Протяг холодив спину, ворушив волосся. Похмуро і страшно було у великій кам'яній фортеці, майже порожній.
18
Сталося диво. Нечисленні загони, що їх поспіхом зібрав молодий і зовсім недосвідчений Гайнелій, розгромили велику Стратомирову орду. Налетіли зненацька, разом з вітром та курявою, билися з таким нечуваним завзяттям, що враз зім'яли супротивників та довго переслідували розпорошених без надії й відваги воїнів.
Увечері вони вже поверталися до табору обтяжені здобутими обладунками та зброєю, кожен вів за собою кількох коней. Проте бранців було небагато: в мисливському азарті степовики вбивали майже всіх підряд.
Уже смеркалося, коли кілька запорошених хлопців приволокли й кинули до ніг Гайнелія пораненого Стратомира.
Молодий ватаг від несподіванки навіть не зміг набути грізного вигляду. Розгубився, мовчав, тільки міцно стискав руків'я меча й поцяцькований золотом черес.
Переможений ворог стояв навкарачки, гарчав, намагаючись звестися, брудний, жалюгідний, без шапки й розкішної пекторалі, яка вже виблискувала на одному з його мучителів. Нарешті досить виклично випростався, стоячи на колінах і хапаючись розчепіреними пальцями за примяті, затоптані ногами й копитами пучки трави.
Гайнелій учепився нещасному в горло:
Де Талка, злодюго?
Померла, прохрипів Стратомир, і Гайнелій знеможено послабив пальці, руки впали на плечі бранцявін добре, дуже добре знав страшні степові звичаї щодо коханих дружин знатних кочовиків.
Померла? І вже поховали?
Старий лише кивнув.
А син?
І його
Брешеш! Сховав десь, боїшся, що шукатиму! І знайду!
Шукай, вишкірив зуби Стратомир і сів на пяти. Шукай. Можу й допомогти. Його знайти легконадмогильний насип чималенький.
Гайнелій стиснув зуби, хвилясті зморшки розсікли чоло. Облишив старого, відійшов на кілька кроків. Раптом наче скипів, підбіг до коня, вихопив аркан і влучно накинув на Стратомирову шию, скочив у сідло й помчав навмання, тягнучи, мов непотрібний мішок, свого ворога, який зумів таки послабити руками зашморг, але не настільки, щоб звільнитися.
Несамовито поганяючи коня, Гайнелій скакав навмання й не обертався, допоки не стихли крики та хрипи, лише потому покинув знівечене тіло колишнього ватажка разом з арканом і навіть не глянув, чи той ще живий.
Нагасавшись у розпеченому сонцем степу, знеможений, знесилений, неспішно під'їхав до табору, де вже варили в казанах мясну юшку. Солодкий запах диму та їжі заспокоював, лоскотав ніздрі й очі, на які мимоволі наверталися сльози. Зліз з коня, зійшов на крутий пагорб і сів нагорі, обхопивши коліна, дивився на скупчення наметів, людей та коней, чиї тіні рухались у відблисках численних вогнищ.
Ззаду несміливо підійшов худий сутулий чоловяга. Сонце зайшло, стемніло, і обличчя подорожнього, опаленого сонцем та вітрами, майже не було видно в темряві. Він нерішуче кашлянув.
Гайнелій повернув голову:
Чого тобі?
Я не знаю напевне Але Талка, може, ще й жива Її живою поклали до могили.
Гайнелій неприродно сіпнув головою:
Звідки знаєш?
Я закопував вихід.
Чому її не вбили?
Дуже кричала, що хоче жити Закопали живою.
Могилу знайдеш? Зараз, уночі?
Та воно можна спробувати
Гайнелія наче буря підхопила, сам не встиг опам'ятатися, як збіг з крутого схилу, взяв із собою кількох молодиків і, шаленіючи від розпачу й надії, що колючками сплелися в душі, вскочив до затишного намету, де сиділа без прикрас, у довгій білій сорочці з вишивками, які зазвичай носили жінки орачів, Огнеслава.
Стисло розповів усе про Талку.
Їдьмо, підвелася дівчина, тільки запамятай: якщо вона мертва, я нічим зарадити на зможу. Мертвих я не воскрешаю. Зачекай біля намету.
Місячна ніч розлилася над степом. Зоряна баня вкрила прохолодним шатром спраглу від спеки шурхотливу рослинність. Немов повільно віддаляючись, поступово стихав табірний гамір.
Прошелестівши запоною, вийшла Огнеслава. Вже вбрана в чорне, вона сяяла, мов місячна ніч. Запитала в степовика, який розповів про Талку:
Від чого помер Алдан?
