Він стояв посеред освітленої тепер вітальні, мружачись від раптового світла, на ньому була стара мисливська куртка Сергія, а на ногах чомусь зворушливі сірі валянки без калош, навколо яких на теплій підлозі вже починала утворюватися калюжка. Сергій смикнувся було йому назустріч, але вони якось ніяково застигли за крок один від одного й так і не обійнялися, а замість цього обернулися до менеі тоді я стала між ними й обійняла їх обох; крізь густі затишні запахи диму й тютюну раптом виразно війнуло спиртом, і я подумки здивувалася тому, як він примудрився доїхати до нас, але потім мені спало на думку, що навряд чи на дорогах зараз цим хтось переймається. Я притулилася щокою до витертого коміра його мисливської куртки й мовила:
Як добре, що ви тут. Їсти хочете?
За чверть години на плиті шкварчала яєчня, і ми всі включно з Мишком, який відчайдушно витріщався, намагаючись не заснути, сиділи навколо кухонного столу; годинник показував пів на четверту ранку, і вся кухня вже пропахла жахливими батьковими цигаркамивін визнавав лише «Яву» і зневажливо відмовився від «Кента», запропонованого Сергієм. Поки готувалася їжа, вони із Сергієм устигли випити «по одній», а коли я поставила перед ними тарілки, від яких ішла пара, і Сергій приготувався налити ще, тато Боря несподівано накрив чарку своєю великою долонею з пожовклими прокуреними пальцями та сказав:
Та ні, годі світського життя, мабуть. Я приїхав вам сказати, діти, що ви ідіоти. Якого біса ви сидите в цьому своєму скляному будинку з цією своєю яєчнею та робите вигляд, що все гаразд? У вас навіть хвіртка не замикається. Звісно, ваша кумедна хвіртка, декоративний парканчик і взагалі вся ця пародія на безпеку навіть дитину не зупинить, та я все ж очікував від вас більшої кмітливості.
Тон у нього був жартівливий, але очі не усміхалися, я раптом помітила, що його велика рука, у якій він тримав чергову запалену цигарку, тремтить від утоми й попіл падає просто в тарілку з яєчнею, обличчя в нього сіре, а під очиматемні кола. У своєму светрі з розтягнутим коміром, що його колір уже неможливо було визначити (напевно, теж Серьожин), товстих штанях і валянках, які й не подумав зняти, видавався він посеред нашої світлої елегантної кухні величезним чужорідним птахом, а ми втрьох дійсно сиділи навколо нього, як перелякані діти, і ловили кожне його слово.
Я дуже сподівався, що вас тут уже не знайду, гадав, вам вистачило глузду допетрати, що коїться, і ви давно вже забили дошками свій ляльковий будиночок і втекли звідси, продовжив він, підхопивши виделкою майже половину яєчні й так і тримаючи її підвішеною. Але, зважаючи на ваш усім відомий бездумний ідіотизм, я вирішив-таки в цьому переконатися і, на жаль, мав рацію.
Ми мовчалине мали що відповісти. Тато з жалем подивився на яєчню, що тремтіла на виделці, поклав її назад на тарілку й відсунув убік; видно було, що він думає, як почати, і якась частина мене вже знала, що саме він зараз нам скаже; тож, аби відтягнути цю мить, я зібралася підвестися та прибрати зі столу, але тато Боря жестом зупинив мене й заговорив:
Почекай, Аню, це недовго. Місто закрили два тижні тому, він сидів тепер, склавши руки перед собою та опустивши голову, а з часу, коли зявилися перші хворі, минуло трохи більше двох місяців, якщо, звісно, нам не брешуть. Я не знаю, скільки людей мало померти, щоб вони закрили місто, але, судячи з того, що вони вже вимкнули нам телефони, усе відбувається швидше, ніж вони сподівалися. Він підняв голову й подивився на нас. Ну ж бо, діти, зробіть розумніші обличчя, невже ви ніколи не чули, що таке математична модель епідемії?
Я памятаю, тату, сказав раптом Сергій.
А що таке модель епідемії? запитав Мишко. Очі в нього були круглі.
Це дуже давня штука, Мишку, сказав тато Боря, але дивився на мене. Ми це прораховували ще в сімдесяті роки для Інституту Гамалії. Я, звісно, давно вже вийшов у тираж, але гадаю, що загальні принципи не змінилисяточні науки не пропєш, діти. Це як їздити на велосипеді. Якщо стисло, то все залежить від хворобияк саме вона передається, наскільки заразна, чи тривалий у неї інкубаційний період і який відсоток смертності. А ще дуже важливо, як саме влада з цією хворобою бореться. Ми прорахували тоді сімнадцять інфекційвід чуми до банального грипу, я не лікар, яматематик і про цей новий вірус знаю дуже мало. Не буду мучити вас диференціальними рівняннями, але, судячи зі швидкості, з якою все розвивається, карантин їм не надто допомігзамість того щоб одужувати, люди мруть, і мруть швидко. Може, вони не так цей вірус лікують, може, не мають чим його лікувати, а може, просто ще не винайшли способу. Хай там як, сумніваюся, що місто вже загинуло, проте загине, незабаром; і коли все це почнеться, на нашому місці я намагався б опинитися від нього якомога далі.
