Бо ти кохаєш іншу!
Він обпік її поглядом, наче хотів спопелити:
Це Огнеслава тобі сказала?
Я й сама не сліпа! струснула нічним волоссям. Вітер, що дедалі дужчав, розметав його пасма в різні боки.
Ти ніколи не зможеш цього довести, його погляд згас. Страшною стала безодня порожніх очей.
Віланда злякалась, ступила крок назад, відчула, як холодний дрож пройняв спину: вітер приніс із собою крижаний холод. Обличчя чаклуна затулили пучки скуйовдженого вітром волосся.
Виявляється, злостиво прошепотіли губи дівчини. І ти не всесильний, великий Вельфе!
Всесильний тільки Бог.
То, може, вже пора скоритися його волі?
Недобрий усміх перекосив бліде обличчя чаклуна:
А це вже я сам вирішуватиму, володарко комах.
Глузуєш?
Ні, намагаюсь розважити. Щось довго не повертається твій веселий супутник, недоладний бродник Диводан.
А це вже мені вирішуватиколи йому повертатись і чи повертатися взагалі.
Я це зрозумів.
Хочеш наздогнати?
За ним уже поїхав Коріель.
Ти всі неподобства чиниш його руками?
Повернетьсярозпитаєш.
Я боюся тебе, Вельфе.
Чаклун узяв довгий жмут її волосся й повільно пропустив між пальцями тонким чорним струмочком.
Ми дуже схожі, Віландо. Останні скалки колишньої могутності Авілара. І ти теж тут нічим не зарадиш.
Чому ж? Начаклую собі руде волосся!
Він скривився глузливо:
Спробуй. Ранок наближається, ви ж з Огнеславою майстрині чаклувати на світанку, повернувся до масивних, кованих залізом дверей, але Віланда спритно заступила дорогу й поклала долоню на його груди.
Твоє серце завжди так сильно б'ється? вп'ялася поглядом у морок притемнених віями очей і, не дочекавшись відповіді, задумливо мовила:Ти міг би зробити його холодним Але не хочеш. Чому?
Вельф узяв її руку, притиснувши до запястка гострі грані діамантового браслета, опустив байдуже, мов неживий предмет:
Ти хотіла чаклуватислушна пора, сказав і пірнув у непроглядну темряву кам'яної вежі.
Віланда ж лишилася на захищеній міцними зубцями стіні, сама посеред криваво-червоного неба. Вітер лютішав, її волосся й сукня тріпотіли чорно-сяючим маревом.
Дівчина змахнула руками, ніби крилами, здавалося: ще трохиі злетить, потому обхопила свої замерзлі плечі й пішла вздовж стіни шукати інших дверей до приміщення. Нізащо не хотіла скористатися тими, у пащі яких розчинився Вельф.
16
Сонце сяяло. Сліпило очі, тому Диводан приклав до лоба руку, щоб краще бачити. І одразу зрозумів: добре зробив, що видряпався на це височенне дерево, яке самотньо стовбичило посеред степу. З півдня, наче чорний вихор, мчав гурт вершниківчаклун з прислужниками. По його душу, ясна річ.
Диводан ніколи не бачив, щоб хтось із чародійських челядників хоча б доторкнувся до своєї зброї. Схоже, цих кремезних хлопаків тримали при собі тільки задля величання та дрібних послуг
На півночі також помітив силу-силенну кіннотників. Їх було дуже, дуже багато. На їхніх списах тріпотіли вовчі хвости. Люди Гайнелія!
Ламаючи віття, стрімголов кинувся вниз, та так прудко, що злякав свого коня. Чимдуж поскакав назустріч степовикам. Мчав разом з хвилями сильного попутного вітру. Вояки помітили його й загелкотіли, радо здіймаючи руки.
На чолі загону поважно похитувався в сідлі вбраний у розкішний одяг Тишко. За степовим звичаєм, привіталися, сидячи верхи, скинули шапки й помахали ними, піднявши руки над головами.
Куди це ти запропастився, Диводане? ущипливо спитав Тишко. Гайнелій уже відправив людей на пошук тебе та Віланди.
То ви їдете за нами?
Ні, ми тут Стратомира вистежуємо.
А де Гайнелій?
У своєму стані.
Мені терміново потрібно його побачити.
А де чарівниця Віланда?
Диводан скоса подивився на зацікавлених їхньою розмовою степовиків і сердито буркнув:
Скоро повернеться.
Гляньте-но, хто скаче? несподівано дзвінко вигукнув зовсім молоденький хлопчина, який обома руками тримав списа із сірим вовчим хвостом.
