Так само й з Терезою: для мене було нестерпним уявляти, який у неї буде вираз обличчя, коли я, зневірений, прийду додому. Вона це одразу помітить, щойно відчинить двері.
Може, я дивився на справу з надто невигідної перспективи. Я мав купу забобонів, від яких не було жодної користі. Ці забобони припадали пилом всередині мене, як оті срібні призи вдома, які віддзеркалювали мою неприкаяність.
Відтоді, як усе слід було вирішувати на основі угод, які не скріпляли ні клятвою, ні словом честі, вже не існувало ні довіри, ні віри. У цьому світі бракувало дисципліни. Її замінила катастрофа. Всі стали жити в постійному неспокої, коли ніхто нікому вже не довіряв, і хіба я мав нести за це відповідальність? Я не хотів бути ані кращим, ані гіршим за інших.
Твіннінґс бачив, що я вагаюся, й, знаючи моє слабке місце, промовив:
Тереза зрадіє, коли ти повернешся з певним результатом.
2
Це нагадало мені той давній час, коли ми проходили військовий вишкіл. Навпроти мене сидів Твіннінґс. Уже тоді в ньому вгадувалося щось від посередника, він з усіма добре ладнав. То були важкі часи, з нами особливо не панькалися. Нашим наставником був Монтерон, перед яким ми завжди почувалися напружено.
У понеділок було особливо кепсько. Це був день розплати, день суду. О шостій ранку ми виходили з важкою головою на кінний манеж. Пригадую, що я часто хотів навмисне впасти з коня, щоб потрапити в лазарет, але якщо кості залишалися цілі, про це не могло бути й мови. На відміну від дому, тут маленькі простуди не мали шансів. Монтерон вважав, що падіння сприяють здоров'ю. Падіння були корисні для підготовки і загартовували коліна.
Наступну годину проводили на манежі, але до цього доходило рідко. Зазвичай Монтерон, а він був майором, з'являвся як архангел у загрозливому чорному, мов гроза, плащі. Звісно, й сьогодні є люди, яких бояться, але вони вже не мають того авторитету. Зараз є просто страх, а тоді, до всього були ще й докори сумління.
Військова школа розташовувалася неподалік від столиці, і той, кому не скасували відгулу, і хто не сидів на мілині безгрошів'я, в суботу вирушав туди приміським потягом, конкою чи автом. Інші їхали верхи й залишали коней у родичів, адже тоді в місті ще було багато стаєнь. Всі ми були у сяючих одностроях, ще й мали гроші в кишенях, оскільки на плацу нічого не потратиш. Тож не було кращої миті, ніж та, коли відчинялися ворота школи.
Вранці у понеділок все виглядало геть по-іншому. Коли Монтерон заходив у свій кабінет, там уже лежав стосик неприємних листів. На столі були скарги й рапорти. До того ж було кілька повідомлень від табірної охорони про те, що двоє чи троє затрималися у відгулі, а четвертий взагалі ще не з'явився. Окрім того були ще всілякі дрібниціодин попався на тому, що курив у присутності вартових біля воріт, інший мляво віддав честь коменданту міста. Як правило, не обходилося без принаймні одного блискучого досягнення. В одному барі двоє влаштували скандал й погромили там усі меблі, інший вихопив шаблю, коли його зупинив патруль. Вони десь сиділи під замком, і по них ще треба було поїхати. А двоє братів, яким дали відпустку у зв'язку з похороном, програли всі гроші в Гамбурзі.
Щосуботи під час переклички Монтерон повторно перевіряв однострої. Пересвідчившись, що ніхто не з'явився у казкових уніформах, під якими він розумів незначні відхилення від уставу, він промовляв на прощання кілька слів і відпускав нас на вихідні. Командир застерігав нас про спокуси. І щораз ми розбігалися, сповнені найкращих намірів та переконані, що саме з нами нічого такого статися не може.
Та місто було як зачароване, то був справжнісінький лабіринт. Ставало аж лячно, з яким підступом скрізь було наставлено пасток. Таким чином вихідний день розпадався на дві частини, і межею тут слугувала вечеря, розпадався на світлу та темну половини. Він нагадував такі книжки з картинками, де на одній сторінці був зображений чемний, а на протилежнійлихий хлопчик, лише з тією різницею, що тут обидва хлопчики однією і тією ж особою. У пообідній час ми відвідували родичів, сиділи на сонечку по кав'ярнях або прогулювалися зоосадом. Деяких можна було побачити на концерті, ба навіть на лекції. Зовнішній вигляд у всіх відповідав вимогам Монтерона, всі були свіжі, чемні та вбрані як на весілля. Просто любо глянути.
