Сповідь з того світу - Ярослав Яріш

Ярослав Іванович ЯрішСповідь з того світуІсторичний трилер

Пролог

Навколо шуміли старі липи. Вітер пробіг поміж їхніми товстезними стовбурами, шугонув прибережним верболозом і понісся далі понад річковою гладдю. Поміж деревами блукали слота і сірість, обіймаючи мрякою, напуваючи дощем та заколисуючи шумом у верховітті.

Небо нависло густими сірими хмарами і все плакало, плакало, плакало. Кажуть: воно живенебо. Йому з висоти все видно Ще недавно це небо посміхалося зорями, підморгувало молодим місяцем купальській ночіяк раптом почервоніло. На сході. Ні, то не сонечко вставало з-за пралісів, аби дати людям теплий літній день. То була заграва: горіли містечки й села по той бік Верещиці. Прийшла біда, тож і плаче тепер

Цей муж лежав нерухомо просто в калабані. Він дивився своїми вже скляними очима на те сіре небо, що плакало над його тілом. Муж не рухавсягримаса болю запеклася на обличчі. Грубі краплі з розгону падали на чоло, щоки, бороду, стікали по волоссю. Вони поволі змивали той більлице ставало спокійнішим.

Вишита дивним орнаментом сорочка була закривавлена, рана у грудях стала смертельною. Тіло уже б мало задубіти за цей час Навкруги зліталися ворони і дивилися з гілля на чоловіка, однак підлітати не наважувалисьщось їх стримувало. І тільки дощ, не боячись, і далі обмивав загиблого

Раптом чоловік застогнав. Очі заплющилися. Видихнув. Тоді вдихнув, а далі ледве-ледве підняв свою важку правицю і став нею обмацувати рану. Це приносило мужеві біль, так що він кривився стогнучи. Втомився. Полежав іще трохи, а тоді, зібравши усю свою волю, сів. Дощ раптом посилився, і полило наче із відра. Чоловік, похитуючись, витер долонею воду з обличчя. Очі його кліпалиїх пекло денне світло. За мить звикли. Муж почав шарити по калабані, щось шукаючи у брудній воді. Його рука натрапила на сталеве лезоі він витяг великий меч. Ще трохи посидів, тримаючи лезо на колінах,  відпочивав, немов після важкої роботи.

Довго сидіти не можна: треба вставати. Спираючись на руківя, стогнучи, чоловік підвівся. Мимоволі ще раз помацав рану, тоді ж брудною рукою знову витер мокре від дощу обличчя.

«Добре погуляли»,  мовив про себе і почав оглядатися.

Навколо нього валялося багато тіл. Дехто лежав мирно, ніби й справді спав після доброї пиятики. Але більшість були порубані і тепер «валялися» із розрубаними головами й пробитими животами в смердючих калюжах із багна, крові й дощової води.

Муж був дуже могутньої статури: усім богатирямбогатир. Він розірвав на собі сорочку, здер із себе, оголюючи груди, витер лезо меча, так що воно тьмяно посміхнулося краплям дощу.

Його звали Михайлом. Він памятав усе: ніч на Купала, сміх, співи, багаття. Дикі поганські забави Тоді враз страшний крик:

 Обри!!!

Січа була зла і немилосерднаполе засіяне трупами і своїх, і чужих. Михайло все дивився навколо себе: трупи, трупи, трупи І вороння на деревах. А незабаром і вовки прибіжатьуже, певно, занюхали свіжу кров і крутяться десь неподалік.

Михайло поволі пішов у бік річки: там, у густому верболозі та очереті, мали поховатися від степовиків жінки і діти. Стиснувши меч у руці, він крокував усе швидше. Його рана вже майже затяглася, могутнє тіло набирало пружності, рухи ставали меткі, а поглядяснішав

Михайло, не збавляючи кроку, спустився схилом, що густо заріс травою, і вийшов на берег річки. Тут стояв жертовник. Колись стояв. Зараз же він був спаплюжений, розгромлений, спалений. Навколо жертовника так густо насипано трупів, що неможливо було перейти, щоби не наступити на чиєсь тіло. Мужі стояли на смерть Кров, руки, очіусе було перемелено жорстокими жорнами Побачив Михайло і кілька замордованих жіночих тілне встигли сховатися. Або не захотіли, залишившись зі своїми чоловіками до кінця.

Надивившись на цю страшну картину, він пішов понад берегом. Ішов усе швидше, немов хотів застати хоча б когось із живих у цьому царстві мертвих. Раптом десь почувся жіночий крик. Михайло прискорив ходу, а тоді побіг.