Усі глянули туди, звідки хмарою летів загін одягнених у чорне вершників. Повернув голову й Диводан. Сідло під ним жалібно рипнуло. Пропав, майнуло в голові. Клятий чаклун наздогнав-таки. Але по тілу пробігла пружна хвиля веселого шаленства, коли траплялися такі напади, відчував себе безсмертнимздавалося, що його сотворили Сонце і пружний Вітер.
Коріель, залишивши свій почет стояти трохи осторонь, попрямував до них, летів, мов стріла, пущена вмілою рукою. Не встигла ця думка майнути в нерозважливій рудій голові, як усипані веснянками руки вже самі вихопили стрілу й натягли тятиву.
Що ти робиш?! Зупинися! несамовито закричав Тишко. Він стояв найближче, тож смикнув за рукав, та марностріла дзвеніла вже в повітрі.
Ніхто не встиг помітити, що зробив Коріель, схоже, просто змахнув рукою, але стріла застигла та безсило впала на землю біля копит його вороного коня. Яскрава, помітна (Диводан завжди старанно розфарбовував пір'їни), вона одразу привернула увагу всіх присутніх.
А чаклун, ніби нічого й не сталося, спокійно під'їхав до нього майже впритул, так, що можна було розгледіти найдрібніші деталі філігранного візерунка срібної застібки на плечі. Навіть у таку спеку він не зняв чорної накидки.
Твоя прогулянка затягнулася, Диводане. Пора повертатися, мовив неголосно, не вітаючись.
Саме це я й роблю, Диводан намагався говорити якомога спокійніше, але голос зрадливо тремтів.
Поїдеш до замку.
Ні, до своїх.
Замок Вельфа не можна залишати без дозволу, доведеться поїхати назад, мовив Коріель тоном, з якого усі зрозуміли, що він не потерпить спротиву, проте Диводан уперто дивився на блискучу срібну застібку чаклуна, боячись зустрітися зі страшним поглядом чорних очей. Спитав зухвало:
Для чого?
Щоб спитати дозволу.
Знущаєшся?
Тишко сіпнув іззаду:
Не сперечайся з ним, хлопче, накличеш біду на всіх нас.
Заспокойтеся, не ви йому потрібні,жваво повернувся до старого Диводан. Він за мною полює. І я знаючому. Ну, чорна ґаво, несподівано для себе так розвеселився, що аж обсипав Коріеля яскраво-бірюзовим сяйвом відчайдушного погляду. На мишу мене перетвориш? Чи так зачаруєш, у своїй подобі? Добровільно я назад не поїду, і, озирнувшись на закам'янілих кочовиків, схопив правицею руків'я меча.
Уперше на обличчі Коріеля з'явився людський виразвін був здивований, навіть трохи спантеличений, мовчки розглядав Диводана, який клекотів, мов кипяток: вогняні кучері вибилися з-під шкіряної шапки, на грудях ритмічно піднімалася нашита на куртці металева луска. Гострим полум'яним язиком блиснуло на сонці лезо вихопленого ним меча.
Пожалій себе, хлопче, мовив юний чаклун спокійно, але Диводана не можна було зупинити.
Чого чекаєш? Виймай зброю! і кінь під хлопцем танцював, нервово стукаючи копитами.
Хочеш чесного герцю? Я переможу, навіть якщо битимусь сам з вами усіма.
Ти настільки певен у своїй силі?
Замість відповіді Коріель розстібнув і скинув з плечей накидку. Зовні могло здатися, що він зовсім не готовий до боюголова непокрита, комір сорочки розстібнутий. Проте дивної роботи меч, що невідомо як з'явився в його обтягнутій шкіряною пальчаткою руці, змусив усіх присутніх змінити думку.
Степовики похапцем подалися назад, створюючи живе півколо. Попіднімавшись над сідлами, захоплено стежили за тим, що відбувалося.
Леза супротивників схрестилися. І зненацька сильний подув вітру закинув сухий листочок просто в око Диводанові. Коріель опустив зброю та трішки відїхав, даючи супротивнику можливість оговтатись і ніби натякаючи на те, що листокто не його чаклунських рук справа. Диводан розлютився від цього ще більше.
За хвилину гострі клинки схрестилися знову, бризнули іскрами, і Диводана пройняв жах. Він не був досвідченим воїном, але одразу зрозумів, що не має жодного шансучерез метал відчув нелюдську міць свого ворога. А ще помітив незбагненну, дивну приреченість на суворому, наче витесаному з каменя обличчі. Чаклун не нападавлише спокійно одбивав злі, відчайдушні удари, уста непомітно кривились у презирливо-веселій посмішці. Лезо Диводанового меча щоразу ніби само сприсало вниз, зустрівшись із зачарованою зброєю.
