Кіммел, там само.
Вільні цукрові одежі богині Свободи завісою спадали на китайську пагоду, де у ставку з карамелі плавали мініатюрні шоколадні рибки. Неподалік хтиві здобні янголи відмахувалися від бджіл, що висіли у повітрі на тонесеньких нитках з глазурі.
Вікетт, там само.
Спершу таке витончене й досконале, це цукеркове місто впродовж тієї ночі не раз грабували та спустошували, адже гості просто руками виламували з нього цілі квартали і клали собі до кишень: щось мало перепасти і їхнім близьким, які залишилися вдома. Трохи пізніше скляний стіл під натиском юрби хитнувся, і деякі цукрові споруди розвалилися просто на очах.
Ґарретт, там само.
Усі частувалися ніжною фазаниною, жирними куріпками, стейками з оленини та вірджинською шинкою; обїдалися качками-нирцями та свіжими індичками, а ще поглинали тисячі припливних устриць, які за годину перед тим витягнули з черепашок і охолодили: ті устриці ковтали сирими, запеченими в маслі та сухарях або тушкованими в молоці.
Епстейн, там само.
І ці, й усілякі інші лагомини подавали у такій кількості, що навіть обєднавшись для спільної атаки, тисяча чи й більше гостей завдати хоч трохи відчутної шкоди асортименту не зуміла.
Кіммел, там само.
Проте ні господиня, ні її чоловік жодної радості у той вечір не відчували і посміхалися суто механічно. Вони знай піднімалися нагору поглянути, як там Віллі, а йому було зовсім кепсько.
Кунгардт і Кунгардт, там само.
IV
Глибокі тони оркестру морської піхоти, який розважав присутніх унизу, до кімнати недужого долинали тихим, приглушеним відгомоном, схожим на несамовиті, ледь чутні ридання якихось духів ген віддалік.
Кеклі, там само.
Віллі лежав у спальні Принца Вельського, з усіма її темно-фіолетовими завісами на стінах та золотими китицями.
Епстейн, там само.
Від гарячки його вродливе круглощоке обличчя аж пашіло. Ноги під брунатним покривалом не знали спокою ні на хвилину.
«Історія на відстані простягнутої руки», за ред. Ренарда Кента (з уст місіс Кейт ОБраєн).
Жах і розпач, що охопили президентське подружжя, може уявити собі кожен, хто має любе серцю дитя і бодай раз відчував той жаский, спільний для всіх батьків натяк на те, що Доля може поставитися до дитячого життя без належного пошанування і розпорядитися ним на свій розсуд.
«Вибрані листи Едвайн Віллов з часу Громадянської війни», за ред. Констанс Мейз.
Їхні серця стиснув страх, але вони знову зійшли вниз послухати спеціально на цей вечір запрошених співаків, сімю Гатчінсонів: ті саме виконувалитак правдоподібно, що аж моторошно ставалопісню «Пожежа на кораблі», вельми майстерно відтворюючи при цьому завивання лютої бурі, перестрашені зойки пасажирів, які потрапили у пастку, ридання матері, що притискає до білосніжних грудей немовля, «тупіт, метушню, ґвалт: «Пожежа! Пожежа!»».
Щоки моряцькі поблідли на вид,
Очі світились, та дивний був світ.
Дим клуботався, угору злітав і злітав.
Смерть у вогніто страшне, Боже збав!
Кунгардт і Кунгардт, там само.
Гармидер стояв такий, що доводилося кричатиінакше вас ніхто не зрозумів би. Й далі підїжджали карети. Вікна розчахували навстіж, і біля них одразу скупчувалися люди, сподіваючись ковтнути прохолодного нічного повітря. Кімнату заполонив дух якоїсь радісної паніки. Мені зробилося млосно, і, гадаю, я була така не одна. У фотелях то тут, то там напівлежали сливе непритомні поважні матрони. До картин на стінах надто вже пильно приглядалися пяні чоловіки.
Ґарретт, там само.
Залунали дикі зойки.
Слоун, там само.
Якийсь чоловяга у помаранчевих штанях та розстебнутому блакитному фраку непорушно стовбичив біля столу й аж променився на позір від щастя, тут-таки на місці й бенкетуючи, ніби якийсь величавий Амбруссі, що знайшов нарешті дім своєї мрії.
Вікетт, там само.
