За два дні ми й слідів їхніх не бачили, обурився Диводан.
А коли хмари затуляють небо, і ти не бачиш зірок, невже вони тоді не світять?
Я ніколи не чув, щоб ватага степовиків обминула двох подорожніх.
Небагато ж ти чув.
А бачив іще менше! Дива зроду не бачив. І чаклунів також. Кажуть, чародії всі вивелись. Може, і ти лише нахваляєшся?
Гайнелій тільки видихнув від такого зухвальства, а чорнявка встала. Поблизу тривожно загукав пугач, дівчина махнула рукоюі крик стих. Відійшла вбік, кинула погляд на багаттяй воно запалало так, наче туди підкинули цілий оберемок сушняку. Диводан з Гайнелієм відсахнулись од вогню, а дівчина струснула незаплетеним волоссямі враз злетіла вгору й повисла в повітрі, посовавшись трохи, зручненько вмостилась, підібгавши під себе ноги. Неквапно взяла в долоні одну з зірок, ту, що була найближче, поклала на коліна, потому дістала ще одну, ще й іще. Збирала їх, як вишні в саду. Хлопці затамували подих, а чорнявка й не думала зупинятись. Невдовзі поблизу неї не залишилося жодної зірки, яку могла, сидячи, схопити. Тоді вона почала кидати їх жменями врізнобіч. Сяюча курява засліпила очі, довелося їх примружити, і коли хлопці розтулили повіки, зорі були вже на своїх місцях, тільки блищали трохи яскравіше, ніж завжди, а дівчина спустилася вниз, обережно ставлячи ноги на щаблі невидимої драбини. І перетворилася на справжню чаклунку: чорна сукня шаруділа м'яким сріблястим лиском, а на стегнах колихались діаманти, що рясними разками звисали з пояса. Ступила на траву за якийсь крок від вогнища.
Хлопці самі не помітили, як звелися на ноги й стали так, щоб їх та чародійку розділяло полумя. Дівчина спокійно простягла руку долонею догориза її спиною хрипко закричав пугач. Вона злегка кивнула головоюі птах замовк. Усміхнувшись, чаклунка запитала насмішкувато:
Хто ж із вас більше злякався? Ти, Гайнелію? Чи ти, Диводане?
Звідки знаєш наші імена? дзвінко вигукнув останній.
Пташка процвірінькала.
А що вона проспівала ще?
Що ви не без мети тут блукаєте, а шукаєте замок.
Отакої!
Ходімо, беріть коней.
Хлопці хапливо позбирали свої речі і, бачачи, що чаклунка не поспішає сідати верхи, взяли за вуздечки своїх вороних.
Багаття враз згасло, само, мов і не горіло, а попереду заблимало кілька факелів! Хлопці угледіли величезну спорудуз Диводанової голови мало шапка не злетіла, коли глянув угору. Прошепотів здивовано:
Увечері замку тут не було!
Гайнелій схопив його за лікоть, даючи знак, щоб мовчав. Чаклунка дзвінко розсміялася й озирнулась, гнучко вигнувши сяючий від намист стан.
За кілька кроків від неї почулися рипіння і дзвін. Враз до її ніг упав деревяний міст. Його міцний настил освітлював вогонь смолоскипа, якого тримав служник у темному вбранні та чорній шапці.
Вона привітно запитала у нього:
Як справи, Маю?
Усе гаразд, пречудова Віландо.
То тебе звуть Віландою? чомусь зрадів Диводан.
Озирнулась погордливо:
Негарно вимовляти імя чаклунки без шанобливих слів.
Яких саме?
Гарних. Незрівнянна, чарівна, всесильна, або хоча бо.
Як цео?
Дівчина багатозначно поглянула на служника, і той, злегка вклонившись, мовив:
Не гнівайся, о Віландо, він ще навчиться.
Диводан від несподіванки упустив повіддя, а поки піднімав, Гайнелій обігнав його, обережно ведучи коней по дерев'яних колодах мосту. Через овальні ворота зайшли в середину надбрамної вежі. Ззаду грюкнули, падаючи, масивні важкі ґрати, а попереду розчинилися стулки величезних дверей, оббитих залізом. Двоє прислужників, ні слова не кажучи, забрали у хлопців коней.
Пройшовши невеличке подвір'я, до якого, мов у глибоку криницю, зазирало лише кілька зірок, опинилися спочатку у вузькому коридорчику, а потіму залі, що вражала грізною величчю: смолоскипи освітлювали тільки людей, а стіни та стеля потопали в мороці, немов їх і не було.
