Я гадаю, вам варто поїхати зі мною, впевнено промовив вершник, підводячи мене до коня. Ви вмієте їздити верхи?
Я ствердно кивнула головою.
Знайомтеся, його звуть Брут.
Марк Юній? Незвичайне імя для коня.
Я так назвав його, бо мені подобається говорити йому вранці: «І ти, Бруте!», весело відгукнувся мій рятівник і, легко скочивши в сідло, простягнув руку. Вас як звати?
Маша або Маруся, для чогось додала я, знітившись.
А мене Сед! Не бійтеся, я не маніяк, просто не хочу залишати вас, і раптом він чомусь знітився, на поталу вовкам! Давайте руку!
За його допомоги я на подив упевнено залізла на коня, зазвичай, коли я хочу справити враження, все відбувається з точністю до навпаки, а тут усе вдалося. Я зручніше вмостилася і запитала:
А що, тут є вовки?
І не тільки, загадково відповів Сед і різко пустив коня чвалом.
Ми мчали з такою шаленою швидкістю, що я геть нічого навколо не бачила. Тож мені довелося лишень заплющити очі й сильніше вчепитися у вершника.
Найцікавіше в цій ситуації було те, що вона мене зовсім не дивувала, а навіть тішила. Ніби я знайшла дуже стару, давно зниклу, але таку улюблену річ.
Ми довго мчали, поки я не відчула щось змінилося. Розплющивши очі, я побачила, що ми вїхали в ліс. Сутеніло. Доволі неприємна для мене пора у лісі, але на диво, це мене не хвилювало, я не відчувала анінайменшого страху.
Мій рятівник притримав коня, я розслабилася. Відчувши, що я заворушилась, він запитав:
Не змерзли?
Ні, мені навіть якось жарко! відповіла я і тільки потім здивувалася, що їду сутінковим лісом із незнайомцем і нічого не боюся, не боюся аж такою мірою, що навіть досі не поцікавилася, куди ми їдемо.
А куди ми їдемо?
До мене.
До вас усміхнулась я, притиснулася до нього міцніше і раптом радісно додала: Добре!
Якусь мить ми мовчали: я бо мені справді було «добре», а він, напевно, від подиву. Хтозна. Отож ми мовчали, та зрештою він запитав:
Вам не здається, що ми вже десь зустрічалися?
Здається. Саме про це я й думала по дорозі, відверто відповіла я.
Я була вже практично закохана у Седа і, здається, на той момент не зовсім адекватна.
Мені навіть знайомий ваш запах. Я начебто знаю його з дитинства.
Ще б пак тихо і якось приречено промовив Сед і повернувся до мене. І мені подумалося, що за час нашої їзди я вже встигла скучити за його обличчям.
Він зупинив коня і додав:
Мені здається, нам є про що поговорити
Сед спішився, допоміг мені спуститися і, взявши за руку, повів углиб лісу.
Навколо було темно і дуже-дуже тихо, анінайменшого звуку, лише наші кроки і дихання великого чорного коня. І мені не було страшно, я хотіла тільки одного, щоб Сед ніколи не відпускав моєї долоні.
Невдовзі ми зупинилися біля великого старого дерева. Завмерли і подивилися одне одному в очі. Сед мовчки притиснув мене до себе, і я відчула, що мій світ змінився назавжди тепер у ньому є Сед, а решта байдуже. Це відчуття змусило мене потягнутися до його обличчя, я заплющила очі, і ми поцілувалися. Це був найкращий перший поцілунок у моєму житті. Дивно, але я не відчувала ані збентеження, ані подиву, ані холоду. «Так має бути», промайнула думка, і наші поцілунки стали ще палкішими.
А коли його руки опинилися під моєю курткою, на лихо, спрацювало моє почуття глибокої відповідальності, і я стала згадувати, що приїхала влаштовуватися на нову роботу, що на мене чекають і варто мені якось попередити про затримку Через ці думки я прокинулася й зрозуміла, що сплю в автівці. «Так Усе це був просто приємний сон, зітхнула я, намагаючись отямитися й привітатися з дійсністю Доволі реальний, але сон». Я зиркнула на годинник сон тривав щонайбільше чотири хвилини.
Помріявши ще трішечки, я зачинила машину і вирушила на пошуки заправки. Певна річ, я весь час оберталася.
Подолавши чималу дистанцію, я припинила це робити, адже чудово розуміла, що сни мають дуже мало спільного з реальністю. Єдине, що не давало мені спокою, так це втрата сонцезахисних окулярів, які точно були в кишені куртки.
Аж раптом Я таки почула тупіт копит за спиною. Звичайно, десь на задвірках підсвідомості я б хотіла, щоб усе повторилося, але тоді я б напевне сприйняла себе за пацієнтку божевільні, що я й і зробила, почувши цей тупіт.
Я завмерла й навіть боялася озирнутися. Аби впевнитися, що це не сон, я мусила щосили вщипнути себе за руку. Відчувши біль, я таки обернулася. Картина повторювалася до мене щодуху мчав чорний вершник. Цього разу мені подумалося, що це вже не кіно, а доволі потужна галюцинація
Хай, спішившись, промовив вершник у чорних окулярах.
Хай, тихо відповіла я і знову не впізнала свого голосу.
У вас проблеми?
Так, ще тихіше мовила я
І ось ми вже мчимо засніженою рівниною, навіть не запитавши одне в одного імен. Навіщо? Я й так знала Коли ж ми вїхали в ліс і Сед пустив коня кроком, я роззирнулася навсібіч і врешті-решт знайшла те, що шукала. Попереду, біля стежки, під великим старим деревом, на втромбованому копитами снігу лежали мої окуляри
Це остаточно мене доконало, і, здається, я знепритомніла.
2
Прокинулась я в місцевій лікарні, під крапельницями і з якимись трубочками у носі. За ситуації, що склалася, діагноз мій був доволі логічний сильне переохолодження і, як наслідок, запалення легень. За час мого перебування в госпіталі зясувалося, що ніякого «Snow Village Production» у радіусі найближчих 100 км немає, ба більше ніколи не було. І чомусь мене це зовсім не здивувало, а навіть заспокоїло.
До лікарні я потрапила відразу з лісу, де мене знайшов місцевий житель із чеським прізвищем Правек. Я лежала непритомна під великим деревом, неподалік від узлісся. Лікар сказав: ще пів години і мене навряд чи відкачали б.
До того ж, повідомив він, тутешні ліси кишать вовками.
Я згадала Седові слова про те, що він не хоче залишати мене їм на поталу, що зрештою і зробив, якщо він не витвір моєї уяви. Машину мою теж знайшли. На запитання, як я дісталася лісу, довелося наплести, що дійшла пішки, про своє невдале романтичне побачення говорити не хотілося, ба більше, я вже не була впевнена в його реальності. На той час мені здалося, що ліпше про це змовчати. Потім мене попросили показати запрошення на роботу, проте в моїх речах його не знайшлося.
Воно було, виправдовувалася я перед полісменом, той дивився на мене з батьківським співчуттям, у цьому рюкзаку! Я ж не божевільна!
Одразу після цього зі мною провів бесіду психіатр. І мені знову довелося брехати. Брехала я, мабуть, добре, тому що він дійшов висновку, що в мене часткова втрата памяті на тлі пережитого шоку. Більше мене ні про що не питали і порадили звернутися до фахівця на батьківщині. Уявляю їхні рекомендації, якби я розповіла про Седа.
Ви ще легко відбулися, пані, ламаною англійською промовила медсестра, ставлячи мені крапельницю, у цьому лісі сила силенна люду пропало. Недарма старі його проклятим вважають Не бреше легенда, ой, не бреше.
Яка легенда? враз зацікавилась я.
Кажуть, що в цьому лісі Хід є.
Тобто? не зрозуміла я.
Хід, через який у наш світ приходить диявол.
А, зрозуміло, розчаровано мовила я почасти від того, що живу в місті, де ходять подібні легенди, а я собі намислила, що мова піде про казкових принців. І що? Хтось бачив диявола?
Коли і бачив, то вже нема його на цім світі, вмить загасила мою іронію медсестра, а легенда давня. Кажуть, був один хлопчик, який вижив. Він і розповів. І чого вас туди понесло, не збагну!
Ну, я ж легенди не знала, виправдалась я і заплющила очі. «Я зустріла диявола? Цікаво»
Медсестра поправила подушки і тихенько вийшла.
Залишившись нарешті на самоті, я спробувала розібратися у своїх пригодах. Насамперед мене цікавило, як я потрапила у цей триклятущий ліс. Ну не могла ж я справді забути, як подолала майже десять кілометрів по такій холоднечі. Отже, хтось мене туди таки доправив? Хоч я і памятала, хто, але вже якось не вірилося. Сед? А чи був насправді Сед? Він би не кинув мене непритомну Чому я так вважаю? А якщо він диявол? Маячня!
Так, я усвідомлювала, що маю надто бурхливу уяву, і на тлі переохолодження що завгодно могло привидітися, але мій спомин більше скидався на галюн під дією серйозних наркотиків, а я їх уже давно не вживаю.
Ба більше, відсутність загадкових роботодавців теж свідчила не на мою користь, хоча як я могла вигадати їхні листи і тим паче дивного строкатого супервайзера. Тут я згадала про електронне листування і пошкодувала, що забула показати його полісменам. Я взяла телефон і перевірила пошту листів не було. Мої відповіді у папці чернеток були, а вхідних не було! До горла підкотила нудота. Я відчула жах!
«Але я могла випадково їх видалити», з надією думала я, поки телефон завантажував кошик. Кошик був порожній, я очистила його того ж дня, коли надійшли листи-відмови, щоб не нагадувати собі про поразку. Судячи з часу, раніше, ніж прийшов лист-надія з Польщі. Мозок починав потихеньку плавитися. Гаразд, але куди зник другий лист, про зустріч із супервайзером? Він же надійшов пізніше, а кошик очищений за тиждень до цього і більше не поповнювався! Я спробувала знайти сайт, його теж не було. Я згадала, як по телефону зачитувала своїй найближчій подрузі опис «Snow Village Production». Дзвонити або писати Саші не було сенсу, ця розмова вимагала особистої присутності. Спершу повернуся додому
Далі думати було просто неможливо, розум відмовлявся приймати обставини, що склалися. Я божевільна або комусь дуже хотілося мене в цьому переконати. Але кому це потрібно? Не збагнути мені цього. Можна було припустити, що то жарти моїх друзів, така собі помста за те, що я намислила змінити роботу. Нагодували ЛСД і відправили до Польщі. Ідея цікава, але навіть для моїх друзів це було б занадто. І, якщо судити за «вихідними», ЛСД я вживаю впродовж місяця.
Тут я згадала, що в лікарню мене привіз якийсь пан Правек. Я покликала медсестру і попросила дізнатися його адресу й номер телефону. Свій інтерес я пояснила бажанням подякувати за порятунок особисто, а насправді хотіла дізнатися подробиці. І ще тоді подумала, що це міг бути Сед.
За годину до моєї палати зайшла медсестра і зі здивованим виразом обличчя повідомила, що за вказаною адресою немає ніякого Правека, але вона може подзвонити знайомому полісмену Я чомусь попросила її не дзвонити.
А як виглядав цей чоловік? поцікавилася я.
Високий, молодий, весь у сестра на мить замовкла. Я похолола. Одягнений дивно.
В якому сенсі «дивно»? нетерпляче спитала я.
Ну, в білому весь
З моїх грудей вирвалося розчароване зітхання.
Волосся біле й одяг Мені взагалі спершу здалося, що то жінка, але як на жінку ця людина зависока. До того ж не розгледіла її як слід, бо далеко стояла.
Медсестра щось собі далі торохтіла, але я її не слухала, це точно був не Сед. І хто ж то був, чорт забирай? Хто?
3
В аеропорту мене ніхто не зустрічав. Мені було дуже соромно, тому я нікому не сказала, що повертаюся. Приїхавши додому, насамперед я подзвонила Саші. Вона мені як сестра, наші мами були подругами, і після загибелі моїх батьків і смерті бабусі Сашина сімя взяла мене до себе.
Привіт! я спробувала вдати радість. Я
О! Вітаю! Як влаштувалася? ще більш радісним голосом прокричала у відповідь Саша. Тобто ми разом створювали ілюзію розмови з закордоном.
Я повернулася!
Як? пролунало розчароване запитання.
«Як-як? Та ось так», роздратовано подумала я, а вголос відповіла, що все поясню їй увечері. Потім ми, як і зазвичай, довго не могли визначитися з місцем і часом нашої зустрічі. Ми завжди сперечаємося й перебираємо варіанти, та зрештою ось уже кілька років поспіль вечеряємо в одному і тому самому ресторані.
За вечерею я розповіла Саші про свої пригоди. Вона довго мовчала, а потім таки запропонувала звернутися до лікаря, звичайно, доволі мяко і ніби жартома.
Дякую за відвертість, засмутилась я, ти хоч розумієш, що все це дивно? Мали б бути передумови! Дах за місяць у мене не поїхав би хоча І якщо відкинути імовірність шизофренії, на що це скидається? На несмішний жарт!
А ти впевнена, що взагалі була у Польщі? запитала Саша, і я мало не розплакалася! Подруга взяла мене за руку і спокійно продовжила: Вибач, насправді ти туди збиралася і постила фотографії склянки з віскі в аеропорту, ти розповідала мені про листи, я сто разів радила тобі подумати, але тоді ти була в стані «бачу ціль, не бачу завад». Якщо це розіграш, то він дуже добре спланований, і я не маю анінайменшого уявлення, кому це потрібно!
Я мовчки сиділа і слухала. Саша таки мала рацію. Кому я потрібна, щоб влаштовувати такий трилер? Ця версія відпадала. Залишалося три: маніяк, шизофренія або щось надприродне «Останнього взагалі не може бути», подумки відмела я, а вголос сказала:
Але Сед був такий реальний! Я відчувала його запах, я скакала позаду нього на коні, притулившись усім тілом, я досі відчуваю його поцілунок! Це що, еротичний сон? А ця легенда? Може, він таки диявол? Або вампір? Що далі, то більше я розумію, що то він привіз мене в ліс, але чомусь залишив там! Я ж якось туди потрапила! Та я ніяк не збагну, з якою метою. Він не ґвалтував мене, не робив спроб убити, крові не пив! То для чого то все було?
Я не знаю, що тобі на це відповісти, Машо, і мені страшно, зізналася Саша, хоча я й не вірю в легенди.
І мені страшно, відповіла я. Обговорімо все так, ніби я нормальна, окей? І без божевільних версій зі «Щоденників вампіра».
Окей, погодилася моя подруга, я знаю тебе з дитинства, розумію, що ти творча людина, у тебе бурхлива уява, але ти нормальна, Машо, ти цілком притомна! І аж ніяк не шизофренічка!
Ми обійнялися.
Дякую, я знала, що ти мене зрозумієш! Пропоную випити і поговорити про все абстрактно.
Ми подалися до сусіднього бару, замовили по коктейлю, і я поділилася з Сашею власними думками. Обговорили версію маніяка і не змогли знайти раціонального пояснення тому, що я ще жива. Хіба що Сед маніяк-романтик і залишає свої жертви замерзати в лісі, спостерігаючи за тим, як вони конають. Я нагадала Саші про містера Правека, якого бачила медсестра, а отже, він точно існував. Може, це він сполохав Седа-маніяка, і той не встиг завершити свою брудну справу? Можливо. А чому містера Правека не знайшли за вказаною адресою? Тому що він злочинець. Зробив добру справу і знову заліг на дно. А може, їхав від коханки. Загалом, версії ставали все більш вражаючими, алкоголь починав діяти, і нам було дедалі веселіше й веселіше.
Ми що, серйозно це обговорюємо? запитала я, замовивши ще один коктейль. З якого переляку злочинець мене рятуватиме, ризикуючи наразитися на поліцію? Ні, не те. Версія з коханкою, звичайно, непогана. Найреальніша з усіх. А як тоді він опинився в лісі? До траси ж далеко.
Можливо, дістався туди верхи? припустила Саша. До речі, а як він тебе привіз?
А от за це я не спитала. Напевно, на коні, відповіла я і ми зайшлися істеричним реготом. Нам було чогось дуже смішно. І явно на білому, за логікою!
За логікою, мало не захлиналася від сміху Саша, твоє місце у божевільні!
Так ми реготали ще довго.
Тобі треба було звернутися до поліції, серйозно мовила Саша, коли ми нарешті заспокоїлися, хоча б дізнатися, чи були там сліди копит. Звісно, ти ще той Шерлок Голмс
Згодна. Але тоді мені б довелося розповісти, що сталося насправді, а я дедалі більше впевнююся у правильності того, що змовчала, Саша ствердно кивнула. А я продовжила:
Вже подумую сходити в той ресторан, де я зустрічалася із супервайзером. Може, в них камери пишуть
Якийсь час Саша мовчки розглядала лід у своїй склянці. А я згадувала Седа, такого вродливого у променях призахідного сонця.
А який він? наче прочитавши мої думки, запитала Саша.
Неймовірно вродливий, зізналась я, і раптом чітко відчула, що хтось провів рукою по моїй спині. Обережно озирнувшись і нікого там не побачивши, продовжила:
Очі такого нереального кольору, як та затока на Занзібарі, де ми рибу ловили. Памятаєш?
Авжеж, то був візуальний оргазм, усміхнулася моя подруга.
Але якісь сумні продовжила я, і невидима рука торкнулася мого плеча. Я здригнулася.
З тобою все гаразд? поцікавилася Саша.