Потім надходив вечір з його побаченнями. Одні зустрічалися наодинці з подружкою, інші збирались гуртом. Починалися випивання, настрій ставав розкутіший. Потім усі розходилися і знову збиралися близько півночі, за кухлями та англійськими перекусками. На цьому все не кінчалося, ми водили козу по підозрілих і навіть по заборонених шинках. У віденській кав'ярні пурхали цілі зграї панянок, а з нахабними кельнерами можна було швидко налагодити контакт. У великих пивних барах можна було наштовхнутися на студентів, які шукали сварки. Врешті відчиненими залишалося лише зовсім небагато закладів, таких як «Вічна лампа» та зали чекання на вокзалі. Тут переважно були пяні. Починалися суперечки, в яких годі було зажити слави. Комендатура знала ці місця, тож не випадково її патрулі з'являлися саме тоді, коли починалася колотнеча. Раптом серед тисняви ми бачили, як звідкись виринали піки шоломів, а це означало: «Рятуйся, хто може!» Часто було вже запізно. Доводилося йти з патрулем, а старший патрульний ще й радів, що знову застукав курсанта.
У понеділок Монтерон знаходив у себе на столі опис усіх деталей подій. Новини надходили з ранковим потягом або передавалися телефоном. Монтерон належав до тих начальників, які вранці мають особливо кепський настрій. Кров швидко приливала йому в голову. Тоді він розстібав комір свого однострою. Це було поганою прикметою. Було чути, як він бурчав: «Неймовірно, де тільки вони лазять».
Навіть нам самим це здавалося неймовірним. Годі знайти разючіших відмінностей, ніж між важкою, охопленою болем головою вранці та її розкутою протилежністю напередодні ввечері. І це була та сама голова. Те, що ми були там-то і там-то, те і се казали чи навіть робили, здавалося нам оповіддю про когось іншого. Цього просто не могло бути.
Однак, поки наш наставник з верхової їзди ганяв нас туди й сюди по манежу, ми мали неясне відчуття, ніби щось було негаразд. Коли із притиснутими до стегон руками, в яких тримаєш віжки, стрибаєш на коні через жердини, думки треба тримати при собі. Проте часом ми йшли чвалом ніби уві сні, поки наші голови були зайняті розгадуванням ребуса подій минулої ночі.
Цей ребус розплутував для нас Монтерон, перевершуючи наші найгірші очікування. Події, які зринали в нашій пам'яті в уривках і ніби в якомусь тумані, поставали перед нами в яскравому світлі як надзвичайно неприємне ціле. Твіннінґс, який уже тоді мав доволі цікаві ідеї, якось зауважив, що, власне, не годиться випускати тверезі патрулі на полювання за неодруженими відпускникамиті й ті мають бути в однакових умовах.
Хай там як, та без скандалу не минало й тижня. У Монтерона відкривалися всі шлюзи його авторитетусьогодні вже забуте це мистецтво. Він ще міг закликати до усвідомлення жахливості певної провини. Мовляв, ми не лише вчинили те і те. Ми розхитували підвалин самої держави, наражали монархію на небезпеку. Та в певному сенсі він був правий, адже майже всі робили те, що хотіли, оскільки тоді свобода була великою і всеохопною. Та коли курсант відхилявся бодай на йоту від заданої лінії поведінки, то весь цей світ, уся громадськість гуртом накидалася на нього. То було провісником великих змін, які невдовзі почали проявлятися. Очевидно Монтерон відчував їхнє наближення. Тимчасом як ми були просто легковажними.
Повертаючись подумки назад, мені здається, що тоді суди приймали м'якші ухвали, ніж ми очікували. Нас лякав гнів нашого начальника. Коли після заняття з верхової їзди ми поспіхом перевдягалися, а старший у казармі підганяв нас зі словами: «Начувайтеся, в старого вже терпець урвався», то це було для нас гірше, ніж пізніше, коли нам наказували перед наступом: «Повна готовність».
Правду кажучи, старий мав золоте серце. І всі про це знали, й саме тому ми його побоювалися. Коли він казав: «Краще наглядати за мішком бліх, ніж за випуском курсантів» або: «Коли кайзер нарешті дасть мені пайку відставника, я знатиму, що таки її заслужив», то він мав рацію, бо то був для нього нелегкий хліб. Є начальники, які тішаться, коли підлеглі встряють у халепутоді вони мають нагоду показати свою владу. Монтеронові ж від цього боліло. Й оскільки ми це знали, то траплялося, що коли хтось із нас серйозно влипав, то йшов до нього ввечері й сповідався. Коли Ґронау програв багато грошей, старий ще вночі поїхав до міста, щоб залагодити справу, повернувся він ополудні, та було вже запізно.
Гаразд, він хотів нас загартувати. Але при цьому він намагався не ранити серцевини. Уранці в понеділок зазвичай градом сипалися покараннядисциплінарний арешт, скасування відпустки, вахта в конюшні, запис в особову справу. Та опівдні гроза вже минала, а ми були особливо ретельними у виконанні служби.
У кожному потоці двічі-тричі бувало так, що все йшло по-іншому. Траплялися випадки, коли не можна було обмежитися тільки дисциплінарним арештом. А старому чого тільки не вдавалося залагодити арештом! У таких особливих випадках не було ні громів, ні блискавиць. Радше панував загальний пригнічений настрій, так ніби йшлося про такі речі, про які не можна говорити вголос, а тільки пошепки. Якісь люди ходили туди й сюди, той, що завинив, сидів під замком, а потім він зникав. Його ім'я більше не згадувалося, а якщо хтось і згадував, то це було випадково, й усі вдавали, ніби вони його не почули.
У такі дні старий, такий завжди незмінно зібраний та зосереджений, ставав неуважним, губив думку. Під час заняття він міг урвати речення на півслові й втупитися поглядом у стіну. Було чути слова його розмов з самим собою, які мимовільно зривалися з його уст, це могло бути щось на кшталт: «Можу заприсягтися, що коли трапляється щось ганебне, за цим завжди криється якась дівка».
Ці спогади зринули в мене, поки Твіннінґс чекав на мою відповідь. Певна річ, прямого зв'язку тут не було, і коли Монтерон промовляв ці слова, він, звісно, не думав про таку жінку, як Тереза. Але очевидно й те, що чоловік здатний зробити для жінки такі речі, які ніколи не став би робити для себе.
Саме такою річчю було місце в Цаппароні. Не можу сказати, чому так сталося. Коли йдеться про щось підозріле, то часом з'являється певне передчуття, яке рідко підводить. Щоправда, є різниця: оберігати державні чи приватні таємниці; це актуально і в наш час, коли більшість держав зійшли на пси, принаймні ті, що були чогось варті. Посада, яку пропонував Цаппароні, рано чи пізно мала призвести до автокатастрофи. А коли досліджуватимуть уламки, то у днищі машини знайдуть двадцять-тридцять дірок від куль. Такі випадки були не для дорожньої поліції. І про похорон можна буде прочитати не серед оголошень про смерть, а в розділі «Кримінальна хроніка». Біля відкритої домовини Тереза зустрінеться не з найкращим товариством, і, певна річ, нікого не буде з давніх добрих часів. Навіть сам Цаппароні не прийде. Невідомий передасть їй у сутінках грубий конверт.
Коли ховали мого батька, все ще було по-іншому. Він прожив спокійне життя, та під кінець також почувався не дуже затишно. На лікарняному ліжку він сказав мені: «Хлопче, я помираю якраз вчасно». При цьому він стурбовано зиркнув на мене. Напевне він уявляв собі, як воно буде потім.
Ось таке і ще дещо спало мені на думку, поки Твіннінґс терпляче чекав на мою відповідь. Неймовірно, яка лавина думок може пронестися в таку хвилину. Це варто було б зобразити на полотні.
Та я бачив перед собою нашу голу квартирку, наше згасле родинне вогнище, якщо доцільно вживати таку поетичну метафору, згадав той факт, що нам уже давненько відключили світло. Поштою надходили лише нагадування про сплату рахунків, а коли хтось дзвонив у двері, Тереза не наважувалася відчиняти, оскільки боялася нахабних кредиторів. Тож я не мав бути перебірливим.
Окрім того, в мене було якесь відчуття сміховинності свого становища, враження, що я був «старомодним клієнтом», одним із тих, хто досі носиться зі своїми ідеями, в той час як інші шукають зиск, де тільки можуть, ще й при цьому зверхньо позирають на мене. Двічі я разом зі стількома іншими мав дорого платити за бездарність урядів. З того ми не мали ні грошей, ні славиякраз навпаки.
Настав час розпрощатися з викопними уявленнями. Хтось недавно звернув мою увагу на те, що моя мова пересичена застарілими шаблонами, такими як «давні друзі» або «схопити когось за портупею», «наполегливо радити». У наші дні це виглядає кумедно, як гримаси старої діви, яка досі пишається своєю дещо застояною цнотою. До біса, цьому треба покласти край.
