Кінь Перуна - Говда Олег Иосифович

Олег ГовдаКінь Перуна

ІРОЗДІЛРуські Карпати. Літо року 6679-го

Безшелесною тінню ангела смерті завис над полони-ною, виглядаючи здобич, величезний беркут. І хоч сонце, ще нестерпно палюче на рівнині, вже тільки ледь освітлювало верхівки гір, гострі очі орла чітко розрізняли кожне стебельце у високих травах. Однак не метушливі миші чи буркотливі їжаки вабили могутнього птаха. Він чигав на справжню здобич. Таку, що могла б наситити його шлунок мясом, а зірбарвами гарячої крові. В передчутті цієї миті зіниці беркута зблискували хижим вогнем, а горделивий клекіт так і рвався із грудей. Але надія, що здобич поруч, змушувала дотримуватися тиші. Помітивши якусь лише йому зрозумілу прикмету, птах змахнув дужими крильми і завис над віковими соснами, що з північного схилу підіймалися до самого краю полонини.

У ту ж хвилю, сторожко принюхуючись, з малиннику, що відділяв ліс від квітучого плаю, вийшла молода сарна. Вона неспокійно пряла вухами. А делікатна голівка, увінчана короткими загнутими ріжками, весь час поверталася навсібіч, уважно оглядаючи полонину. Оскільки тут лише колихалися соковиті трави, а вітерець, що дмухав їй у мордочку, теж не чаїв у собі небезпечних запахів, то гірська красуня облишила обережність і одним зграбним стрибком вихопилася з чагарників. Услід за нею, дещо вайлувато, зате не менш життєрадісно, вистрибнуло кількамісячне дитинча.

Сарняткові було ще далеко до материної вправності, тож воно не розрахувало своїх сил. Стрибнуло надто далеко, тендітні передні ніжки не витримали ваги його тіла. Тому, жалібно мекнувши, сарнятко запороло носиком у трави і беркицьнуло через голову. Настрашене пригодою, притьма підхопилось і кинулося до матері, голосно скаржачись на увесь світ. Та мати лише тицьнула його ніжно мордочкою в забите місце, насмішкувато пирхнула і продовжила пастися. Така зневага образила малого, якому в цю мить видавалося, що нічого гіршого з ним й не могло трапитися, тож дитинча ще раз голосно мекнуло і задерло мордочку до неба, наче скеровувало до нього свою скаргу. Однак замість чистої, прозорої блакиті воно побачило над собою розчепірені криві кігті, величезні крила і страхітливий дзьоб.

Пекучий, нестерпний біль пронизав його здивовані очі, і все потонуло в непроглядній темряві смерті

Беркут напав так нечутно, так стрімко, що сарна, обернена хвостиком до малого, навіть нічого не збагнула. І лише почувши позад себе голосний шурхіт крил птаха, що злітає, зробила спершу відчайдушний стрибок, рятуючись од імовірної небезпеки, й аж тоді озирнулася. Але побачила тільки невиразну тінь, що віддалялася на сонце,воно саме закочувалося за вершину сусідньої гори. Сарна стривожено мекнула, метнулася туди, де шовкові трави все ще пахли її дитинчам, але, вловивши ніздрями запах свіжої крові, стрімголов зірвалася з місця й щезла у хащах. І лише тріск сухого хмизу виказував, куди мчала охоплена розпачем та жахом осиротіла мати.

Люди завше мріяли про крила. Особливо в горах. Тамде очам близько, а ніженькамой як далеко. Здавалося б, он вона, сусідня вершина. Добре розмахнутися, то й камінь докинув би. Насправді жпоки доберешся хащами та буреломом, оминаючи урвища та неприступні скелі, не одна кварта поту спливе з чола та плечей. А то й вернешсяутративши надію видряпатися. Бо нема дороги людині туди, де лиш пернатих царство. От і заздрять А чого, питається? Чи ж то вже так треба всюди пхатися? Хіба мало людям роботи у долині? Сказано ж: кожномуйого! Може, так і замислено богами, щоб не тинялися де не слід? Щоб не пхали цікавого носа у плин буття.

Але Захар Беркут ніколи не хотів погодитися з тим. Розумом знав, що ні в нього, ні в будь-кого іншого з їхньої великої родини, ба навіть з цілої громади, ніколи не виростуть крила, що людині суджено лише по землі ходити, та душа його рвалася ввись. Як і в його славетного пращура, з якого увесь рід пішов Той теж понад усе мріяв у небо злетіти.