Що почнеться? запитала я.
Тут заговорив Сергій:
Вони прорвуться, Анько. Ті, хто в місті. Ті, хто не встиг захворіти, разом із тими, хто вже заразився, але ще не знає про це; а ще вони візьмуть із собою тих, хто насправді хворий, тому що не можна ж їх там залишити. Вони поїдуть повз нас хто куди, стукатимуть у твої двері та проситимуть води, або поїсти, або переночувати, і щойно ти погодишся бодай на щось із цього, то захворієш.
А якщо ти їм відмовиш, Аню, сказав тато Боря, вони можуть дуже образитися на тебе, тож уся ця історія не обіцяє нам нічого, крім халепи.
Скільки в нас часу, тату, як ти гадаєш? запитав Сергій.
Не дуже багато. Щонайбільше тиждень, і я дуже сподіваюся, що ми не запізнимось. Я, звісно, сварив вас, діти, а сам Ви ж лише дурні маленькі буржуї, а мені, старому бевзеві, треба було не горілку пити у своєму селі, а їхати до вас відразу, щойно вони оголосили цей свій карантин. Деякі потрібні речі я привіз із собоюале не всі, звісно, грошей у мене було небагато, і я поспішав, тому попереду в нас кілька метушливих днів. Сергію, піди-но відчини ворота, треба загнати мою автівку у двір. Боюся, що моя старенька нікуди вже не поїдеостанні кілометри я неабияк побоювався, що доведеться добиратися до вас пішки. І поки він підводився й видобував із кишень ключі, я дивилася на нього й думала про те, що цей недолугий «шумний» чоловік, про якого ми геть забули і якому жодного разу не зателефонували відтоді, як усе це сталося, щоб дізнатися, як він, залишив своє рязанське село, завантажив в автівку весь свій нехитрий скарб і ладний був облишити його посеред дороги, якщо здохне двадцятирічна «Нива», і йти по морозу, просто щоб переконатися в тому, що ми все ще тут, і змусити нас зробити те, що здавалося йому розумним. Видно було, що Сергій подумав про те саме, мені навіть здалося, що він скаже щось іще, але він просто взяв ключі від автівки й попрямував до виходу.
Коли двері за ним зачинилися, ми залишилися на кухні втрьох; тато Боря знову сів, подивився на мене без усмішки та сказав:
У тебе кепський вигляд, Аню. Мама?..
Я швидко похитала головою й відчула, як морщиться моє обличчя. Він одразу ж узяв мене за руку й поставив ще одне запитання:
Про Іру з Антоном чутно що-небудь?
І тоді я відчула, як сльози висихають у мене в очах, не встигнувши пролитися. Забула, геть забула і про Серьожину першу дружину, і про пятирічного Антона. Я притиснула руку до рота і з жахом похитала головою ще раз. Борис насупився й запитав:
Як ти гадаєш, він погодиться поїхати без них? І тут-таки сам собі відповів: Утім, нам для початку треба ще придумати, куди саме поїдемо.
Цієї ночі ми вже більше нічого не обговорювали. Коли Сергій зайшов до хати, згинаючись під вагою величезного брезентового рюкзака, тато схопився йому назустріч, кинувши на мене короткий попереджувальний погляд, і розмову було завершено. Наступні пів години вони, щоразу старанно тупаючи ногами на порозі, щоб струсити сніг із взуття, носили з «Ниви», що стояла тепер на паркінгу перед будинком, якісь мішки, сумки й каністри. Сергій запропонував було залишити більшість речей у автівці: «Вони ж не потрібні нам просто зараз, тату», але тато Боря був непохитний, і незабаром увесь його розмаїтий багаж було складено на зберігання в кабінеті, куди потім подався й він сам, відмовившись від запропонованого гостьового комплекту білизни.
Не треба мені стелити, Аню, я чудово влаштуюся на дивані, спати залишилося недовго. Замкніть двері й лягайте, уранці поговоримо, сказав він. Так і не знявши валянків, потупотів у кабінет, залишаючи мокрі сліди на підлозі, і щільно зачинив за собою двері.