Двері сюди Віланда відчинила, не торкаючись їх жодним пальчиком, лише махнувши рукою. Тут не тхнуло холодом каміння, а пахло полином, сильніше, ніж у лузі чи в степу. Запах цей здавався несправжнім, штучним. Бентежив, п'янив, лякав.
За звичаєм хлопці познімали шапки, Диводан засунув свою за пояс, а Гайнелій тримав у руці, бо та, обшита мідними бляшками, не гнулася. Вони здогадалися, що Віланда привела їх до старшої хазяйки.
Біля протилежної стіни зали у великому дерев'яному кріслі з високою різьбленою спинкою сиділа розкішна рудоволоса красуня в чорній із сріблястими брижами сукні. Вона сперлася руками на підлокітники і гладила свої пещені пальці. Браслети поверх довгих рукавів сяяли, розсипаючи снопи іскор. Важко було зрозуміти, скільки їй роківсвіже обличчя, молоде гнучке тіло, золоті лелітки в очах, і тільки дивний погляд, повний смутку й трутизни, порушував гармонію квітучої юності.
За спинкою крісла, з правого боку, підсліпувато вирячував очі пістрявий пугач.
Закоханий у все красиве, Диводан милувався вишуканими меблями, що півколом виструнчилися позаду господині. Мякі лінії, ніжні візерунки інкрустаційнічого зайвого, надміру яскравого. Химерна, сувора, абсолютно незвична краса і насторожувала, і приваблювала.
Віланда плавно підійшла до крісла, граційно вмостилася на поручні. Поклала руку на плече рудої красуні, і та одразу втратила неприступність. Перезирнувшись, вони зрозуміли одна одну без слів. Враз Віланда, усміхаючись, заговорила мовою орачів:
У тебе із Диводаном однакове волосся, ти помітила, Огнеславо?
Диводан прикипів поглядом до водоспаду чарівних кіс, що світилися всіма відтінками полум'я, кучерявилися, мов живі.
Огнеслава! гучно вигукнув хлопець, і луна десятки разів повторила цей радісний вигук.
О, як голосно, усміхнулася красуня Огнеслава і плавною ходою підійшла до Диводана. Ти завжди здіймаєш стільки галасу?
Не завжди, але досить часто, відповіла за нього Віланда, сидячи на підлокітнику крісла.
Не бійся, сказала Огнеслава в обличчя Диводанові й міцно обхопила обома руками його голову. «Я не боюся», хотів відповісти хлопець, але, зазирнувши у величезні зелені очі, що уважно дивилися на нього, побачив у мареві смарагдових вод своє село, рідних, Зорицю, сиву прабабусю. Ніяково закліпав очима, а Огнеслава весело мовила:
То ти, виявляється, ще й родич мені? опустила руки й повернулася до Гайнелія.
Заговорила, розтягуючи слова мовою степовиків:
А ти звідки будеш? Чий?
Мені треба відповідати, чи ти, незрівнянна Огнеславо, сама довідаєшся про все? високий, кремезний Гайнелій стояв, гордо здійнявши голову, Диводан позаздрив його упевненості. Він уперше побачив степовика без шапки, замилувався його хвилястим волоссям, трішечки світлішим за коси Зориці.
Огнеслава задумливо оглянула Гайнелія й запитала:
Ким ти доводишся покійному цареві Чаргару?
Племінником.
Його синів убили, то спадкоємицьти?
Спадкоємець, позбавлений влади? Яданник Стратомира.
Стратомир не вічний.
Йому чаклун Вельф допомагає.
Правда. Допомагав. Раніше.
А тепер?
Доки Віланда тутні.
О всесильна Огнеславо, ти
На жаль, я не всесильна. Але дещо зробити можу. Ти просиш допомоги проти Стратомира?
І готовий заплатити життям.
Чиїм?
А чиє тобі потрібне? Гайнелій глипнув на Диводана, і той похолов.
Огнеслава посміхнулась:
Ти багатьма життями розпоряджаєшся?
Хлопець знітився:
Ні. Але збираюсь
Диводан тільки переводив погляд з Огнеслави на Гайнелія, а відтак на таємничооку Віланду й кусав губи. Провів чимало часу зі степовиком, а й досі про нього майже нічого не знає. А що він знає про Огнеславу? Вдома вважали: згинула без сліду. Дуже давно. А вона виявляється жива.
Молода, упевнена, сяє красою.
Непомітно просунув руку під куртку, намацав керамічне намистородинний оберіг, який завжди носив на шиї. Відчув тепло намистинок. Але ж обереги від духів захищають, а не від чаклунства.
