Маг - Фаулз Джон Роберт 5 стр.

Перед відїздом видавалася другорядною моя попередня головна метавибратися з Англії хоч куди. Про Алісон я думав тільки у звязку з Грецією. Під час любощів уявляв, що будемо там разом, а в інший час бачив там тільки себе одного. Сама собою вона нічого не значила.

Від педагогічної комісії я дістав телеграму, що підтвердила моє призначення, а тоді поштою надійшли контракт, який мені належало підписати, й любязний лист каліченою англійською від директора школи. Міс Спенсер-Гейґ розшукала адресу вчителя, що працював там торік, а тепер мешкав у Нортумберленді. Вона нічого не знала про цього чоловіка, бо його найняли не через посередництво Британської ради. Я написав йому, але не дістав відповіді. До відїзду залишалося десять днів.

З Алісон мені випадало дуже нелегко. Довелося відмовитися від помешкання на Рассел-сквері, й ми змарнували три дні на пошуки якогось підхожого кутка для неї. Нарешті знайшли велику кімнату-майстерню недалеко від Бейкер-стриту. Пакування і переїзд добряче далися взнаки нам обом. Я мав виїхати допіру другого жовтня, натомість Алісон уже почала ходити на роботу, отож перед нами стало непосильне завданняпримиритися з потребою рано вставати й жити за розпорядком. Двічі ми неабияк погиркалися. Першу сварку розпочала вона й потрόхи підливала олії до вогню, аж нарешті вилила всю свою зневагу до чоловіків узагалі й до мене зокрема. Я був снобом, франтом, дешевим спокусникомусього не перелічиш, а наступного ранку Алісон, снідаючи, правила крижану мовчанку. Надвечір я пішов на її курси, даремно дожидався цілу годину й повернувся додому. Там її теж не було. Зателефонував у цю авіакомпанію й дізнався, що нікого з практиканток сьогодні не затримали. Я чекав, набираючись злости, до одинадцятої, поки вона нарешті зявилася. Не кажучи ні слова, зайшла до ванної, скинула плаща й напилася молока, як звикла була перед сном.

 Де тебе дідько носив?

 Ані не гадаю відповідати.

Алісон схилилася над електроплиткою в закутку, що правив нам за кухню. Вона наполягла на тому, щоб винайняти дешеве помешкання. А мене тіпало від того, що ми мусимо їсти й спати в одній і тій самій кімнаті, ділити з сусідами ванну, перешіптуватися й цитькати.

 Знаю, де ти була.

 Мені байдуже.

 Ти була в Піта.

 Хай тобі буде. В Піта,  обдала мене лютим оком Алісон.  І що з того?

 Могла б дочекатися четверга.

 А навіщо?

Ось тоді мені луснув терпець. Я постарався пригадати й випімнути їй усе те, що могло якнайдошкульніше допекти. Нічого не сказавши, вона роздяглася, лягла, відвернулася до стіни й беззвучно заридала. У тиші я з величезним полегшенням подумки повторював, що скоро позбудуся того всього. Не те щоб я справді вважав справедливими свої дотинкипопросту й досі злостився на Алісон, що довела до них. Зрештою я сів на ліжку поруч неї й дивився, як з-під набряклих повік сочаться сльози.

 Я чекав на тебе кілька годин.

 Я була в кіно, а не в Піта.

 То чому брешеш?

 Бо ти мені не довіряєш. Гадаєш, що я справді можу до нього піти.

 Це ж требанасамкінець отак усе спаскудити.

 Сьогодні ввечері мені хотілося накласти на себе руки. Якби набралася духу, то кинулася б під поїзд. Я стояла й думала про те.

 Наллю тобі віскі.Я приніс чарку.  Тобі ніяк не можна жити самій. Може, якась стюардеса

 Нізащо не житиму разом з жінками.

 Хочеш повернутися до Піта?

Алісон гнівно зиркнула на мене.

 А ти хочеш попросити, щоб не верталася?

 Ні.

Облишивши сперечатися, вона задивилася на стіну. Вперше за весь вечір злегка всміхнулася. Віскі подіяло.

 Як на одній з отих кількох картин Гоґарта. «Кохання з розрахунку. По пяти тижнях».

 То що, ми поладили?

 Ми ніколи не поладимо.

 Якби це була не ти, то сьогодні ввечері я б пішов кудись.

 Якби це був не ти, то сьогодні ввечері я б не повернулася.