Це прозвучало як команда. Спочатку, не сказавши нам ані слова, подався в ліжко Мишкоя чула, як нагорі грюкнули двері до його кімнати. Сергій замкнув дім і теж пішов нагору, а я пройшла по першому поверху, вимикаючи світло. Відколи ми переїхали сюди, цей тихий нічний обхід став одним із моїх улюблених ритуалівпісля відїзду гостей або після звичайного спокійного вечора втрьох дочекатися, коли Сергій й Мишко розійдуться по спальнях, а потім витрусити попільнички, прибрати посуд зі столу, поправити подушки на дивані, викурити в тиші останню цигарку й піднятися освітленими сходами на другий поверх, залишивши внизу затишну сонну темряву, трохи постояти біля Мишкових дверей і, нарешті, зайти до нашої прохолодної темної спальні, скинути одяг, ковзнути під ковдру до сонного Сергія та пригорнутися до його теплої спини.
* * *
Я прокинулася, розплющила очі й поглянула у вікно, намагаючись збагнути, котра година, але за сірою листопадовою напівтемрявою за вікном годі було здогадатися, ранок зараз чи друга половина дня. Місце в ліжку поруч зі мною було порожнє, і якийсь час я лежала нерухомо, прислухаючись, у будинку було тихо. Ніхто не розбудив мене, і я ще боролася зі спокусою заплющити очі й заснути знову, як часто робила останніми днями, але потім усе-таки змусила себе встати, накинути на плечі халат і спуститися донизу. Мені не здалосябудинок був порожнім. На кухні знову пахло батьковими цигарками, на столі серед залишків сніданку стояв ще теплий кавник; я налила собі кави й почала збирати зі столу тарілки. Цієї миті грюкнули вхідні двері й зайшов тато Боря.
Здохла автівка, сказав він якось переможно, немов радіючи з того, що мав рацію. Доведеться залишити стареньку тут. Добре, що у вас обох позашляховики, була б у тебе якась дівчача цяцьковина на колесах, не знаю, що б ми робили.
Доброго ранку, тату, сказала я. А де Сергій і Мишко?
Ми не хотіли тебе будити, Аню. Він підійшов ближче й поклав руку мені на плече. Занадто змучений вигляд ти мала вночі. Ну ж бо, пий каву, у нас багато справ із тобою. Сергія з Мишком я послав на закупине хвилюйся, далі Звенигорода вони не поїдуть, та це й не потрібно. Список у нас великий, але не дуже різноманітний, усе можна придбати на околицях. Якщо пощастить і сусіди ваші ще не збагнули, що запасатися треба не вермутом та оливками без кісточок, то за кілька днів зберемо все, що потрібно, і можна буде вирушати.
А куди ж ми поїдемо?
Для початку головневиїхати звідси. Занадто ви близько до міста, Аню, а для нас тепер що далі, то краще. Ми із Сергієм поговорили вранці, вирішили, що спершу повернемося до мене, в Льовіно, усе-таки двісті кілометрів від Москви, людей небагато, від траси далеко, у нас там річка, ліс, мисливське господарство поруч; поїдемо туди, а далі побачимо.
За денного світла, у звичній затишній атмосфері нашої кухні запах кави, неприбраний посуд на столі, хлібні крихти, Мишкова домашня помаранчева кофта з каптуром, перекинута через спинку стільця, усе, про що йшлося вчора за цим столом, сьогодні здавалося нереальною фантазією. За вікном проїхала автівка. Я уявила темний маленький двокімнатний будиночок, у який ми навіщось мусимо переїхати з нашого продуманого зручного світу, але не мала сил сперечатися.
Що я маю робити? запитала. Певно, з виразу мого обличчя він здогадався, про що я думаю, і те, що я не заперечувала, утішило його.
Нічого, Аню, покатаємося. Можна подумати, вам є чим зайнятися, сказав він примирливо. А якщо раптом виявиться, що я помиляюся, ви завжди зможете повернутися. Ходімо, покажеш мені, де у вас теплі речі, я склав тобі списокподумай, може, ти захочеш узяти ще щось.
За якусь годину на підлозі нашої спальні зявилися купки одягу: теплі куртки, вовняні шкарпетки, светри, білизна; на особливе татове схвалення заслужили добротні черевики на хутрі, які Сергій купив нам із Мишком торік, перед поїздкою на Байкал. «Діти, ви не безнадійні!»оголосив він урочисто. Я виносила речі з гардеробу, а він сортував їх; час від часу я підходила до вікна й дивилася на дорогусутеніло, і мені дуже хотілося, щоб Сергій з Мишком повернулися швидше. У будинку навпроти спалахнуло світло. Укотре підійшовши до вікна, я помітила чоловічу постать на балконі другого поверхуце Льоня вийшов покурити, Марина не дозволяла йому диміти в будинку. Побачивши мене, він помахав рукою, і я знову звично подумала про те, що треба нарешті почепити непрозорі штори. Переїхавши за місто, ми й гадки не мали, що все, що відбувається на нашому дворі та в нашому будинку, чудово видно сусідам, доки Льоня, у своїй звичній нахабній манері, не сказав якось Сергія: «Із вашим приїздом, друзі, курити на балконі стало значно цікавіше; відразу видномолодята». Я помахала йому у відповідь, і цієї миті тато Боря сказав за моєю спиною:
Мабуть, одягу достатньо, Аню. Тепер погляньмо, які у вас є ліки.
