Маю сказати, що, по правді, той домище, який ми з гордістю називали Опівнічним Палацом (зважаючи на усталену годину наших пленарних засідань), ніхто ніколи не зачакловував. Проте слава про чари таки мала звязок із нашими підпільними дійствами. Сірадж, один з наших членів-засновників, типовий астматик та справжній експерт в історіях про видіння, примар і чаклунства міста Калькутти, вигадав зловісну й правдоподібну легенду про якогось там давнього пожильця. Це допомагало тримати наш таємний прихисток вільним і чистим від усіляких зайд.
Якщо коротко, ця історія розповідала про одного старого торговця, який зявлявся загорнутим у білий плащ і, левітуючи низенько над землею, з променистими, мов жарини, очима та довгими вовчими іклами, видними з-поміж губ, облітав цей домище, чигаючи на необачні та надто цікаві до всього душі. Нюанс про очі й ікла був, звичайно, особистим і невідємним вкладом Бенаневиправного любителя вигадувати оповідки, чиї жахіття опускали нижче плінтуса укоханих класиків містера Картера, включно із Софоклом та кривавим Гомером.
Попри кумедність назви, «Човбар сосаєті» був клубом не менш вишуканим та ексклюзивним, ніж ті, яких було повно по будинках едвардіанського стилю в центрі Калькутти, що змагалися зі своїми лондонськими відповідниками; салони, де розкошувалося з чаркою бренді в руці, відтворювали смаки найвищих англосаксонських еліт. Проте наші цілі, хоч нам і бракувало вишуканої обстановки, були куди шляхетнішими.
Створення «Човбар сосаєті» мало дві доконечні мети. Першагарантувати кожному із семи його членів беззастережні допомогу, опіку й підтримку решти у разі небезпеки, скрути чи будь-яких несприятливих обставин. Другаділитися знаннями, які поступово набував кожен з нас, уприступнювати їх іншим, аби озброєними зустріти день, коли матимемо зіткнутися зі світом наодинці.
Кожен член поклявся власними імям та честю (ми не мали близьких родичів, що могли б стати поручителями клятви) не відступати від цих двох цілей і берегти секрет товариства. За сім років його безперервного існування не було прийнято жодного нового члена. Ба ні, брешу: ми зробили один виняток, та розповісти про це зараз означало би випередити події
Ніколи не існувало іншого клубу, де його члени були б згуртованішими і де клятва посідала б таку вагу. На відміну від клубів грошовитих джентльменів з Мейферу, ніхто з нас не мав домівки чи коханої, яка чекала б на нас на виході з Опівнічного Палацу. А ще, на відміну від старосвітських кас взаємодопомоги для випускників Кембриджу, «Човбар сосаєті» приймав до себе жінок.
Розпочну, отже, з першої жінки, яка підписала клятву як член-засновник «Човбар сосаєті», хоча, коли цей церемоніял мав місце, ніхто з нас не думав про неї як про жінку (включно із зазначеною особою у її-то сім років). Її звали Ізобел, і, як вона сама казала, народилася вона для сцени. Ізобел мріяла перетворитися на наступницю Сари Бернар, чарувати публіку від Бродвею до Шафтсберіта залишити без роботи дів створюваної в Голлівуді та Бомбеї кіноіндустрії. Вона колекціонувала вирізки з театральних рецензій і програмки, писала власні драми («активні монологи», як вона казала) і представляла їх перед усіма нами з неабияким успіхом. Виділялися її блискучі композиції про фатальну жінку на краю прірви. Ізобел з її чудернацьким мелодраматичним талантом мала, за винятком, можливо, Бена, найгостріший розум у групі.
А от найпрудкіші ноги належали Рошанові. Ніхто не вмів бігати так, як Рошан, який виріс на вулицях Калькутти під опікою злодіїв, жебраків та всілякої іншої фауни цих джунглів бідацтва, якими були новонароджені й дедалі ширші райони на півдні міста. Томас Картер привів його до Св. Патрика у вісім років, і після кількох утеч і повернень Рошан вирішив залишитися з нами. До його талантів належало й слюсарство. Не було на землі замка, що зміг би чинити опір його мистецтву.
Я вже казав про Сіраджа, нашого фахівця із зачаклованих будинків. Сірадж, крім астми, неміцної будови тіла та слабкого здоров'я, мав енциклопедичну память, особливо в тому, що стосувалося похмурих історій про місто (а їх були сотні). У тих моторошних оповідках, що прикрашали наші знакомиті вечірки, Сірадж вибудовував сюжет, а Бен наповняв його фантазією. Від примари на коні біля Будинку Гастінґсадо привида лідера повстанців під час бунту 1857 року, не поминаючи страхітливий випадок у так званій калькуттській чорній ямі (де були задушені понад сто людей, схоплених під час облоги старовинного форту Вільяма), не було жодної оповідки або жаского епізоду з історії міста, що уник би Сіраджевої уваги, аналізу й долучення до його архіву. Годі й казати, що в інших його захоплення викликало схвалення й задоволення. Та на своє нещастя Сірадж обожнював Ізобел, і це почуття було мало не хворобливим. Не минало й пів року, щоб його пропозиції майбутнього шлюбу (неодмінно відхилювані) не ставали причиною романтичного збудження в усій групі й укотре не загострили астму бідолашного знехтуваного закоханця.
