Кілька днів Алісон виходила з оселі тільки вночі, побоюючись Меґґі. Чомусь сприймала її як ненависний, досі могутній бастіон незламної австралійської чесноти на трясовині розтлінної Англії. Я ходив по харчі, ми балакали, спали, кохалися, танцювали, в будь-яку пору дня і ночі варили щось їстівнедвоє під одним дахомsous les toits, опинившись далеко поза звичним часом і насупленим лондонським світом за вікнами.
Алісон завжди була жіночна; на противагу багатьом англійським дівчатам, вона ніколи не зраджувала своєї статі. Не вродливиця, часто навіть негарна, Алісон мала зграбну хлопячу фігурку, вміла гарно, по-сучасному вдягатися, виробила ґраційну ходу; і вся ця цілість видавалася значно привабливішою, ніж її окремі складники. Бувало, я сидів в автомобілі й дивився, як вона йде хідником, зупиняється, переходить вулицю й прямує до мене. Тоді в цієї дівчини був просто-таки чудовий вигляд. Та коли вона сиділа поруч мене, незрідка в її зовнішності вражало щось пустопорожнє, щось від розпещеної дитини. Ну а зблизька завжди збивала мене з пантелику: якоїсь миті мало не потвора, але досить було одного руху, зміни виразу на обличчі, повороту головикуди й щезала потворність. Перш ніж вийти в місто, Алісон накладала на повіки насичені тіні, які пасували до частенько викривлених у понурій гримасі губ, справляли враження, що її побито до синців, й викликали мимовільне бажання дати ще дужчого прочухана. Чоловіки завжди й усюди звертали увагу на цю дівчину: на вулиці, в ресторанах, у пабах, і вона це знала. Я звик спостерігати, як її пасуть очима. Вона належала до тих жінок, рідкісних навіть серед красунь, які вже від народження оточені ореолом сексуальности, все життя мають звязки з мужчинами й дуже зважають на їхню зустрічну поведінку. І таку властивість відчувають усі, навіть тюхтії-підкаблучники.
Без макіяжу Алісон була простіша й звичайніша. У перші дванадцять годин після пробудження поводилася не дуже примхливо, та все одно завжди носила в собі щось непередбачуване й неясне. Годі було вгадати, коли вона почепить оту вишукану, розмальовану синцями маску. Могла палко віддатися в ліжку, а тоді позіхнути у найневідповіднішу мить. Могла від ранку до ночі прибирати, варити й прасувати, а тоді три-чотири дні поспіль по-богемному вилежуватися на підлозі біля каміна й читати «Короля Ліра», щось із Гемінґвея, детектив та жіночі журнали, причому все наразпочергово по уривку з кожного видання. Вона робила що заманеться, а тоді вже шукала мотиву чи виправдання.
Одного разу Алісон принесла дорогу авторучку.
Це вам, месьє.
Не варто таке дарувати.
Не переймайся. Я її поцупила.
Поцупила?!
Я все краду. А ти й досі не знав?
Все?!
Ніколи не роблю такого в крамничках. Тільки в універмагах. Там товар сам липне до рук. Гей, не корч такої згіршеної міни.
Я не корчу.
Та я справді згіршився. Стояв з тим подарунком як дурень з писаною торбою.
Це просто хобі, розвага, підсміхнулась Алісон.
Буде тобі розвага, коли засядеш на півроку в Голловеї.
Вона налила собі віскі.
На здоровя, santé! Ненавиджу універмаги. І товстосумів ненавиджу, особливо тих джонбулівських. Одна крадіжкаі зразу дві добрі справи, як ото одна куля кладе двох зайців. Та не хнюпся так, усміхнися-но. Алісон встромила ручку в мою кишеню. Ось так. Ти як той казуар, що скоїв злочин.
Мушу хильнути.
Взявши пляшку віскі, я раптом засумнівався у способі її придбання. Глянув на Алісон. Вона ствердно кивнула.