Той здригнувся, але відповів статечно:
З коня впав. Дуже невдало, оком на дрючок. Пробив усю голову.
Одразу вмер?
Ага.
Їдьмо мерщій.
Свіже поховання знайшли на світанку. Курган виявився не таким уже й великим для сина могутнього ватажка.
Копати пухку землю було неважко.
Коли заступи провалилися в темну яму й хлопці розширили вхід, Огнеслава взяла смолоскип і, не згинаючи стану, ввійшла до могили. Гайнелій нерішуче потоптався по свіжорозритій земліі поліз-таки за нею. Стрепенувся від липкого доторку перестоялого повітря, повагався, озираючись усередині склепу.
Талка лежала по ліву руку від Алдана. Огнеслава зупинилась поруч, укривши її зв'язані ноги подолом широкої спідниці, низько опустила смолоскип.
Гайнелій став на одне коліно, швидко обмацав обличчя, груди й руки дівчини.
Уже холодна! вигукнув у відчаї.
Тихо! владно наказала чаклунка. Її душа ще поруч і швидко повернеться. Стань обличчям до стіни, не дивись і не рухайся.
Гайнелій повернувся й закляк, пальці затремтіли, а волосся злиплося від поту. Моторошно потріскувало полум'я, на земляній стіні метушилися полохливі тіні.
Підійди, голосно мовила Огнеслава, тебе вона має побачити першим, і додала, помітивши в його очах жах:Заспокойся, а то злякаєш її.
Гайнелій розвязав вірьовки на потеплілих Талчиних руках. Вона розплющила очі й тихенько застогнала.
Талко! Говори до мене! скрикнув Гайнелій.
Де я?
Ти зі мною, обхопив її всю, пригорнув до себе.
Швидко забирайтеся звідси, наказала Огнеслава. Нагодуй її та найближчим часом не залишай саму.
А ти?..
Хто це? запитала Талка. Два запитання прозвучали одночасно, але Огнеслава відповіла лише на перше:
Мені ще потрібно задобрити духів. Приїду пізніше.
Хлопець узяв на руки здивовану й перелякану Талку і пішов до виходу, з якого сірів несміливий світанок, а Огнеслава, залишившись наодинці з мерцем, нахилила факел і підпалила підстелений під покійником повстяний килимок.
Мовила урочисто:
Ти не мав права тягти за собою одразу двох.
Жовті язички полум'я охопили небіжчика з усіх боків, і він заворушився на ложі. Вогонь враз спав.
Добре, прошепотіла Огнеслава, я сама навік запечатаю твою могилу, кинула смолоскип посеред земляного склепу й вийшла. Вогонь ще довго потріскував, згасав і спалахував зновуостанній живий у царстві мертвих.
19
Вітер стих. За кілька днів наніс на стіни замку багато дрібного бруду: уламків, корінців, піскувсе це понабивалося в тріщинки й шпаринки, і надало будівлі ще похмурішого вигляду.
Віланда неспішно прогулювалася вздовж міцного оборонного муру, оглядала згори далекий виднокрай. Де-не-де сонячні промені вже почали пробиватися крізь сувору завісу хмар. Юна чаклунка дбайливо струсила суху бадилинку з подолу своєї спідниці, задумалась. Побачила на підвіконні зелений листок тополі, склала конвертиком. Зосереджено дивлячись на свої пальці, почала потрохи відгинати краї, з кожним рухом листочок розростався, відтак став завбільшки з велику хустину, м'які соковиті краї звисали вже до деревяного настилу широкого балкону, але вона уперто продовжувала працювати. Нарешті оглянула неприродно великий, з нерівними краями листок, покрила цією накидкою свої плечі, закуталася, витягла наверх довге чорне волосся. Зелень щільно облягла стан, і враз змінила колір, стала коричневою, перетворилася на звичайне чоловіче вбрання, яке носили степовики, з нефарбованої брунатно-жовтуватої шкіри. Без жодних ознак зелені.
Ти ж знаєш, що я цього не люблю, почула позад себе невдоволений голос Вельфа.
Рвучко повернулася в його бік:
А я не люблю, коли за мною стежать.
Іноді це корисно. Можна дізнатися щось нове. Мої люди донесли, наприклад, що сюди прибігав собацюра Огнеслави. То що він приніс?
Замість відповіді Віланда зухвало спитала:
Скільки тобі років, Вельфе?
Дивні розмови ти заводиш!
Зізнайся: ти вже досить-таки немолодий. Статечний кочовик у такому віці давно вже відпустив би вуса.