Таких квіткових композицій історія ще не знала! Ті справдешні вибухи неймовірно щедрих кольорів, що нестримно здіймалися вгору, незабаром просто викинули засихати і блякнути під тьмяним лютневим сонцем. Туші тварин («мясо») гарячі, оздоблені гілочками зелені, викладені на дорогих тарелях, паруючі й соковиті: їх вивезли хтозна-куди, бо тепер то знову було вже чесне падло, трупи, які позбулися, щоправда, певних частин, ненадовго піднісшись до статусу вишуканої їжі! Тисяча суконь, які того пополудня так благоговійно викладали, здували з них ще перед порогом кожнісіньку пилинку і піднімали поділ, перш ніж сісти до карети: де вони тепер? Чи виставили бодай одну у якомусь музеї? Може, хоч кілька збереглося десь на горищі? Здебільшого це вже прах. Як і ті жінки, котрі так гордо носили їх у той момент скороминущої слави.
Мелвін Картер, «Світське життя під час Громадянської війни: пустощі, різанина, викорінення» (неопублікований рукопис).
V
Багато хто з гостей насамперед пригадував, що того вечора світив яскравий місяць.
Енн Брайні, «Пора любові й утрати».
У кількох розповідях про той вечір відзначають ясне сяйво місяця.
Едвард Голт, «Довга дорога до слави».
Спільна риса цих розповідейзолотавий місяць, що химерно висить над усім краєвидом.
Бернадет Івон, «Звані вечори у Білому домі: антологія».
Місяця тієї ночі не було, небо затягло хмарами.
Вікетт, там само.
Одутлий зелений півмісяць висів над цією несамовитою картиною, наче незворушний суддя, який давно вже призвичаївся до всякої людської дурості.
Долорес П.Левентроп, «Моє життя».
Повний місяць був тієї ночі жовто-червоний: у ньому, було таке враження, віддзеркалювався якийсь вогонь із Землі.
Слоун, там само.
Просуваючись по кімнаті, я натрапляв на сріблястий клинець місяця то в одному вікні, то в іншому; він уперто, ніби якийсь старий жебрак, навязувався у гості.
Картер, там само.
До того часу, коли подали обід, невеликий блакитний місяць світив уже високо вгорі. Був усе ще доволі ясний, хоч і трохи змалів.
І.Б.Бріґґ ІІІ, «Колишні часи» (неопубліковані спогади).
Ніч і далі була темна та безмісячна; насувалася буря.
Альберт Трандл, «Ті найщасливіші роки».
Гості почали розїжджатися, коли повний жовтий місяць висів уже серед вранішніх зірок.
Д.В.Фізерлі, «Вашингтонська влада».
Важкі, наче свинцеві, тьмяно-рожеві хмари висіли дуже низько. Місяця не було. Ми з чоловіком на мить затрималися і поглянули вгору, на кімнату, де нездужав юний Лінкольн. Подумки я помолилася за здоровя хлопця. Потому ми знайшли екіпаж і подалися додому, де, дякувати милосердному Богу, мирно спали наші діти.
Ебіґейл Сервіс, «Спогади однієї матері».
VI
Останні гості загаялися майже до світанку. У напівпідвальних приміщеннях цілу ніч працювали слуги, які прибирали після бенкету, допиваючи за роботою рештки вина. Спека, втома та випивка призвели до того, що кілька з них посперечалися між собою, а потім ще й побилися на кухні.
фон Дреле, там само.
Кілька разів я чула, як приглушеним шепотом люди казали: коли під дверима обявилася сама смерть, влаштовувати такі-от веселощі не годиться; либонь, у такий час що скромніше світське життя, то прийнятніше.
«Збірка листів Барбари Сміт-Гілл, написаних у воєнний час», за ред. Томаса Скофілда та Едварда Морана.
Ніч поволі минула; настав ранок, і Віллі стало гірше.
Кеклі, там само.
VII
Вчора біля третьої надїхала чимала процесія, десь із двадцять екіпажівстільки, що й місця їм уже бракувало. Їх ставили на траві перед будинками, навскісуже на цвинтарному ґрунті, попід огорожею. І хто ж, як ти гадаєш, вийшов з катафалка? Сам містер Л., якого я впізнала, бо бачила вже портрет, але гірко зігнутий і на вигляд страшенно сумний, його мало не вели, так, схоже, не хотілося йому входити до тієї печальної місцини. Сумної звістки я ще не чула і на мить спантеличилася, та вже невдовзі все прояснилося. Я помолилася за хлопця і за всю сімю: у газетах багато писали про його хворобу, й ось який нещасливий був у неї кінець. Наступної години екіпажі знай підїжджали, й вулицею не можна було вже ні пройти, ні проїхати.
