Ходімо погуляємо у твоєму новому саду, мені вчора дуже там сподобалось.
Там ми зайнялися сексом під квітучою сакурою, а потім домовилися, що я вийду на Шлях тоді, коли буду готова.
А коли ти мене познайомиш зі своїми колегами, чи як сказати? І з Босом? обережно запитала я. Я знала, що є хтось, кого так називають, він головніший за Седа і є очільником Хедофіса. Хтось, чиє імя Перший. Якось Сед сказав мені: «Він найголовніший, без нього нічого б не було. Ні тебе, ні мене. Він Бог богів, якщо говорити доступніше». Неначе це взагалі можливо усвідомити. Але мені, звісно, було дуже цікаво.
Ти спочатку Шлях побач, а потім вирішимо, сказав Сед, а я подумала, що завтра ж це зроблю.
12
Побачити Шлях мені вдалося лише за два тижні. Щоразу, коли я відчиняла парадні двері, там виникали жахливі картини, але Сед наполегливо, день у день, змушував мене розслабитися й звільнитися від своєї ненаситної уяви. Я докладала всіх зусиль, і на 14-й день тренувань нарешті побачила.
Я не знаю, як описати словами те, що мені відкрилося. Незбагненне для уяви, недосяжне для людського розуму. Я заціпеніла. І, на мою думку, лише цієї миті усвідомила, що зі мною насправді сталося і де я перебуваю. Сед спостерігав за моєю реакцією, склавши руки на грудях, і задоволено посміхався. А я все стояла і дивилася, не в змозі відірвати погляду. Якби хтось із людей побачив Шлях, що проходить крізь час і простір, то він би мене зрозумів
Наступні кілька днів мене накрила легка депресія. Мені раптом страшенно закортіло знов опинитися у своїй квартирі, зателефонувати Саші, піти на роботу. Шлях так мене вразив, що я просто мусила десь сховатися. Я намагалася приховати свій стан, але Сед відчув його. Мабуть, то йому підказав тисячолітній досвід.
Може, хочеш поговорити? запитав він, наливаючи мені келих вина, мені здається, ти чимось засмучена.
Усе добре, на автоматі випалила я. То була стандартна жіноча відповідь, яка підтверджує, що все якраз навпаки. Сед і це прекрасно розумів. Він простягнув мені вино зі словами:
На випий. Я готовий вислухати.
Пів пляшки і мене прорвало. Сед уважно слухав, не перебиваючи, поки я не зупинилася сама. Суть мого монологу полягала в тому, що мені страшно, я сумую за друзями, Сашою, а він увесь час працює і працює, а я, між іншим, померла заради нього. Зупинившись, я раптом чітко усвідомила, що залежу від Седа так, як жодна жінка на світі не залежала від чоловіка. Як мінімум, я живу в космічному замку, і, якщо раптом щось трапиться, навіть не знаю, куди мені діватися.
Що я маю зробити? спокійно запитав Сед. Повернути тебе на Землю? Додому?
І тут, коли він це сказав, я справді злякалася. Але здаватися не збиралася.
А це хіба можливо?
Усе можливо, Машо. Ти ж тут? Сед поставив келих на столик і підвівся з крісла. Я можу повернути тебе додому будь-якої миті, але ти так само маєш розуміти, що вороття сюди тобі вже не буде.
Із цими словами він вийшов з вітальні. Я похолола. На саму думку, що я можу його втратити, мене ледь не знудило від жаху. Я кулею помчала за Седом, наздогнала вже біля парадних дверей, і ми бурхливо помирилися. Я все зрозуміла. Оскільки я з власної волі тут перебуваю, то мушу усвідомлювати наслідки. Хоча, по правді, я не мала часу подумати.
Я кохаю тебе, Машо, і що більше пізнаю, то більше кохаю. Не уявляю собі вічного життя без тебе, промовив Сед, дивлячись мені в очі, але я так само не зможу дивитися, як ти страждаєш. Я забрав тебе сюди, щоб ти була щаслива це найважливіше. Але якщо тобі погано тут, поруч зі мною, я поверну тебе додому.
Я міцно стиснула його в обіймах і тихо прошепотіла:
Вибач мене, коханий, мій дім там, де ти.
Тоді нехай він не буде для тебе пеклом, добре?
Добре!