Хіба в Авіларі чоловіки коли-небудь відпускали вуса чи бороди?
Авілар, Авілар Казкова країна задумливо проспівала Віланда й несподівано спритно, мов рись, видерлась на високий зубець камяного муру. На долоні в неї з'явився бурштиновий напівпрозорий камінчик. Простягла руку вниз, відхилила вбікз середини камінця заструменів, потік у далечінь яскравий жовтий промінь. Спритно застрибнула на нього й пішла, мов по канату, обережно перебираючи ногами.
Вельф запізно кинувся за нею, не встиг і зупинився на краю камяного виступу стіни. Вихопив меч, рубонув відрізок променя, скільки зміг дістати. Відломився шматок завбільшки з рукуі впав у рів, що оточував замок. На дні зашипіла водахмаринка пари злетіла вгору.
Віланда озирнулася, розсміялась:
З Тровіком не позмагаєшся!
І попрямувала в затінену хмарами неяскраву небесну блакить, тільки нічне волосся ще довго розрізнялося вдалині темною плямою. Нескінченний промінь муляв очі.
З низького отвору чотирикутної вежі, трохи схиливши голову, вийшов Коріель, здивовано здійняв чорні брови:
Знову витівки Огнеслави! Шкода, не встигли зловити її кудлатого песика. Наші лакузи тільки біля казана спритні й кмітливі А в цієї «вірьовки» є ще один кінець. Обрубати б його! Та не встигнемо
Вельф похмуро мовчав. Потім повернувся й побіг униз, швидко зацокотіли його підбори по камяних сходах. Відповів аж ізнизу, роздратовано підвищивши голос:
Облиш це! Здолати Тровіка нам не під силу! і зник у нетрях камяних мурів, дубових брам і залізних ґрат.
Крім Тровіка, є ще орачка Огнася, буркнув собі під ніс Коріель. Окинув поглядом рівнину і призахідні гори, дивився байдуже, ніби не помічав дивовижного променя, що тягнувся через усе небо, освітлюючи довкілля мяким жовтуватим сяйвом.
А от кілька степовиків злякано зупинились, побачивши це диво. Позадирали голови й мружили очі.
Такого ще не бувало, ледь рухаючи губами, прошепотів один.
Молоденький парубійко, замурзаний і поранений, розпачливо простогнав:
Це чаклуни перетнули дорогу. Хай їм грець! І вертатись нікуди
Ви як собі хочете, мовив міднолиций кривоногий чоловяга, а я першим не піду під цим
Що воно таке?
Може, веселка?
Школи веселки ще такими не бували.
Раніше й наші ватаги з чаклунами не зналися, сміливо й роздратовано мовив найміцніший з їхнього гурту. Він один тримав напоготові зброю. Годі ґав ловити, їдьмо мерщій, доки весь стан не пограбували Гайнелієві нахаби. Казали же Стратомирові не чіпати їхніх жінок! Та він готовий усе до свого писку запхати!
Товариші не підтримали його обурення, зморені й голодні, вони не мали сил навіть для гніву, та й рюмсати вже стомилися. Посідали просто на землю й чекали, коли диво зникне.
А Віланда без пригод дісталася замку, в якому мешкала останні роки. Промінь обривався якраз біля вхідної брами. Дівчина зіскочила на дерев'яний настил і притулила бурштин до кінчика прямої лінії, що тяглася до горизонтупромінчик беззвучно сховався в ньому.
Піднялися важкі ґрати воріт, Віланда зробила крок уперед, але позад неї залопотів крилами великий ворон. Вона озирнулась і закрила лице вивернутими догори долонями. Ворон розвернувся, грізно клацнув дзьобом і полетів назад, рідко змахуючи крилами.
Це був не простий птах? назустріч вийшов білявий хлопець.
Тут ми недосяжні для нього, заспокоїла Віланда. І лише потому впізнала Диводана.
20
Вода плескотіла. Сяяла полудневими жмурками, відлунювала сонячну сліпучість. Тиха затока маленької річечки сховалася між розложистими вербами та очеретом.
Огнеслава вийшла з води, стала на березі на мокрому піску. Закинула руки за голову, підняла розкішне волосся, важке, вологе. Примружила очі, млосно всміхнулася, злегка вигнулась. Вогкі піщинки терлися одна об одну, тихо порипували під пальцями ніг.
Зашелестів очерет. Цей звук нагадував набагато тихіший, але грізний шурхіт сітки, якою ловили нічних духів.
Якби він схотів побачити її Зараз. Саме зараз. Негайно.