Весь той натовп зник у каплиці, і зі свого відчиненого вікна я чула, що там діялося: музику, проповідь, ридання. Потому люди почали розходитися, а екіпажірозїжджатися, деякі позчіплялися, і їх треба було розчіпляти. На вулиці і на травниках перед будинками залишився після них страшенний безлад. А сьогодні, ще однієї дощової і холодної днини, десь біля другої, до брами цвинтаря підїхав лиш один не вельми великий екіпаж, і з нього знову вийшов президент, цього разу у супроводі трьох добродіїв: одного молодого і двох старих. Біля брами їх зустрів містер Вестон зі своїм молодим помічником, і вони всі подалися до каплиці. Незабаром можна було побачити, як помічник і ще хтось перекладають на ручний візок невелику домовину, а потім той сумний гурт рушив у напрямку північно-західного кутка цвинтаря; попереду котили візок, позаду важко крокував президент зі своїми супутниками. Схил там доволі крутий, дощ не вщухав, тож усе це злилося в результаті у достоту химерну суміш безрадісної меланхолії та безмірної незграбності, адже помічники насилу втримували ту домовину на візку, а ціла процесія, ба навіть сам містер Л., мусила тим часом дріботіти маленькими кроками, щоб утриматися на ногах на ковзкій від дощу траві.
Так чи інак, те бідолашне дитя, юного Лінкольна, виявляється, там за дорогою і залишать, хоч у газетах писали, буцім його мають тут-таки відправити назад до Іллінойсу. Їм позичили місце у склепі судді Керролла, й ти тільки уяви собі, Ендрю, який це біль: залишити свого любого сина поміж тим холодним камінням, ніби якогось птаха з перебитим хребтом, а самому податися геть.
Сьогодні видався тихий вечір, дорогий брате, і навіть Крік шумить начебто тихіше, ніж звичайно. Допіру вийшов місяць, освітив камені на цвинтаріі на мить здалося, мовби на землю там зійшли ангели найрозмаїтіших кшталтів та розмірів: огрядні ангели, ангели завбільшки з собаку, ангели верхи на конях і т. д.
До всіх тих померлих я вже давно звикла, і вони, зізнаюся, складають цілком прийнятне товариствотам, у своїх оселях із землі та холодного каменю.
«Вашингтон воєнного часу: листи Ізабелі Перкінс періоду Громадянської війни», укл. та ред. Неша Перкінса ІІІ (запис від 25 лютого 1862 р.).
VIII
Отже, президент залишив свого хлопчика у позиченій могилі і подався далі працювати для країни.
Максвелл Флеґґ, «Лінкольн: історія для хлопців».
Знайти місце, ще більше сповнене миром чи красою, ніж те, де була розташована ця могила, навряд чи вдалося б; крім того, пересічний відвідувач цвинтаря не мав жоднісінького шансу бодай і випадково туди поткнутися, бо то була остання могила ліворуч у найдальшому закутку, на вершині стрімкого пагорба, який майже прямовисно опускався до Рок-Кріку. Знизу долинав приємний шум бистрої води, а супроти неба темніли міцні й голі тієї пори лісові дерева.
Кунгардт і Кунгардт, там само.
ІХ
У ранній юності я зясував, що маю певну схильність, яка мені здавалася цілковито природною, ба навіть чудовою, але для іншихдля мого батька, матері, братів, друзів, учителів, священників, дідусів і бабусьця моя схильність ані природною, ані чудовою не була; навпаки, вони вважали її збоченою та ганебною. Тож я карався і не знав, що маю робити: невже й справді треба цю схильність відкинути, одружитися і приректи себе на, скажімо так, постійне невдоволення? Я хотів бути щасливим (як на мене, щасливими хочуть бути всі), а тому завязав невиннуну, гаразд, доволі невиннудружбу з одним хлопцем у школі. Проте вже невдовзі ми збагнули, що жодної надії для нас немає, і відтак (опускаю тут деякі подробиці, і невдалі спроби, і намагання розпочати все спочатку, і щиро прийняті рішення, і порушення цих рішеньтам-таки, в кутку е-е, возівні, і таке інше) якось пополудні, через день чи два після однієї гранично відвертої розмови, коли Ґілберт заявив про свій намір «жити надалі правильно», я приніс до своєї кімнати різницького ножа й, написавши по записці батькам (основна думка: вибачте) і йому (я кохав, тож іду з почуттям повноти), присів над керамічною ванночкою і люто перетяв собі вени на запястях.
