Ми обоє машинально подивилися тудиз металевої роздільної стрічки було акуратно вирізано шмат, і на снігу, що лежав обабіч стрічки, чітко виднілася колія.
Почекай, командире, почав Сергій, але з очей чоловіка з автоматом я вже зрозуміла, що все марно, що немає сенсу називати його командиром, пропонувати йому гроші, що він зараз покличе своїх і нам доведеться сідати в автівку, розвертатися в колії, прокладеній такими ж, як ми, хто намагався пробратися в закрите місто та вивезти звідти когось, кого вони люблять, за кого бояться.
Я змусила Сергія посунутися та зробила ще чотири кроки вперед, стала майже впритул до чоловіка з автоматом і тоді нарешті побачила, що він геть молодий, може років зо двадцять. Я постаралася поглянути йому просто в очі він намагався відвести їх, і сказала:
Послухай.
Я сказала «послухай», хоча нікому ніколи не «тикаю», це важливо для мене«ви» задає дистанцію, ось я, доросла, освічена, благополучна, а ось цехлопчик із темними віспинками на щоках у тих місцях, які не приховує біла маска, але тоді я знала точно, що мушу говорити саме так.
Послухай, кажу я, розумієш, там моя мама, мама у мене там, вона сама, вона здорова, у тебе є мама, ти її любиш, ну пусти нас, будь ласка, ніхто не помітить, ну, хочеш, я сама проїду, а він мене тут почекає, у мене дитина вдома, я точно повернуся, обіцяю тобі, я поїду сама й повернуся за годину, пусти мене.
У його очах зявилася непевність, я помітила її та приготувалася сказати щось іще, але тут за його спиною зявився ще один, у такій само масці й із таким само автоматом на плечі:
Семьонов, що в тебе тут?
І я, намагаючись дивитися в очі то одному, то іншому, поки вони не глянули один на одного, заговорила швидко, щоб не дати їм змоги отямитися:
Хлопці, пропустіть мене, будь ласка, мені треба маму забрати, мама там залишилася, мій чоловік із вами тут почекає, я за годину повернуся, можете навіть у своє авто його не садити. Сергію, ти тепло вдягнений, еге ж? Ти погуляєш тут годину? Я швидко.
І той, який був старшим, раптом вийшов наперед, відтіснивши молоденького Семьонова з недопаленою цигаркою в руці, і сказав голосно, майже крикнув:
Не прийнято, сказано вам. Ніби це я придумав. Розвертайтеся швидко, у мене наказ, ідіть в автівку.
Він махнув автоматом, і в його жесті знову не було жодної погрози, але я не встигла сказати нічого більше, тому що молоденький Семьонов, із жалем викинувши собі під ноги недопалок, мовив майже жалісно:
Навколо Кільцевої натягнули колючку, там ще один кордон, навіть якби ми вас пустили, там не проїдете.
Ходімо, мала, ходімо, нас не пропустять, нічого не вийде, сказав Сергій, узяв мене за руку й майже силоміць повів до автівки. Спасибі, мужики, я зрозумів, казав він і тягнув мене за собою.
Я знала, що сперечатися марно, та все ще думала, що б такого їм сказати, щоб вони мене пропустили, і нічогонічого не спало мені на думку, і коли ми сіли в автівку, Сергій знову чомусь відкрив і закрив бардачок і, перш ніж рушити, сказав мені:
Це вже не міліція і не ДПС. Ти подивися на форму, Анько, це регулярні війська.
І поки він розвертав автівку, поки під колесами хрускотіла сніжна колія, я взяла до рук телефон і набрала мамин номерперший на літеру «М», «мама», вона взяла слухавку після першого ж гудка й закричала:
Алло, Аню, алло, що у вас там коїться?
А я сказаламайже спокійно:
Матусю, нічого не вдалося, треба почекати, мамо, ми щось придумаємо.
Якийсь час вона не говорила нічого, чутно було тільки її диханнятак чітко, немов вона сиділа поруч зі мною, у автівці. Потім вона сказала:
Ну звісно, маленька.