12
Усі мовчали. Спершу йшли заплутаними переходами: спускалися й піднімалися крутими кам'яними сходами, оминаючи холодні приміщення, де навіть сонячного дня по кутках ворушилися клаптики оксамитової прохолодної темряви. Потім довгим високим коридором з гранітних стін, що нагадував глибоке видовжене озеро.
Диводан крутив головою й роззирався на всі боки, чорноока Віланда лукаво посміхнулась:
Цікаво?
Дуже. Це чаклунські обереги? тицьнув пальцем на стіну, помережану незвичайними візерунками.
Ні.
Про це не можна говорити? Таємниця чародіїв?
Ніяка не таємниця. Це старовинні письмена, ось, бачиш, вона вказала довгими пальцями на значок, схожий на павука, цей символ означає життя. Давній написзвернення давно померлих до своїх нащадків.
Обидва хлопці зіщулились, ніби хотіли сховатись од вітру. А Огнеслава збентежила ще більше:
Ми покажемо й розповімо вам те, чого не знає ніхто, крім чаклунів.
Навіщо? тихо спитав Гайнелій.
Дізнаєшся пізніше, владно мовила Огнеслава.
Враз дорогу перетнув великий пес; кучерявий, дуже схожий на ведмедя, він покрутився під ногами, принюхуючись та важко дихаючи, і зник так само непомітно, як і зявився. Нечисленні собаки степовиків скидалися скоріше на вовків
Минули невелику білу колонаду й потрапили до маленької жовтостінної зали, де безладно висіли в повітрі й світилися білі ні до чого не прип'яті кулі, а шафи, полиці й столи були заставлені химерним чаклунським приладдям.
Тут пахло мятою.
Подорожні вмостилися в крісла. Віланда байдуже відштовхнула рукою кульку, поблизу якої вмостилася. Та беззвучно перемістилася й застигла на новому місці, ніби там завжди й висіла.
Отже, поважно почала Огнеслава, ви вирішили підняти степовиків проти Стратомира, свавілля якого перейшло всі межі. Якщо Віланда поїде з вами, покаже кілька фокусівлюди підуть проти нього не роздумуючи. Слово «фокус» було з лексикону чаклунів, але хлопці чомусь зрозуміли його значення.
І чиє життя ти хочеш навзамін, о Огнеславо? блиск бірюзово-синіх очей Диводана підсилювало біле світло.
Не життя. Нам потрібна тільки допомога. Я хочу послати вас до Тровіка, але спершу маю вкласти у ваші голови кілька нових думок.
А як вкладають у голови нові думки?
За допомогою слів, розсміялася Віланда, почувши невдале Диводанове запитання. А як же ще?
Чарами!
Можна й так, тільки це не цікаво.
Нецікаво чаклувати?!
Та що ти знаєш про магію? Це досить копітка робота, як і будь-яка інша.
Диводан уперше почув слово «магія», але не розгубився:
Важко її виконувати?
Коли як.
А коли легко? хлопець кидав питання, наче обережно штрикав списом невідому істоту, не знаючи, чого від неї чекати, а Віланда відбивала ці випади весело, проте досить зверхньо і зневажливо:
Коли трапляється такий наївний хлопчина, як ти.
Огнеслава злегка постукала нігтем по дерев'яній ручці крісла, даючи знак припинити словесну перестрілку.
Отже, потрібно дістатися печери Тровіка, наймогутнішого чародія. Цей замок, повела рукою довкола себе, належить йому. Тровік охоронець найбільших таємниць світу, він ще тисячоліття тому виголосив пророцтваще не було такого, щоб якесь з них не збулося, а сам упокоївся в неприступній печері серед гір. Події останнього часу свідчать про наближення великої біди, про це знаємо з пророцтв. Віланда поїде до Тровіка по допомогу, їй потрібен супровід. Вам доведеться поїхати з нею. Хочу застерегти: біда насувається на весь наш світ, тільки про це ніхто не здогадується.
Це та печера, що знаходиться за Райдужною Брамою? спитав Гайнелій, який досі насторожено мовчав.
Ти вгадав.
З неї ще ніхто не виходив, Диводан намагався говорити спокійно, але голос його тремтів, а йому так хотілося в очах Віланди бути якомога розважливішим. Кажуть, ніби в печері живе якесь страховисько. Кровожерливе, ненаситне. Це і є Тровік?
Я ніколи не бачила Тровіка. Швидше за все, це старезний сивий дід, адже живе він з початку створення країни Авілар. А як пройти крізь Райдужну Браму, Віланда знає.