Потяглась, поволі ступила кілька кроків назад, підняла з трави білу полотняну сорочку. Довгу, вишиту візерунком із соснових гілочок, таку, як носила в юності. Підперезалася поясом із семи шнурів і аж тоді, розплющивши очі, надто пізно помітила, що з усіх боків оточена сріблястим туманом, який клубочився й нестримно та швидко наповзав на неї.
Огнеслава шпарко кинулась до коня: в сідельній сумці залишила чаклунські обереги, але наштовхнулась на щільну стіну туману й завмерла, закам'яніла в його крижаному холоді.
У шурхоті прибережних трав почулися легкі впевнені кроки, із сіро-білої імли вийшов неквапний Коріель, як завжди закутаний у довгу накидку. Наблизився, обережно розв'язав її пасок, кілька разів намотав на свою долоню, розпустив і діловито звязав ним руки закляклої Огнеслави. Марево просякло до самісіньких її кісток і не давало поворухнутись.
Тепер ти вже не втечеш, мовив чаклун майже привітно.
Туман миттєво порідшав і розчинився в гарячому сяючому повітрі. За кільканадцять кроків постали темнострої хлопці, неподалік від них пасся табунець коней. Один з прислужників тримав за повід і вороного Огнеслави. Кінь нервово сіпнув гордою шиєю, задзвенів збруєю, але не вирвався, не побіг.
Дівчина труснула головоюзмогла нарештізашелестіло по раменах вологе мідяне волосся.
Порушила правила, вже вкотре Цього разу мусить заплатити за все. Сама винна: невчасно опинилась занадто далеко від своїх чаклунських амулетів, обереги-намиста орачів їй носити не можна, а вишиті на сорочціне захист від такого мага, як Коріель.
Тепер, стоячи поруч з юним чародієм, ясно відчувала: до нього й на кидок стріли наближатися небезпечно. Він перевершував силою всіх чаклунів, з якими їй доводилося стикатися. Вельф отруїв-таки його кров, використав останній спадок Авілара на безталанного сина чудової Морельди.
Коріель тим часом підійшов до гурту своїх лакуз, підхопив з-за спини край накидки, мов крило, і накрив спину коня Огнеслави. Там, у сумці, лежали її сукня й талісмани-прикраси.
Перестрахувався про всяк випадок? спитала насмішкувато.
Повернувся і зміряв її холодними чорними очима:
Я думав, ти краще засвоїла уроки Морельди.
Які? Заскочити когось зненацька?
І не дозволити захопити себе.
Довгенько ж вам з Вельфом не вдавалося когось заскочити. Нарешті ти йому догодиш, уколошкавши мене, Огнеслава навмисне вдалася до брутальної степової говірки, яку терпіти не могли чаклуни, але на Коріеля це не справило ніякого враження.
Вельф тут ні до чого. Твоя присутність в Авіларі заважає мені. А життя тобі вкоротять інші, не я.
Хай тобі грець! розлютилася Огнеслава. Де ти бачив той Авілар?! Його вже сто років немає! Тисячу! Руїни вітер розвіяв і пісок розніс! Навіть сам світ утомився від вас і прокляв!
Оце прокляття й бісить тебе найбільше. Скаженієш, бо ніколи не зможеш обняти авіларця й лишитися живою.
І ти не можеш обняти степовичку або орачкуі не вмерти, вона вже не кричала, а шипіла.
Я, на відміну від тебе, цього й не прагну.
А чого ви можете прагнути? Маги й чародії! Останні жалюгідні тіні колишньої величі.
Чаклун наблизився до неї, подивився в жовті від гніву очіочі дикої рисі.
Ти також тінь тієї величі. Не така вже й жалюгідна. Ти красиво помреш, Огнеславо. Горітимеш, як твоє розкішне волосся. Про таке довго згадуватимуть, обіцяю. Не менше ста років. А то й тисячу. Авілар матиме дуже довгі тіні. Дуже. А тепер ще трохи поверещи, бо перед степовиками доведеться мовчати, і звернувся до прислужників:Посадіть її на коня й укрийте голову так, щоб і порошинка не неї впала.
У залишки розбурханого Стратомирового стану Огнеславу доставили незапорошену й чисту, величну й мовчазну.
Коріель за дві хвилини підмовив кількох дужих чоловіків розправитися з рудою відьмою, яка подарувала розбишакам Гайнелія незаслужену перемогу, задля власного порятунку.
Степовики хутко назбирали купу хмизу, по пояс людині, обклали ним високий кілок, призначений для будування намету. Поставили на сушняк звязану Огнеславу, привязали шорсткою волосяною мотузкоюі підпалили.