Поки я наливав, вона стояла поруч.
Ніколасе, знаєш, чому ти так близько береш до серця усілякі дрібниці? Бо й самого себе дуже вже близько береш до серця.
Злегка усміхнувшись мені, глузливо й ніжно водночас, вона пішла оббирати картоплю. А я відчував, що невідомо як, але скривдив її. Та й себе теж.
Якось уночі вона вві сні назвала чиєсь імя.
Хто такий Мішель? спитав я зранку.
Хтось, кого я хотіла б забути.
Про все інше Алісон мені розповідала. Про матір родом з Англії, манірну й деспотичну. Про батька, начальника станції, що помер від раку чотири роки тому.
Ось звідки мій несусвітнийні ваш, ні нашакцент. Як тільки відкрию ротазразу ж у ньому воюють за вимову мамця з татком. Мабуть, тому і ненавиджу, і люблю Австралію. Там я ні разу не почулася щасливою, а тут завжди тужу за домівкою. Я, мабуть, дурниці мелю, га?
Алісон часто питала, чи не меле вона дурниць.
Я гостювала в родичів у Валлії. У маминого брата. Господи Ісусе. Вони й кенґуру довели б до сліз.
В її очах я був хоч і стовідсотковий англієць, зате чарівливий. Почасти тому, що, з її ж таки слів, «культурний». Піт завжди бурчав, коли Алісон збиралася до музею чи на концерт. «Гей, малá, а чи не краще піти до пивної?»передражнила вона Піта.
Одного дня вона сказала:
Ти й не уявляєш, який Піт хороший. Хоч це й сучий син. Завжди знаю, чого йому треба, про що він думає й що має на увазі, коли говорить. А з тобою я нічого не знаю. Ображаєшся на мене, а я не розумію чому. Тішишся мноютеж не розумію чому. Та все тому, що ти англієць. Шкода, тобі не втямити цього.
В Австралії Алісон закінчила середню школу й навіть рік вивчала мови в Сіднейському університеті. А тоді познайомилася з Пітом і «все ускладнилося». Вона зробила аборт і поїхала до Англії.
Він змусив тебе зробити аборт?
Алісон сиділа в мене на колінах.
Він так і не дізнався.
Не дізнався?!
Я не була певна, що це його дитина.
Бідолашка.
Якби його, то Піт не хотів би цієї дитини. А якби не його, то не стерпів би її. Ото й усе.
А ти сама не
Не хотіла. Ця дитина була б завадою, перебила вона мене й докинула, тихше та мякше:Та ні, хотіла.
І досі хочеш?
Помовчавши, Алісон злегка стенула плечима.
Інколи буває.
Я не бачив її обличчя. Ми сиділи мовчки, зігріваючи одне одного, відчували близькість і тепло наших тіл і знали, що ми обидвоє заклопотані наслідками розмови про дитину. В нашому віці бридку голову зводить не секс, а кохання.
Якось увечері ми пішли подивитися старий фільм Карне «Набережна туманів». Виходячи з кінозалу, вона плакала. Вдруге заплакала в ліжку. І зачула моє невдоволення.
Ти, Ніколасе, не я. Не можеш відчути того, що відчуваю я.
Можу.
Не можеш. Ото постановляєш собі не зворушуватися, не розчулюватися чи ще щосьі зразу все чудово.
Та не чудово. Попросту не так паскудно.
Цей фільм навіяв мені відчуття, що підтвердило мою думку про все на світі. Все воно безглузде. Стараєшся бути щасливим, а тоді раптом щось трапляєтьсяі гаплик. Це тому, що ми не віримо в життя на тому світі.
Не те що не віримо. Не можемо вірити.
Щоразу, коли ти без мене виходиш у місто, я побоююся, що ти можеш умерти. Кожного дня думаю про смерть. Коли ми кохаємося, це їй як сіль в оці. Уяви, що в тебе купа грошей, а за годину зачинять усі крамниці. Хоч-не-хоч, мусиш бігати й витрачати ці гроші. Я, мабуть, дурниці мелю, га?
Ні. Маєш на увазі атомну бомбу.
Вона курила лежачи.
Не бомбу. Нас з тобою.
Алісон не давалася підманути «самотнім серцем», мала нюх на сльозогінний шантаж. Їй здавалося, що це непогана річбути самотнім як палець і не мати ніяких родинних звязків.
Одного разу за кермом я завів мову про те, що не маю близьких приятелів, і вжив свою улюблену метафорускляний ковпак, що відділяє мене від світу. Алісон засміялася.
Тобі подобається цей ковпак, сказала вона. Кажеш, хлопче, що ти самотній, а в глибині душі вважаєш себе іншим, ніж решта людей.
Ображений, я змовчав, і вона, трохи пізнувато, порушила тишу:
Ти таки інший.
І самотній.
Алісон стенула плечима.
То оженися. Хоча б зі мною.
Сказала так, ніби запропонувала піґулку аспірину, аби голова не боліла. Я не відривав очей від дороги.
Ти ж виходиш заміж за Піта.
А ти все одно не захотів би мене, бо я курва, та ще й не англійська, а колоніальна.
Я б попросив тебе не вживати такого слова.
Ще одна причина того, що не захотів би. Бо просиш не вживати такого слова.
Ми бокували від чіткої межі, за якою починалося наше конкретне майбутнє. Натомість говорили про невиразну будучину: житимемо в хижі, й я в ній писатиму вірші; купимо джипа й перетнемо на ньому всю Австралію. Вираз «Коли ми приїдемо до Аліс-Спринґса» став ходовим жартом і означав «Десь колись в якійсь країні».
Минали дні, зливаючись в одну смугу. Я упевнився, що ось цей мій роман не схожий на жоден з усіх його попередників. Різниця полягала у значно більшій плотській насолоді, вже не кажучи про все інше. Поза ліжком я наставляв Алісонобтісував її, виробляв англійську вимову, викорінював грубість і провінціальність; ну а в ліжку наставницею ставала вона. Ми усвідомили цю взаємність, хоча й не моглимабуть, тому, що обоє були одинаками в батьківзбагнути її механізм. Кожне з нас могло щось дати і щось набути а ще злагодженість у любощах, однакові смаки й уподобання, свобода від упереджень і комплексів. Вона навчила мене, крім мистецтва кохатися, ще багато чого іншого, але тоді я про це й не здогадувався. Памятаю день, коли ми затрималися в одній із зал ґалереї «Тейт». Злегка пригорнувшись до мене й тримаючи за руку, Алісон дивилася на твір Ренуара поглядом дитини, що смокче льодяника. І раптом мене пронизало чуття, що ми одне тіло, одна душа, а якщо кохана зараз зникне, то від мене залишиться половина. Будь-хто, менш інтелектуальний і самовдоволений від мене, втямив би, що це жахливе чуття смертикохання. А я гадав, що це похіть. Зразу ж відвіз Алісон додому й там зірвав із неї одежу.
Іншого разу, на Джермін-стрит, ми зустріли Біллі Вайтаітонського випускника, мого знайомого ще з студентських часів у Магдалинському коледжі, члена нашого клубу бунтарів. Доволі милий, зовсім не сноб, віннехай і мимохітьрозточував невитравний дух найвищої касти, належности до кола щонайкращих людей, дух бездоганного аристократичного смаку в доборі костюмів, слів і виразів обличчя. Ми зайшли до бару, бо Біллі якраз дізнався, що тут подають перші в цьому сезоні колчестерські устриці. Хоч Алісон говорила дуже мало, та все одно я торопів від її акценту, від різниці між нею й аристократичними панянками, що сиділи недалеко від нас. Коли мій приятель наливав рештки вина «Мюскаде», вона на хвилинку вийшла.
