Картер сховав медальйон до верхньої шухляди столу, замкнувши її на ключ, знов узяв послання й удесяте перечитав його.
Шановний пане Картере!
Я вимушена звернутися до Вас по допомогу у цих надважких обставинах в імя дружби, що, як мені відомо, повязувала Вас із моїм покійним чоловіком упродовж більш як десяти років. Протягом усього цього часу мій чоловік не шкодував похвал Вашій порядності й надійності, які завжди відчував у Вас. Тому благаю Вас відгукнутися на моє прохання, хоч би яким дивним воно могло Вам видатись, зробивши це без жодних зволікань і зберігаючи все в якнайбільшій таємниці.
Дитина, яку я вимушена передати Вам, втратила батьків, загиблих від рук убивці, що поклявся знищити їх обох і покінчити так само з їхнім потомством. Я не можу і не вважаю наразі доречним розкривати Вам причини, що спонукали його до такого злочину. Досить буде лише сказати Вам, що знайдення дитини має лишатися таємницею і що під жодним приводом Ви не повинні повідомляти про це поліцію або британські власті, оскільки убивця має звязки в обох інстанціях, які негайно поставлять його до відома.
З очевидних причин я не можу виховувати дитину в моєму домі, не прирікаючи її на таку саму долю, що покінчила з її батьками. Через це молю Вас узяти на себе її опіку, дати їй імя і виховати відповідно до високогідних засад Вашої установи, щоб у майбутньому зробити з неї людину таку ж достойну й порядну, якими були її батьки.
Я цілком усвідомлюю, що дитина ніколи не зможе дізнатися про своє минуле, але є життєво необхідним, щоб саме так і було.
Я не маю в розпорядженні довшого часу на повідомлення Вам інших подробиць і тільки мушу, аби надати більшої ваги моєму проханню, ще раз нагадати Вам про дружбу й довіру, яка існувала між Вами й моїм чоловіком.
Благаю Вас, аби, прочитавши це послання, Ви знищили його й так само будь-яку ознаку, що могла би розкрити таємницю знайдення дитини. Шкодую, що не можу звернутися з цим проханням особисто, але на заваді цьому стоять украй загрозливі обставини.
Вірю, що Ви зумієте прийняти належне рішення, і висловлюю Вам мою вічну вдячність.
Арямі Бос
Стук у двері відірвав його від читання. Картер зняв окуляри, обережно згорнув лист і поклав його до шухляди, яку замкнув на ключ.
Заходьте, сказав тоді.
Вендела, старша медсестра сиротинця Св. Патрика, стала у дверях кабінету зі своїм вічним суворо-офіційним виразом обличчя. Погляд її не віщував нічого доброго.
Там, унизу, один пан бажає бачити вас, проказала вона одразу.
Картер насупився.
Про що йому йдеться?
Він не схотів нічого пояснювати, відповіла медсестра, та вираз її обличчя ясно давав зрозуміти, що інстинктом вона наперед учувала підозрілість таких пояснень, якби їх було дано.
По хвилі Вендела увійшла до кабінету, зачинивши за собою двері.
Гадаю, що йдеться про ту дитину, дещо занепокоєно сказала медсестра. Я йому не сказала нічого.
Чи ви розмовляли ще з ким-небудь? запитав Картер.
Вендела заперечливо похитала головою. Картер кивнув у відповідь і сховав ключ від столу до кишені штанів.
Я можу сказати йому, що вас немає на місці,запропонувала Вендела.
Поміркувавши трохи, Картер розсудив, що коли підозри Вендели були, як завжди, слушними, то така його поведінка лише стала б ознакою того, що сиротинець і справді щось приховує. І рішення не забарилось.
Ні. Я прийму його, Вендело. Проведіть його до мене й подбайте, аби ніхто з обслуги не мав можливості розмовляти з ним. Цілковита обачність у цій справі. Згода?
Так, зрозуміло.
Картер чув, як віддаляються по коридору кроки Вендели, а сам знов протирав свої окуляри, дивлячись, як набридливий дощ із новою силою застукотів у шибки вікна.
Чоловік був одягнутий у довгий чорний плащ, а голова була оповита тюрбаном, на якому тьмаво виблискував медальйон у формі змії. Вишукані манери виказували в ньому заможного торговця з північної Калькутти, а риси обличчя були радше індійськими, хоча шкіра мала якусь хворобливу блідість людини, яка уникає сонячного проміння. Змішання рас, властиве Калькутті, переплавило в одне на її вулицях бенґальців, вірмен, євреїв, англосаксів, китайців, мусульман і ще багатьох і багатьох прибулих на поле Калі в пошуках багатства або притулку. Таке обличчя міг мати представник будь-якого з цих народів чи й жоден з них.
