Джордж СондерсЛінкольн у бардо
Кетлін та Алені
Частина перша
I
У день нашого весілля мені було сорок шість, їйвісімнадцять. Знаю, знаю, що ви собі подумали: підтоптаний чоловік (зовсім уже не стрункий, лисуватий, кульгавий на одну ногу, з деревяними зубами) користується своїм подружнім правом, мало не до смерті жахаючи сердешну молоду
Аж ніяк.
Бачте, якраз від цього я й відмовився.
Важко, з розчервонілим від випивки й танців лицем піднявшись уночі після весілля нагору, я знайшов її там виряджену за намовою якоїсь тітки у тонесеньку одежину з шовковим коміром, що ледь помітно тремтів, бо під ним трусилася вона сама, і не зміг.
Натомість лагідно до неї озвався і відкрив їй своє серце: вонакрасуня, я жстарий, потворний, зужитий; то була дивна партія, що корінилася не в любові, а в доцільності, бо ж батько у неї був убогий, мати хворіла. Саме тому вона й опинилася тут. Усе це я знав дуже добре. Тож і сказав, що й пальцем до неї не торкнуся, адже в її очах бачу лише страх і відразу (саме цим словом, пригадую, я тоді скористався).
Вона поквапилася запевнити мене, що ніякої відрази не відчуває, та мені впало в око, як аж перекривилося і спалахнуло від цієї брехні її чесне обличчя.
Тоді я запропонував, щоб ми стали друзями. Щоб на людях поводилися в усьому так, ніби живемо звичайним подружнім життям. Щоб вона почувалася у моєму домі вільною і щасливою, ба більшепостаралася зробити цю оселю своєю. Нічого понад це я від неї не чекатиму.
Саме так ми й жили. Стали друзями. Близькими друзями. Й усе. А проте це вже було дуже багато. Ми разом сміялися і спільно приймали рішення по господарству; завдяки їй я тепер частіше звертав увагу на слуг і говорив з ними не так байдуже, як раніше. Вона мала гостре око й зуміла оновити кімнати за якусь дещицю, незначну частину тієї суми, яку я розраховував на це витратити. Бачити, як вона радіє, коли я переступаю поріг, як нахиляється до мене, коли ми обговорюємо якесь господарське питання, усе це приносило мені таке щастя, що бодай якось його окреслити я навряд чи спромігся б. Я був щасливий, справді щасливий, але почав ловити себе на тому, що частенько промовляю тепер таку собі спонтанну молитву, буквально кілька слів: «Вона тут ще тут». Моїм домом, таке враження, заструменіла раптом бистра річка, наповнюючи все навколо свіжими пахощами й упевненістю, що зовсім поручщось незмінно щедре, цілковито природне, і від усвідомлення цього мені часом аж перехоплювало подих.
Якось увечері, за обідом, коли до нас завітав гурт моїх друзів, вона без усякої спонуки збоку заходилася співати мені хвалебних пісень: розповідати, який я турботливий, розумний, добрий.
Наші очі зустрілися, і я побачив, що говорить вона все це цілком щиро.
Наступного дня я знайшов у себе на столі записку від неї. Соромязливість перешкоджала їй виявити свої почуття на словах чи на ділі, мовилося там, але моя доброта до неї привела до таких наслідків, що кращих годі й бажати: вона була щаслива, почувалася у нашому домі чудово і тепер прагнула, як сама висловилася, «разом розширювати кордони нашого щастя у той інтимний спосіб, який для мене поки що чужий». Тому й просила, щоб я став тут для неї провідникомтак само, як був провідником «у стількох інших проявах дорослого життя».
Прочитавши цю записку, я пішов вечеряти і побачив, як зашарілася вона від хвилювання. Там-таки, при слугах, ми перезирнулися, не приховуючи свого захоплення тим, що зуміли все ж створити, незважаючи на геть несприятливі обставини.
Тієї ночі у неї в ліжку я намагався поводитися точнісінько так само, як і до того: лагідно, шанобливо, уважно. Між нами мало що булотільки цілунки й обійми, а проте уявіть собі лишень, коли ваша ласка, усю розкіш цього несподіваного привілею. Ми обидвоє відчували, як хвилею здіймається в нас хіть (звісно ж), та в основі її лежало те міцне почуття, що його ми так повільно вибудовували: надійні узи, тривкі і щирі. До недосвідчених чоловіків я не належав: ще тим шаленцем був у молоді роки, чимало часу збавив (сором і згадувати) на Марбл-еллі, у Бенд-боксі, у тому жахливому Вовчому Лігві, та й одружений уже був, і то цілком щасливо, але сила цього почуття виявилася для мене чимось зовсім новим.
