисьзникли. А струмок задзвенів сріблясто, ніжнополилася тиха мелодія, яку чув у покоях замку. Кілька білих, жовтих і синеньких метеликів закружляли над хвилями, немов у танці.
А хочеш зі мною наввипередки? дівчина рвучко повернулась до Диводана.
Як це? ошелешено запитав хлопець. А коли збагнув, уже не мав часу на відповідь.
Та ти однак не здоженеш Віланда випросталась і бігцем попрямувала до свого баского коня, чорного з білою гривою. Меткий прислужник мовчки притримав стремено. У всіх коней, яких досі доводилося бачити Диводанові, очі були сумними, а в коня Віландидивовижно веселі.
Гайнелій сидів верхи й бундючно дивився в далечінь.
Диводан неохоче побрів слідом за вершниками, відганяючи двох нахабних прозорокрилих бабок, що кружляли над ним.
Чи є щось таке, що я вмію робити краще за тебе, прекрасна Віландо?
Звичайно, дівчина зручно вмостилась у сідлі. Сіла боком, спідниця заважала верховій їзді.Нумо розкажи, як ти виготовляєш шкіряний посуд.
Про це краще спитай у Гайнелія. А я знаюся на глині.
А це? Віланда показала очима на невелику баклажку, приторочену до сідла Диводанового коня.
Ця дісталась мені випадково, хлопець розгублено смикнув повід, замугикав під ніс простеньку мелодію і тут же змовк, бо за спиною почув:
Гайнелію, а ти вмієш виготовляти такі?
Авжеж, прекрасна Віландо.
Розкажи, як ти це робиш.
Гайнелій підїхав до неї ближче, Диводан і десяток убраних в чорне прислужників лишилися позаду.
Беремо шкіру, вичиняємо, ріжемо, потім зшиваємо її сухожиллям, Гайнелій поправив масивну золоту пектораль, що віднедавна прикрашала його шию, погладив її пальцями, відчув пучками візерунок вигадливого орнаменту. Він поволі звикав до цієї розкішної ознаки влади. Відтак набиваємо глиною, надаємо форми. Коли закамяніє, тупим ножем наносимо малюнок. Опісля витрушуємо глину, миємо виріб, сушимо його, а насамкінець обробляємо жиромщоб вода не витікала.
Дякую, ти дохідливо все пояснив.
А ти, о Віландо, на знак прихильності можеш розповісти, хто і як шиє такі шати, як на тобі.
Запам'ятай, Гайнелію, обличчя молодої чаклунки враз скамяніло. Якщо ти хочеш плати за свої послуги, то попереджай одразу, бо можемо не зійтися в ціні. І ти, Диводане, пам'ятай!
Гайнелій винувато схилив голову.
Щодо моєї сукні, то я сама її начаклувала. Взяла трохи темряви в ночі, м'якої, свіжої, прохолодної. У її чорноті є прозорість і синювате світіння. Для накидки відкраяла мороку з льоху, без жодної домішки промінчиків. У ній затишно і прохолодно в спекотні дні. Вона має деякі магічні властивості, як і сукня
І в Огнеслави такий самий одяг? утрутився Диводан, який уже наблизився до чаклунки і їхав тепер поруч, зліва.
Звичайно.
А коли ми зустрілися вперше, ти була в простому, шкіряному
Сьогодні я маю виглядати не забродою. То ж маю носити достойний одяг.
Гайнелій кивнув головою на знак згоди, смикнув повіддя. Майже на кожному його пальці тьмяно вилискували масивні персні зі звичайного, не дуже чистого золота, яке так цінували степовики. Таких скарбів мав цілий мішокОгнеслава наділила ними, виряджаючи в небезпечну подорож. Поруч із Диводаном, який мав тільки обереги на шиї, Гайнелій і справді здавався мало не царем.
Диводан вгадав його думки:
А прикраси? Ці сяючи намистинки? Звідки вони?
Віланда випростала руку й покрутила браслети:
Це відблиски ранкової роси, нанизані на срібні ниточки. Іноді з роси збирають віддзеркалення місячних променів. Із сонячного або місячного світла їх робити не можнабудуть занадто яскравими.
Ти сказала: на срібні нитки? перепитав Диводан.
Саме так.
Зі справжнього срібла?
Авжеж, як і всі прикраси.
А чому чаклуни не люблять золота?
Срібло красивіше, має магічні властивості. І крім нас, його ніхто не вміє добувати.
