Таких людей називають фактотум, майстер на всі руки: людина, з якою можна й коней красти. Це прислів'я, очевидно, походить з часів, коли крадіжка коней вважалася небезпечною, але зовсім не ганебною справою. Якщо вдалосято була гонорова справа, а як ніто впійманого вішали на вербі або ж відтинали вуха.
Це прислів'я досить добре відповідало ситуації. Хоча тут була ще й невеличка різниця: Цаппароні шукав людину, з якою можна було красти коней, та сам він був надто великим паном, щоб долучатися до такої справи. Та що з того? Було ще одне прислів'я, яке пасувало до моєї ситуації, а саме: у скрутному становищі чорт жертиме й мух. Тож я сказав Твіннінґсу:
Гаразд, варто спробувати, якщо ти так вважаєш. Може, він і справді мене візьме. Але скажу тобі як товаришу: на сумнівні справи я погоджуватися не буду.
Твіннінґс заспокоїв мене. Зрештою, я хотів влаштуватися на роботу не до першого-ліпшого, а у компанію світового рівня. Він сьогодні ж таки зателефонує й сповістить мене. Мовляв, у мене непогані шанси. Потім він подзвонив і зайшов Фрідріх.
Фрідріх також постарів: він ішов згорбившись, а навколо його лисини віночком лежало поріділе сиве волосся. Я знав його з давніх-давен, ще коли він приводив до ладу строкатий мундир Твіннінґса. Коли ви приходили в гості до Твіннінґса, то в передпокої зустрічали Фрідріха. Найчастіше у нього в руках був інструмент, що вже давно набув музейного значення, він називався «ґудзикові ножиці». З їхньою допомогою можна було, приміром, начищати ґудзик, не зачіпаючи при цьому тканину навколо нього. До речі, хай там що думали про Твіннінґса як про людину, але те, що його прислужник протримався в нього декілька десятків років, безперечно, свідчить на його користь.
Коли Фрідріх увійшов, його обличчя прояснилося від усмішки. То була гарна мить, мить гармонії, яка поєднала нас трьох. Перед нами промайнув спогад про безтурботну юність. Боже мій, як відтоді змінився світ! Часом я думав, що таке відчуття просто означає наближення старості. Врешті, кожне покоління згадує давні добрі часи. Та в нас йшлося таки про дещо інше, геть інше. То була приблизно така різниця, як служити за Генріха IV, Людовіка XIII або Людовіка XIV. Та весь час служба була разом з конем. Але тепер ці шляхетні істоти мусили вимерти. Вони зникли з полів та доріг, з міст і сіл, і ніхто вже не бачив, щоб кіньми йшли в атаку. Скрізь їх замінили автомати. І цьому відповідала зміна, що відбулася у самих людях. Вони стали механічнішими, прогнозованішими, й часто майже не відчувалося, що перебуваєш серед людей. Та часом я ще чув звуки старого: переливи сурми з першими променями сонця, іржання коней, від якого аж завмирало серце. Все це минулося.
Твіннінґс замовив сніданок: тост, шинку з яйцями, чай, портвейн та багато чого іншого. Він завжди ситно снідав, як то часто трапляється у життєрадісних натур. Він страждав набагато менше від жахіть сьогодення, аніж я та подібні мені. Таким людям, як Твіннінґс, навіть не треба робити великих поступок, все одно вони потрібні всім, вони успішно переживають будь-які уряди. Такі люди ставляться до всього серйозно рівно настільки, наскільки це потрібно, і зміни їх майже не зачіпають. Твіннінґс був присутній під час того засідання трибуналу. То була моя доля: на суддівській лаві сиділи люди, через яких я опинився в суді.
Він налив мені червоного вина. Я погамував своє роздратування:
Твоє здоров'я, наміснику Меркурія.
Він засміявся:
У Цаппароні ти не житимеш, як приблудний пес. Може, подзвонимо зараз Терезі?
Дуже люб'язно з твого боку, що ти це запропонував, але зараз вона на закупах.
Чому я не сказав йому, що мені, серед іншого, відключили й телефон? Очевидно, для нього це не було б новиною. Він, звісно, знав, що в мене від голоду аж шлунок зводило. Але зі сніданком вінот же хитрий лис! зачекав, поки я пристану на його пропозицію.
Після сказаного, напевне, нікому більше не спаде на думку, що він для мене старався задурно. Єдиний виняток, який він робив для давніх друзів, полягав у тому, що він не брав з них комісійних. Він одержував їх від партнерів. Для таких людей, як Цаппароні, кілька додаткових фунтів не мали жодного значення.
Твіннінґс мав прибуткову справу. Найкраще в ній було те, що вона не виглядала такою. Його бізнес полягав у тому, що він знав купу людей та одержував з цього зиск. Я також знав багатьох, але не мав з цього ні шеляга. У мене були самі витрати. Та оскільки Твіннінґс знав і мене, і Цаппароні, в нього виходила з цього прибуткова справа. При цьому він не мав особливо напружуватися; я не знав нікого, хто мав би приємніший і стабільніший спосіб життя. Свої справи він вирішував за сніданком, за обідом та увечері, коли йшов до театру. Існують такі люди, до яких гроші течуть легко й непомітно: їм не знайомі труднощі, властиві більшості. Саме до таких талановитих людей належав Твіннінґс і завжди був таким. Його батьки також були заможними.
Проте я не хочу виставляти його в невигідному світлі. Кожна людина має свої слабкі й сильні сторони. Так, приміром, Твіннінґс зовсім не мав потреби робити те, що йому якраз спало на думкуа саме піти до сусідньої кімнати й повернутися з п'ятдесятифунтовою банкнотою, яку він мені вручив. І йому не довелося мене довго вмовляти.
Безперечно, він не хотів, щоб я з'явився до Цаппароні геть зашмульганим. Але тут було й дещо інше: давнє почуття єдності. То була школа Монтерона, який не зрікався нікого з тих, хто став членом товариства. Як часто ми проклинали його, коли смертельно втомлені падали у свої ліжка після дня додаткових занять через чиюсь провину, піших занять, занять на конях, у стайні, на безмежних піщаних просторах манежів. Монтерон знав про ці моменти відчаю і любив тоді завершити день своєрідною родзинкоюнаприклад, піднімав усіх по тривозі на нічні навчання.
Маю визнати, що тілесна слабкість поступово зникала. М'язи ставали міцними, як сталь на ковадлі досвідченого коваля, очищена від усіх шлаків. Обличчя також мінялися. Ми вчили триматися в сідлі, фехтувати, правильно падати та багато чого іншого. Вивчали це на все життя.
Характер теж зазнавав невиправних змін. Особливо неприємним Монтерон міг стати тоді, коли довідувався, що хтось підвів свого товариша, коли той був потрапив у скрутну ситуацію. Коли хтось напідпитку встрягав в якусь халепу, то Монтерон насамперед запитував, чи хтось з ним був. І, боронь боже, якщо хтось покинув свого товариша або не піклувався про нього, як про малу дитину. Одним з основних принципів Монтерона, який він утовкмачував нам і на манежі, і на навчаннях, і під час жахливих понеділків було те, що ніколи, за жодних обставин, чи то в місті, чи то в боюне можна залишати товариша перед лицем небезпеки.
І хоча ми були добрячими вітрогонами, в цьому питанні він таки досяг успіху, тут уже нічого заперечити.
Коли, перш ніж повертатися до своїх полків, ми сиділи ввечері всі разом, скупчившись навколо нього, а він часом бував дуже веселим, то це було більше, ніж звичайна прощальна вечеря. Тоді він сказав щось таке: «Великих світил цього разу серед вас не було, та й загалом довелося докласти чимало зусиль. Але серед вас немає жодного, на кого не міг би покластися король. А це, зрештою, головне».
Того вечора ніхто не хильнув зайвого. Всім було зрозуміло, що за старим стояло щось таке, що було значніше за короля і за його посаду. Це відчуття відбилося на всіх; таке запам'ятовується на все життя і, можливо, навіть надовше. Воно зберігається навіть тоді, коли вже ніхто не знає, хто зараз король. Навіть Монтерон уже давно був забутий, ми були останнім курсом, який він навчав. Потім він загинув одним з перших, здається, під Льєжем уночі. Та й з його курсантів залишилося небагато.
Але й досі було видно, що він зробив з нас правильних хлопців. Не частіше ніж раз чи двічі на рік ми зустрічалися в задніх кімнатах невеликих кнайп посеред міст, що так дивно змінилися, а деякі з них були двічі зруйновані й знову відбудовані. В ході розмови завжди, ніби крізь вогняну завісу, зринало ім'я Монтерона, і той святковий настрій останньої прощальної вечері виникав знову.
Його вплив проявлявся навіть у такого ділка, як Твіннінґс, про якого Монтерон якось сказав: «Твіннінґс, Ви навіть легший, ніж кавалерист». Гіркі слова! Я переконаний, що коли Твіннінґс дивився, як я сидів за столом, ніби бідний родич, і коли він вийшов у сусідню кімнату, щоб узяти для мене підйомні, він діяв усупереч своїй природі. Але він не міг інакшепісля того, як змусив мене зціпити зуби й погодитися на його пропозицію, адже за ним стояв Монтерон. Твіннінґс розпізнав одну з основних ситуацій, які він наполегливо втовкмачував нам, а саме, що я, хоч і не найкращий, але, так би мовити, йду на фронт, а він залишається в тилу.
Отже, ми дійшли згоди, й Твіннінґс провів мене до дверей. На порозі мені спало на думку ще одне:
А хто дотепер обіймав цю посаду?
Також італієць, такий собі Каретті, але він пішов ще три місяці тому.
Десь завіявся?
Щось таке. Пропав, безслідно зник, і ніхто не знає, куди він подівся.
3
Це було в суботу ввечері, а в понеділок вранці я сидів у таксі, що везло мене на завод. Твіннінґс повідомив ще того ж дня, що все гаразд. Звісно, у Цаппароні працювали навіть у неділю.
Тереза привела до ладу мій одяг. Новина її дуже втішила. Вона вже бачила мене на високій посаді однієї зі світових компаній. Якщо в цій справі й було щось приємне, то це її захоплення. Тереза належала до тих жінок, які переоцінюють власних чоловіків, вона вже щось собі там нафантазувала. Про мене вона була надто хорошої думки, можливо, їй це було потрібно. Вона була розчарована у всьому, що стосувалося її самої. Мала нав'язливу думку, що вона для мене тягар, що мені з нею лише клопіт, що вона заважає мені. Та насправді все було навпаки. Якщо в цьому дедалі похмурішому світі я ще мав десь прихисток, то саме в неї.
Коли нам було кепсько, що останнім часом постійно траплялося, то часто вночі я відчував поряд себе легке здриганнятак жінка намагається приховати ридання. Я почав допитуватися й почув давню пісню про те, як би було добре, щоб вона взагалі не народилася, я б тоді її не зустрів. Вона занапастила мою кар'єру, довела до руїни. Я міг стільки завгодно запевняти, що маю досить сили довести себе до руїни й без сторонньої допомоги, і що мені нічого не вдавалося краще за це, але вона ніяк не хотіла викинути з голови ці дурниці.
З іншого боку, коли нас переоцінюють, це дає нам певну підтримку. У нас виникає спонука робити добрі справи. Я вже згадував, що до такого ставлення я звик від моєї матері, з образом якої непомітно злилася Тереза. Як часто мати ставала на мій бік, захищаючи від батька, коли у нас в домі знову здіймалася буча. Зазвичай вона говорила: «Та хлопець же непоганий», на що батько відповідав: «Він є і буде неробою». Тоді мати казала: «Але він таки непоганий», адже за жінками завжди має бути останнє слово.
Заводи Цаппароні були досить далеко за містом. У кожному місті в нього були більші чи менші філіїдочірні, афілійовані, ліцензійні фірми, склади та ремонтні майстерні. Тоді як тут було головне підприємство, велика кузня нових моделей, з якої рік у рік, ніби з рога достатку, текли у світ нові дивовижні й нечувані винаходи. Тут мешкав і сам Цаппароні, коли не був у роз'їздах.
Отже, в суботу надійшла телеграма від Твіннінґса про те, що я маю прибути на співбесіду. У неділю мені ще вдалося зв'язатися з домашнім лікарем мого попередника Каретті, оскільки мене непокоїло те, що Твіннінґс сказав мені у передпокої. Розмова з лікарем мене заспокоїла. Він вважав, що не розголосить жодних таємниць, коли розкаже, що трапилося з Каретті. Про це всім було відомо. Як і багато інших сумлінних працівників Цаппароні, Каретті з часом став дивним, а під кінець це вже виходило за рамки допустимого. За визначенням лікарів, це була так звана «манія ретельності» у поєднанні з манією переслідування, що живилася технічними візіями. У таких випадках пацієнти відчувають уявну загрозу від ретельно розроблених машин. Їхній світ поступово перетворюється на сценарій у стилі середньовічних художників. Каретті вважав, що його переслідують крихітні літачки, які хочуть заподіяти йому якесь зло.
Немає нічого дивного в тому, що такі хворі зникають безвісті. Лікар, невеличкий нервозний психіатр, згадав, зокрема, про одного пацієнта, останки якого через багато років знайшли на якомусь горищівін туди сам заліз і вкоротив собі віку. Інший напоровся на вершину старезної смереки. Його тіло знайшли не відразу. Лікар був балакучим і описував симптоми з такою життєрадісною педантичністю, що, повертаючись додому, мені вже здавалося, ніби й мене самого переслідує якась механічна сарана. По суті, він мене заспокоїв.
Заводи було видно ще здалеку: приземисті білі вежі та величезна кількість майстерень з пласкими дахами, без щогл і димарів. Вони були доволі барвистими, оскільки на зовнішній стіні висіло безліч плакатів. Водночас із основним бізнесом Цаппароні з особливою любов'ю плекав власний кінематограф, в якому завдяки своїм роботам та автоматам він досяг просто казкової досконалості.