Густий сосновий ліс високо здіймався обабіч ледь помітної, утоптаної звіриною стежки. Далеко від найближчої людської оселі, високо в горах, дерева були особливо дикі та непривітні. Притерпівшись сяк-так до оленів та ведмедів, чи тамкабанів і вовків, ці суворі велети, здавалося, сердились на парубка. Бо так і норовили кинути йому на голову велику шишку або ж сипонути за комір сорочки добру пригорщу сухої глиці.

На що вже звиклий до мандрівок у горах був Захар, та й він притомився. Третій день у дорозі. Якщо продирання крізь непролазні хащі та повзання по недоступних кручах можна назвати дорогою.

Але парубок був упертий і не з боязливих. Передсмертне хрипіння батька все ще лунало в його вухах, і жодна сила в світі не примусила б Захара відмовитися від того, що намислив. Нехай би до скиту, де спасався старець Актиній, відомий на всю Червону Русь умінням лікувати людей та тварин, треба було б іти вдвічі важчою та небезпечнішою дорогою, то все одно парубок не завернув би назад. Більше він не стоятиме в узголівї вмирущого безпорадний, наче бахур Певно, і мати збагнула це одразу, бо й словом не заперечила, коли Захар сповістив їй своє рішення: вдатися в науку до столітнього Актинія. Мо, допомогла слава про вміння старця, що докотилася й до їх громади. А може, побачивши сухі синові очі, відчула серцем його душевний стан? Хто зна Але вона мовчки благословила Захара і лише згодом попрохала зачекати сороковин.

Сумний краєвидсумні й думки

Парубок рішуче стріпнув головою, наміряючись до сутінків пройти ще хоч милю, аж несподівано побачив просто перед собою старий і замшілий, але з виду ще міцний пень. Хто примудрився саме тут зрізати вікового бука? Куди подівся велетенський стовбур? Залишалося вгадувати. Та хоч як мудруй, а пень стримів із землі посеред стежини лише за кілька кроків попереду. Наче саме на Захара й чекав. І такий зручний та затишний, що парубок одразу відчув, як притомився.

 Ох!зітхнув голосно.Треба перепочити Ноги аж гудуть. А заодно й повечеряю.

Усівся на пеньку, а коли примірився розвязати торбинку з припасами, що мати зібрала, дивитьсяперед ним стоїть дідок. Сам сухенький, зморщений, а бородище аж до колін. Здивувався Захар, та виду не подає.

 Доброго здоровя!привітався, а сам думає: «От пощастило, що я сьогодні ще нічого не їв, адже голодного лукавий не може збити зі шляху».

А той, ні здрастуйте, ні прощавайте,хап за торбину. Чисто грабіжник. Та як зойкне Назад відскочив і на пальці дме.

 Хитрий,буркнув.

А Захар мало не розреготався. Виходить, що таки не даремно обстругав липову гілочку та й у торбинку вклав.

 Хитрий,ще раз воркнув лісовик.І віхті, либонь, у постолах обернув?поцікавився.

 Мати веліли,погодився Захар.

 Розумні стали,похитав невдоволено кошлатою головою.Не те, що колись Ех,махнув рукою.Було, закричиш, зарегочеш Нявкнеш! І чоловік уже аж сивий зі страху А тепер? Сидить переді мною пуцьвірінок і мало що в очі не плює Та постривай!гукнув сердито.Ти ще не все бачив! Розтопчу!!!

І вмить дідок став набухати, рости. Ось він уже одного зросту з парубком. Осьще більший. І Захар, щоб дивитися йому в обличчя, мусить задирати голову. Минуло ще трохи часу, а, як парубок, завеликі були уже лише величезні чоботи і кінець зеленої бороди.

 Ну, як?задудніло десь на горі, понад лісом.Страшно?!

 Еге,мусив визнати Захар, що й справді трохи розгубився.

 Що ти там пищиш?! Голосніше відповідай!

 Страшно!

 Ото ж бо!прогув задоволено лісовик, і чоботи почали зменшуватися. А ще за якийсь час поруч знову стояв маленький кумедний дідусь.

 Людям такого ніколи не втнути,промовив пихато.

 Правда,погодився Захар,чудеса нам рідко вдаються.

 Рі-і-дко,пирхнув лісовик.Що ти там мелеш? Які такі чудеса ви можете робити? Х-хе Похвалися Мо, посміємося разом? А я за те тобі стежку не плутатиму. Одразу на скит виведу. Згода?

Те, що нечисть знає, куди він зібрався, здивувало парубка, але він і на цей раз виду не подав.

 Добре,відказав і вийняв з кишені кілька пшеничних зерен.Знаєш, що це?показав лісовикові.

Дідок пригледівся, на зуб спробував, пожував трохи.Теж мені загадка. Насіння Але в моєму лісі таке не росте. Хіба польовика запитати? Або спробувати проростити? Га?він запитально глянув на парубка.Чи сам скажеш?

