А тим часом система росла і дужчала
Слава Ісусу Христу! вчергове привітався хтось із Гаврилом, той так само напівавтоматично відповів:
Слава навіки Богу!
Я знав, що знайду тебе в нашій церкві. Ніде твоя життєва батарея не зарядиться так, як тут.
Тільки тепер Гаврило зрозумів, що біля нього підсів не простий прихожанин. Оглянувся: це був майор міліції пан Михайло.
Тобі, друже, також не завадило б сюди частіше приходити.
Так, я знаю. Але у мене в цьому місті дуже багато справ, тому, відповідно, дуже мало часу на те, щоби розслабитися.
На якусь мить запала мовчанка.
Я так розумію, зараз ти тут також у справі? першим спитав Гаврило.
Вони поглянули один на одного, погляди їх перетнулися.
Чорні щось придумали, мовив майор. Хмари згущаються. Вони стягли до Городка велику силу.
Гаврило з Михайлом знову помовчали, розмірковуючи. Були знайомі вже з тисячу літ і навчилися розуміти один одного з півслова.
Я не дивуюся: нова система росте і кріпне. Людський ресурс не безмежний, ми втрачаємо кожен день. Скільки так ще буде тривати, чи довго ми протримаємося? мовив Гаврило, але його співбесідник не мав часу відповідати на риторичні запитання.
Чорні надто сильні, їх надто багато, вони в кожному кабінеті. Скоро ті виродки захочуть все. Все. Треба нарешті ставити питання руба! Мусимо зробити ставку
Гаврило навіть слухати того не хотів, перервав Михайла на півслові:
Запамятай, Михайле, ми тут не для того, аби грати з чорними в шашки. Наше завданнятримати рівновагу, баланс. Хочеш поставити все на людей? Це ж люди, Михайле, вони слабкі
Були й сильні поміж ними, сам знаєш. Чорні довго чекати не будуть: невдовзі почнеться. Ми не вистоїмосам бачиш, які хмари лізуть. Нам треба вириватися з того кола, інакше кінець наш близько. Мусить бути чоловік, що проведе нас крізь пітьму!
Знову мовчанка-задума.
Як ми його впізнаємо?
Має сам до нас прийти. Так було сказано.
І ще раз та сама мовчанка, та сама задума.
Не знаю, завагався Гаврило. Я людям ніколи не вірив. Вони Христа розіпяли
Розділ 3Марія
Наш дім був спроектований і зведений руками мого чоловіка. Іван у менеінженер-будівельник, підприємець, майстер на всі руки. Спочатку було важко: ми з ним жили в орендованій квартирі, багато працювали, але потроху стали на ноги, і перед тим, як на світ мав прийти наш синочок Івасик, ми уже переїхали у свою хату. Вона не Бог зна яка велика чи модерна, але тут було дуже затишно
Отож, я називаюсь Марія, живу в Городку, маю роботу, сімю, є актором аматорського драматичного гуртка. Ніколи зірок з неба не хапала, не ганялася за славою чи розкошами: у свої двадцять пять мала від життя все те, що хотіла. Для мене завжди найголовнішим була моя сімя, хоча тоді я іще цілком і не усвідомлювала усієї глибини цих слів, навіть не уявляла, як сильно я люблю свого чоловіка і дитину. Це знання прийшло трохи пізніше
Я зайшла до хати, зачинила за собою двері, роззулася і звичним рухом кинула ключі на тумбочку.
Чому ніхто не йде зустрічати маму? гукнула я з коридору в надії, що зараз вибіжить Івасик і кинеться мені на руки. Та його не було, і в хаті панувала підозріла тиша.
Мій чоловік Іван сидів за своїм компютером у кімнаті, працював. Я дуже любила спостерігати за ним у такі моменти: був зосереджений на своїй роботі так, що не зауважував більше нічого навкруги себе. У моїй уяві відразу чогось повставав Франків Каменяр, який лупає гранітну скалу, чи великий Прометей, що несе людям вогонь. Мабуть, вони так само любили свою роботу
Ах лента за лентою набої подавай,
Вкраїнський повстанче в бою не відступай!
Не знаю як Каменяр з Прометеєм, але Іван завше собі підспівував, або підсвистував, коли щось робив. Таку вже мав звичку.
Мій чоловік чогось уподобав собі саме мене, хоча дуже багато дівчат задивлялися колись на нього і кидали у його бік недвозначні погляди. Жив він у Заставському передмісті, його батьківська хата стояла за кільканадцять метрів від нашої. Тут, на Заставському, пройшло його дитинство і молоді роки, як він сам любить хвалитися: «тусувався я з Вокзалом». Я ж зі своїми батьками мешкала у центрі Городка, недалечко від церкви Благовіщення. Ще моя мама розказувала, що із Центром Вокзал ворогував постійно, тобто завше так було: вокзальні, підгаєцькі і Фоса проти хлопців із вулиці Львівської, Черлянського і Центру. Звичайні парубоцькі справи Одначе, усі ці їхні «розклади» не завадили нам зустрітися, полюбити одне одного й одружитися. Так я і поїхала жити з Центру на Заставське передмістя, або, як каже моя бабуся, «на Заставлє»
Іван, схоже, моєї появи не зауважив, а й далі продовжував клацати по клавіатурі. Із динаміків компютера тихо линула музика: як завжди Іван слухав «Файне радіо» Галичину. Діджей мяким голосом у черговий раз привітав городківчан із 800-літтям їхнього міста, поставив композицію про Городок, про ангелів, що його оберігають
Я підійшла до чоловіка, обійняла за шию і не стрималася, щоб не поцілувати. Краєчком ока кинула на монітортам були якісь креслення, схеми, текст Поруч із монітором стояла фотографія у рамочці, на якій була наша сімя: Іван, малий Івасик і я. Ми зробили це фото минулого літа, коли відпочивали на природі. Поруч стояла ще одна рамочка, а у ній, за склом, був схований жовто-синій прапорець із написом «Воля Україніабо смерть». Цей прапорець для мого чоловіка був дуже цінним, бо дістався йому від тата, який помер уже давно, коли Іван був ще дитиною. А татовівід діда
Ти хоч їв щось? спитала.
Зварив гречку. На кухні, у баняку. Є молоко, а є підлива. Іди поїж, поки ще тепле
Він сказав, не відриваючись від компютера, і ті слова прозвучали так, ніби він їх раніше записав на автовідповідач і тепер тільки прокрутив.
А де наш малий? Щось так тихо в хаті
Приходила твоя бабця, забрала до себе
Значить
І тут я, не випускаючи Івана зі своїх обіймів, хвацько скочила йому на коліна, заступивши собою монітор.
ми лишилися самі вдома.
Він поцілував мене, та очі його все одно не могли відірватися від роботи, пальці усе ще були на клавіатурі.
Секунду, мені треба закінчити один рисуночок
А що роблять тато і мама, коли лишаються вдома самі? не переставала я цілувати свого чоловіка.
Працюють, відповів Іван, намагаючись дотягнутися рукою до мишки, однак я взяла його руку і поклала собі на талію.
У нас так завжди: все робота, дитина, дім, а особисте життя постійно лишалося на другому плані. Як на мене, саме настав добрий час змінювати ситуацію на краще
Правильно, працюють. А ви, товаришу, шукаєте приводу відхилитися від роботи і від сімейних обовязків, узятих на себе у нашому РАКСі.
Неправда. Я чесно віддаю у сімейний бюджет усі зароблені гроші, і секс у нас також буває регулярно
Я ще раз поцілувалайого впертість заводила мене ще більше.
А як же наш Івасик?
Угу У нього все добре
Він уже давно просив у Святого Миколая собі братика
Іван кліпнув очима, ніби ввімкнув перезавантаження. А щоби він довго не «глючив», я зняла з себе кофту, а слідом за нею на підлогу полетів і ліфчик. Погляд мого мужа враз посвітлішав, на обличчі зявилася посмішка.
Я обіцяв малому, що буду чемним
І слухняним, додала я, допомагаючи йому зняти футболку.
Цей вечір нам так було добре удвох. Уже лежачи в ліжку, я тулилася до нього, думаючи про те, що він для мене найдорожчий у світі. Чи змогла б уже жити без нього? Ні, однозначно. Скажете, що така любов буває тільки в казці?
Памятаєш, ти колись розповідав мені легенду про співця Орфея?
Угу, відповів Іван.
Скажи, а така любов буває тільки в казці, чи й у житті також?
Не знаю.
Хіба ж ти мене не любиш так, як Орфей свою Еврідіку?
Люблю. Та, може, не так, як він, а по-своєму.
А ти пішов би за мною до пекла?
Гм.
А я пішла б.
Він пригорнув мене до себе і поцілував у чоло.
Ну тебе, перестань. Не думай про погане.
Ми й далі лежали собі на нашому ліжку поверх покривал, я притулилася до чоловіка, не соромлячись свого голого тіла. Чомусь не спалося, хоча вже було під ранок. Він також не спав. У мене було враження, що невдовзі щось має статися. Узагалі, через ті всі події з непідписанням асоціації якась туга витала у повітрі і клубочилася все більше й більше. Іван рвався до Києва. Може, через те моє серце так билосятривога задавала йому ритм. Але ні. Тут щось інше. Мене раптом охопило відчуття дежавю так, що серце почало стискатися від якогось страшного передчуття. Зараз. Вже от-от! Три, два, один
Раптом задзвонив Іванів телефон. Ми стрепенулися, перезирнулись: хто б став дзвонити о пятій ночі? Іван дотягнувся і взяв слухавку.
«Східняк? Дивно», подумав, а у мобілку мовив:
Слухаю.
Я лежала поруч, тому добре чула їхню розмову.
Що, спиш?
Так ніч же розгублено відповів Іван.
Тоді увімкни телевізор
У телефоні стихло. Іван був уже в штанах, вхопив пульт від телевізора, натиснув. Ми враз закамяніли, прикипівши очима до екрана.
Господи Боже! вирвалося в мого чоловіка. Не може того бути!
У телевізорі озброєні беркутівці били студентів. Диктор говорив щось про розгін, але в мене виникло відчуття, що тих дітей хочуть не розігнати, а просто «поламати»! Спецназівці оточили їх, мов звірину, і били так, ніби то не підлітки-студенти з синьо-жовтими прапорами, а небезпечні рецидивісти, що затіяли бунт на зоні!
За що?! крикнув якийсь хлопчина перед тим, як їх скинули із підніжжя стели.
За що? повторював безперестанку і мій Іван.
Дітей же били, били і били. Всюди кров, розбиті голови і побиті камери журналістів. Ми з жахом вдивлялися у цю екзекуцію, слухали коментарі телевізійників.
Перед початком зачистки зник мобільний звязок. Силовиками були застосовані газ та вибухові пакети
За що? знову вирвалося в Івана.
Мій чоловік залишився стояти, стискаючи пульт від телевізора в руці. Він наче закамянів. Жодна жилка не здригнулася на його обличчі, кулаки мимоволі стиснулися. Він зблід. Я підвелася, прикриваючи груди коцом. Ми подивилися одне на одного: Івана зараз не могла спинити жодна сила. Він мовчки взяв у руки телефон, я ж кинулася вдягатись.
Я виїжджаю на Київ.
Я поїду з тобою: самого не пущу!
Східняк був товаришем мого Івана іще з часів їхньої служби в армії. Мешкав він у Харкові і працював у МВС.
Що це таке було? запитав Іван.
Дідько його знає,відповів Східняк. Схоже, наш Вітьок зовсім злетів з котушок.
Ти щось знаєш?
Навіть якби і знавне телефонна розмова.
Я їду до Києва. Ти зі мною, брате? запитав Іван.
На тому кінці мить помовчали, тоді була відповідь:
Я буду у Києві. По роботі. Нас усіх збирають. Тому я тобі і подзвонив: не рипайся, не ризикуй, бо гасити будуть по повній програмі.
Іван побагровів:
Та що ти таке кажеш, старий? Та як же
Та зрозумій ти, перебив товариш. Не бути нам у тій Європі, понімаєш? Геополітика Не пустять Ви там дуже не кіпішуйте, бо Вітьок стягує реально велику силу. А сила, брате, і солому ломить.
Іван видихнув.
Ми ж з тобою стільки дружили Невже ти будеш у мене стріляти? Невже піднімеш руку на брата?
Та заспокойся ти, мать твою перемать! Я взагалі не хочу нікуди їхать, мені і вдома добре! На чорта того всього?
А ти подумай, брате, згадай, хто ти і кому присягу давав! А ще дивися, щоб ми з тобою не зустрілися там, у Києві по різні боки барикад!
Та які барикади, у мене наказ, розумієш?!
Іван відключився. Був злий, аж кипів. Спересердя хотів був кинути телефоном, однак стримався: пригодиться ще. Я була вже одягнена і готова
Ми поїхали до Києва наступного дня. З того часу були там майже постійно. Мерзли. Стояли. Боролися. Східняк намагався подзвонити іще кілька разів, однак розмови із ним не вийшло. Зате зустріли тут багато його земляків зі східних областей, ми всі дружно почали самоорганізовуватися. Іван завжди повторював, що наша боротьба не повинна бути лише героїчною, але й ефективною. Кожен відповідав за свою ланку, мав свої обовязки, тож наш Майдан зажив, як великий організм Та найперше, що зробив мій чоловік, це закріпив на «Йолці» прапор нашого Городка, аби надихатися ним до подальшої боротьби.
Перед Різдвяними святами нам випало поїхати додому, щоби взяти дещо із речей та заладнати деякі справи. А ще я дуже скучила за своїм синочком. Іван просив мене, аби я лишилася вдома і цього разу із ним не їхала до Києва.
Не треба тобі, Маріє. Може, досить? За малого подумай
Івасик побуде в баби. Зубну щітку не забув? відповіла я.
Ні.
Гроші?
Є.
Права, техпаспорт?
Та є в машині.
Він зрозумів, що сперечатися зі мноюмарна справа, і тільки рукою махнув. Я ж чогось боялася відпускати його самого, знову нахлинуло відчуття цього дежавю
Іван узяв в одну руку сумку з нашими речами, у другуз продуктами. Уже переступив поріг, як раптом спинився.
Чекай! Найголовніше забув! Там я лишив нашу бухгалтерію з Майдану
Не вертайсяне пощастить, сказала я.
Тоді візьми з кімнати папочку з документами. Така зелена.
Я відразу знайшла зелену пластикову папку і встромила її у свою сумочку, виключила світло і вийшла з хати.
Розділ 4Нечиста сила
У каміні потріскували дрова. Холодні камяні стіни намагалися зігрітись теплом, що ішло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому горіли свічки, слабо освітлюючи приміщення. Сама ж кімната була заставлена кількома важкими дубовими лавами і столами.
Рипнувши, відчинилися двері на кованих завісах, усередину ввійшла дівчина у вишитій сорочці та коротенькому каптанчику. Вона прослизнула повз столи і зупинилася біля одного з них, за яким сиділо троє чоловіків.
Що будете замовляти? спитала дівчина.
Борщєца з пельменями. І шашлик, відповів один з чоловіків, що скляними очима дивився на «Меню».
Три борщі з пельменями, три шашлики, записала собі у блокнот дівчина.
Да. І шоби шашличок був такий сочний, панімаєш? додав іншийбілявий, при цьому підморгнувши.
Дівчина кивнула головою на знак згоди.
Чого бажаєте випити? Якусь горілку?
Городоцьку давай. Чекуньку. А нєбутилку. І пивка для ривка.
Дівчина записала і вийшла. Білявий провів її поглядом.
А нічо така тьолочка. І кабачок нормальний
Усі троє були у шкіряних куртках, спортивних штанах і кросівках, коротко стрижені.
Піду на пенсію, собі такий ресторанчик організую. А шо, вся братва давно в костюмчиках ходять: мерседеси, охрана, секретутки, всі діла
Ага, івани васильовичі поміняли професію. Тільки нам до тої пенсії ше дожити треба, грубо мовив той, що тримав «Меню».
Не сци в кампот, Лихо, доживьом. Папа казав: рік, ну дваі ми в шоколаді
Лихо був як завжди злим і оптимізму свого товариша не поділяв.
Я вже тисячу років слухаю від нього ту байку, н-на. Вона для лохів, таких як ти, Біда!
Малий, третій товариш, хихикнув. Біда обурився:
Та пішов ти!
Вони мить помовчали, а тоді Лихо гукнув на цілий зал:
Альо, врубайте якусь музику!
Дівчата почули цей заклик, включили веселу колядку: був саме Пилипів піст, і люди чекали на Різдво.
Шо за хєрня? обуренню Лиха не було меж. Будеш лохам такий паражняк гнати. Врубай щось нормальне, пацаняче!
Колядка стихла, натомість вдарили баси, а хриплий голос заспівав про сибірські морози, зону і теплу тілогрійку.
О, ніштяк, зрадів Малий, однак тут же знову напустив на себе грізного виду. Давайте несіть заказ, скільки можна чекати!
Та заткнися вже, голова болить! гаркнув Лихо. У нього задзвенів мобільний, він дістав його з кишені.Альо В кабаку. А шо відразу «дибіли»? Самдебіл, н-на Короче, давай підтягуйся, ми тобі тоже борщику закажемо Ну, як хочеш
Молодик сховав телефон.
Хто дзвонив? Нед? спитав Малий.
Нє, н-на, пед! Задовбав, урод. Колись свою бригаду організую, і пішов він
Тим часом принесли замовлення.
Смачного, побажала дівчина і відійшла.
Налітай, братва, мовив Біда і взяв у руки пляшку.
Нед казав не бухати, спробував стримати Лихо, але горілка вже лилася у стакани.
Крапаль не помішає.
Налили, випили, почали закушувати. Їли мовчки, сердито. Раптом дубові двері відчинилисяі всередину ввійшов чоловік у довгому плащі. Він оглянув приміщення, побачивши трьох, пішов просто до них і мовчки сів за їхній столик. Біда тут же підсунув стакан, узяв пляшку, налив.
Давай, братан.
Тамбовський піп тобі братан! гаркнув новоприбулий. Якого милого тут сидите? Взагалі мозги розісрали? Вас же ті дівахи в разі кіпішу за шість секунд зрисують!