Хлопець рвався вперед усе несамовитіше, намагаючись хапати ротом шматки гарячого повітряйому зовсім забило дихання. Вислизало з пальців руків'я обважнілого меча. Від звичайної нерозсудливості не залишилося й сліду, несподівано для себе став зібраним та зосередженим, пильно стежив за чаклунома той майже не рухався. Орудуючи мечем, задихаючись, Диводан раптом збагнув, що смерть підійшла до нього впритул. Похололи кінчики пальців Ще кілька хвилині він попрощається зі світом «Ну що ж, хоч загину красивовід рук чаклуна». Вклав в останній удар усю силуй приголомшено побачив, як меч, дзенькнувши, переломився навпіл.
Коріель сховав свою неушкоджену зброю в піхви, але Диводан вигукнув, вимахуючи уламком:
Начувайся! Я й половинкою битимусь! обсипав супротивника бірюзово-рудим приском шалених очей і зупинився, не зміг напасти на нерухомого й беззбройного.
Коріель різко випростав праву руку, розправив міцно стулені пальці,Диводан заточився, здалося, ніби якесь невидиме лезо розчахнуло йому груди, хруснули ребра, і хлопець упав додолу, ослаблі руки судомно сіпнулися, ніби щось хотіли витягнути з серця. А з грудей гарячими цівками хлинула яскраво-червона кров.
Кілька десятків добре озброєних, відважних чоловіків німотно дивились, як молодий чаклун, зневажливо поглянувши на поваленого супротивника, звернувся до Тишка, безпомилково визначивши старшого:
Тепер можете везти його до красуні Огнеславинехай покаже, на що здатна.
Вискочив на коня й швидко помчав до своїх чорностроєвих служників, на ходу прикріпив срібну фібулу до накидки, яка чомусь не впала з крупу його коня. Не озирнувся жодного разу.
Тишко важко зліз на землю та схилився над Диводаном, який лежав нерухомо. Обличчя орача було сіре, скрючені пальцілипкі від крові, а рана на грудяхстрашна і глибока. Легенько струснув за плечіпрошита металевими пластинками шапка сповзла в траву з неприродно вигнутої назад голови, але хлопець не розплющив очей, здавався мертвим. Проте руки були теплими, пальці тремтіли, вії злегка тріпотіли.
Він живий, чужим голосом мовив старий. Робіть волокушу, повеземо до стану.
Проте його наказ виконали не відразуз ненавистю й розпукою довго дивились услід Коріелю. Вітер того дня був дуже сильний, і плащ чаклуна летів за ним, як крила зловісного птаха.
А лискучі травяні хвилі весело грали під сліпучими променями. У чародіїв свої, нічні боги, то чому ж вони зовсім не бояться Сонця?
17
Диводан дихав. Ледь помітно, уривчасто, так, що кожен видих здавався останнім. Високе кам'яне ложе, куди його поклали прислужники Огнеслави, скидалося на смертний одр.
Ось так уже третій день, обережно мовив Гайнелій, наморщивши лоба, не може ані до тями прийти, ані вмерти.
Огнеслава дивилася вбік: прислухалась, як за міцними стінами фортеці стогнав вітер. Нарешті повернулася до степовика:
Отже, він сказав, що я маю показати свою майстерність?
Ну Я сам не чув, так Тишко розповідав.
Добре.
Механічно, у задумі провела рукою по своїх пишних кучерях і вийшла із зали.
Гайнелій провів її поглядом: раніше й не підозрював, що жінка може бути такою загрозливо красивою. Величезні очі з темними віями повиті безліччю таємниць, дивитись у них і страшно, і цікаво, і п'янко. Сяйво сонячного волосся робило яскравішим будь-яке освітлення. Ось і зараз без неї ніби померкли маленькі вогнища смолоскипів
«Скільки ж їй років?»у котре подумав Гайнелій. Вона не народилася чаклункою, звичайна дівчина з орачів Як усе заплутано! Як він стомився!
Огнеслава повернулася зі срібним обручем у руці. Підійшла до ліжка, неспішно одягла обруч на голову, поправила волосся. Над лобом зазміївся вигадливий горорізьблений візерунок.
Диводану доведеться заплатити за життя, мовила голосно й виразно. Шкода, але я нічого не можу зробити без його власного вогню.
З ним буде щось жахливе? Гайнелій зрозумів, що зараз саме йому доведеться вирішувати Диводанову долю.
Ні, це зовсім не страшно. Вогню в ньому було забагато для звичайної людини.
Гайнелій ствердно кивнув: таки правда, Диводан завжди палав, а не жив.
А теперані слова, доки не закінчу.