Дощ перейшов, та сонце все одно не наважувалося виходити з-за густих хмар. Вони й далі висіли над самою землею, чекаючи вітру, аби він поволі посунув їх далі. Було тихо.

 Рятуйте!  знову розпачливо вигукнула жінка, порушуючи цю мертву тишу.

Степовик ударив її в лице так, що вона впала на землю. Озирнувся. На галявині було чимало обрів, однак кожен із них займався своїми справами, а за ним спостерігало лише декілька.

 Давай трахни її. Ти ж мужик, чи хто?  вишкірився Біда.

Вожаку степовиків, що виконував цю екзекуцію, така думка прийшлася до вподоби, однак він цього не показав. Поволі нахилився, узяв напівпритомну свою жертву за косу і почав підводити.

 Чекай,  стримав інший на ймення Недоля.  Ти, Половий, маєш дати їй вибір.

Вожак відвернувся і сплюнув.

 Ми, обри, нікому вибору не даємо. Має бути завжди по-нашому, беремо, що хочемо. За намисила, а отже, ми можемо робити те, що нам заманеться.

Недоля посміхнувся:

 Ти помиляєшся, Половий. Згадай собі, як колись сам стояв перед вибором? Де б ти був зараз, якби я не підійшов до тебе та не запропонував дві дороги: ліворуч і праворуч?

Половий мовчав. Недоля продовжив:

 Тинявся б ти зараз поміж Доном, Волгою та Окою у пошуках нових пасовищ для своїх ведмедів! Тоді ти послухав мене, тож тепер тицар! Цю корону ти здобув, грабуючи багаті землі словян. Та чи зможеш ти її втримати? Чи зможеш насолодитися всім награбованим?

Половий мить постояв мовчки, тоді зазирнув в очі своєї жертви. Жінка тремтіла від страху, однак не побоялася глянути на нього. Із розбитої губи текла кров, та, незважаючи на це, вона була тоді дуже гарною.

 Я даю тобі вибір,  почав степовик.  Ти мені віддашсяі я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ніти помреш.

Схоже, для жінки вибір був очевидний.

 Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася ця відповідь, він дуже хотів, щоби жінка зробили «правильний» вибір, тому підняв ставки.

 Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш моєю дружиною і царицею. Житимеш у розкоші. А коли ніто я віддам тебе на поталу своїх людоловів. Ти помреш у муках, а твоє тіло роздиратимуть дикі звірі. Вибирай,  ще раз наполіг Половий.

Жінка опустила очі, готуючись до смерті.

 Ніколи!

Вона і справді була дуже гарною, і з неї вийшла б добра цариця. Одначе ця жінка вибрала інакше. Половий видихнув, тамуючи гнів, тоді почав добувати свій меч, поволі заніс його над головою жертви. Вона навіть не охнула.

 Шкода,  натомість зітхнув Недоля.

 Зупиніться!

Михайло чорною тінню вислизнув з лісу, а голос його був такий різкий, що обри аж здригнулися з несподіванки. Завмерли. Один Недоля почав поволі підводитися, раптом ухопив бойову сокиру і кинув нею у Михайла. Смертоносна зброя профурчала, обертаючись у повітрі.

 Зупинися!  ще раз наказав мужі від його голосу сокира застигла на півдорозі.

Усе затихло. Навіть липи старі перестали шуміти. Завмер вітер. Річка стала, зупинивши свою течію. Обри також застигли: хто стоячи, хто балакаючи, хто підносячи до рота ситний словянський хліб. Катована жінка також застигла поглядом, дивлячись на Михайла своїми великими виразними очима.

Підвівся лиш той, хто не був людиною,  Недоля.

 Чого тобі треба?

 Я прийшов по неї.

 Опа-ча,  вишкірився степовик.  Вона зробила свій вибір, так що ти тут нічого не зробиш, білий! Вали звідси!

 Я не відступлюся,  твердо відповів Михайло.

Демон перестав шкіритися, натомість нагнав на себе страшну гримасу гніву.

 Не жартуй зі мною, Михаїле! Нас тут четверо, а тисам-один! Силаза нами!

На підтвердження цих слів позаду Недолі стали Біда, Лихо і Малий. Михайло мовчав, навіть не думаючи відступати. Недоля добре це бачив, тому вів далі:

 Ти готовий віддати своє життя за оцю жінку? Вона ще трохиі буде наша. Ти не бачив, як блиснули її очі, коли обрин сказав їй про царство, про розкіш. Про життя! Вона лише жінка, а жінки завжди лягають під сильнішого. Тому, мій білий друже, зникають цілі народи, хоча люди залишаються. Асиміляція Те ж саме чекає і тутешніх русинів.

 А як же пророцтво? Як же Андрій, що стояв зі своїм хрестом на Дніпрових кручах?

Недоля удавано засміявся:

 Це все байки

 Не бреши, демоне! Тут іще будуть стояти міста християнські із церквами золотоверхими. А що до жінкивона не дасться. Не всі такі! Так, люди є різні, але Він помер за їхні гріхи, я ж готовий накласти головою за їхню надію!

Демон зареготав цього разу щиро, і регіт його сколихнув цю мертву тишу і луною покотився понад річкою.

 Тоді давай побємося об заклад!

Правила були давно відомі. Руки Михайло чорному не потиснув, але його слово важило набагато більше.

 Згода!

У ту ж мить сокира продовжила свій смертоносний політ, однак Михайло перехопив її лівою рукою і запустив назад: Недоля й незчувся, як сталеве лезо пролетіло над його головою і впялося в дерево. Усе навколо ожило, навіть вітер знову почав колихатися у верховітті дерев.

 Ще побачимося,  мовив Михайло і зник.

 Відпусти її,наказав Недоля, потираючи руки. Половий опустив меча.

 Іди звідси.

Жінка ще не до кінця зрозуміла, що сталося, однак долю випробовувати не стала. Затуливши руками розхристану сорочку, вона поволі встала і покрокувала геть. Обри один за одним розступилися перед нею.

Знову пішов холодний дощик

Розділ 1Марія

Тут усе перемішалося: час, люди, звичаї, історія. Здавалося, що хтось просто перезавантажив системуі вона видавала, викидала різні результати, перебираючи їх, перетасовуючи, не в змозі вибрати з-поміж них оптимальний. Та хіба ж реально було усе це систематизувати, розкласти по якихось поличках, комірках, позначити нулями й одиничками? НІ! Не цього разу, бо все це творилося не в надрах процесора, не на моніторі, а просто перед моїми очима, навколо мене, в моїй голові та душі. Замість мирного гудіння системного блока тихо стукало серце в грудях, а замість лампочок індикаторів мені блимало здаля світло в кінці тунелю

Історія, що вам хочу розказати, доволі дивна, і ваше правовірити чи посміятися. Життя людині дається лише раз, і вона проходить його від точки до точки. Проходячи цей шлях, людина мислить і працює, любить і ненавидить, сумує і радіє, продовжує себе у нащадках. Мені довелося пережити не одне життя, а сотні, може, навіть тисячіхто б їх рахував? Я надто часто втрачала найдорожче, мені його повертали і знов забирали, вириваючи з рук. Я виплакала всі свої сльози, висміяла увесь сміх, так що в душі лишилася простора чорна порожнеча. І серед тої порожнечі жила сива, втомлена, пригнічена моя любов, а з нею маленька-маленька надія. Та я знов і знов роблю цей крок. Чи я шкодую за зробленим? Ні, і ніколи не шкодуватиму.

Я тоді була маленьким пастушком, що крихітною цяточкою загубився серед темного степу. Сніп світла падав тоді на мене згориі тут зявився Ангел. Він був у білому, мав крила за плечима і німб, оповитий блискучим «дощиком». Уже було не так самотньо і страшно, навіть коли показався Чорт. Дідько був чорний і кудлатий, усе стрибав чогось навколо нас, танцював і розказував анекдоти, привертаючи нашу увагу до своєї важливої персони. А далі вже пішли царі, королі, князі, воїни Прийшла навіть Смерть у старому, «закривавленому» помідорним соусом лікарському халаті і з деревяною косою. А ще приперялися Жид і Жидівка.

 Щоб ви мали молока від корови і бика, щоби було сира, масла, щоб ваша донька сраками трясла!  побажали вони усій нашій громаді.

Я тоді не вдавалася у всі ці розмови, жарти, поради, а все дивилася на той сніп світла, що падав згори. Думала про своє, згадуючи минуле й будуючи плани на майбутнє. Тільки дарма: моїм планам збутися так і не судилося

Чиясь рука потяглася до щитка з вимикачами. Вони клацнулиі холодне світло, попервах мигаючи, почало заливати увесь зал.

Під дією світла вся містика розсіялася, а зимовий степ перетворився на сцену нашого народного дому, куди ми приходили щопятниці о сьомій вечора на репетицію.

 Доброго вечора. Бачу: ви вже розминаєтеся?  Всередину зайшла Марія Василівнахудожній керівник нашого театрального гуртка.