Я вже відверталася від вікна, як раптом помітила, що біля автоматичних Льоніних воріт зупинилася зелена армійська вантажівка.
За кермом сидів чоловік у камуфляжній формі й чорній вязаній шапці. Навіть крізь скло було видно, що на обличчі в нього біліє маска. Грюкнули дверцята, і з вантажівки вистрибнув інший чоловік, у такому само одязі, через плече у нього висів автомат. Він кинув собі під ноги цигарку й ретельно розтер її по присипаному снігом асфальту носаком черевика, а потім підійшов до Льоніної хвіртки й посмикав її вона, мабуть, була замкнена. Я підняла очі на Льоню й жестом показала йому вниз, але він уже й сам побачив вантажівку й саме зачиняв балконні двері, щоб спуститися; за пів хвилини хвіртка відчинилася, і Льоня показався в її отворі. На плечі накинув куртку, було видно, що він протягує чоловікові в камуфляжі руку, але той відступив на крок і махнув автоматом у бік Льоні, немов наказуючи йому відійти подалі. Брезентовий тент вантажівки трохи розкрився, невисокий борт відкинувся, і з нього вистрибнув ще один чоловік, теж у масці й з автоматом; на відміну від першого, той не підходив до хвіртки, а залишився стояти біля вантажівки.
Якийсь час нічого не відбувалося. Льоня й далі стояв у отворі хвіртки, руки він більше не простягав, але все ще усміхавсямабуть, вони про щось розмовляли; чоловіка в камуфляжі я бачила тільки зі спини.
Що там, Аню? гукнув до мене тато Боря. Хлопці приїхали?
І тут перший чоловік у камуфляжі зненацька зробив кілька швидких кроків до Льоні та ткнув дулом автомата йому в груди, відтак вони обидва зникли в отворі хвіртки, а за мить другий чоловік вистрибнув із вантажівки та квапливо пройшов слідом за ними всередину. За триметровим Льоніним парканом уже нічого не було видно, я почула гучний собачий гавкіт і раптомдивний сухий звук, у якому я одразу впізнала постріл, хоча він був геть не схожий на соковиті рокітливі черги з голлівудських фільмів і Мишкових компютерних ігор. Я кинулася відчиняти вікноне думаючи навіщо, чомусь тієї миті мені було дуже важливо відчинити його й почути, що там; із кузова вантажівки вистрибнув ще один чоловік у масці й забіг у двір, і тут я відчула на плечі важку руку, яка буквально перекинула мене на підлогу.
Аню, відійди від вікна й не думай висуватися.
Тато, чортихаючись, уже біг на перший поверх. Я чула, як він тупотить сходами, грюкає дверима кабінету. Мені стало страшно залишатися на самоті нагорі, тому я кинулася слідом за ним, пригнувшись. Та не встигла добігти навіть до сходів, бо побачила, що він уже повертається. У руках у нього був довгастий чорний пластиковий футляр, який він, стиха лаючись, намагався відкрити на бігу. Припавши до стіни, я пропустила його назад у спальню і, мов привязана, рушила назирці за ним до вікна.
Не обертаючись, він люто кілька разів махнув на мене рукою. Я відступила на кілька кроків і застигла трохи позад нього, виглядаючи на вулицю з-за його плеча. Усе ще не було нічого видно, але крізь відчинене вікно я почула, як десь за парканом тонко вищить Марина, а з отвору хвіртки виринули двоє чоловіківвони рухалися повільно, без поспіху, і в руках несли величезний плаский Льонін телевізордроти хвостом волоклися за ними по снігу. Через плече один із них перекинув перлинно-сіру довгу шубу, щось іщея не розгледілаі, здається, жіночу сумочку. Поки ці двоє поралися біля вантажівки, заносячи речі в кузов, вийшов третійвін постояв ще мить, тримаючи напереваги автомат, спрямований углиб Льоніного двору, а потім зненацька повернувся в бік нашого будинку. У мене виникло відчуття, що він дивиться просто мені в очі, на мить навіть здалося, що це юний Семьонов із темними віспинками на щоках у місцях, не прихованих маскою, той самий, якого ми тиждень тому бачили із Сергієм біля карантинного кордону на підїзді до міста, я машинально підійшла ближче, щоб краще роздивитися його, спіткнулася об розкритий пластиковий футляр, що валявся на підлозі, і тут тато Боря, який стояв біля вікна, обернувся до мене й сердито крикнув: