Добре, відповів хлопець і повернувся до дверей. До побачення.
Не чекаючи відповіді він вибіг із класу, гримнувши за собою дверима. Віддаляючись від кабінету старої вчительки, хлопець із полегшення видихнув.
Ельвіра Дмитрівна залишилась одна й невдоволено стисла ручку в руці.
Хоча б подякував. Ні, навіщо? Шість йому не подобається. Добре, залишимо двійку, вона написала в невеличкій клітинці поруч із прізвищем «Овсієнко» велику, виведену жирною лінією двійку. Плюраліст мені знайшовся. І не таких приборкували.
2
Максим мчав коридором і лише іноді оглядався назад. Здавалося, якщо він не спуститься на перший поверх якнайшвидше, Ельвіра виповзе зі свого кабінету, мов якесь чудовисько із фільмів жахів, та дістане його. І знову почне виїдати мозок розповідями про те, що лише вона знає все на світі й ніхто не сміє з нею сперечатися.
Коридори опустіли швидко. Учні покинули ліцей із першим дзеленчанням дзвоника. Ніхто не бажав залишатися в цій будівлі надовго. Коли вранці приходиш на навчанняцілий день тільки й думаєш про те, якби швидше піти додому, подалі від підручників, нудних уроків та ще занудніших вчителів.
Швиденько забравши із роздягальні куртку, хлопець одягнувся та вийшов з ліцею. Варто було опинитися на вулиці, як холодний вітер пройшовся тілом, розтріпуючи світле волосся та пробираючись під одяг. І це травень. Такому холоду позаздрив би й грудень.
Крізь затягнуте хмарами небо ледь пробивалося сонячне світло, але все навколо залишалося похмурим, навіюючи смуток. Зіпсований на уроці настрій Максима погіршився. Навіть передчуття поїздки з батьком у парк та кафе не допомагало повернути усмішку. Єдине, чого зараз бажав Максим: щоби цей день скінчився й настав новийсонячний і радісний.
Максим обвів поглядом подвіря ліцею. Здавалося, вони розмовляли з Ельвірою хвилини дві, однак за цей час усі учні встигли розїхатись по домівках. Скрізь пусто, і лише шум проїжджаючих повз ліцей автомобілів оживляв усе навколо.
Максим подивився на вулицю за воротами. Машини батька ніде не було. Невже він знову запізнюється? Хлопець пройшов до воріт. На тротуарі, де батько завжди залишав свій «Range Rover», стояло лише чотири незнайомих автомобілі, котрі, найімовірніше, належали вчителям, які досі залишались у ліцеї та закінчували вовтузитись із журналами.
Запізнення батька не дивувало, адже він ніколи не приїжджав вчасно, майже завжди змушуючи Максима чекати то двадцять хвилин, то півгодини. Робота в нього важка, тому розрахувати час було неможливо. Та хіба він не міг спробувати приїхати вчасно хоча б сьогодні? У день народження сина.
Максим сів на лаву поруч із воротами, передчуваючи довге очікування.
Мамо, мамо, заволав якийсь хлопчик на дитячому майданчику неподалік ліцею. Максим обернувся на голос і смуток сильніше охопив його серце. Я хочу морозива.
Яке морозиво? обурилася мама. Попри суворість у голосі, говорила вона ніжно, з любовю. Холод який. Ще не вистачало, щоби горло заболіло.
Ну, ма! Хочу морозиво, будь ласочка.
Добре, ходімо й купимо. Але зїси вдома.
Ура, хлопчик зіскочив із гойдалки й підбіг до матері.Швидше, швидше, застрибав він на місці і вони разом пішли в бік магазину.
«Мамо! Мамо! Ну купи мені цю книгу. Я так хочу її прочитати».
«Ой, Максиме, ти за свої десять років прочитав книжок більше, ніж я за три десятки».
Смуток підібрався до горла, утворивши там густий клубок, який неможливо було проковтнути. Максим знову оглянувся, сподіваючись побачити автомобіль батька, але його не було.
Максим подивився вслід матері та її сина і перед очима виникла схожа картина, лише з однією відмінністю: йшов він та його мама. Вони повільно гулялищасливі та усміхнені. Їх остання прогулянка була дуже давно, але хлопець памятав той день у Маріїнському парку, мов вчорашній. То був один із кращих днів у житті. На жаль, повторити його не судилося.
Мамо, а купиш мені ще «Фанти»? закричав хлопчик, на що жінка лише усміхнулася.
Максим продовжував спостерігати за всім навколо. Зайняти себе не було чим, а батька чекати потрібно. Можна, авжеж, дістати із рюкзака книгу та підготуватися до завтрашніх уроків, аби не витрачати даремно час, та смуток не давав зосередитися, плутав думки та пробуджував спогади, від яких гіршало на душі.
«Мама завжди приходила вчасно. Не запізнювалася ніколи».
Від спогадів про матір на очі Максима навернулися сльози. Він витер їх, боячись, що хтось може побачити. Хлопцям не можна плакати. Його батько ніколи не плакав, навіть на похороні мами. Не зронив жодної сльозинки. Стояв із камяним обличчям, ніби жінка не померла, а задрімала.
Хлопець обхопив себе руками й затремтів. Пронизливому вітру не заважали ні куртка, ні піджак під нею. Коли Максим уже відчув, що руки більше схожі на шматки льоду, з-за рогу вулиці нарешті виїхав знайомий автомобіль батька, загальмувавши біля воріт ліцею. Не чекаючи ні секунди, Максим побіг до нього, аби зігрітись у теплому салоні.
З днем народження, синку, сказав батько, обдарувавши його усмішкою.
Умостившись за задньому сидінні, Максим кивнув головою:
Дякую.
Ти якийсь невеселий. Щось трапилось? батько подивився на Максима великими зеленими очима, які проникали у саму душу.
Та ні, усе добре.
Точно? Може, хтось ображає?
Ні, усе добре. Просто вчителька погану оцінку поставила, Максим згадав Ельвіру Дмитрівну й тіло затремтіло вже не від холоду.
Не вивчив щось? батько відвернувся та завів двигун. За мить, автомобіль рушив з місця.
Виразив власну думку, відповів хлопець, подивившись сумними очима на відображення батька в дзеркалі заднього виду.
У якому сенсі?
Ну ми проходили розповідь Джека Лондона і додому задали написати твір та пояснити, як я ставлюсь до головного героя цього твору. Я й написав, що ніяк, бо вважаю, що раніше він був бандитом, Максим відірвався від відображення очей батька і подивився на вулицю за вікном. А вчительці це не сподобалося, бо вона не згодна зі мною.
А в розповіді про це не сказано?
Ні, просто розповідається, як його кинув друг і залишив одного виживати серед дикої природи. А про минуле нічого. Хоча купа натяків на те, що він був нехорошою людиною.
Хочеш я їй завтра поясню, що ти маєш рацію? зелені очі батька запалали, як тільки чоловік почув, що сина хтось ображає.Ти ж мене знаєш. Я сам можу пояснити, а можу попросити вашого директора і він пояснить цій вчительці, з ким варто сперечатися, а з кимні.
Не треба, будь ласка, хлопець знову подивився на вулицю. Він побачив знайомі будинки. Вони їдуть додому? Невже батько передумав святкувати день народження?
Як хочеш. Але, буде ще чіплятися
А куди ми їдемо? перебив Максим.
Обличчя батька потьмяніло:
Добре, що ти спитав. Не хотів сам казати, але ми не можемо сьогодні нікуди поїхати.
Гіршого настрою бути не могло, тому Максим не змінився на обличчі, мов взагалі не засмутився.
Максиме, зрозумій. Я з колегами зараз працюю над актом, який є дуже важливим для нашої країни, ще й виникли деякі проблеми з бізнесом. Людина, якій я довіряв, уже не справляється і потрібно підшукувати когось на заміну. Ще й конкуренти почали нахабніти. Тому я залишився майже без вільного часу. Потрібно все терміново закінчити, доки
Нічого страшного, знову перебив Максим. У мене сьогодні теж немає настрою. Та й контрольна завтра, потрібно багато повторити.
Батько усміхнувся.
Чудово, тоді домовимося, автомобіль загальмував біля новенької багатоповерхівки, яка височіла над іншими будівлями, на вихідних ми з тобою обовязково поїдемо до торговельного центру, який нещодавно відкрився під Києвом. Там є великий парк розваг. Прокатаємося на всіх атракціонах по десять разів. А потім ще й у кафе. Можеш і друзів із собою взяти.
Максим видавив із себе усмішку, яка більше нагадувала вишкіряння. Чомусь настрою взагалі не було. Навіть обіцянки батька не підіймали його.
То що? Згоден?
Добре, Максим усміхнувся ще ширше, хоча прекрасно розумів, що батько міг сьогодні говорити одне, а в неділю сказати взагалі інше. Якщо в нього знову зявиться якась робота, то про обіцянку сину він не згадає.
Все ж, попри те, що сьогодні поїхати ми не можемо, про подарунок я не забув. Витратив багато сил та часу, щоби знайти його, але зміг, чоловік дістав з-під піджака невеликий пакунок, запечатаний у картонну обгортку. Найімовірнішекнига. Невже та, про яку Максим мріяв ще з десяти років?
Очі хлопця засяяли. Уперше за день він щиро усміхнувся.
Це, невпевнено сказав Максим, беручи в тремтячі руки подарунок. Це вона?
Хто? батько вдав, що не розуміє, про що йде мова.
Це та книга, яку я просив? Максим дивився на запакований подарунок так, наче то був злиток золота, а не звичайна книга.
Батько знизав плечима:
Не знаю. Біжи додому. Там розпечатаєш і побачиш: та книга, чи не та.
Дякую, тату.
У схожі моменти мама завжди нахилялася до сина щокою, натякаючи, що пора віддячити їй поцілунком. Батька ж хлопець поцілувати не наважувався.
Я не ображаюся, що ти не зміг сьогодні поїхати. Я люблю тебе й без цього.
Батько хотів сказати щось у відповідь, але в кишені завібрував телефон. Махнувши сину рукою, він притулив телефон до вуха.
Максим відкрив двері велетенського автомобіля й зіскочив на тротуар. Махнувши батьку, він сподівався, що той махне у відповідь, чи хоча б усміхнеться на прощання, але той повністю поринув у розмову по телефону. За секунду, автомобіль рушив із місця. Максим же побіг додому, бажаючи якнайшвидше відкрити подарунок.
3
Коли Максим увійшов до квартири, радісний настрій знову зник. Пусті стіни квартири, наче придушували його.
«Синку, це ти?»
Ці слова повисли над Максимом. Саме ними мама завжди зустрічала його зі школи. А зараз хлопця зустрічала лише тиша. Батько постійно на роботі чи десь по-справам, а у квартирі, окрім прибиральниці та куховарки, які приходили тричі на деньнікого.
«Роззувайся й мий руки, зараз будемо їсти».
Здалося, що ці слова пролунали насправді, а не лише в спогадах. Максим побіг на кухню, де раніше мама завжди зустрічала його з ліцею, готуючи щось смачненьке та запашне. Зараз же там не було нікого й пахло лимонним миючим засобом. Лише коли приходила куховарка, кухню заповнювали хоча б якісь приємні запахи, однак її страви й поруч не стояли з делікатесами мами.
Стримуючи сльози, Максим пошкандибав до своєї кімнати.
Він сів на стілець і поклав перед собою подарунок батька.
«Що це в тебе таке? Тато подарував?»
Максим трусонув головою, намагаючись викинути з голови спогади про маму хоча б на деякий час. Вони викликали лише сльози та завдавали страшного болю.
Голосно видихнувши, хлопець почав відкривати картонну обгортку, міцно склеєну скотчем. Він смикав її, намагався рвати, щосили тягнув- але марно. Без чогось гострого не впоратися. Взявши ножиці, він почав відкривати подарунок уже ними, боячись порізатися чи пошкодити книгу всередині.
«Обережніше. Не одріж пальці».
Добре, відповів Максим. Чорт. Я скоро так збожеволію.
Пирхаючи, він продовжив відкривати подарунок. Навіть ножиці виявилися заслабкими проти обгортки. Здавалося, книгу запечатали так, щоби розпакувати її вже ніхто не зміг. Максиму це нагадало завязаний пакетик, розвязати який майже неможливо й легше порвати його, чим вовтузитись із вузлом.
От і зараз. Спочатку Максим намагався розрізати скотч та картон обережно, нічого не пошкодивши, а коли зрозумів, що обгортка не здасться, почав рвати її. Протикав ножицями, а коли й вони не допомагалирізав канцелярським ножем. І от, після десяти хвилин тяжкої праці, він нарешті зміг позбутися картонної обгортки, під якою чекала книга, завернута в папір.
Це дійсно та сама книга?
Очі хлопця засяяли якимось невідомим внутрішнім вогнем, а серце шалено закалатало. Він почав обережно розгортати останній паперовий шар обгортки. У голові моталися десятки думок. Що це за книга? Яка вірогідність, що батько зміг дістати саме ту, про яку Максим мріяв? Якщо це вона, то як батько її дістав
Коли папір полетів у бік, хлопець ледь стримав радісний зойк. Перед ним лежала книга з пожовклими від старості сторінками та мякою блакитною обкладинкою, яка в деяких місцях була трішки порвана. Однак, загалом, книга прекрасної якості.