Алісон простягла чарку, щоб ще налити. Я поцілував їй запясток і пішов по пляшку.

 Знаєш, про що я сьогодні подумала?  спитала вона навздогін.

 Ні.

 Якби я покінчила з собою, ти був би тільки радий. Роздзвонив би всім, що я задля тебе на смерть пішла. Тому я ніколи не дозволю собі самогубства. Не допущу, щоб таке смердюче гівно, як ти, вихвалялося.

 Негарно так казати.

 А тоді я подумала, що зможу це зробити, якщо залишу записку з поясненням.  Вона втупилася в мене, досі не злагідніла.  Заглянь у мою сумочку. Там є блокнот  Я вийняв його.  Подивись у кінці.

Дві останні сторінки рясніли великими буквами.

 Коли ти це написала?

 Прочитай.

Два останні речення грубо перекреслено. Я подивився їй у сірі очі.

 Ти ж так не думаєш насправді.

 Я написала це сьогодні, на перерві. Якби знала спосіб непомітно накласти на себе руки в отій їдальні, то скористалася б ним.

 Ти гм, істеризуєш.

 А я і є істеричка!  майже крикнула вона.

 І комедіантка. Навмисно написала, щоб я тепер мав що читати.

Алісон заплющила очі. Запала мовчанка.

 Так. Але не тільки для того.

Вона знову розплакалася, на цей раз у моїх обіймах. Я спробував її якось утішити. Пообіцяв відкласти поїздку до Греції, а то й взагалі відмовитися від тої роботи. Висипав цілий міх обіцянок-цяцянок, і вона добре знала, що все це облуда, та зрештою змусила себе повірити й заспокоїтися.

Вранці я намовив її зателефонувати на курси й збрехати, що прихворіла, отож весь день ми провели за містом.

Назавтраза два дні я мав відїжджатиприйшла листівка з нортумберлендським штемпелем від Мітфордатого, що працював на Фраксосі. Він написав, що невдовзі приїде до Лондона, якщо я хочу з ним зустрітися.

У середу я зателефонував до офіцерського клубу й запросив Мітфорда на чарку-другу. На два-три роки старший від мене, засмаглий, з витрішкуватими блакитними очима на вузькому обличчі, він раз у раз торкався темних унтерських вусиків. Від нього, зодягненого в темно-синій піджак, з військовою краваткою на шиї, просто-таки тхнуло солдафонщиною. Між нами зразу почалася партизанська війна за престиж. Колись цього чоловягу скинули з парашутом в окупованій німцями Греції, тож тепер він без упину базікав про своїх друзякрізних Ксанів і Падді, а всіх знаних кондотьєрів того часу називав на імя. Зі шкури пнувся, щоб виставитися поборником свободи Греції, справдешнім еллінофілом у трьох ликах: джентльмен, грамотій і відчайдух. Ба, говорив із штучним, запозиченим акцентом і висловлювався короткими, рваними реченнями, як школярик, що мавпує віконта Монтґомері. Неприторенний догматик, заблукалий поза полем битви. Глитаючи рожевий джин, я силкувався держати себе в руках, та ось ляпнув, що для мене війна означала тільки два роки мрії про демобілізацію. Безголівя, інакше не скажеш. Замість усе докладно розвідати, накликав неприязнь. Зрештою признався, що я син кадрового офіцера, а тоді спитав, що воно таке, той острів.

Він кивнув на закуски, що стояли на шинквасі.

 Маєш острів.

І повів далі, тицьнувши сигаретою на одну з тарілок.

 Місцеві називають його  вжив якесь грецьке слово Мітфорд,  тобто пиріг. Бо така його форма, хлопче. Посерединіхребет. У цьому куточку школа і село. На решті північної сторонипустка. На всій південнійтеж. Ось і вся географія.

 Що там за школа?

 Найкраща. На всю Грецію. Справді.

 А як із дисципліною?

Замість відповіді Мітфорд стиснув кулака, як каратист.

 Чи є якісь клопоти з учителюванням?

 Такі собі. Як всюди.

Глянувши в дзеркало за шинквасом, він пригладив вусики й пробурмотів назви кількох книжок.

Я спитав про життя поза школою.

 Нема життя. Острів гарний. Милуйся, якщо хочеш. Пташки, бджілки, всяка всячина.

 Ну а село?

Він криво всміхнувся.

