роджер бевінс ііі
Та це було, певно, найдивніше.
ганс воллмен
Ви ви у Пеклі? запитав преподобний.
Якщо й так, то не в найгіршому, відповів британець.
Не мусимо принаймні товктися головою до звязки викруток, сказала жінка.
Нас не ґвалтує розятрений бик-содоміт, докинув шепелявий бас.
роджер бевінс ііі
Хай який гріх на моєму сумлінні, думав (молився) я, він, певне, ще не такий страшний порівняно з гріхами оцих. А проте я так чи інакз їхнього роду-племені. Хіба ні? Скоріш за все, для мене піти звідси означає долучитися до них.
Як я сам не раз і не два говорив у своїх проповідях, Господь нашБог грізний і таємничий, а тому передбачити Його діяння годі. Він розсуджує, як уважає за потрібне, ми ж для Ньоголише ягнята, на яких Він дивиться хоч і без особливої любові, але й не зі злом; деяких відправляє на заріз, а деяких випускає на пасовисько, і робить це як сам собі забажає, керуючись мірилом, яке ми внаслідок мізерності свого розмислу збагнути не спроможні.
Тож і залишається нам лише приймати; приймати як Його присуд, так і свою кару. Втім, у моєму випадку ця наука переконливою чомусь не видавалася.
Важко, ох, як же важко було у мене на серці.
преподобний еверлі томас
Гаразд, то де? запитав британець. Тут? Чи на даху?
ганс воллмен
Усі погляди звернулися до хлопця.
роджер бевінс ііі
Який лише двічі кліпнув очима, проте так і не зронив ані слова.
ганс воллмен
Ймовірно мовив містер Бевінс, ймовірно, ви могли б зробити тут виняток.
У відповідь в панцирі лише гірко розреготалися.
Віндобре дитя, сказав містер Воллмен. Добре дитя, у якого багато
Зі скількома ж добрими дітьми довелося нам уже мати справу протягнула жінка.
Правила є правила, озвався британець.
Але дозвольте поцікавитися, запитав містер Бевінс, чому для дітей правила мають бути інакші, ніж для всіх решта? Не надто це, знаєте, справедливо.
З панцира піднеслася ціла хвиля обурених докорів різними мовами; багато з тих мов звучали, як на наше вухо, вельми химерно.
От про справедливість нам, будьте ласкаві, не розповідайте, мовила жінка.
Справедливість, ти ба, кинув вермонтець.
Убила я Елмера? спитала жінка.
Так, відказав британець.
Авжеж, убила, підтвердила вона. Чи народилася я власне з такими схильностями та бажаннями, які спонукали мене після всіх прожитих до того років (упродовж яких я нікогісінько не вбивала) до власне такого вчинку? Так, народилася. Та чи моя це провина? Невже це було справедливо? Хіба ж я хотіла народитися розпущеною, жадібною і трохи схильною до мізантропії хіба хотіла, щоб Елмер так мене дратував? Не хотіла. Але такою вже народилася.
І потім тут опинилася, сказав британець.
Отож-бо й воно, тут опинилася, погодилася жінка.
І я тут опинився, підхопив вермонтець. Чи ж я хотів уродитися з бажанням злягатися з дітьми? Далебі, не пригадую, щоб у материнському лоні мені чогось такого хотілося. Чи силкувався я побороти в собі ту спонуку? О, понад усіляку міру. Себто, певною мірою. Тією мірою, на яку був спроможний. Тією мірою, на яку спроможний той, хто народився з такою самою вадою, що розвинулася до такого самого ступеня. А покинувши ту попередню місцину, хіба ж не намагався я донести все це до відома тих, хто притягнув мене до суду?
Гадаю, таки намагалися, відгукнулася жінка.
Звісно ж, намагався, обурено заявив вермонтець.
І що ж вони відповіли? поцікавився британець.
Нічого втішного, сказав вермонтець.
У нас було дуже багато часу, щоб усе це належним чином обміркувати, мовила жінка.
Аж забагато, підтакнув вермонтець.