Раптом дівчина заговорила невідомою обом хлопцям мовою, красивою, енергійною й абсолютно незрозумілою. Якийсь час чаклунки розмовляли між собою, не звертаючи уваги на здивованих слухачів, немов були самі, потім Огнеслава знову перейшла на просту говірку степовиків:
Ми живемо в країні, яку могутні маги-чаклуни відділили від усього світу, вибудували такий кордон, який ніхто не в змозі подолати, і зупинили звичний плин часу. Вони зневажили закони Всесвіту. Призвали на поміч духів ночі. І вирішили, що пануватимуть вічно, але розсварились між собою. Почали нищити один одного. І майже всі вимерли. Ще на початку заснування Авілара прозорливий Тровік попереджав усіх про лихо, яке може статися. Його пророцтва ви бачили викарбувані на стінах галереї, якою ми йшли сюди. А тепер, згідно з пророцтвом, настала переломна мить. І схоже, тільки сам Тровік зможе зарадити лиху. Насмілимось його потурбувати. Інакше всім доведеться загинути.
Зеленоока красуня змовкла, обвела поглядом усіх присутніх і далі вже байдуже дивилась на променисті переливи браслета на своєму запястку.
Диводан знову отямився першим:
Як цечас зупинився?! Він іде!
Огнеслава силувано усміхнулась, оглядаючи свою руку:
Ти можеш це довести?
Орач кивнув головою:
Запросто! Час іде, бо осінь змінює літо, а за нею приходить зима
Люди народжуються й помирають схвильовано додав Гайнелій.
Саме так! піднесено підхопив Диводан. Сонце сходить і заходить, дерева ростуть, вода тече
Вода тече, а часні,Віланда глянула на хлопців із мстивим задоволенням. Рухається лише його частина, яка завше повертається у початкове положення.
Але ж так і має бути?
Час має рухатися по спіралі, виток за витком, підійматися вище й вище, як гадюка забирається на дерево, Огнеславі набридло пояснювати, й вона замовкла.
Я бачив, як лісовий полоз обкручувався навколо стовбура. Колись час рухався саме так?
Він зараз рухається по спіралі в усьому світі, крім нашого закутка.
Авілара?
Авілара вже немає, на його місці розпростерся дикий степ.
А є інші країни? Інші світи?
Є. І багато.
Де?
За межею.
Чому ж ми про них не знаємо?
Бо туди майже неможливо потрапити.
Оце так! Диводан до того розхвилювався, що вдарив кулаком об коліно. Я пробував перепливти річку й мені не вдалося. Але чому ти кажеш «майже», «майже неможливо», прекрасна Огнеславо? Хтось-таки зміг?
Зможе, якщо захоче.
Хто?
Той, кому написано на роду.
То, може, він ще й не народився?
Схоже, що вже народився. І давно. І він про це знає,з серцем мовила чаклунка, зловісно посміхаючись, тож хлопець навіть не наважився запитати, про кого йдеться.
Між тим у розмову втрутився Гайнелій.
А чому чарівна Віланда не може поїхати до печери зі своїми прислужниками? неспішно поцікавився він.
Диводан підскочив:
Справді! Чому?
Віланда зітхнула:
Наші прислужникичудові виконавці наказів. І не більше. Самі зроду ні до чого не додумаються. За Райдужною Брамою на нас чекатимуть несподіванки. Та й дорога туди дуже небезпечна.
Небезпечна? Для тебе? Хіба ти чогось боїшся?
Боюсь, що мені можуть зашкодити два дуже вправні чаклуни. Бо одному з них не до вподоби Тровікові пророцтва.
А що станеться, якщо вони здійсняться?
Життя стане іншим.
Кращим?
Не знаю. Просто іншим.
А раптом стане гірше?
Гірше не буде, суворо мовила Огнеслава. Ми живемо, наче в льосі. Погляньте, що діється: віками нічого не змінюється. Навіть погода щороку однакова. Ви живете точнісінько так, як ваші діди і прадіди.
Мабуть, цього хоче Бог-Сонце, Диводан заговорив якось невпевнено й сам здивувавсячому?
Огнеслава помітила його вагання й посміхнулась.
Віланда встала. Зайшла за крісло, зупинилась і сперлася руками на його спинку.
Час, знищуючи себе, дає життя всьому живому. Своїм життям Сонце також має завдячувати йому, мовила вона, карбуючи кожне слово.
Від такого богохульства Диводана пересмикнуло, він скоса глипнув на Огнеславу, але та й оком не змигнула. Лише злегка розтягнула кутики уст.
Хлопець важко зітхнув, неспокійно засовався у кріслі. Спина затерпла від довгого сидіння, але підвестися, як Віланда, не наважувався.