На обкладинці не було малюнка, як у сучасних книгах, натомість, зверху красувався напис великими літерами:
JORDAN GEKSTON
AMONG THE SHARKS
«Серед акул», прочитав Максим, стримуючи радісні крики та стрибки кімнатою. Перед ним лежала саме та книга, про яку він так довго мріяв.
Максим вважав Джордана Гекстона своїм улюбленим письменником, однак його книги майже не видавалися українською чи російською. Була лише одна невеличка історія, яку в сім років прочитала хлопцю мама. У ній йшлося про чоловіка, який опинився в лісі сам на сам з ведмедем. Розповідалося, як він воював із твариною, як тікав та ховався, влаштовував пастки, аби вижити. На відміну від «Жаги життя» Джека Лондона, Джордан докладно розписував минуле героя і відразу було зрозуміло, чи варта ця людина життя. Ось тоді Максим дійсно вболівав за героя та бажав, аби той вижив.
Розповідь Гекстона настільки захопила Максима, що він відразу полюбив романи про виживання. Вони з мамою почали читати безліч подібних книг, але всі вони були не такими, як історія Джордана. Вона була кращою із кращих і Максим бажав прочитати більше розповідей цього письменника. Але не судилося. Більше в Україні перекладених історій Гекстона не було.
Разом із мамою, вони обїздили ледь не всі книгарні міста та пронишпорили десятки українських та російських інтернет-магазинівале марно. Був лише один переклад, хоча письменник за життя написав понад двадцять книг.
Тоді мама вирішила вчинити інакше. Вона замовила англійські книги Джордана й почала сама їх перекладати, кожного дня читаючи сину перекладені власними силами глави. Потім вони почали перекладали їх разом, вишукуючи потрібні слова в словниках чи «Перекладачі Google», завдяки чому тепер хлопець знав англійську краще всіх у класі.
«Серед акул» була найрідкіснішою книгою письменника. Гекстон написав лише один примірник і книга спочатку не пішла до друку. Через десятки років її все ж спробували видати, але популярності вона не набрала, загубившись між іншою белетристикою в магазинах.
Примірник, який лежав перед хлопцем, був саме тим першим, який написав власною рукою Джордан. Він сам склеїв листки, сам зробив обкладинку й додав власні ілюстрації.
Попри те, що серед шанувальників творчості письменника ця книга коштувала шалених грошей, батько пообіцяв дістати її сину. Використовуючи всі свої звязки: як внутрішні, так і міжнародні,він стримав обіцянку.
І тепер хлопець не міг нею намилуватися. Обережно взявши за край обкладинки, він розгорнув книгу, відчуваючи неймовірний захват. На пожовклому папері чорним чорнилом було виведено імя письменника і його послання:
Dedicates Katherine.
Присвячую Катрін, прочитав Максим. Напевно, присвятити своє творіння коханій людиніце вищий прояв любові.
Максим перегорнув ще одну сторінку й побачив виведену великими літерами назву книги і малюнокневелика водойма, із якої стирчало два плавники акул. По тілу пройшов слабкий холодок. Максим не тільки чув або читав про цих істот. Три роки тому, коли вони сімєю відпочивали на Червоному морі, хлопець став свідком, як до пляжу підплила акула. Він досі не міг забути, як завищали сирени, а рятівники кинулись у воду й почали виганяти людей із води на берег. Справжня паніка й лише через одну рибу.
Якщо герой Гекстона буде виживати серед цих істот, то вони дійсно небезпечні. Адже всі герої письменника потрапляли в ситуації, коли були змушені боротися за життя з найнебезпечнішими тваринами: ведмедями, вовками, тиграми, шершнями, кайманами і безліччю інших. А тутакули. Єдина із цих тварин, яку хлопець дійсно бачив на волі. Не в зоопарку, де вона б не представляла ніякої небезпеки, а на волі, де ця рибина поводить себе, як справжня царівна моря, обстоюючи територію і проганяючи з неї нахабних людей. Того дня вона могла спокійно напасти на будь-кого і вбити. І це було б по-справжньому, а не як у фільмі зі штучною кровю.
Цікаво, як герой Гекстона опиниться серед акул, сам у себе запитав Максим, а після, усміхаючись, додав:А ще цікавіше, як він врятується.