Диводан пригадав, з якою пошаною, мов дорогоцінну реліквію, в його родині зберігали маленький цвяшок з невідомого білого металу. Бабуся казала, що він нібито срібний і допомагає відганяти злих духів. Звідки та коли той гвіздок з'явився в хатініхто не знав. Але він був одним з оберегів, без яких господарі почувалися б незатишно й невпевнено.
У стародавньому Авіларі воювали за срібло? запитав Гайнелій, відганяючи від свого обличчя кількох метеликів. Комахи йому вже добряче набридли, пурхаючи чомусь біля самісіньких очей.
Ні. Кожен чаклун мав його задосить. Воювали за владу.
Як і ми.
Ні, не так. Вам влада дає достаток, золото, коней, рабів, а чаклуни хотіли самої влади. Ніхто ніколи не грабував переможених.
У це важко повірити й важко зрозуміти.
Чому ж, не згодився Диводан, зовсім як наші жерці. Їм теж лише влада потрібна
Тихо! Віланда рвучко здійняла руку і вказала очима вперед. Сюди їдуть вершники. Їх близько десятка. Їдьмо назустріч.
Розважливий Гайнелій не квапився виконувати наказ:
А якщо це один із загонів Стратомира?
Мої люди впораються з ними, Віланда упевнено ляснула коня по шиї.
Повернули на західза сонцем, що вже сідало, ставало дедалі червонішим, назустріч невідомій небезпеці.
Кількість метеликів та бабок між тим усе збільшувалася. Зелений весняний степ, що й без того милував око пістрявим розмаїттям перших квітів, зарухався, замиготів, зашелестів, мов живий. Здавалося: це вітер позносив сюди безліч розкішнокрилих комах і шпурляв ними, як минулорічним листям. А вони несподівано скупчилися у величезне коло, живе, рухливе, тріпотливе, закрутилися кільцем навколо чаклунки, відділяючи її від решти супутників.
Оце дива! захоплено мовив Диводан. Виявляється, це ти їх прикликала, прекрасна Віландо?
Чаклунка подивилася зверхньо, навіть не удостоїла хлопця відповіді, але він і не думав сердитися, весело шкірив блискучі білі зуби.
Непомітно вони під'їхали до глибокого байраку, зарослого густим чагарником. У його улоговині побачили десятьох озброєних для полювання чоловіків, які намагались сховатися. Вони позлізали з коней і тримали їх за повіддя.
Віланда пронизливо свиснула, різко, короткоі коні кинулися нагору, потягли за собою господарів. Кілька мисливців упали, один навіть м'яко скотився униз і залишився там нерухомо лежати.
Жоден не схопився за зброю. Покірно вийшли зі схову, заспокоювали коней, але самі тремтіли. Раптом кремезний старий з низько насуненим на лоба шоломом вигукнув:
Гайнелію! Це ти?
Тишко? засяяло обличчя Гайнелія.
Я. Власною персоною А що це на тобі? погляд старого степовика уп'явся в золоті прикраси.
Гайнелій заговорив тихо, але так, що всі принишкли, а в Диводана від подиву аж ластовиння поповзло до брів:
Настав час відвойовувати владу. Покійний дядько звелів мені повстати проти Стратомира, хлопець погордливо глянув на Віланду, немов хотів засвідчити правдивість сказаного.
Усі глянули в її бік.
Чаклунка безмовно сиділа на коні, навколо неї пурхали різнобарвні метелики, мов жива поляна квітів. Чорне волосся тріпотіло на вітрі. Кінь обережно грав копитами. Позаду неї незворушно стояла мовчазна хмара вершників у чорному. Довго на таке важко дивитись.
Раптом усі прикипіли поглядом до шиї Гайнеліячервонясті промені вечірнього сонця освітили пектораль. Очі степовиків хижо зблиснули.
Невисокий, осадкуватий Тишко ступив наперед:
Я вірно служив Чаргару, він статечно зняв шапку, пригладив сиві кучері.Прийшов час послужити його нащадкові. Досить уже нашим кочовикам полювати й пасти табуни для ненаситного Стратомира, а намблукати по степах бродниками! Мовив і впав на коліна перед копитами Гайнелієвого коня.
Хлопець глипнув на Віланду. Підтриманий блискучим поглядом чорних очей, спішився, підійшов до вкляклого Тишка й поклав йому на рамена обидві руки.