Наливаючи чай у дві чашки на таці, яку принесла Вендела, Картер відчув на своїй спині пронизливий погляд очей, що уважно його вивчали.
Сідайте, будь ласка, любязно запросив Картер незнайомця. З цукром?
Як собі.
Голос незнайомця був безбарвним і без якогось акценту. Картер проковтнув слину, розтягнув губи у привітній усмішці й повернувся до цього типа, подаючи йому чашку з чаєм. Обтягнені чорною рукавичкою довгі й витончені, ніби кігті, пальці зімкнулись, не тіпнувшись, на гарячій порцеляні.
Вибачте, що потурбував вас о цій порі, пане Картере. Уявляю собі, як багато у вас справ, і тому буду стислим, почав чоловік.
Картер любязно кивнув.
Тож яка мета вашого візиту, пане?.. промовив Картер.
Мене звати Джавагал, пане Картере, представився незнайомець. Буду цілком відвертим з вами. Можливо, моє запитання видасться вам дивним, а все ж: чи не потрапила до вас минулої ночі або вже сьогодні дитина, кількаденне немовля?
Картер підняв брови й намалював на обличчі якомога природніший подив. Ані занадто виразний, ані занадто недбалий.
Дитина? Я щось не розумію.
Чоловік, який назвався Джавагалом, широко всміхнувся.
Зараз поясню. Не знаю, з чого почати. Річ у тім, що справа дещо клопітка. Сподіваюся на вашу розважливість, пане Картере.
Можете на це розраховувати, добродію Джавагале, відказав Картер, відсьорбнувши чаю.
Чоловік, який навіть не пригубив свого, всівся зручніше й почав виклад справи:
У мене великий текстильний бізнес у північній частині міста. Я належу до тих, кого можна назвати людьми заможними. Дехто каже, що я багатий, і це небезпідставно. Я опікуюся багатьма сімями і маю за честь намагатися допомогти їм у міру моїх сил.
Усі ми намагаємося робити, що можемо, так уже воно повелося, докинув Картер, не відриваючи погляду від тих чорних незглибимих очей.
Атож, погодився незнайомець. Причина, що привела мене до вашого поважного закладу, це одна неприємна справа, яку я хотів би залагодити якнайшвидше. Тиждень тому дівчина, що працює в одній з моїх майстерень, привела на світ дитину. Батько маляти, як виглядає,таке собі англоіндійське ледащо, яке вчащало до неї, а як дізналося про вагітність, то й слід його прохолов. А родина дівчини, судячи з усього, з Делі, вони мусульмани суворих правил, які ні про що й не здогадувались.
Картер кивнув повагом, засвідчуючи своє співчуття до розказуваної історії.
Два дні тому я дізнався від одного з цехових майстрів, що дівчина у нападі божевілля втекла з дому, де мешкала в одних родичів, нібито маючи на меті продати дитину, вів далі Джавагал. Не судіть її суворо, це порядна дівчина, але тиск обставин скаламутив її. Хай воно вас не дивує. Ця країна, так само як і ваша, пане Картере, не надто вибачлива до людських слабкостей.
І ви думаєте, що дитина могла потрапити сюди, добродію Джагавале? запитав Картер, намагаючись завернути розмову з манівців.
Джавагал, поправив відвідувач. Я поясню. Безумовно, щойно я довідався, то почувся до певної міри відповідальним за те, що трапилось. Хай би там як, але дівчина працювала у моєму закладі. Я й пара довірених майстрів обійшли місто і зясували, що дівчина продала дитину одному мерзенному злочинцю, який має зиск, примушуючи малюків до жебракування. У наші дні це справа звичайна, хоч і яка ж прикра. Ми знайшли його, але через певні обставини, який наразі не мають значення, він утік в останню мить. Це сталось учора ввечері поблизу вашого сиротинця. Я маю підстави думати, що зі страху перед подальшим цей тип покинув дитину десь у цьому кварталі.
Зрозуміло, промовив Картер. А чи поставили ви до відома місцеві власті, добродію Джавагале? Адже ви, напевно, знаєте, що торгівля дітьми суворо карається.
Незнайомець схрестив руки на грудях і злегка зітхнув.
Я сподівався, що зможу розвязати це питання, не вдаючись до таких крайнощів, відказав він. По щирості, якби я це зробив, то вплутав би в це діло дівчину, і тоді дитина лишилась би без батька й без матері.
Картер ретельно обміркував усе розказане незнайомцем і повільно покивав кілька разів головою на знак розуміння. Він не повірив жодному слову оповідки.