 Варята граємо,  відповів Чорт, знімаючи свою маску та витираючи спітніле людське лице. Тоді додав:У нас тут так гарно виходило, що ми вирішили внести зміни у сценарій.

 Знаю я ваші зміни. Мені на сцені не потрібна політика, ксенофобія, матюки та заклики до пиятики. У нас Різдвяний вертепсолідна постановка для наших юних глядачів!  жартома посварилася Марія Василівна пальцем на своїх акторів.  Як вам костюми?

 Нормально,  мовив Воїн, оглядаючи бутафорний автомат.

 Декорації також будуть готові з дня на день,  сказала шефова.  Чого нам ще бракує?

 Глядача, овацій і квітів,  знову, за своєю звичкою пожартував екс-Чорт.

 Це все нас чекає 12 січня, коли будемо тут ставити наш Вертеп. Якщо немає зауважень, прохань та пропозиційпочинаймо.

 Звукорежисера нема. Спізнюється,  підказав пан Гаврило, старший дядько, що мав грати одного з трьох Царів у нашій виставі.

 А ще у нас нема колядки. Може, традиційно«Нова радість стала»?  зауважив один з наших акторів.

 Чекайте,  знову сказав пан Гаврило.  Є у мене одна ідея. А хто знає таку старовинну коляду, чи навіть щедрівку, про чотирьох волів? Ти, Марусе, маєш знати, це твоєї бабці улюблена

Так, я знала. Бабуся увесь час її мені співала

Пасла Маруся чотири воли в долині.

Гей же, в долині,

При молоденькій, при зелененькій ялині!

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!

І не знаю, що на мене найшло: пісня ніби сама вирвалася з моєї душі і полетіла залом. Усі присутні подивовано глипали на мене, раптом один за одним почали аплодувати.

 Браво!  гукнув екс-Чорт.

Я підняла руки вгору, заспокоюючи їх, Марія Василівна поплескала у долоні:

 Досить приколюватися: колядка і справді суперова. А зараз давайте попрацюємо над фінальною сценою, бо вона у нас трохи «сирувата». Гайда по місцях!

Доки ми говорили, підтягнулися й інші наші актори, що враз розчинилися за лаштункамиі ми почали свою роботу. Вертеп наш мав би вийти незвичайнийгородоцькийза нашим власним сценарієм

Розділ 2Гаврило

Пан Гаврило ходив до церкви, коли тільки випадала найменша нагода. Він приходив, ставав навколішки й молився, питаючи в Господа поради та розради. Проказавши усі свої молитви, пан Гаврило сідав на лавочці і просто сидів, роздумуючи у цій святій тиші. Думок тут приходило особливо багато, так ніби Господь говорив до нього, навчаючи. Гаврило цілком був занурений у це слухання-задуму і лише час від часу відповідав «Слава навіки Богу», коли хтось із прихожан вітався з ним.

Приходив пан Гаврило до цієї церкви, скільки себе памятає, ще з дитинства, усе своє життя. А життя у нього було ой нелегке, зараз уже всього і не згадаєш! Та й навіщо? Нема чого оглядатися. Попереду нова місія. Дуже важлива.

Люди у місті знали і поважали його у першу чергу як вчителя, патріота і просто порядну людину, яка все життя боролася, страждала і вірила. Багато хто тоді називав цю працю «сізіфовою», одначе Ті-Що-Йшли-Вперед свого таки домоглися: залізобетонна система, обвита товстими ланцюгами й освячена кровю невинних, таки впала. Рухнула, розвалилася, розсипалася, як будиночок на піску

Сам пан Гаврило виховував молодь, писав статті, робив історичні розвідки, а також розкопки, під час яких знаходили кістяки людей, закатованих котроюсь із систем. Він завжди говорив правду, заодно спростовуючи брехню, і слово його було сильним. Цього слова боялися

Про свої досягнення пан Гаврило розповідати не любив, уперед дивився. А там, на жаль, нічого доброго не було: все, за що він так боровся, що захищав,  поволі зсихалося під тиском людської байдужості та корисливості. Почала вибудовуватися нова система, покликана перетворити його людей на маргіналів, карликів, зробити їх плебеями на власній землі. Споконвічні цінності було побито тяжким побутом та злиднями, а те людське, що іще лишилося,  перекручували в інший бік, на 180 градусів. Молодь росла уже не та, що колись Та й що з них виросте, коли вони на своїй же землісоціальні сироти. Хіба ж для того він так терпів, хіба ж тому присвятив стільки років свого життя?