Послухайте-но сюди, співучо виголосив шепелявий бас. Коли ми з Марі позбулися того немовляти, то були свято переконані, що це на добро. Слово честі! Ми кохали одне одного; з тією дитиною було не все гаразд; вона становила, по суті, перепону для нашого кохання; затримка у її розвитку перешкоджала природному виявленню нашого кохання (ми не могли мандрувати, не мали змоги пообідати десь поза домом, украй рідко отримували нагоду бодай кілька хвилин побути на самоті), тож нам здавалося (принаймні у той час), що, усунувши негативний вплив того немовляти, себто вкинувши його у Ферніс-Крік, ми здобудемо волю, що це дасть нам змогу спізнати ще більшу любов і зробити повноціннішою свою присутність у світі, дитину ж позбавить страждань, спричинених вадами, які інакше завдавали б їй мук до самого скону; таким чином, отже, ми мали намір змінити на краще і її долю, примноживши огульне щастя.
Отже, вам так здавалося, протягнув британець.
Саме так, присягаюся, підтвердив шепелявий бас.
А тепер вам теж так здається? поцікавилася жінка.
Уже менше, сумно відповів шепелявий бас.
Значить, накладена на вас кара дає бажаний результат, констатувала вона.
преподобний еверлі томас
Ми були такі, які були! гаркнув шепелявий бас. Як могли ми бути інакшими? Або, якщо на те пішло, інакше повестися? У той час ми були такими, якими були, і туди, де ми опинилися, нас допровадило не якесь властиве нам від народження зло, а стан нашого пізнання та досвіду на той момент.
Фатум, Доля пробурмотів вермонтець.
Те, що час біжить лише в одному напрямку і несе зі собою нас, ми ж зазнаємо лише того впливу, якого зазнаємо, і цей вплив спонукає нас робити лише те, що ми робимо, розтовкмачив шепелявий бас.
А потім отримуємо за свої вчинки жорстоку кару, мовила жінка.
У боях з белуджами наш полк зазнав важких втрат, заговорив британець. Та згодом удача обернулася до них спиною, і вони цілим тлумом прийшли під білим прапором до нас здаватися, і що ж ми загнали тих дикунів до якогось рову, і хлопці за моєю командою вистріляли їх до ноги (зауважте, ніхто через це особливо не побивався), а потім ми кинули згори їхній білий прапор і засипали той рів землею. Як міг я повестися інакше? Особливо враховуючи те, що час пливе тільки в одному керунку, а я був такий, який був? Зважаючи на мій запальний характер, на мої уявлення про честь та мужність і на спогади про те, як ще школярем мене мало не до смерті побило троє старших братів, а тут ще й рушниця так гарно лягала в долоню і вороги видавалися такими мерзенними? То хіба ж міг я (чи будь-хто з нас) учинити тоді інакше, ніж учинив?
І що, яке враження справили всі ці аргументи? поспитала жінка.
Таж чудово бачиш, лахудро, що ніякого! сердито відказав британець. Я ж тут.
Усі ми тут, озвався вермонтець.
І є, і завжди будемо, докинув британець.
Нічого з цим не вдієш, сказав шепелявий бас.
Нічого з цим удіяти й не можна було, поправила його жінка.
роджер бевінс ііі
Озирнувшись, я помітив, що обличчям преподобного сковзнув якийсь новий вираз: то був проблиск рішучості, проблиск спротиву.
ганс воллмен
Потрапити до одного гурту з оцими, які сприймають свої гріхи так пасивно, ба навіть ними пишаються, та ще й не виявляють жодних ознак покаяння?
Цього знести я не міг; невже навіть тепер у мене не зосталося жодної надії?
(Либонь, подумав я, оце і є віра: бути впевненим, що наш Господь навіть щонайдрібніше добре намірення не залишає поза своєю увагою.)
преподобний еверлі томас
Ну, доста, спохопився вермонтець.
Так, до діла, мовила жінка. Ми й так уже витратили на цього хлопчиська купу сил.
А попередню пригадуєте? спитав британець. Ту дівчину? Вона якась набагато згідливіша була.
Чудесна дитина, погодилася жінка. Цілковито пасивна.
Жоднісінького клопоту нам не завдала, докинув британець.
Еге ж, що хотіли, те з нею й робили, пристав на цю думку і шепелявий бас.
Так-то воно так, обізвався вермонтець, але й усієї цієї «допомоги» вона не мала. І то правда, підтвердив британець. Ніхто й пальцем не кивнув, щоб їй допомогти.
Юначе, звернулася жінка до хлопця, то де беремося до діла? Тут? Чи на даху?
роджер бевінс ііі
Хлопець надалі мовчав.
ганс воллмен
На даху, коли ваша ласка, попросив преподобний.