Я зателефоную тобі пізніше, увечері, гаразд?
Я скинула виклик і заходилася шукати в кишенях, мені довелося підвестись із сидіння, ми вже їхали у зворотному напрямку, незабаром мала закінчитися освітлена частина дорогия вже бачила попереду кордон жовтого світла й мерехтливі вогники котеджних селищ, удома на нас чекав Мишко.
Уявляєш, я забула вдома сигарети, сказала я Сергієві й заплакала.
Рівно за тиждень, у вівторок, сімнадцятого листопада, мама померла.
* * *
Цей сон снився мені все життяіноді раз на рік, іноді рідше, але щоразу, коли я вже починала його забувати, він неодмінно приходив знову: мені треба дістатися кудись, зовсім недалеко, там на мене чекає мама, і я рухаюся вперед, але дуже повільно, мені зустрічаються якісь непотрібні, зайві люди, і я грузну в розмовах із ними, як у павутинні, і коли нарешті майже досягаю мети, то раптом розумію, що запізнилася, що мами там більше немає, що її ніде немає і я ніколи вже її не побачу. Я прокидалася від власного крику, із мокрим від сліз обличчям, лякаючи чоловіка, який лежав поруч, і навіть якщо той чоловік обіймав мене й намагався втішити, я відбивалася й відштовхувала його руки, приголомшена власною непохитною самотністю.
Девятнадцятого листопада наш телефон замовк назавжди; разом із ним вимкнувся й інтернет. Виявив це Мишкоєдиний, хто намагався бодай удавати, що життя триває як зазвичай; виринаючи з напівсонної коми, у якій мене топили пігулкиСергій змушував мене пити їх щоразу, коли я починала плакати й не могла зупинитися, я йшла перевірити, де вонидві людини, які в мене залишилися. Іноді вони сиділи поруч, схиливши голови над компютером, і гортали стрічку новин, а іноді Сергій пропадав у дворі мені здається, він рубав там дрова, хоча годі було уявити більш безглузде заняття, а МишкоМишко все ще сидів перед компютером, крутив ролики на «Ютубі» або грав в онлайнові ігри, і я, дивлячись на це, знову кричала та плакала; тут-таки відчинялися вхідні двері, впускаючи в дім струмінь холодного повітря, зявлявся Сергій, вів мене в спальню та змушував випити ще одну пігулку. Коли зник звязок, я прокинулася від того, що Сергій трусив мене за плече:
Годі спати, мала, ти нам потрібна. Телефон здох, інтернет теж, у нас залишилися новини тільки з тарілки, і нашої з Мишком англійської замало.
Спустившись у вітальню, я виявила на дивані біля телевізора Мишкана колінах у нього лежав оксфордський словник, а обличчя було зосереджене й нещасне, як на іспиті. Навколо нього сиділи дорослі: красуня Марина з триповерхового камяного палацу з моторошними вежами через вулицю від нас та її товстий чоловік Льоня, недільний партнер Сергія по піраміді. На підлозі біля дивана сиділа їхня маленька дочкаперед нею стояла ваза з черепашками, які ми привезли з весільної подорожі; судячи з роздутої щоки, одна з черепашок уже була в неї в роті, і тонка блискуча нитка слини тягнулася від підборіддя до решти крихких скарбів. Сергій вів мене попідруч сходами донизунапевно, два дні пігулок і сліз не минули дарма, тому що Марина, піднявши на мене очі (попри ранню годину, макіяж у неї був бездоганнимє жінки, які мають вигляд досконалих янголів у будь-який час доби), швидко піднесла руку до рота й навіть спробувала підхопитися з дивана:
Аню, у тебе кепський вигляд, ти не хвора?
Ми здорові, квапливо запевнив Сергій, і я відразу ж розсердилася на нього за цей поспіх, ніби це ми сиділи в Марининій вітальні, дозволивши нашій дитині обсмоктувати чужі сентиментальні спогади. Друзі, у нас тут сталося
Перш ніж він зміг продовжити фразучомусь мені було дуже важливо завадити йому закінчити, я підійшла до дівчинки і, розтиснувши мокрі від слини чіпкі пальчики, висмикнула вазу й поставила її вище, на камінну полицю:
Марино, вийми в неї з рота черепашку, вона вдавиться, це все-таки не цукерка.