 Старий, грецьке селоце тобі не англійське. Товариствонуль без палички. Вчительські жінки. Кілька чиновників. Часом татко й мамця навідають якого учня.  Він сіпнув головою так, ніби комірець став затісний. Цей тик мав додати ваги словам.  Є кілька вілл. Десять місяців на рік забиті дошками.

 Не дуже-то мене заохочуєш до поїздки.

 Глушина, нічого не вдієш. Мертва глушина. А ті, що у віллах,  всі зануди. Крім одного. Навряд чи ти з ним зустрінешся.

 Та невже!

 Якось ми задерлися. Я йому просто у вічі сказав те, що про нього думаю.

 А про що йшлося?

 Сучий син пособляв німцям. Про те йшлося.  Мітфорд випустив добрячу хмару диму.  Так що доведеться тобі водити компанію з панами педагогами.

 А вони хоч уміють по-англійському?

 Більшість по-французькому квакає. Є там один грек. Теж англійську викладає. Пихатий надолобень. Одного разу я йому засвітив ліхтаря під оком.

 Ого, нічогенький ґрунт ти мені приготував.

Він засміявся.

 Бачиш, їх усіх треба тримати в шорах.  Відчув, що трохи збився з ролі.Там сіль земліце селяни. Особливо критські. Хлопці хоч куди. Повір. Добре їх знаю.

Я спитав, чому він виїхав звідти.

 Знаєш, пишу книжку. Спогади про війну. Мусив із видавцем бачитися.

В ньому відчувалося щось жалюгідне. Було легко уявити, як він, неначе шкодливий бойскаут, гасає й підриває мости у своєму чудернацькому однострої. А тут доводиться поневірятися в цьому нудотному світі добробуту й почуватися викинутим на сушу іхтіозавром.

 Вовком завиєш без Англії,зразу ж змінив він тему.  Тим більш, що й грецької не знаєш. Запиватимешся. Усі запиваються. Бо мусять.

Він заговорив про рецину й арецинато, ракі й узо, а тоді перейшов на жінок.

 До афінських дівчат ані не рипайся. Бо інакше заробиш сифон.

 А на острові?

 Глухо, старий. Найстрашнючіші мавпи на все Егейське море. І ще однесільська честь. Це небезпечна штука. Не раджу. Я сам попікся. Ще перед тим як там вчителювати,  відповідним чином примружившись, вискалився до мене Мітфорд.

Я повіз його до клубу. Туманне, астматичне надвечіря по-рибячому сіро забарвило перехожих, машини і все навколо. Я поцікавився, чому він не залишився в армії.

 Старий, там усе страшенно закостеніло. В мирний час це особливо відчувається.

Напевно, його комісували. Під поволокою манер офіцерського клубу нуртувало щось нестійке, темне й буйне.

Ми приїхали.

 Як гадаєш, я приживуся на острові?

Мітфорд окинув мене критичним поглядом.

 Держи їх у чорному тілі. Тільки так. Не піддавайся. Мого попередника довели до ручки. Я його не застав. Мабуть, здурів. Не міг дати раду з учнями.

Мітфорд вибрався з машини.

 Ну, ні пуху, старий,  вищирив він зуби, а тоді вхопився за клямку дверцят.  Послухай-но. Стережися почекальні.

І торохнув дверцятамизразу ж, немовби наперед розрахував. Я швиденько відчинив їх і, вихилившись, гукнув йому навздогін:

 Чого саме стерегтися?

Мітфорд обернувся, але тільки махнув рукою й розчинився в натовпі на площі Трафальґар-сквер. Я не міг позбутися думки про його останню нещиру усмішку. Під нею крилася недомовка, щось прибережене про запас. І це останнє таємниче слово. Почекальня, почекальня, почекальня. Увесь вечір не виходила мені з голови ота почекальня.

Розділ 6

Я забрав Алісон, і ми поїхали до гаража, власник якого мав продати моє авто. Я запропонував, що подарую їй це авто, та почув відмову.

 Якщо прийму цей подарунок, то він весь час нагадуватиме про тебе.

 То й добре.

 Не хочу весь час про тебе думати. І не потерплю, щоб на твоєму місці сидів хтось інший.

 Може, хоч гроші забереш? Багато не дадуть.

 Хочеш мені заплатити?

 Не говори дурниць.

 Мені нічого не треба.