Хоч ми про це й не говорили, проте обидвоє розуміли, що наступної ночі продовжимо досліджувати цей «новий материк», і вранці я вирушив до своєї друкарні, ледь долаючи ту силу тяжіння, яка настійливо веліла мені нікуди з дому не йти.
І треба ж такогоакурат тому дню й судилося стати «днем балки».
Ото вже пощастило, хай йому грець!
Я саме сидів за письмовим столом, коли з-під стелі обірвалася балка й ударила мене точнісінько от сюди. Тож наші плани довелося відкласти, аж доки я одужаю. За порадою лікаря, мене поклали у словом, вони розсудили, що такий-от хвороб-короб буде для мене якраз е-е
ганс воллмен
Помічний.
роджер бевінс ііі
От-от, помічний. Дякую, друже.
ганс воллмен
Завжди радий прислужитися.
роджер бевінс ііі
Тож там я й лежав, почуваючись геть по-дурному, у тому своєму хвороб-коробі, у кімнаті, тій самій кімнаті, через яку ми недавно пройшли (весело, винувато, тримаючись за руки), прямуючи до її спальні. А тоді лікар повернувся, і його помічники перенесли мій хвороб-короб до нього на хвороб-повіз, і я зрозумів зрозумів, що наші плани доведеться відкласти на невизначений час. Яке розчарування! І коли, коли тепер спізнаю я в усій повноті розкіш подружнього ложа, коли споглядатиму її оголеною, коли вона повернеться до мене у тому відомому стані, зі спраглими вустами і розчервонілими щоками, коли нарешті опаде навколо нас її волосся, розпущене одним грайливим, нестримним рухом?
Що ж, схоже, треба дочекатися повного мого одужання.
Прикро, геть прикро все склалося.
ганс воллмен
А проте знести можна все.
роджер бевінс ііі
Саме так. Хоча, зізнаюся, у той час я так не думав. У той час, на хвороб-повозі, ще вільний, я зясував, що можу ненадовго свій хвороб-короб залишити, тож одразу метнувся вбік, здійняв невеличку пилову бурю і навіть розколов вазу, що стояла на ґанку. Проте дружина з тим лікарем так заклопотано обговорювали моє ушкодження, що нічого й не помітили. Це було просто нестерпно. Мушу зізнатися, я таки не стримався і спересердя порозганяв собак: вони заскавуліли і розбіглися хто куди, бо я пройшов крізь них і кожнісінькій навіяв думку про ведмедя. Тоді я був іще на щось таке здатний! Ото були деньки! Це тепер я здатен навіяти собаці думку про ведмедя не більше, ніж повести нашого мовчазного юного друга кудись на обід!
(А він же на вигляд зовсім іще молодий, еге ж, містере Бевінс? Бачите його обриси? А поставу?)
Так чи сяк, повернувся я до свого хвороб-короба й аж заплакаву той спосіб, який нам тут приступний ви, юначе, вже з цим стикалися? Коли ми, молодий добродію, у цей-от шпитальний двір допіру прибуваємо, і сльози нас давлять, то відбувається ось що: ми лише легенько напружуємося, в суглобах виникає таке дивне, не надто здорове відчуття, а всередині начебто починають лопатися дрібнесенькі бульбашки. Доки ми ще свіжі, то й обгидитися трохи можемо. Саме так і трапилося зі мною того дня на повозі: я так розгнівався, що з того всього аж у штани наклав, там-таки, у хвороб-коробі, і що ви думаєте? Увесь цей час те гівенце так при мені й залишалося і, якщо вже про це мова, сподіваюся, вам, молодий добродію, ці подробиці не здаються надто грубими чи огидними і дружбі, яка зароджується між нами, шкоди не завдадуть, воно, те гівенце, тут, у моєму хвороб-коробі, ще й тепер, цієї хвилини, тільки-от добряче вже підсохло!
Господи, ви щоще дитина?
Це ж дитина, правда?
ганс воллмен
Схоже на те. Тепер, коли ви про це сказали.
Ось він.
Уже майже сформувався.