Слухай, старий, вона дуже миленька.
Чи я знаю знизав я плечима. Сам бачиш.
І приваблива.
Вона обходиться дешевше, ніж плата за центральне опалення.
Не сумніваюся.
Однак я знав, що в нього на гадці.
Після того, як він розпрощався з нами, Алісон немовби в рот води набрала. Ми їхали подивитися кіно в Гампстеді. Я глянув на її понуре обличчя.
Що з тобою?
Гидотна у вас балачка, джонбулів із найвищих кіл.
Я не з найвищої верстви. Із середньої.
Найвища, середня Господи, кого це гребе?
Поки вона знову заговорила, ми проїхали шмат дороги.
Ти поставився до мене так, ніби я не твоя.
Не будь дурною.
Ніби я якась грана дикунка.
Ото ще нісенітниця.
Ти так поводився про всякий випадок. Ану ж з мене труси сповзуть абощо.
Це важко пояснити.
Не мені пояснюй, любий хлопчику. Не мені.
Якось Алісон повідомила:
Завтра маю піти на співбесіду.
Хочеш піти?
А ти хочеш, щоб я пішла?
Ця співбесіда ні до чого не зобовязує. Тобі не конче відразу вирішувати.
Краще почуватимусь, коли мене приймуть. Тільки б знати, що мене прийняли, ото й усе.
Вона заговорила про щось інше, і я міг не пристати на таку зміну теми. Міг, але пристав.
А назавтра і я дістав письмове запрошення на співбесіду. Алісон уже повернулася під враженням, що все гаразд. За три дні їй надійшов лист із повідомленням про десятиденний термін стажування, після якого почнеться робота.
Мене екзаменувала ціла комісія вельми ґречних чиновників. Під дверима установи ми зустрілися з Алісон й рушили до італійського ресторану. За обідом поводилися вимушено, як чужі. Вона була посіріла й утомлена, щоки обвисли. Я спитав, що вона робила, коли мене не було вдома.
Писала відповідь.
До авіакомпанії?
Так.
І що написала?
А ти як гадаєш?
Що ти прийняла пропозицію.
Запала прикра мовчанка. Я знав, щό вона хоче почути, але язик не повертався на те. Я почувався лунатиком, який прокинувся на самому краю даху. Знав, що ще не дозрів до того, аби одружитися й постатечнішати. У цю мить наші душі порізнилися, між нами залягло щось невиразне, темне й потворне, і воно випливало з Алісон. Не з мене.
Кілька авіаліній моєї компанії проходить через Афіни. Якщо опинишся в Греції, будемо бачитися. Мабуть, ти таки залишишся в Лондоні. Якось воно буде.
І ми стали розмірковувати, як нам жити, якщо мені відмовлять.
Не відмовили. Надійшло повідомлення про те, що мою кандидатуру розглядає освітня комісія в Афінах. Це, мовляв, суто формальність. Маю бути в Греції на початку жовтня.
Вибравшись сходами на свій поверх, я тут же показав цього листа Алісон і не зводив з неї очей, поки читала. Сподівався на смуток, та не побачив його. Вона поцілувала мене.
Я ж казала.
Еге ж.
Таку новину треба відсвяткувати. Їдьмо на село.
Я згодився. Алісон ані не гадала сумувати, а я через своє боягузтво не ризикнув задуматися над тим, чому мене прикро зачепила така легковажність. Ми поїхали на село, потім пішли в кіно, а тоді на танці в Сохо. За весь цей час Алісон ані не скривилася. Та після любощів нам не спалося, тож довелося поговорити всерйоз.
Алісон, що мені завтра робити?
Прийняти пропозицію.
Хочеш, щоб я прийняв?
Знов за рибу гроші.
Ми лежали навзнак, я бачив її розплющені очі. На стелі нервово дрижали тіні, кинуті дрібним листям з-перед вуличного ліхтаря.