Спати ми лягали, міцно обійнявшись, і я почувалася дуже щасливою. Мені вже не хотілося додому, депресія відступила, і мене сповнювала радість від думки про майбутнє вічне життя із Седом. Цього дня я усвідомила, що рай чи пекло лишень твій особистий вибір. І вже за кілька днів упевнилася в цьому.
13
Машо! Я сьогодні йду на збори. Повернуся пізно! Вечеряй без мене, почула я з ванної кімнати.
А можна я трохи покатаюся? із завмиранням серця вкотре запитала я, чекаючи на звичну відмову. Річ у тім, що я вже давно прошу покататися на Бруті, а Сед не дозволяє. Я недалеко, до першого повороту.
Сед грізно зиркнув на мене з ванної, але, побачивши благання в моїх очах, раптом полагіднішав і погодився. Але при цьому надав докладні інструкції.
Ну, гляди, сама захотіла. До повороту і назад! Нікуди не влазити, ні в що не втручатися. Близько до серця нічого не брати! Молю тебе! сказав він, орудуючи бритвою.
Провівши його до дверей і вже спокійно поспостерігавши, як моєму коханому відкривається Шлях, я мерщій заходилася збиратися. Чорні штани, чорна сорочка і чорні окуляри саме так, на мою думку, має виглядати кохана Смерті, яка вирушила на прогулянку. То були Седові речі, щоправда, завеликі, але я таки вдягла їх для хоробрості, адже вони пахли свіжістю і спокоєм.
Хай! привіталась я з Брутом на вході у стайню. Ти не проти, якщо ми сьогодні покатаємося?
Брут стовідсотково був не проти і, на знак згоди, підморгнув мені своїм вогненним оком.
Із завмиранням серця осідлавши коня, й ледь пришпоривши його, я виїхала зі стайні. Світило сонце, співали птахи. Брут явно був здивований цій зміні. Зазвичай, коли вони виїжджають із Седом у справах, їм відкриваються зовсім інші краєвиди.
Ми виїхали на Шлях, і від захвату в мене аж у голові запаморочилося. Шлях переливався сріблом та іскрився дрібними вогниками. Він вабив і застерігав водночас. Я обережно пустила коня кроком, із цікавістю і побожним жахом роззираючись навсібіч. Це нагадувало мій перший самостійний виїзд на автомобілі. Щоправда, за кермом я не бачила нічого навколо, а тут, завдяки Бруту, найрозумнішому з усіх коней, я мала змогу все оглянути. Та водночас було дуже страшно: в мене так змокріли долоні, що довелося кілька разів їх витирати об штани. Брут відчував мій страх, але поводився, як справжній провідник. Рухався він упевнено і спокійно, з кожним кроком даючи зрозуміти, що все гаразд. Немає ніякої загрози.
Праворуч вимальовується чітка картинка Пісок, бархани й пекуче сонце Я десь у пустелі
Де ми? питаю в Брута, але він мовчить.
На обрії здіймаються білі вежі, переливаючись і відбиваючи сонячне проміння. Я підїжджаю ближче Це міраж. Я їду далі, пустеля перетворюється на велелюдний вокзал. Я бачу старого, який безсило лежить на лавці. Він дивиться просто на мене й посміхається. Мені стає моторошно. Я відвертаюсь Тепер старий стоїть переді мною. Він стомився і багато побачив на своєму віку Смерть його не жахає.
Куди далі? запитує старий, а я не знаю, що йому на те відповісти. Сед умить зі всім розібрався б
А куди б ви хотіли? питаю, а старий у відповідь лиш знизує плечима. Ох і складно ж із нами, людьми! Ми ніколи не знаємо напевне, чого хочемо. Подумайте, у вас ще є час
Старий посміхається і вказує праворуч. Там, у його колишньому житті, люди проминають його нерухоме тіло, усім байдуже до старого із скляними очима, що лежить на лавці. Я стою і дивлюся, не в змозі відірвати очей. Цікаво, що думає Сед, коли бачить результати своєї роботи
Потім я бачу, як ліворуч виникає будинок, оточений квітучим садом, деревяна лавка, на ній сидить літня жінка і щось тихенько наспівує
Мабуть, мені туди, раптом каже старий і йде до будинку. Сльози навертаються на очі, я відвертаюсь та їду далі
Я проїжджаю повз подружжя селян, що злагоджено працює. Вони збирають рис. Чоловік ледве розгинається і дивиться кудись крізь мене. Потім хапається за серце і падає. Жінка кидається до нього. Пізно, він уже стоїть поруч зі мною
Доброго дня! вітаюсь.
Доброго дня! із сумнівом відповідає чоловік, спостерігаючи, як дружина намагається повернути його до життя. Дарма вона так побивається! Я давно не почувався так добре Я помер, люба дівчино?
Так, напевно, так, відповідаю я і бачу, як по той бік Шляху шумить море. Ви любите море?
Я ніколи його не бачив, відгукується чоловік і йде до води.
Я продовжую свою подорож
Бачу лікарню, в палаті лежить жінка похилого віку. Я зупиняюся, чекаю її на Шляху. Щось підказує мені, що вона самотня і потребує моєї допомоги. Жінка важко дихає, а потім різко стихає. Спрацьовують датчики навколо її ліжка. До палати збігаються лікарі. Але я вже проводжаю її в новий світ. Там займається світанок.
Потім я зустрічаю чоловіка, застреленого в бідному кварталі. Він із жахом дивиться на мене й тікає. Я не встигаю до нього і слова мовити. І коли бачу його новий світ, розумію, що він і не почув би. Там темно і похмуро, як у тюремній камері. Цей чоловік зробив свій вибір.
Узлісся, свіжий весняний вітер ганяє пух із кульбаб, світить сонце. Це мій старий світ Велика й галаслива компанія виїхала на пікнік. Я заздрю їхнім веселощам, але знаю, що зараз усе скінчиться Не хочу дивитися чим, їду далі
Сутінки, знайома міська квартира. Світло горить у ванній, дзюрчить вода. Я злізла з коня і чекаю У ванній миється дівчина, вона наспівує собі під ніс якусь знайому мені пісеньку. Раптом вона починає кашляти, задихатися, я завмерла на Шляху, не спроможна нічого вдіяти.
Ну, привіт, Сашо, тихо промовляю я, коли все скінчилося.
Машо? Де я, Машо? вона плаче
Ти там, де захочеш, ледь стримуючи сльози, відповідаю я і показую на Шлях, нум я поможу тобі обрати
Ми стоїмо на Шляху, Саша вже не плаче, лиш здивовано роззирається навсібіч
Машо, ти померла? запитує мене подруга.
Так, тихо відповідаю я.
Тобто я?..
Так, ще тихіше кажу я.
Мені дуже бракувало тебе, Машо, я щодня плакала. Саша підходить до мене і обіймає, вона заспокоюється. Отже, зі смертю справді приходить спокій. Я рада, що зустріла тебе саме зараз, а тепер я хочу
Саша каже, а я вже бачу, як на протилежному боці зявляються бухта і будиночок чудовий білий будиночок мені знайомий цей краєвид
Памятаєш? усміхається Саша.
Памятаю, відповідаю я, і ми знову обіймаємося. Тепер направду востаннє
Я проводжаю її поглядом і їду далі. Хочеться плакати, але я тримаюсь. Смерть не може проливати сльози. У Смерті багато роботи
Додому я повернулася на межі істерики і, розсідлавши Брута, помчала до спальні. Я ридала, жбурляла подушки об стіну й трощила вази, які враз цілі-цілісінькі поверталися на місце. Одну з них я розбила десять разів поспіль, на одинадцятій спробі мене попустило, і, трохи вгамувавшись, я подалася на кухню, щоб випити, тобто напитися
Сед прийшов додому пізно, втомлений і злий. Та побачивши мої заплакані пяні очі, все зрозумів і заходився втішати.
Я попереджав. Ти ще не звикла. З часом це минеться Я теж спершу щовечора напивався. Ти навіть уявити собі не можеш, як! Лазив по кабінету рачки і вив, а потім лежав на Шляху і співав.
І я всміхнулася, уявивши абсурдність цієї картини.
От бачиш, ти вже усміхаєшся! А значить, одужуєш. Ходімо спати, я дуже втомився, і Сед попрямував до спальні
Але ж Саша померла, Седе, моя найкраща подруга померла в мене на очах! Це так боляче, нестерпно боляче! І я нічого не могла вдіяти! Це несправедливо!
Сед зупинився у дверях і промовив:
А ти не думала, як вона почувалася, коли втратила тебе? Їй теж було боляче, і, на відміну від тебе, вона не знала, що є реінкарнація і швидка реалізація. Ти ніяк не хочеш цього зрозуміти. І ти все ще мене боїшся
То була правда і неправда водночас. Я не боялася Седа, його любов я відчувала у найдрібніших проявах. Я була спокійна, я була кохана. А от смерть, як і раніше, мене жахала. Мабуть, то первісний страх, записаний у генетичному коді. І Седа я з цим страхом не ідентифікувала, неначе моя свідомість витісняла їх неподільний звязок.
Це неправда, я просто не можу звикнути, виправдовувалась я. Я бачила бухту, я памятаю цю її мрію, але повторюсь звикнути не можу. Я стільки років боялася й ненавиділа смерть, або, вибач, перехід, що мені дуже важко змінити своє ставлення. Але я намагаюся, ти повинен мене зрозуміти, адже я людина, і все, що в мені є, результат твоєї праці і твоїх «співробітників». Досі не розумію, як їх називати.
Я обіцяв дати тобі почитати Статут, однак постійно про це забуваю. Там є імена і стислий опис нашої історії, Сед підійшов до мене і, взявши за руки, повів до спальні. Все, ходімо спати! Швиденько спати!
Ти йди, а я ще посиджу. Забагато вражень.
Гаразд, хочеш знати мою думку? Вона ґрунтується на досвіді і знанні Системи. Твоя Саша чудово проведе час у Світі Душ, дуже швидко все зрозуміє і захоче повернутися на Землю. Повір, я одразу бачу душі-самогубці!
Які самогубці? не зрозуміла я. Тим часом ми вже були у спальні.
Памятаєш, я розповідав тобі про тих, хто свідомо хоче повернутися?
Авжеж, я памятала, тож кивнула у відповідь.
Так от, поміж собою ми називаємо їх душами-самогубцями. Цинічно звучить, але суть передає точно.
А чому таки не добровольці?
Не так драматично.
Сед роздягнувся і ліг у ліжко. У нього було гарне тіло, просто досконале.
«Тут майже всі такі, якось повідав мені найвродливіший коханець на світі. Перше покоління було ідеальне і старіло за бажанням».
А чому ви зробили нас різними? обурилась я. Чому ви розділили нас на вродливих і негарних?
Ти ж вродлива! Чому раптом ти цим переймаєшся?
Я лягла поруч, не роздягаючись. Після побаченого на Шляху мені було якось незатишно. Сед обійняв мене і прошепотів:
Усе гаразд, мала, ти витягла щасливий білет.
Я підвела голову і, звівши догори брову, іронічно поглянула на Седа.
Я не лише себе маю на увазі, посміхнувся той, ти отримала можливість довідатися про все зсередини, жодному смертному такого не вдавалося. Просто прийми це і радій.
А може, я цього не просила, згорнувшись клубочком, прошепотіла я, може, ці знання мені не до снаги.
Тобто на Бруті ти більше не кататимешся? Сед різко розвернув мене до себе і почав лоскотати, а я у відповідь хихотіла і пручалася.
Кататимусь, Сед заглушив мою відповідь поцілунком і, попри його втому і мій пригнічений стан, ми кохалися до перших нафантазованих мною півнів.
14
Наступного дня Сед приніс мені обіцяний Статут.
Спершу я думав дати тобі електронний варіант, але вирішив, що оригінал читати краще. Так буде правильно. Текст випалено на сторінках книги, він ніколи не змінювався. До того ж ти краще зрозумієш, із чого ми починали.
Я обережно взяла книгу з його рук і розгорнула першу сторінку.
Я все розумію! Вона моєю мовою?! вразилась я.
Не зовсім, посміхнувся Сед. Це мова Першого покоління, вона містить таку енергію, яка зрозуміла кожному народу. Вона ніби сама перекладається у твоїй голові.
А, я вдала, що зрозуміла.
Сед пішов на роботу, а я зі Статутом подалася до саду. Там я зручно вмостилася в гамаку і розпочала вивчення історії створення нашого світу. Після трьох годин читання, кілограма черешні й половини пачки сигарет я нарешті відірвала погляд від тексту. Я мусила якось осмислити прочитане. Тепер я приблизно уявляла структуру нашого «вищого керівництва».
Бос думаю, хто він, пояснювати не треба.
Ніхто не знає справжнього імені Голови всіх департаментів і куратора Трьох Світів. У Хедофісі його називають Босом, або Першим. Згідно з легендою про настання Хаосу він був першим і єдиним, кому Мандрівник повідав закони нової світобудови, наділив надсилою і доручив побудувати Новий Світ із Новими законами. Має необмежені можливості.