роджер бевінс ііі
Перепрошую. Боже милий Загриміти до хвороб-короба ще дитямі слухати, як дорослий описує в усіх подробицях засохле гівенце у своєму хвороб-коробі ох, не найкращий це спосіб увійти до нового е-е
Хлопець. Зовсім іще хлопя. Ой, леле.
Дуже перепрошую.
ганс воллмен
II
Знаєте, мовила мені місіс Лінкольн, щороку взимку президент має давати низку офіційних обідів, а коштують такі обіди дуже немало. Якби я влаштувала три великі прийняття, то ті офіційні обіди можна було б із програми викреслити. Якщо мені пощастить переконати містера Лінкольна подивитися на це під таким самим кутом, то я неодмінно так і зроблю.
Гадаю, певна рація тут є, сказав президент. Обґрунтовуєш ти цю думку дуже добре. Що ж, як на мене, можемо зупинитися на прийняттях.
На цьому й постановили, а тоді провели приготування до першого прийняття.
Елізабет Кеклі, «За лаштунками, або Тридцять років у неволі і чотири роки у Білому домі».
Аболіціоністи веселощі у Білому домі критикували, і багато хто від участі у них відмовився. Бен Вейд, подейкували, свій жаль з цього приводу висловив доволі жорстко: «А президентові і місіс Лінкольн відомо, що в країнігромадянська війна? Містерові Вейду і його дружині це відомо, тому брати участь у бенкеті й танцях вони відмовляються».
Марґарет Ліч, «Ранкова зоря у Вашингтоні, 18601865».
Діти, Тед і Віллі, постійно отримували подарунки. Від одного маленького поні Віллі був у такому захваті, що хотів кататися на ньому щодня. Погода була мінлива, і тривале перебування просто неба призвело до важкої застуди, яка перейшла у лихоманку.
Кеклі, там само.
Увечері пятого числа Віллі палав у гарячці, а мати одягалася тим часом на бенкет. Дихати йому ставало дедалі важче. Вона зрозуміла, що у нього набряк легень, і злякалася.
Дороті Мізерв Кунгардт та Філіп Б.Кунгардт-мол., «Двадцять днів».
III
Прийняття [яке влаштували Лінкольни] критикували просто нищівно, проте всі важливі люди на нього таки прийшли.
Ліч, там само.
Через тисняву ясно побачити щось було неможливо; залишалося лише приголомшено просуватися вперед, начеб опинившись на справдешньому східному базарі, де мало не паморочилося в голові від розмаїтих духів, одеколонів та парфумів, а навколо знай миготіли всілякі віяла, перуки, капелюхи, скривлені у гримасі обличчя й роти, роззявлені у раптовому скрикускрику радості або й жаху, хтозна.
Марґарет Ґарретт, «Усе це я справді бачила: спогади про жахливі часи».
Що кілька ярдів стояли у вазах екзотичні квіти з президентської оранжереї.
Кунгардт і Кунгардт, там само.
Дипломатичний корпус збився у яскравий гурт: лорд Лайонс, мсьє Мерсьє, мсьє Стекль, мсьє фон Лімбурґ, сеньйор Тассара, граф Піпер, шевальє Бертінатті та інші.
Ліч, там само.
Східну кімнату освічували багатоярусні люстри, що висіли над килимами барви зеленавої морської піни.
Девід фон Дреле, «Сходження до величі».
У Блакитній кімнаті звучало водночас кілька мов: то європейці вшановували неабиякою увагою генерала МакДавелла, який говорив досконалою французькою.
Ліч, там само.
Представлені були, таке враження, кожна нація, кожна раса, кожне звання, кожен вік, кожен зріст і кожна товщина, кожен тембр голосу, кожна зачіска, кожна постава і кожен аромат; от наче веселка взяла й ожила, озвавшись нараз найрізноманітнішими говірками.
Ґарретт, там само.
Там були члени кабінету, сенатори, члени Палати представників, визначні громадяни та жінки-красуні майже з кожного штату. Армійських офіцерів рангу нижчого, ніж командир дивізіону, було небагато. Прийшли французькі принци, а також принц Фелікс Сальм-Сальм, прусський аристократ і кавалерійський офіцер, який служив при штабі генерала Бленкера
Ліч, там само.
той хвацький німець, Салюм-Салюм; брати Вітні (близнюки, яких і не розрізнити, от лише один носив еполети капітана, а іншийлейтенанта); посол Торн-Тулі; містер і місіс Фессенден; романістка Е. Д. Е. Н.Саутворт; Джордж Френсіс Трейн зі своєю чарівною дружиною («удвічі молодшою і вдвічі вищою» за чоловіка, стверджував популярний у ті часи дотеп).