А я ж знав, що вона мріє про моторолер. І постановив залишити чек із написом «На моторолер». Сподівався, що Алісон прийме його після мого відїзду.

Останній вечір минув напрочуд спокійно, немовби я вже в дорозі й балакаємо не ми, а наші тіні. Ми умовилися, що робитимемо завтра. Алісон не хотіла мене проводжати до залізничного вокзалу «Вікторія». Поснідаємо, як завжди, вона піде на роботутак буде найлегше й найпростіше. Поговорили про майбутнє. Як тільки випаде нагода, Алісон полетить до Афін. Якщо ж ні, то я справлю Різдво в Англії. Можна було б зустрітися десь на півдорозів Римі чи у Швейцарії.

 В Аліс-Спринґсі,мовила вона.

Вночі ми не могли заснути, і кожне з нас знало, що не спимо обидвоє, але боялося озватися. Я відчув, що Алісон навпомацки шукає моєї руки. Якусь хвилину ми лежали мовчки. І тоді вона порушила тишу.

 А якби я сказала, що чекатиму тебе?  Я мовчав.  Мені здається, я на таке здатна. Ось що я хотіла сказати.

 Знаю.

 Ти завжди кажеш «знаю». Але така відповідь нічого не означає.

 Знаю це.  Вона ущипнула мені руку.  Скажімо, я б відповів так: жди, а я за рік усе вирішу. І ти ждала та й ждала б.

 Я пристала б на таке.

 Нісенітниця. Це все одно, що послати дівчину до монастиря, аби почекала, поки наречений дозріє до одруження. А тоді він вирішить не одружуватися. Ми маємо бути вільні. Іншого вибору нема.

 Не сердься. Будь ласка, не сердься.

 Мусимо глянути правді в очі.

Залягла тиша.

 Я просто подумала, як воно буде, коли повернуся сюди завтра ввечері. Ото й усе.

 Я писатиму. Щодня.

 Так.

 Це буде своєрідне випробування. Побачимо, чи дуже тужитимемо одне за одним.

 Я знаю, що воно таке, коли хтось відїжджає. Тиждень помираєш, тиждень тобі болить, тоді починаєш забувати, а згодом видається, що нічого й не було, що це сталося не з тобою, і знизуєш плечима. І кажеш собі: динґо, це життя, і так уже воно влаштоване. По-дурному влаштоване. Немовби ти нічого не втрачаєш назавжди.

 Я не забуду тебе. Ніколи не забуду.

 Забудеш. І я тебе теж.

 Треба жити далі. Хай як воно сумно обертається.

Надовго замовкнувши, Алісон мовила:

 Та ти й знати не знаєш, що таке печаль.

Ми проспали. Я навмисно наставив будильника на пізнішу пору, щоб довелося поспішати й не було часу на сльози. Алісон снідала стоячи. Ми говорили про всілякі дурниціпро те, що треба змінити замовлення в молочника й брати одну пляшку замість двох, про те, куди міг заподітися мій читацький квиток. Нарешті вона відставила чашку по каві, ми підійшли до дверей. Я дивився на її обличчя так, ніби ще не пізно, ніби все це тільки страшний сон; дивився на пухкі щічки, на сірі очі, що шукали мого погляду. Алісон навернулися сльози, вона ворухнула вустами, неначе хотіла щось сказати. Не сказала. Рвучко й незграбно подалася до мене, поцілувала так коротко, що я майже не відчув її губ,  і поминай як звали. Пальто з верблюжої вовни щезло за поворотом сходів. Не оглянулася. Я підійшов до вікна й побачив, як вона квапливо переходить вулицю. Побачив світле пальто й соломяно-жовте волосся під його колір. Ось рука сягає до сумочки, виймає хусточку, щоб висякатися. Алісон ані разу не озирається. Кинулася бігти. Відчинивши вікно, я висунувся й дивився, поки вона звернула на Марилебон-роуд. І навіть там, на самому розі, в останню мить, таки не оглянулася.

Зачинивши вікно, я помив посуд, застелив ліжко, сів за стіл, заповнив чек на пятдесят фунтів і написав записку.

Лист мав справляти враження написаного спонтанно, хоча я кілька днів добирав кожне слово. Я вклав записку і чек у конверт і поставив його на каміні поряд із гагатовими сережками у футляріякось ми побачили їх на вітрині зачиненої антикварної крамнички. Відтак поголився і вийшов, щоб поїхати на таксі.