Чудово, відказала жінка.
І панцир тієї ж миті розпався. Хлопя було вільне.
роджер бевінс ііі
Чи можу я попросити довірити мені честь його туди віднести? запитав преподобний.
Звісно, відказала жінка.
ганс воллмен
Я нахилився й підняв хлопця на руки.
І побіг.
Зі склепу в ніч.
Біг посковзом.
Біг посковзом, неначе вітер.
Біг до єдиного місця, де, ледь жевріла у мене надія, хлопець міг іще сподіватися знайти хоч якийсь притулок.
преподобний еверлі томас
LXXXII
Радість, яка ж радість!
Неймовірно відважний учинок!
роджер бевінс ііі
Падлюка! втомлено скрикнула жінка.
ганс воллмен
Ми з містером Воллменом посковзом вибігли з білої камяниці навздогін за преподобним.
роджер бевінс ііі
Позаду нас здійнялася нараз невисока хвиля, така собі рухома стіна до коліна заввишки з усього того, у чому перебували тієї миті демонічні істоти (у траві, у землі, у надгробках, у статуях, у лавках)
ганс воллмен
Ось вона проминула нас
роджер бевінс ііі
(Ніби діти, які купаються в океанських хвилях, ми спочатку піднеслися вгору, а тоді опустилися вниз.)
ганс воллмен
і наздогнала преподобного.
роджер бевінс ііі
А той, хоч здиблена матерія гороїжилася навколо і знай частувала його штурханами та лихословила, тим часом уже збіг донизу з невисокого пагорба біля повітки садівника.
ганс воллмен
Попереду забовваніла каплиця, і тут ми нараз збагнули, що він задумав.
роджер бевінс ііі
Розділившись на два, так би мовити, бойові загони, демонічні істоти рухалися тепер обабіч преподобного, а тоді одночасно здибили землю з обидвох боків до висоти колін і кинулися навперейми йому під ноги.
ганс воллмен
Падаючи, він інстинктивно перекотився на спину, щоб хоч трохи помякшити таким чином силу удару й захистити хлопця.
роджер бевінс ііі
І тут вони його запопали.
ганс воллмен
Запопали їх.
Полювали за хлопцем, але, таки його вполювавши, скрутили і преподобного.
роджер бевінс ііі
Оскаженіли так, що, схоже, не здатні були вже розрізняти, хто є хто, а може, просто вирішили не морочити собі цим голови.
ганс воллмен
Заки ми до них домчали, обидваі преподобний, і хлопецьбули вже тісно запаковані разом у новий панцир, який швидко затвердівав.
роджер бевінс ііі
Зсередини доносилися жахливі крики преподобного.
ганс воллмен
Вони схопили мене! кричав він. Навіть мене! І що тепер тепер я мушу йти! Господи Боже! Йти? Чи зостатися у цій пастці довіку?..
Йдіть, звісно, йдіть, рятуйтеся, любий друже! гукнув йому я. Йдіть!
Але я не хочу! зойкнув він. Мені страшно!
Кричав здушеним, не своїм голосом, і ми зрозуміли, що панцир дістався вже йому до рота, ба навіть проник, таке враження, і в мізки, бо те, що ми чули далі, скидалося радше на якесь марення.
Той палац! скрикнув він у самому кінці. Той страшний діамантовий палац!
роджер бевінс ііі
А тоді з-під панцира почувся добре знаний і все одно неймовірно моторошний вогнезвук, повязаний із явищем спалаху світлоречовини.
ганс воллмен
Преподобний пішов.
роджер бевінс ііі
Внаслідок його відходу під панцирем утворилося багато вільного місця
ганс воллмен
Містер Воллмен зі страшною силою ударив його ногою і ввігнув усередину.
роджер бевінс ііі
Не тямлячи себе від люті, ми накинулися на нього, заходилися гамселити кулаками і рвати нігтями; я відчував на собі косі погляди демонічних істот, які зиркали на нас зсередини, вражені нашою несамовитістю та суто людською схильністю до натхнених ненавистю вчинків, яка раптом у нас ожила. Ось містер Бевінс зумів уже засунути одну руку по лікоть усередину.