Упізнаю свою дівчинку, сказав Сергій стиха, з полегшенням, наші погляди перетнулися, і я не змогла не усміхнутися йому.
Я не терпіла їх обохі Марину, і її недолугого галасливого Льоню, під завязку набитого грішми й дурнуватими анекдотами; у підвалі у Льоні стояв більярдний стіл, і Сергій час від часу у вихідні вирушав туди погратиперші пів року нашого життя в селищі я намагалася скласти йому компанію, але швидко зрозуміла, що не можу навіть удавати, що мені весело з ними. «Краще взагалі ніякого світського життя, ніж ця моторошна пародія», казала я Сергієві, а він відповідав: «Знаєш, мала, не можна бути такою вередливою, якщо живеш у селі, із сусідами треба спілкуватися». І ось тепер ці двоє сиділи в моїй вітальні на моєму дивані, а мій син із відчаєм на обличчі намагався перекласти їм новини CNN.
Поки Марина діставала останню черепашку з-за щоки своєї дочки, Льоня по-хазяйськи поплескав по дивану поруч із собою і сказав:
Сідай, Анько, і перекладай. Телефони здохли, наші брешуть, схоже, безбожно. Я хочу знати, що коїться у світі.
Я опустилася на краєчок журнального столамені страшенно не хотілося сідати поруч із ними, обернулася до телевізора й тут-таки припинила чути Маринине безпорадне воркування: «Дашо, виплюнь, виплюнь негайно», і Льонині гучні сміхи: «Няню відрізало карантином, довелося Маринці згадувати про материнські інстинкти, та поки що не дуже вдається, Сергію, як бачиш». Я підняла руку, і вони замовкли разом, я слухала й читала рядок-бігунець унизу екрана. Минуло десять хвилин, пятнадцять. Запала цілковита тиша, а потім я обернулася до них. Марина тепер сиділа на підлозі в застиглій позі, затиснувши в руці мокру черепашку, видобуту з Дашиного рота, а Льоня тримав на руках дівчинку, затискаючи їй рота рукою, і очі в нього були дуже серйозні, такого дорослого виразу я жодного разу в нього не бачила; поруч із Льонею завмер Мишко, худе обличчя з довгим носом, куточки губ опущені, брови підняті, як у карнавального Пєро, словник скотився з колін на підлогумабуть, знань англійської все-таки вистачило йому, аби зрозуміти головне.
Я не переводила погляду на Сергія, який стояв позаду дивана, лише мовила:
Вони кажуть, що скрізь те саме. У Японії сімсот тисяч хворих, китайці не дали статистики, австралійці й англійці закрили кордони, тільки це їм не допомоглосхоже, вони теж спізнилися; літаки не літають ніде. Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаґо, Гюстон, усі великі міста в Штатах на карантині, і вся Європа в такій само дупі це якщо коротко. Кажуть, що створили міжнародний фонд і працюють над вакциною. Ще кажуть, що раніше ніж за два місяці вакцини не буде.
А про нас що?
Льоня прибрав руку від рота дівчинки, і та одразу почала смоктати палець; вони обоє дивилися на мене, і я вперше помітила, які вони схожі, бідолашна дівчинка, у ній не було нічого від тендітної породистої Марини, лише Льонині близько посаджені очі й товсті борошнисті щоки, з яких стирчала трикутна горошина підборіддя.
Та що їм ми. Про нас поки що сказали мало. Теж усе погано, і те саме всюдина Далекому Сході особливо, китайського кордону не закриєш, вони кажуть, що там третина населення інфікована; Пітер закрили, Нижній закрили.
А Ростов? Про Ростов вони що кажуть?
Льонь, не говорять вони про Ростов, вони про Париж кажуть, про Лондон. Це було навіть приємно, чотири пари переляканих очей, прикутих до мого обличчя; вони чекали кожного мого слова, ніби від цього залежало щось дуже важливе.