Шкодую, що не можу вам допомогти, добродію Джавагале. На жаль, ми не знаходили жодної дитини, ані мали якихось повідомлень про щось таке тут, в окрузі,відповів Картер. Та в кожному разі, якщо ви дасте мені свої координати, я звяжуся з вами, тільки-но зявиться якась новина, хоча боюся, що буду зобовязаний поставити власті до відома, коли й справді дитину підкинуть до нашого сиротинця. Таким є закон, і я не можу не зважати на нього.
Чоловік незмигно дивився на Картера протягом кількох секунд. Картер витримав цей погляд, ні на мить не змінивши усміхненого виразу обличчя, хоч і відчув, як судомить у шлунку й стукотить серце, ніби він опинився перед змією, готовою стрибнути на нього. Нарешті незнайомець щиро всміхнувся й вказав у вікно рукою на Радж-Бгаванподібний до палацу будинок британського уряду, що крізь запону дощу виднів удалині.
Ви, британці, з подиву гідною сумлінністю дотримуєтеся закону, що робить вам честь. Це, здається, лорд Веллслі вирішив у 1799 році перенести місцеперебування уряду до цієї розкішної будівлі, щоб додати ваги своїй владі? Чи то було у 1880 році? запитав Джавагал.
Боюся, я не є добрим знавцем історії,відказав Картер, спантеличений дивацьким поворотом, якого Джавагал надав розмові.
Відвідувач повів бровами на знак любязного й поблажливого несхвалення відверто заявленого співрозмовником незнання.
Калькутта з її заледве двомастами пятдесятьма роками існуванняце місто, настільки позбавлене історії, що нам слід принаймні трохи пізнавати її, пане Картере. Повертаючись до попереднього, то так, це було 1799 року. І знаєте причину того перенесення? Губернатор Веллслі сказав, що Індією слід правити з палацу, а не з бухгалтерської контори, маючи ідеї принца, а не торговця прянощами. Оце й справді позиція, як на мене.
Без сумніву, погодився Картер, підвівшись із наміром спровадити дивного відвідувача.
Тим більше, коли по правді, в імперії, де занепад перетворився на мистецтво, а Калькуттана її найбільший музей, додав Джавагал.
Картер злегка кивнув, нібито погоджуючись, сам не знаючи чому.
Вибачте, що відібрав у вас час, пане Картере, сказав на завершення Джавагал.
Аж ніяк, відповів Картер. Шкодую тільки, що не був для вас аж надто корисним. У таких випадках усі ми маємо робити, що в наших силах.
Це так, погодився Джавагал, теж підводячись. Ще раз дякую за вашу любязність. Хотів би лише поставити вам ще одне запитання.
З радістю відповім, мовив Картер, молячи про себе, аби швидше настала мить, коли він би вже звільнився від присутності цього типа.
Джавагал злостиво посміхнувся, ніби прочитав його думки.
До якого віку залишаються тут діти, якими ви опікуєтесь, пане Картере?
Картер не зміг не приховати виразу подиву від цього запитання.
Сподіваюся, я не питаю про щось не до розголошення, поквапився з вибаченням Джавагал. Якщо ж це так, знехтуйте моє запитання. Це просто цікавість.
Жодним чином. Немає ніякої таємниці. Вихованці Святого Патрика перебувають під нашим дахом до сповнення шістнадцяти років. Потому термін передбаченої законодавством опіки скінчається. Вони вже дорослі принаймні так вважає законі спроможні розпочати окреме життя. Як ви знаєте, це привілейований заклад.
Джавагал уважно слухав і, здавалося, щось обмірковував.
Уявляю собі, що вам, певно, болить, коли вони покидають ці стіни по стількох роках вашої опіки, зауважив Джавагал. Якоюсь мірою ви є батьком усім цим дітям.
Це частина моєї роботи, збрехав Картер.
Звичайно. Проте, вибачте мою цікавість, звідки ви дізнаєтеся про справжній вік дитини, яка не має ні батьків, ні родини? Є, певно, якась формальна процедура
Вік кожного нашого вихованця відлічується від дня його потрапляння до закладу або на основі приблизного підрахунку, що ми тут застосовуємо, пояснив Картер, якого дратувала перспектива обговорення з цим незнайомцем прийнятих у Святому Патрику процедур.
Це перетворює вас на такого собі бога, пане Картере, зауважив Джавагал.
Не поділяю вашої оцінки, сухо відповів Картер.
Джавагал насолодився незадоволенням, що зявилося на Картеровім обличчі.