Від кількості крові та її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. Тієї митіговорити про це трохи ніяково, але, хай там як, сказати треба, так от, тієї миті я передумав. Тільки тоді (однією ногою вже, так би мовити, там) я раптом збагнув, яке ж усе навколо невимовно прекраснеі створене з неймовірною точністю власне для того, щоб дарувати нам насолоду; ще я побачив, що був буквально за пів кроку від того, щоб змарнувати дивовижний дарможливість щодня чудуватися мало не безмежним чуттєвим раєм, величним торговищем, куди з любовю постачають усе досконале й витончене: комашині рої, що витанцьовують у скісному промінні серпневого сонця; трійко чорних коней, які стоять голова до голови у полі, майже по коліна у снігу; запах яловичого бульйону, що його доносить вітерець з розфарбованого помаранчевими відблисками вікна прохолодного осіннього
роджер бевінс ііі
Добродію Друже
ганс воллмен
Я я знов узявся за своє?
роджер бевінс ііі
Еге ж.
Передихніть. Усе гаразд.
Гадаю, ви трохи бентежите нашого новоприбульця.
ганс воллмен
Дуже перепрошую, юний добродію. Мені лише хотілося ось так, на свій лад, вас привітати
роджер бевінс ііі
«Від кількості крові» вас «аж замлоїло», ви «очманіло опустилися на підлогу» і «передумали».
ганс воллмен
Саме так.
Від кількості крові і її несподівано разючого червоного кольору на тлі білої посудини мене аж замлоїло, і я очманіло опустився на підлогу. І тієї миті передумав.
Надіятися я міг тільки на те, що мене знайде хтось зі слуг, тому пошкандибав до сходів і кинувся вниз, а звідти зумів якось доповзти до кухні
Де залишаюся ще й досі.
Чекаю, аж мене знайдуть (лежу долі, головою до печі, до щоки прилипла шкуринка помаранчі, поряд валяється перевернутий стілець) і оживлять, щоб я міг підвестися і прибрати весь цей жахливий безлад, який накоїв (матері це точно не сподобається), а тоді вийти, новою і сміливішою людиною вийти у той чудовий світ і почати жити! Чи віддаватимусь я своїй схильності? О, так! І робитиму це зі смаком! Опинившись на волосині від того, щоб утратити все, я тепер звільнився від усілякого страху, вагання та соромязливості, тож, повернувшись до життя, маю намір благоговійно мандрувати землею, ковтати, вдихати й пробувати все, що заманеться, і любити кого сам захочу; торкати і куштувати дивовижі цього світу (а часом просто, затамувавши подих, стояти серед них), споглядати, приміром, пса, що заснув у трикутному затінку від крони дерева і ворушить уві сні лапами; схожу на піраміду купку цукру на стільниці з чорного дерева, яку поступово, кристалик за кристаликом, перебудовує на свій манір непомітний протяг; хмару, що, наче корабель, пропливає над округлим зеленим пагорбом, на вершині якого бадьоро витанцьовує на вітрі шерег розвішених на мотузці барвистих сорочок, тимчасом як унизу, у місті, розгоряється багряно-блакитний день (достеменне втілення музи весни), а кожне поросле росяною травою і пройняте квітами подвіря мало не божеволіє від
роджер бевінс ііі
Друже.
Бевінсе.
ганс воллмен
«Бевінс» мав кілька пар очей І всі вони знай зиркали то в один бік, то в інший Кілька носів І всі вони знай нюшили Його руки (їх у нього теж було кілька пар, або ж вони були такі швидкі, що здавалося, ніби їх багато) теж рвучко рухалися то туди, то сюди, хапали то те, то се, і підносили до обличчя з вельми зацікавленим
Трохи моторошно
Розповідаючи свою історію, він наростив собі стільки додаткових очей, носів і рук, що решта тіла за ними просто зникла Очіначе виноградини на лозі Руки мацають очі Носи нюхають руки
І порізи на кожнісінькому запясті
віллі лінкольн
Новоприбулець сидів на даху свого хвороб-дому і зачудовано витріщався на містера Бевінса.
ганс воллмен
Час од часу крадькома та вельми вражено зиркаючи і на вас, сер. На ваш чималенький