У мене мама в Ростові, сказав Льоня тихо. Я тиждень туди дотелефонуватися не можу нікому, а тепер телефон геть здох. Сергію, що це з нею? Аню, ти чого?
Поки Сергій підштовхував до виходу Льоню з дівчинкою на руках і Марину, яка все озиралася («Сергію, та що я такого сказав? Що у вас сталося? Може, вам допомога потрібна?»), я намагалася вдихнутигорло стиснулося, не кажи їм, не кажи, і спіймала Мишків погляд; він дивився на мене, закусивши губу, і обличчя в нього було відчайдушне, безпорадне, я простягнула до нього руку, а він стрибнув до мене з дивана (столик по-зрадницьки затріщав під його вагою), учепився мені в плече та прошепотів кудись у ключицю:
Мамо, що ж тепер буде?
А я сказала:
Ну, спершу ми, звісно, зламаємо до біса журнальний столик.
Він відразу ж засміявся, як завжди робив, коли був іще маленьким, його завжди було дуже просто розсмішити, попри будь-які прикрощі, це був найпростіший спосіб заспокоїти його, коли він плакав. До вітальні зайшов Сергій:
Що смішного?
Я подивилася на нього поверх Мишкової голови та сказала:
Гадаю, що далі буде тільки гірше. Що робитимемо?
Решту дня ми всі я, Сергій і навіть Мишко, який облишив свої ігри, провели у вітальні біля ввімкненого телевізора, немов цінність цього останнього каналу звязку із зовнішнім світом, який у нас залишився, лише щойно стала для нас очевидною, і ми поспішали ввібрати якомога більше інформації, перш ніж ця ниточка урветься. Мишко, щоправда, сказав:
Супутникові точно нічого не буде, мам, що б вони там не вимикали, він літає собі й літає, але сидів із нами доти, доки нарешті не заснув, примостивши скуйовджену голову на підлокітник дивана.
Ближче до вечора Сергій вимкнув світло, розпалив вогонь у каміні, приніс із кухні пляшку віскі та дві склянки. Ми сиділи на підлозі перед диваном із заснулим Мишком, якого я вкрила пледом, і сьорбали віскі; тепле помаранчеве мерехкотіння вогню в каміні змішувалося з блакитним світінням екрана, телевізор тихенько бубонів і показував переважно ті ж кадри, які ми бачили вранці, диктори на тлі географічних мап із червоними позначками, спорожнілі вулиці різних міст, автівки «швидкої допомоги», військові, розподіл ліків і продовольства (обличчя людей, які стояли в чергах, відрізнялися лише кольором масок), закрита Нью-Йоркська фондова біржа. Я вже нічого не перекладала, ми сиділи мовчки та просто дивилися на екран, і на якусь мить мені раптом здалося, що це звичайний вечір, яких уже було багато в нашому житті, і ми просто переглядаємо нуднуватий фільм про кінець світу, у якому трохи затягнулася завязка сюжету. Я поклала голову Сергія на плече, він обернувся до мене, погладив по щоці та сказав мені на вухо, щоб не розбудити Мишка:
Маєш рацію, мала, усе це просто так не закінчиться.
Звук, який розбудив мене, припинився тієї миті, коли я розплющила очі; у кімнаті було темновогонь у каміні згас, а останні червонуваті вуглинки вже не давали світла, позаду сопів Мишко, поруч зі мноюсидячи, відкинувши голову назад, спав Сергій. Спина мені затекла від тривалого сидіння на підлозі, але я не ворушилася, намагаючись пригадати, що саме змусило мене прокинутися, кілька нескінченно довгих секунд я сиділа в цілковитій тиші, напружено прислухаючись, і щойно майже повірила в те, що цей дивний звук просто наснився мені, він пролунав знову, просто за моєю спиноювимогливий, гучний стукіт у шибку. Я обернулася до Сергія та схопила його за плечеу напівтемряві побачила, що очі його розплющені; він притулив палець до вуст, потім, не зводячись на ноги, трохи нахилився праворуч і намацав вільною рукою чавунну кочергу, що висіла біля каміна, і вона стиха брязнула, коли він знімав її з гачка. Уперше за два роки, які ми мешкаємо в цьому світлому, легкому та прекрасному будинку, я серйозно пошкодувала про те, що замість похмурої цегляної фортеці із заґратованими віконцями-бійницями, як у більшості наших сусідів, ми вибрали повітряну деревяну конструкцію з прозорим фасадом із величезних, аж до даху, вікон; я зненацька відчула крихкість цього скляного захисту, немовби наша вітальня й увесь будинок позаду неї, з усіма його затишними дрібницями, улюбленими книжками, легкими деревяними сходами, із Мишком, який безтурботно спав на дивані, лише іграшковий ляльковий будиночок без передньої стіни, куди будь-якої миті ззовні може проникнути гігантська чужа рука й порушити звичний устрій, переворушити, розсипати, висмикнути будь-кого з нас.
Ми подивилися в бік вікнабіля балконних дверей, що вели на веранду, на тлі нічного неба виразно темніла людська постать.
Сергій спробував підвестися; я вчепилася в руку, в якій він стискав кочергу, і зашепотіла:
Почекай, не вставай, не треба.
І тут за склом почувся голос:
Ну чого ви там завмерли, захисники Брестської фортеці? Я чудово бачу вас крізь скло. Сергію, відчиняй!
Сергій із брязкотом упустив кочергу на підлогу й кинувся до балконних дверей; прокинувся Мишко, сів на дивані й тер очі, дикувато роззираючись; двері відчинилися, у вітальні запахло морозним повітрям і тютюном, а чоловік, який стояв за склом, зайшов досередини та промовив:
Увімкніть світло, партизани, хай вам грець.
Привіт, тату, сказав Сергій, намацуючи вимикача на стіні, і аж тепер я видихнула, звелася на ноги й підійшла ближче.
Під час нашого знайомства три роки томуа Сергій познайомив мене зі своїм батьком не відразу, а майже за пів року після того, як його колишня дружина нарешті послабила хватку, пристрасті після розлучення трохи вщухли й наше життя помалу почало входити в нормальну колію, Батько Сергія завоював моє серце просто з порога невеликої квартирки в Чертаново, яку ми із Сергієм винайняли, щоб жити разом. Він з апетитом оглянув мене з голови до ніг, міцно та якось зовсім не по-батьківськи обійняв і відразу велів називати його «татом Борею», хоча я так жодного разу й не змусила себе вимовити цеспершу взагалі уникаючи безпосередніх звертань, а потім, ще за рік або близько того, зупинившись на нейтральному «тато», на «ти» я з ним так і не перейшла. Мені від початку було дуже легко з нимлегше, ніж у компанії друзів Сергія (які звикли бачити його з геть іншою жінкою) з їхніми підкресленими, ввічливими паузами, які вони робили щоразу, коли я говорила щось, так, немов їм потрібен був час, щоб згадати, хто я така. Я постійно ловила себе на спробах сподобатися їммайже за будь-яку ціну, це була якась дитяча, дурна конкуренція з жінкою, перед якою я почувалася винуватою, за що себе й ненавиділа. Тато Боря гостював у нас нечастоу них із Сергієм сталася якась складна історія в минулому, імовірно, ще в дитинстві Сергія, про яку вони ніколи не розповідали; мені завжди здавалося, що Сергій одночасно пишається батьком і соромиться його, вони рідко телефонували один одному, а бачилися ще рідшейого навіть не було на нашому весіллі. Я підозрювала, що це через брак пристойного костюмадоволі давно він, несподівано для всіх, облишив карєру університетського викладача, здав свою невелику московську квартирку й виїхав у село десь під Рязанню, де відтоді й мешкав майже безвилазно в старому одноповерховому будинку з пічкою та з туалетом на вулиці, потихеньку браконьєрив і, за словами Сергія, глибоко пиячив із місцевими мужиками, поміж яких завоював собі незаперечний авторитет.