Ґарретт, там само.
Кілька згорблених літніх добродіїв збилися у коло, понахиляли один до одного голови і завзято щось обговорювали; на тлі велетенської квіткової композиції їх можна було й не помітити. То були Абернаті, Севіл і Корддо кінця того року не доживе жоден. Неподалік стояли височенні й страшенно бліді сестри Кастен; вони скидалися на алебастрові квіткові тичинки, що тягнуться до світла, бо аж шиї повитягували, так їм кортіло підслухати ту розмову.
Джо Брант, «Цитадель Союзу: спогади і враження».
Об одинадцятій місіс Лінкольн за руку з президентом відкрила прийняття і провела гостей по Східній кімнаті.
Ліч, там само.
Ми ринули вперед, аж тут якийсь не знайомий мені чоловік продемонстрував новий танець під назвою «Веселий Джим». На прохання людей, які зібралися навколо, він під оплески затанцював іще раз.
Ґарретт, там само.
Коли зясувалося, що хтось зі слуг замкнув двері до зали для офіційних трапез, а ключ десь подівся, здійнялися неабиякі веселощі. «Я за те, щоб рухатися далі!» вигукнув хтось. «Просування вперед гальмує лише недолугість командування», відгукнувся ще хтось, мавпуючи промову, яка прозвучала недавно у Конгресі.
Ліч, там само.
Ось, спало мені на думку, оце і є недоладна людська спільнота, що під впливом свого бездарного колективного розсуду тягне тепер озброєну націю до епічної воєнної катастрофи, наслідки якої годі передбачити: обємний організм, який знай бездумно метається туди-сюди, праведністю й далекоглядністю наділений десь на рівні молодих і зелених ще цуценят.
З приватного листування Альберта Слоуна (з дозволу родини Слоунів).
Війні не виповнилося й року. Ми ще не знали, що це таке.
Е. Дж. Фрейм, «Бентежна юнь: молодість у роки Громадянської війни».
Коли ключ нарешті знайшли, і веселі гості заполонили залу, місіс Лінкольн мала всі підстави пишатися, адже трапеза їх там чекала достоту розкішна.
Ліч, там само.
Те приміщення було сорок футів завдовжки і тридцять футів завширшки; ніхто ще не ввійшов, а там, здавалося, вже було повно людутакі яскраві барви панували всередині.
Деніел Марк Епстейн, «Лінкольни: портрет подружжя».
Дорогі вина й інші напої текли річкою, а у велетенську японську чашу налили десять галонів пуншу з шампанського.
Ліч, там само.
Місіс Лінкольн скористалася послугами вельми поважного постачальника готових стравК.Геердта з Нью-Йорка. Ходили чутки, що обійшлося все це у понад десять тисяч доларів. Була врахована кожнісінька дрібничка: люстри прикрасили гірляндами з квітів, а столи для сервірування наїдків були оздоблені трояндовими пелюстками, що лежали на невеликих прямокутних дзеркальцях.
Брант, там само.
Свинська і надмірна демонстрація розкоші у воєнний час.
Слоун, там само.
Ельза не озивалася і тільки стискала мою руку. Десь так, думалося, розважалися у давнину наші предки. Яка щедрість! Які ж добрі наші любі господарі!
Пітерсен Вікетт, «Наша столиця у часі війни».
У їдальні стояв довгий стіл, а на ньомувеличезне дзеркало, де були викладені зацукровані солодощі різного кшталту й розміру. Найлегше було впізнати форт Самтер, військовий корабель, храм свободи, китайську пагоду, швейцарську хатинку
Кунгардт і Кунгардт, там само.
солодка копія храму, а навколобогиня Свободи, китайські пагоди, роги достатку, фонтани зі струменями з цукрових нитей та зірки
Стенлі Кіммел, «Вашингтон Лінкольна».
Вулики, де роїлися на вигляд ніби живі бджоли, були наповнені російською шарлоткою. На війну мяко натякав шолом з розмаяними перами, виготовленими з цукрових нитей. Славний сорокагарматний американський фрегат «Юніон» під усіма вітрилами підтримували херувими, загорнуті в зоряно-смугасті стяги
Ліч, там само.
Збоку на столику височів і цукровий форт Пікенс, оточений, позірно, барбетними гарматами, які насправді виявилися чимось придатнішим для їжічудово приготованими курячими ніжками