Існують прогнози, за якими одного чудового дня наша техніка перетвориться на цілковиті чари. Тобто наша участь зводитиметься лише до спонуки старту, а механіка буде настільки досконала, що вже не потребуватиме грубого ручного запуску. Достатньо буде променя, слова, можливо навіть думки. Ціла система імпульсів пронизуватиме увесь світ.
Фільми Цаппароні вже наближалися до таких прогнозів. Порівняно з ними всі фантазії старих утопістів здавалися надто неоковирними. Автомати набули такої свободи й танцювальної елегантності, що утворювали особливе царство. Здавалося, тут вдалося втілити те, що тривалий час вважалося мріями: навчити матерію мислити. Фільми Цаппароні мали потужну привабливу силу. Особливо діти захоплювалися ними. Цаппароні посунув з п'єдесталу старих казкових персонажів. Він розгортав свої історії подібно до оповідача, який в арабській кав'ярні вмощується на килимі й цілком змінює простір. Він створював романи, які можна було не лише читати, слухати й бачити, в них можна було входити, як у сад. Цаппароні вважав, що природа не є досконалою ні в красі, ні в логіці і що її слід перевершити. І справді, він започаткував новий стиль, до якого підлаштовувалися й живі актори, вважаючи його за взірець. У нього можна було зустріти просто чарівних ляльок, принадних, як мрія.
Завдяки фільмам Цаппароні став загальним улюбленцем. Його сприймали як доброго дідуся, що розповідає захопливі історії. А уявляли з великою білою бородою, ніби святого Миколая. Батьки навіть нарікали, що їхні діти приділяють йому надто багато уваги. Вони погано засинали, були надто збуджені й неспокійно спали. Та, зрештою, життя скрізь було напруженим. Це було притаманним людському роду, і з цим слід було примиритися.
Тож афішами з такими фільмами була обвішана вся заводська стіна, що тяглася вздовж вулиці, ширина якої нагадувала радше злітне поле. Без різнобарвних плакатів ця стіна виглядала б надто суворо, наче фортечний мур, до того ж над нею через однакові проміжки здіймалися білі вежі. Над усім комплексом височіла жовта повітряна куля.
Яскраві написи на узбіччі попереджали, що ми в'їжджаємо до закритої зони. Водій показав мені на них. Ми мали їхати повільно, не повинні були мати ні зброї, ні дозиметрів, ані жодних оптичних приладів. Також були заборонені ґумові плащі та затемнені окуляри. На вулиці й навколо комплексу був доволі інтенсивний автомобільний рух, тоді як бокові проїзди залишалися порожніми.
Поступово стало краще видно плакати. Вони повідомляли про візит Гайнца-Отто до королеви термітів Танґейзер на горі Венери у переказі для дітей. На афіші роботи Цаппароні були зображені як заможні й могутні схожі на гномів створіння. Дива підземних палаців не виказували жодних слідів технічних пристроїв. Фільми були розділені на дванадцять частин і йшли увесь календарний рік, а діти знемагали, чекаючи на продовження. Ця колективна розвага диктувала їм моди й уподобання. Діти на своїх майданчиках гралися то в астронавтів, то в спелеологів, потім у матросів підводних човнів або в трапперів. Цими технічно забарвленими казками й пригодами Цаппароні збуджував не лише сильне, але й хронічне захоплення. Діти жили в його світі. Серед батьків та вчителів розділилися думки щодо цих розваг. Одні вважали, що таким чином діти вчаться під час гри, а інші боялися, що це їх надто збуджує. І справді, траплялися дивовижні й страхітливі випадки. Та годі було спинити поступ часу. І тут було б доречно поцікавитися, а чи не став ще фантастичнішим сам реальний світ? І в якому зі світів діти сильніше збуджуються?
Тим часом ми звернули на службову автостоянку. Таксі поряд з лімузинами, які там стояли, виглядало як ворона, що помилково заскочила в клітку до фазанів. Я розрахувався з водієм і рушив до приймальні.
Сонце вже стояло досить високо, але на прохідній панувала суцільна біганина. Те, що кожен працівник Цаппароні сам керував своїм графіком, найкраще демонструвала та обставина, що ніхто не мав фіксованого часу роботи. Люди заходили й виходили, як кому було потрібно, окрім тих, що працювали в команді. Та на фабриці моделей це були винятки. Зрештою, маю додати, що таке правило, тобто його відсутність, для Цаппароні було вигідним. Етика праці на його заводах була на висоті: там працювали й працюють у стилі вільних митців, захоплених власними витворами. Попри відсутність строгого графіка робочого часу, тут працювали майже постійно. Працівники навіть уві сні бачили свої творіння. Те, що вони були тут самі собі шефами, було видно й з того, що вони мали час. Звичайно, це не означало, що вони його розтринькували. Вони радше мали купу часу, як заможні люди мають торбу з грішми. Їхнє багатство було в торбі, а не у витратах. Це відчувалося в їхній поведінці.