Спочатку вона просто стояла біля ложа, довго розглядала бліде, змучене обличчя хлопця, потім легенько провела рукою по його щоках, немов хотіла струсити з них ластовиння, нарешті глибоко занурила пальці в розпатлані буйні кучерійого волосся затріпотіло, ожило. А їїпочало підніматися догори хвилястими пасмамияк у сонця на зображенні в капищі. По стінах забігали швидкі моторні промінчики від полумя численних факелів. Похмуре приміщення ожило. І враз запахло степовим полином.
Хлопець важко задихав, як після довгого бігу. Огнеслава підійшла до ліжка з іншого боку, поклала руки на груди Диводана і з силою натисла на них.
Враз стрепенулися й завмерли язички полумя, все навкруги застигло, лише губи чаклунки ворушилися, й мерехтіли діаманти на її стегнах. Гайнелій затулив рота рукою, не дихав, уся шкіра стужавіла. Німо холонув жах в очах, що бачили, як на смертельно блідому обличчі Диводана зникали, танули, мов сніжинки, цяточки ластовиння. А ще щось змінювалося за тремтінням вій і повік Утрачало забарвлення волосся, розпрямлялися тугі кучерики.
Скільки це тривалокілька довгих годин чи лише мить?
Зненацька сильний подув вітру збудив завмерлі смолоскипивони спалахнули весело та яскраво, забігали по кутках рухливі тіні. Огнеслава випросталась, і волосся опустилося на плечі. Неквапно відійшла від ліжка.
Диводан, наче прокинувшись, із заплющеними очима обмацав долонями спочатку свою голову, потім груди. Сперся руками, поволі сів, не опускаючи з ліжка ніг. Нарешті підняв повіки й поглянув на Гайнелія, який стояв поруч. Подивився сірими, як небо в похмурий день, очимаі не всміхнувся. Пряме біляве волосся сягало плечей. Обличчя без ластовиння здавалося суворим, а правильні рисинадміру витонченими.
Мовчав, думав, наче намагався згадати щось важливе. Потім швидко, але обережно зіскочив на підлогу, мяко стукнули об камінь шкіряні чобітки. Деякий час постояв, важко було збагнути: чи то він злегка похитувався, чи гойдалися поруч тіні та відблиски. Лице поступово порожевіло, а лляна сорочка так і залишилася закаляною темними згустками крові.
Огнеславо? озирнувся й нарешті помітив її.Тобі я завдячую спасінням?
Голос його змінився також: не бризкав дзвінко й зухвало навсібіч, а звучав глухо, став низьким і приємно спокійним.
Сюди тебе привіз Гайнелій, відповіла руда чаклунка, знімаючи з голови різьблено-срібний обруч.
Добре. Дякую Я маю звістку од Віланди.
Схоже, вона потрапила в пастку?
Вельф не випускає її з замку.
Потрібна моя допомога?
Так.
Я знаю, що робити. Чому ти так дивишся?
Ти дуже змінилася.
А Гайнелій?
Диводан повернувся до принишклого, зачудованого Гайнелія. По довгій хвилі спитав:
Що сталося?
Той зам'явся.
Щось негаразд зі мною?
Огнеслава мовчки взяла його за руку й повела до великого дзеркала, що прикрашало стіну між вузькими вікнами.
Диводан байдуже поглянув на своє віддзеркалення.
Навіщо Коріель змінив мене?
Це зробила я. Інакше не могла врятувати.
Запанувала мовчанка.
Диводане! не витримав Гайнелій. Як ти почуваєшся?
Дуже добре. Справді. Дякую, мила Огнеславо. Що маю робити тепер?
Чекатимеш тут на Віланду. А я поїду з Гайнелієм. Схоже, завтравирішальна битва. Боїшся, славний ватагу? вона усміхнулась степовику, іронічно підбадьорюючи його.
Важко буде під час такого вітру
Завтра він стихне. Це ж звичайний для цієї пори вітер.
Щось занадто сильний Може, його хтось наслав?
Не знаю. Але нам він на заваді не стане. Збирайся, зараз і вирушимо, мовила занадто різко і швидко вийшла, прошелестівши рясною пеленою спідниці.
Незнайомий, чужий Диводан дивився у вікно й до чогось уважно прислухався. Гайнелій же не чув інших звуків, крім тихих стогонів вітру, і було йому страшно і тоскно, і хотілося стати маленьким, непомітним, зіщулитися в куточку благенького намету й ні про що не думати, а надто про те, що скачуть зараз степом вершники, яких підбурив він. Він. Страшний, безжалісний ватаг. І нікому не можна показати своєї невпевненості, хіба лише Диводанові