У мене виникло неприємне відчуття у шлунку, напевно, просто голод, і жовч ішла в кров. Та водночас мені імпонувало зацікавлення з боку Цаппароні. Принаймні комусь я ще потрібен. Можливо, незважаючи на всю відмінність засобів, він був у подібній зі мною ситуації: він мав платити, ще й відчував моральну відповідальність. З нього все висмоктували, його обкрадали, але він був експлуататором. А уряд, що підлещувався до більшості, стягував з нього податки й дозволяв його грабувати.
Та й узагалі, якщо вираз «давні друзі» звучить кумедно, то з якого дива треба всерйоз ставитися до такого слова, як «уряд»? Хіба ці типи орендували право бути несмішними? Хіба вони були винятком у процесі знецінення слів? Чи ще залишався бодай хтось, хто міг навчити пристойності? Старий солдат також уже не був старим солдатом, хоча тут були й свої переваги. Настав час, коли можна було подумати й про себе.
Вочевидь, я почав виправдовуватисясаме з цього починають, коли пристають на непевну справу. Дивно, що людина не може так просто піти і заподіяти комусь зло. Спершу треба переконати себе, що той на це заслужив. Навіть розбійник, який хоче пограбувати невідомого, спершу зачне з ним сварку, аби розлютитися.
Мені це було геть не важко, адже я мав такий настрій, що мене влаштовував би будь-хто, навіть невинний, лише б знайти на кому зігнати злість. Дійшло вже до того, що від мого настрою потерпала навіть Тереза.
Хоча я майже прийняв рішення, я все-таки зробив ще одну спробу якось ухилитися й сказав Твіннінґсу:
Мені важко уявити, що Цаппароні потрібен саме я. У нього ж, напевно, стільки кандидатів, що лише вибирай.
Твіннінґс кивнув:
Авжеж, у нього великий вибір. Та тут ідеться про посаду, на яку важко знайти доброго претендента. Більшість тут можуть перестаратися. Він усміхнувся й додав. Усі з такими грішками.
При цьому він розвів руками, ніби розгорнув теку, й повторив рух, наче рибалка, що спіймав у тихій заводі щуку. І він знову поцілив у моє вразливе місце. Я відчував, як випаровуються рештки мого настрою.
А у кого в наш час немає гріхів? Може, хіба що у тебе, оскільки ти завжди був чемним песиком. Та ще у тих, хто у війну і в мирний час ухилялися від відповідальності.
Твіннінґс засміявся.
Не хвилюйся, Ріхарде, ми знаємо, що в тебе є кілька родимих плямок. Та різниця полягає в тому, що твої грішки правильні.
Він має це знати, адже сам засідав у суді честі, який розглядав мою справу, не в першому, коли мені приписали підготовку до державної зради після того, як мене засудив військовий трибунал. Про те і те я дізнався лише в Астурії, що було й добре. Ні, я маю на увазі другий суд честі, який відновив моє звання. Але що то вже за суди честі, з отим словом «честь», яке стало надто вже підозрілим?
Отже, мене реабілітували такі люди, як Твіннінґс, який недаремно переховувався у своїх англійських родичів. Власне, він мав би понести за це відповідальність. Але, дивним чином, у моїх паперах вирок так і залишився. Уряди міняються, а папери залишаються незмінними. Парадокс полягав у тому, що в державних реєстрах той факт, що я ризикував ради нього головою, водночас був непорушно зафіксований як зрада. Коли спливало моє ім'я, то у відомствах бюрократи, які зайняли свої стільці лише завдяки мені й таким, як я, з відразою кривили обличчя.
Треба визнати, що окрім цієї великої справи у моїй справі було ще декілька дрібниць. Йдеться, зокрема, про один жарт, який ми втнули, коли нам було надто добре; а сталося те за часів монархії. А ще був «виклик на двобій». На додачу була справа про «наругу над пам'ятником»такий собі вираз, який забиває цвях у давні порядки в час, коли пам'ятники перестали ними бути. Ми лише перекинули бетонний блок, на якому було викарбуване якесь ім'я, вже й не пам'ятаю яке. По-перше, ми тоді багато випили, а по-друге, сьогодні нічого не забувається так легко, як імена, які ще вчора не сходили в усіх з уст, та видатні діячі, на честь яких називають вулиці. Вперте бажання ставити їм пам'ятники є просто надзвичайним і часто триває не довше, ніж їхнє життя. Певна річ, усе це мені зашкодило і було геть зайвим. Я неохоче згадував про це. Та інші на такі речі мали бездоганну пам'ять.
Отже, Твіннінґс вважав, що це були «нормальні» судимості. Але мені самому не подобалося, що Цаппароні вважав їх «нормальними». І що це взагалі означає? Це означає, що він шукав когось, хто мав дві личини: не лише солідну, на яку можна спертися, але й іншу. Тобто він потребував когось, хто був солідним, але солідним не до кінця.