Зі свого боку мені пощастило проткнути панцир довгим дрючком, а тоді я щосили наліг на той дрючок колінами, і панцир розколовся, і містер Бевінс заліз досередини вже обіруч. Там він за щось ухопився, аж крекчучи від натуги потягнуві ось наш хлопчак випорснув назовні, ніби новонароджене лоша (такий самий мокрий та розтріпаний), ми ж на якусь секунду ясно побачили у розтрощеному панцирі відбиток обличчя преподобного, і мене неабияк утішило те, що в ті останні миттєвості поряд із нами воно не набуло знову виразу, який ми так давно і звично вже з ним повязували (страшенно переляканого, з високо піднятими бровами й ідеально круглим від жаху ротом), а виражало радше непевну надіютак, наче до того незнаного місця він вирушав задоволений бодай тим, що тут зробив усе, що міг.
ганс воллмен
Містер Воллмен ухопив хлопця і шугнув геть.
Демонічні істоти, перетікаючи з решток панцира у землю, кинулися навздогін.
Й уже невдовзі заплели йому ноги. Він упав на коліна, а переслідувачі, знову перетворившись на гнучкі пагони, стрімко полізли догори його ногами та тулубом і ось-ось мали добратися й до рук.
Тут наспів я, перехопив хлопця і щодуху побіг далі.
Та не минуло й кількох секунд, як вони перейняли і мене.
роджер бевінс ііі
Тим часом я зірвався на ноги, метнувся до містера Бевінса, вихопив хлопця та рвонув до каплиці і буквально за мить до того, як мене мали вже наздогнати, зумів-таки останнім ривком просто впасти всередину крізь обернену на північ бічну стіну.
О, це місце я знаю, пробурмотів хлопець.
Сподіваюсь, відповів я. Усі ми його знаємо.
Багато кому з нас каплиця послужила у свій час такими собі воротами: тут закінчувалася наша мандрівка тією попередньою місциною, тут нас востаннє сприймали серйозно.
ганс воллмен
Земля навколо каплиці раптом зворохобилася.
Що, навіть тут? спитав я. Біля цього святого місця?
Святого, не святогонам до цього діла нема, сказав британець.
У нас робота, докинув вермонтець.
Ми змушені, нагадала жінка.
Ну, давайте його сюди, знов озвався британець.
Ви лише марно тягнете час, мовив вермонтець.
А ми набираємо на силі, додав британець.
Скоро до вас таки дістанемося, пригрозила жінка.
І тоді не минути вам помсти, попередив вермонтець.
Давайте його сюди! гиркнув шепелявий.
роджер бевінс ііі
Не встиг містер Бевінс ступити крізь стіну досередини, як із темряви, що вповивала передню частину каплиці, донісся раптом чіткий звук: там прокашлявся якийсь чоловік. Ми були не самі.
На одному зі стільців у передньому ряді (очевидно, там, де й під час відправи напередодні) сидів містер Лінкольн.
ганс воллмен
LXXXIII
Томе коли ми підійшли вже до брами президент побачивши каплицю сказав що мабуть піде і посидить трохи там у тиші якщо я не проти й зізнався що почувається так наче його син ще й досі тут біля нього і не здатний того відчуття позбутися але може кілька хвилин спокою у тому призначеному для молитви місці допоможуть.
Я запропонував йому ліхтар але він відмовився сказав що у цьому нема потреби бо він добре бачить у темряві завжди так бачив а тоді подався туди через ту саму галявину де ще вчора стояли з відкритими парасольками під дощем сотні людей у чорному і слухали сумні звуки органа що долинали зсередини а я повернувся до сторожки де й пишу ці рядки тим часом надворі його бідолашний дрібний коник уже нетерпляче цокає копитом по бруківці так наче відчуває що господар близько і має ще станцювати на прощання перед довгою дорогою додому.
А президент далі у каплиці.
Мандерс, там само.
LXXXIV
Хоч вітражі у вікнах трохи приглушували місячне світло, та все ж у каплицю його проникало цілком достатньо.
ганс воллмен
Надаючи всьому всередині голубуватого відтінку.
роджер бевінс ііі
Після вчорашньої відправи майже всі стільці прибрали; залишилося тільки перших кілька рядів, та й ті стояли дещо безладно.
ганс воллмен
Містер Лінкольн сидів обличчям до вівтаря; ноги він витягнув перед собою, руки склав на колінах, голову звісив на груди.
На якусь мить мені здалося навіть, що він спить.
Та тут, ніби відчувши, що вже не сам, він випростався й озирнувся навколо.
роджер бевінс ііі