Якби я описав свої почуття до тебе, ти б
Знаю твої почуття.
І ось воно, осудливе мовчання.
Я доторкнувся до її оголеного живота. Алісон відвела руку вбік, але не відпустила.
Твої почуття до мене, а мої до тебеі що далі? Та не твої, не мої, а наші. Усе те, що почуваєш ти, почуваю також і я. Я ж бо жінка.
Мене знову огорнув страх. Я сформулював обтічне питання.
Ти б вийшла за мене, якби я освідчився?
Не так треба питати.
Та я б уже завтра одружився з тобою, якби був певен, що ти сама цього хочеш.
Ох, Ніко, Ніко
Дощ торохнув у шиби. Алісон ляснула мене по руці, що лежала поміж наших тіл. Надовго зависла тиша.
Я мушу виїхати з цієї країни.
Вона відповіла не зразу.
Наступного тижня до Лондона повертається Піт.
І що він тут робитиме?
Не хвилюйся. Він знає.
Звідки ти це дізналася?
Я написала йому.
Яка відповідь?
Вільному воля, видихнула вона.
Хочеш знову бути з ним?
Спершись на лікоть, Алісон повернула до себе моє обличчявіч-на-віч, дуже близько.
Попроси моєї руки.
Вийди за мене заміж.
Не вийду. І відвернулася.
Навіщо ж так?
Ет, щоб покінчити з усім. Я стану стюардесою, а ти поїдеш до Греції. Ти вільний.
Ти теж вільна.
Гаразд, я теж. Ти радий?
Раптовими могутніми напливами дощ хлистав верховіття дерев, тарабанив по дахах і вікнахвесняна злива геть не впору. Здавалося, спальня переповнюється незроненими словами, невисловленими докорами, закутаними в зловісну тишу, яка буває в останні миті перед руйнацією моста.
Ми лежали поряд, не доторкаючись, дві потворні скульптурки на могилі, що колись була постіллю, просочені огидним побоюванням вкласти свої думки в слова. Нарешті вона обізвалася. Намагалася говорити як звичайно, але голос звучав жорстко:
Не хочу завдавати тобі болю, а що дужче я тебе прагну, то гострішого болю завдаю. Не хочу, щоб і ти завдавав мені болю, а що дужче ти мене відштовхуєш, то гострішого болю завдаєш.
Алісон встала з ліжка й ненадовго вийшла.
То як, ми остаточно вирішили? повернувшись, спитала вона.
Либонь, так.
На тому розмова закінчилася. Алісон швидко заснула. Як на мене, надто вже швидко.
Вранці вона силкувалася на веселощі. Я зателефонував у Британську раду. Пішов туди, щоб вислухати поздоровлення та напучення міс Спенсер-Гейґ і вдругедай Боже, щоб востаннєзапросив її на ленч.
Розділ 5
Алісон так і не дізналася, та й я сам навряд чи це усвідомлював, що наприкінці вересня я зраджував її з іншою жінкою. Тією іншою була Греція. Я вирушив би туди, якби навіть комісія відкинула мою кандидатуру. У школі я не вивчав грецької мови, всі мої відомості про сучасну Грецію починалися й закінчувалися смертю Байрона в Міссолунгі. Однак того ранку в Британській раді досить було тільки зародка уявлень про цю країну. Неначе в мить, коли втрачено всю надію, раптом знайшовся геніально простий вихід із глухого кута. Греція чому я раніше не подумав про неї? «Я їду до Греції»як це чудово звучить! Ніхто з моїх знайомих там не бував: навала новітніх мідянтуристів хлинула набагато пізніше. Я накинувся на книжки про цю країну, які тільки зміг роздобути, й дивом дивувався, що так мало знаю. Читав невідривно і, немов той середньовічний король, закохався в портрет, ще не побачивши оригіналу.