 І скажу, і покажу,посміхнувся хитро той. Пошукав трохи в торбі та й витягнув із неї румяну паляницю.Ось дивися, дідусю, що з такої зернини виростає. І можу закластися, що ти такої не вичаруєш.

Лісовик узяв до рук паляницю, покрутив навколо, понюхав. Тоді відкусив невеличкий шматок і заходився жувати. Незчувся, як і проковтнув. Відкусив ще Та й зїв усю.

 Смачно,визнав.І як називається цей плід?

 Паляницею.

 Гмлісовик поскубав себе за вуса.І ти кажеш, що у мене така не виросте?

 Думаю, що ні. Тут твоїх чарів замало буде. Тут наше, людське, вміння потрібне.

 Гм То спробуймо,потер долоні дідок.Я, звісно, не польовик, але теж дещо вмію Давай насінину.

 Ой, дідусю,стривожився парубок, уже й не радий зі свого жарту.Це ж чотири місяці доведеться на урожай чекати. А я не можу стільки Мені до старця Актинія треба. Йому й так уже більше ста літ

 Ет,відмахнувся лісовик,велика втіха півроку з тобою на пеньку сидіти і на паляницю чекати. Не бійся, у мене вмить виросте. Давай насінину, кажу!вигукнув нетерпляче.

Нічого робити. Кленучи подумки свій надто довгий язик, парубок став порпатися у кишені свитки. На щастя, знайшов у шві ще одне зернятко.

Дідусь хутко випорпав пальцем ямку, поклав туди насінину, потім видобув десь з-за пазухи невеличку сулійку і капнув з неї туди ж кілька крапель. І Захар аж рота роззявив. Просто на його очах з насінини проклюнувся пагін і став рости, рости

Парубок тільки очима кліпав.

Часу минуло стільки, що вправний їдець навіть макітру вареників не спорожнив би, а перед ним уже гнулися до землі десять повновидих колосків. Захарові зроду не доводилося таких великих бачити. Не менш як по півсотні зернин у кожному. Та й зернятка одне в одне.

 Оце так,вихопилося в нього мимоволі.Це ж якби так все наше поле скропити, скільки б хліба вродило? Певно, усій громаді довіку старчило б Чим це ви, дідусю, його полили?

 Та живою водою ж, чим іще,відмахнувся лісовик.Не перешкоджай. Зараз і паляниці попруть.

 Боюся, що ні,похитав головою Захар.Тут і жива вода не допоможе.

 Не може бути,стрепенувся лісовик та й шасть рукою за пазуху. Вихопив сулійку і ще раз скропив колоски. Тільки вже щедріше.

У ту ж мить зерно осипалося на землю, випустило пагінці і ну знову рости. Не минуло й хвилини, як довкола пенька вже колосилася ціла галявинка пшениці. А паляниця так і не зявилася.

 Що таке? Чому?бурмотів розгублено лісовик, порпаючись у пазусі.Може, ще покропити?

 Годі, дідусю,стримав його парубок.Пшениця вам вдалася на славу. Я й не знав, що така буває Та даліскільки її не кропитипшеницею й залишиться. І паляницею не стане.

 То зроби ти її,сіпнув лісовик парубка за рукав.Покажи своє вміння. Може, і справді ваші чари сильніші?

 І моєї сили замало Я, звісно, міг би колосся зібрати, обмолотити. Навіть розмолов би якось. Але до муки ще треба яйця, молоко Та й спекти ніде. Окрім того, до чоловічих рук, щоб хліб гарний вдався, ще жіночі доконче І робиться усе не так швидко, як оповідається. Аби зі свіжообмолоченої пшениці паляниць напектидвом робітникам треба день згаяти. Звісно, якщо зерно в торбі, а опара на печі.

Дідок слухав і за кожним словом усе з більшою повагою поглядав на парубкову торбу. А коли Захар замовк, проказав непевно:

 А у тебе знайдеться ще?

 Хто ж у дорогу з одною паляницею пускається? Звісно є

 Даси кусень?уже зовсім лагідно промовив лісовик і запопадливо приступив ближче.Смачна

 Дам, чого ж не дати

Він витяг одну з трьох, що ще залишилися, паляниць. Розламав її навпіл. Та й простягнув більший шмат лісовикові.

 І я з вами підкріплюся Думаю, до паляниці й шматок вудженого мяса знайдеться. Та й цибулину мати клали От лишень з водою сутужно, я нещодавно усю допив, а на джерельце ще не натрапив.