Віланда злегка махнула рукою в себе за спиною, тієї ж миті один з її прислужників прудко зіскочив з коня й підбіг до Гайнелія. Той узяв з його рук золоту гривну й начепив її на обпалену сонцем шию старого Тишка.
Мені потрібні твоя вірність і твої поради. Під моєю опікою не нарікатимете на долю, пильно глянув на схилену голову й перевів погляд на інших мисливців, ті як один упали на коліна. Обійшов їх усіх, кожного потримав за плечі. Коли ж зупинився, чаклунка ляснула в долонівисоко в повітря знялися тисячі метеликів.
Тут струмок неподалік, звичним тоном мовила Віланда, зупинимося на ночівлю.
Найближчий з її служників пружно зістрибнув на землю й подав руку, допомагаючи злізти з коня, а інші вже витягали й напинали чорно-сріблястий намет.
* * *
Диводан переступав з ноги на ногу. Незграбний здоровило злісно бив кресаломі все марно. Хоча дощу не було! Хлопець мовчки поглядав на Віланду, та підходила до свого намету, злегка погойдувала стегнами. Пропливла, ніби пава, ні на кого не глянула, стиха клацнула пальцямиі враз хмиз запалав, затріскотіло велике багаття, чоловіки злякано відсахнулися. Заніміло дивилися їй услід, аж поки струнка постать дівчини не сховалася за мякою запоною високого намету.
Ззаду, нечутно, до орача підійшов Гайнелій:
Це вона запалила?
Хто ж іще? невдоволено відповів Диводан.
Як?
Не встиг навіть і помітити. Воно якось само загорілося. Для неї це, мабуть, розвага.
Гайнелій промовчав, нічого не сказав. Обоє непомітно відійшли від вогнища. Кочовик поправив свою царську пектораль, оглянув перстені.
Ти не ображайся почав повільно.
Твої степовики дивуються, чому я такий бідний при тобі, майбутній володарю? Вгадав, га? Хай у мене спитають, я поясню їм, що декому власних оберегів вистачає. Ми до чужих не звикли.
У степу свої звичаї.
Може, колись пристану й до них. Але не сьогодні. Цей день уже згас. Більше не повториться, Диводан змовк і задумався.
На заході догоряла вузька пурпурова смужка. Кочовики ставили на триногу над вогнем великий казан, поруч тихо переступали та фиркали коні.
Чуєш? раптом запитав Диводан. Цвіркун! Малим я так любив його сюрчання! Тоді світ здавався простим і зрозумілим А тепер я заплутався. Що я тут роблю, в степу?.. Може, й мені пороблено, як Огнеславі? Тобі не страшно, Гайнелію? Не страшнопроти течії? Диводан запустив усі пальці обох рук у свої кошлаті кучері і ще більше розкуйовдив їх. На відповідь не чекав, але Гайнелій серйозно відказав:
Страшно.
Погляди зустрілись, і вони зрозуміли, що в обох зараз за спинами мурашки повзають, але яскраві Диводанові очі не вміли довго утримувати якийсь один вираз, і з них зненацька вихлюпнувся бірюзовий сміх:
А вдвох завжди веселіше, правда ж? Та нас уже й не двоє. Це добре, але щось-таки не так У світі все змінюється, я не можу збагнути, як це: часі стоїть Ви ж, степовики, повсюдно жертви приносите, і не тільки в капищах. Заріжмо завтра на світанку конядля Сонця. А то щось страшно, і розсміявся, помітивши, як з острахом позирнув на них високий худий молодик, що, по-ведмежому перевалюючись, ішов від коней до багаття.
Я нічого не боюся, сказав Гайнелій дуже голосно, і степовики повернули голови в його бік, але завтра треба принести жертвувелику справу починаємо, додав уже тихіше, але так, щоб усі почули. Диводан помітив це, здивовано крутнув головою, потому зітхнув і спробував клацнути пальцями, як чаклунка. Не вдалося, і він спересердя плюнув.
Від багаття війнуло теплом, затишком, запахло димом. Молодик засвітив тоненьким серпикомдоволі-таки високо. Нещасливий менший брат Бога-Сонця. Щось дуже сумний сьогодні
Диводан підморгнув місяцюі сам цього злякався.
14
Коні хрипіли. Сонце пекло нещадно. Ці скажені верхогони тривали занадто довго. Ззаду мчало кілька десятків добре озброєних степовиків, тому тікати було не соромно, а розумно. І відстань між ними все збільшувалася, ще трохиі вдасться відірватися.