Вибачте мені цю зухвалість, пане Картере, мовив Джавагал. У кожному разі я радий, що познайомився з вами. Можливо, в майбутньому я ще відвідаю вас і зроблю пожертву на ваш високодостойний заклад. А може, повернуся через шістнадцять років і тоді зможу познайомитися з дітьми, яких саме сьогодні приймуть до вашої численної родини
Буде приємністю побачити вас тоді, якщо ви того бажаєте, сказав Картер, проводжаючи незнайомця до дверей кабінету. Здається, дощ знову посилюється. Можливо, вам краще перечекати, доки вщухне.
Чоловік повернувся до Картера, і чорні перлини його очей яскраво спалахнули. Цей погляд, здавалося, зважував кожен його порух і вираз обличчя, відколи він вступив до кабінету, принюхуючись до кожної щілинки й спокійно аналізуючи слова Картера. Той уже пошкодував про свою гостинну пропозицію.
У ту хвилю мало чого у світі Картер бажав так сильно, як утратити з поля зору цього типа. Йому було байдуже до того, що вулиці міста плюндрував ураган.
Дощ скоро вщухне, містере Картере, відповів Джавагал. У кожному разі дякую.
Вендела, точна, як годинник, уже чекала в коридорі кінця зустрічі, а тоді провела відвідувача до виходу. З вікна кабінету Картер дивився, як чорний силует віддаляється під дощем, поки той не загубився у вуличках біля підніжжя пагорба. Ще якийсь час він постояв отак біля вікна, вглядаючись у Радж-Бгаван, будинок уряду. За кілька хвилин дощ припинився, як і передбачав Джавагал.
Томас Картер налив собі ще чаю, всівся у крісло й задивився на місто. Він виріс у закладі, подібному до того, яким тепер керував. За мурами тієї установи він навчився трьох речей, якими керувався у подальшому житті: цінувати, але не переоцінювати матеріальне, любити класиків і, нарешті, розпізнавати брехуна за цілу милю, що було не менш важливим.
Він неквапно посмакував чаєм, а тоді вирішив розпочати святкування свого пятдесятиліття, взявши до уваги, скільки ще несподіванок могла піднести йому Калькутта. Він підійшов до скляної шафи й дістав коробку сигар, яку приберігав для особливих випадків. Чиркнув довгим сірником і запалив дорогоцінний предмет насолоди з усією церемонністю, якої вимагав ритуал.
А потім, скориставшись із символічного полумя цього сірника, він дістав із шухляди письмового столу лист Арямі Бос і підпалив його. Поки пергамент попелів на маленькій таці з вигравійованими ініціалами святого Патрика, Картер насолоджувався тютюном, обмірковуючи, що на честь Бенджаміна Франкліна, одного з ідолів його молодості, новий мешканець сиротинця Святого Патрика зростатиме під імям Бен і що він особисто докладе всіх зусиль, аби хлопчик знайшов поміж цих чотирьох стін родину, якої позбавила його доля.
Перш ніж повести далі мою оповідь і розпочати докладніше відтворення справді значущих подій цієї оповісті, які мали місце шістнадцятьма роками пізніше, я повинен ненадовго спинитися, аби представити деяких її героїв. Досить сказати, що, коли все це відбувалось на вулицях Калькутти, деякі з нас ще й не народились, а інші прожили на світі заледве кілька днів. Лише одна обставина єднала нас, а зрештою зібрала всіх під дахом Св. Патрика: ми ніколи не мали ні родини, ні домівки.
Ми навчилися жити без обох цих речей, чи то пак радше вигадуючи собі власну родину і створюючи нашу власну домівку. Родину й домівку, обрані вільно, де не мали місця ні удари долі, ні брехня. Жоден із сімох не відав іншого батька, ніж містер Томас Картер з його промовами про мудрість, що таїлась на сторінках Данте й Вергілія, ані іншої матері, крім міста Калькутти з таємницями, що ховали її вулиці під зорями Бенґалії.
Наш приватний клуб мав колоритну назву, справжнє походження якої знав тільки Бен, який охрестив нею клуб, сам її вигадавши, хоча декого з нас не полишала підозра, що він запозичив її від найменування одного старого довідника бомбейських імпортерів поштою. Та хай там як, «Човбар сосаєті» утворився у якийсь момент нашого життя, коли ігри в межах сиротинця вже втратили для нас привабливість змагань. Навпаки, наша хитрість розвинулася вже до такої межі, що ми могли безкарно вислизнути з будинку опівночі (потому, як шановна Вендела подасть сигнал відбою) та й вирушити до штаб-квартири нашого товаристватаємничого і, за чутками, зачаклованого покинутого будинку, що кілька десятиліть стояв на розі Котн-стріт і Браборн-роуд, у самому серці чорного міста і заледве за два квартали від річки Гуґлі.