 Не турбуйся,аж засяяв лісовик, радий, що і його вміння на щось придасться.Діставай з торби наїдки, а напої мої будуть. Оно дивися,він вказав пальцем позад парубка. І хоч ще хвилю тому Захар міг би заприсягтися, що за плечима в нього росте стара порепана сосна, тепер там височіла розлога береза. А між вузлуватим корінням у неї примостилася гарненька діжечка, майже повна запашного соку. Він дзвінко скапував туди з дірочки в білому стовбурі. Ще й берестяний ківш висів неподалік, на обламаній гілці.

Дивина та й годі. Але парубок уже трохи звикся, памятав, з ким до трапези сідає. На те й лісовик, аби кожне дерево йому корилося.

Не чинячись, зачерпнув з діжки повен ківшик, випив з насолодою, ще й крякнув од задоволення. Тоді зачерпнув удруге і перед дідусем поставив. Лісовик промовчав, та видно було, що до душі (якщо можна так про нечисть) йому ґречність парубка.

Поїли. Лісовик ще й крихти згорнув на долоню і до рота всипав. Потім погладив себе по черевці та й каже:

 Ну, загадуй бажання Та хутчіш, бо мене на сон хилить.

 Овва,здивувався Захар.Яке ще бажання, дідусю?

 Твоє,засміявся лісовик.Найзаповітніше! Треба ж за гостину віддячити

 От іще,відмахнувся Захар.Хіба ж я задля подяки пригощав?

 Знаю, знаю, що ні,заспокоїв його дідок.Тут інше Ти віхті в постолах обернув?

 Так мати

 Обернув,провадив далі дідок, невідомо нащо намотуючи собі на руку бороду.Прутик липовий зі шкіри обдер і в торбу поклав. А паляницею зі мною поділився. Чому?

 Хіба ж можна інакше?здивувався парубок.Хіба ж сита людина руку простягатиме. Змалку так вчать.

 Тільки я не лю-ди-на!аж розсердився лісовик і тупнув ногою!Янечисть! Як ви кажете Тому й запитую тепер: чому?

 Та що «чому»?аж розгубився Захар.Не збагну я твоїх питань, дідусю. Ось, краще, ще соку напюся, бо аж у роті пересохлоІ потягнувся ковшем до діжки. А та, разі зникла. Береза стоїть, сік капає, а діжечка щезла. Та й краплини соку у півметрі від землі теж пропадають

 Потім напєшся,бурчить дідок за плечима.Питаю: чому від лісової нечисті, себто від мене, охороняєшся ретельно і вміло, а їжею ділишся?

 Та кажу ж,знову почав своєї парубок.Мати перед дорогою наказали

 Дати лісовикові при зустрічі паляницю?здивувався щиро дідок, аж бородою зеленою затрусив.

 Ні,мусив визнати його слушність Захар.Про хліб мати нічого не казали. Але я думав

 Нарешті,полегшено зітхнув лісовик.От ми й дійшли суті. За те, що матір слухавманівцями не блукатимеш. А за те, що лісовиком не погордував, з нечистю за трапезу сів, власного добра не пошкодувавбажання твоє сповню. Кажи: чого найдужче хочеш?

 Літати!одразу, без умислу палко відказав хлопець.Бодай раз орлом у небо злетіти!

 Тьху!сплюнув лісовик.Зі слиньком поведешсядурниць наслухаєшся Інший би грошей просив, каміння самоцвітного. А цей тьху! Вважай, що я не чув нічого і проси вдруге. Але на цей раз краще подумай! Третьої можливості не подарую навіть такому телепневі.

 Ну,посумнішав Захар,коли не можна літати, то хотів би я вміти людей од хвороб різних вирятовуватипротягнув непевно.

 От тобі й маєш!аж сплеснув спересердя в долоні дідок.Ти йомустрижене, він тобіголене! Вже й надоумлював, а він далі своєї править. Чи ти й справді дурненький? Чому грошей не хочеш? Я ж багато можу дати. Глянь-но

Парубок повернувся в той бік, куди показував лісовик, і земля наче розступилася перед його поглядом. І побачив у сухій ямі два величезні шкіряні лантухи, повні золотих монет і самоцвітів.

 Хіба лікувати людейаж така дурість?одвернувся від багатства байдуже.Смерті дорогу заступатитут уміння потрібне За тим і йду до Актинія. Батькові моєму ще й пятдесяти не було, а якби я вмівпарубок зітхнув.Та й що з тими грішми робитиму?додав трохи згодом.Одежа на мені справна. Голодним у громаді ніхто не буває, аби лиш не лінувався, бо такого геть проженуть. А з багатствомодна морока. Рано чи пізно довідається про скарб князь чи хто з бояр, от тоді й посопеш, як з дружиною прискаче Ні, без грошей краще. Спокійнішемовив поважно і серйозно.