А прихильність Ізобел належала виключно Майклові високому, стрункому й мовчазному хлопцеві, якого часто охоплювала без особливих причин тривала меланхолія і який мав сумнівну перевагу таки ж памятати своїх батьків, загиблих під час повені в дельті Ґанґу, коли перекинувся переповнений баркас. Майкл був неговірким і вмів слухати. Існував лише один спосіб дізнатися про його думкипоглянути на десятки малюнків, що їх він робив протягом дня. Бен зазвичай казав, що, якби у світі існував хоч іще один Майкл, він уклав би свій капітал (майбутній, звичайно) в акції паперових компаній.
Найкращим другом Майкла був Сет, сильний бенґальський хлопець із суворим обличчям, що посміхався шість разів на рік, та й то криво. Сет вивчав усе, що потрапляло йому на мушку, невтомно поглинав класиків містера Картера й захоплювався астрономією. Коли він лишався сам, то всі свої зусилля покладав на спорудження якогось дивного телескопа, про який Бен зазвичай казав, що через нього не побачиш навіть пальців на ногах. Сет ніколи не оцінив Бенового дещо уїдливого почуття гумору.
Мені залишається тільки Бен, і хоч я зоставив його на кінець, говорити про нього дуже складно. На кожен день був інший Бен. Його настрій міг змінитися за пів години, і він переходив від тривалих мовчанок до періодів бурхливої діяльності, які врешті виснажували всіх нас. Одного дня він хотів бути письменником, другогомореплавцем або водолазом; а в наступні усього разом і ще дещо. Бен вигадував математичні теорії, які навіть сам не міг запамятати, і писав пригодницькі історії такі нісенітні, що зрештою знищував їх через тиждень, соромлячись поставленого власноруч підпису. Він постійно засипав нас, хто опинявся поряд, химерними ідеями та закрученими каламбурами, які ніколи не хотів повторити. Бен був ніби бездонна скриня, повна несподіванок, а ще й таємниць, зблисків та сутінків. Бен був і, гадаю, залишається, хоч ми й не бачилися вже кількадесят років, моїм найкращим другом.
Щодо себе, то небагато можу розповісти. Називайте мене просто Ієн. Я мав лише одну мрію, скромну мріювивчати медицину й працювати лікарем. Доля була прихильна до мене й надала мені таку можливість. Як написав колись Бен в одному зі своїх листів, «я там проходив і бачив, що відбувається».
Пригадую, що в останні дні того місяця травня 1932 року нам, сімом членам «Човбар сосаєті», мало виповнитися шістнадцять років. Це був для нас вік зловісний, загрозливий і водночас очікуваний усіма.
У шістнадцять років Св. Патрик повертав нас, як було записано в статуті, у суспільство, щоб ми виросли як чоловіки та жінки й перетворилися на відповідальних дорослих. Ця дата мала й інше значення, яке всі ми дуже добре усвідомлювали: вона означала безповоротний розпуск «Човбар сосаєті». З того літа наші шляхи розходились, і, попри милу облуду наших обіцянок, яких успішно понадавали одне одному, ми знали, що сувязь, яка нас зєднала, неминуче розпадеться, немов замок із піску на березі моря.
Я зберігаю стільки спогадів про ті роки у Св. Патрику, що й досі ловлю себе на усмішці, коли на память спадають дотепи Бена й фантастичні історії, які ми розповідали між собою в Опівнічному Палаці. Та, мабуть, з усіх тих образів, що ніяк не хочуть потонути в плині часу, образом, який завжди поставав у моїй памяті якнайвиразніше, була та фігура, що її стільки разів я бачив, як мені здавалось, у спальні, спільній для всіх хлопців Св. Патрика, довгій тьмяній кімнаті з високою склепінчастою стелею, яка наводила на думку про лікарняну палату. Гадаю, що безсоння, на яке я завжди страждав аж до моєї дворічної подорожі по Європі, перетворило мене на спостерігача всього, що відбувалося довкола, доки інші спали сном праведників.
Саме там мені стільки разів увижалося, як бліде світло перетинає цю непривітну кімнату. Не знаючи, що вчинити, я намагався встати й слідувати за цим зблиском до кінця приміщення, і в цю мить я бачив її знову такою самою, якою вона ввижалася мені вже стільки разів: невиразна жіноча постать, огорнена примарною світлистою пеленою, повільно схилялася над ліжком, у якому глибоко спав Бен. Я з усіх сил намагався тримати очі розплющеним, і мені здавалося, що я бачу, як світлиста дама по-материнському гладить мого друга. Я споглядав її овальне прозоре обличчя, огорнене яскравим серпанковим сяйвом. Дама підводила очі й дивилася на мене. Мені зовсім не було страшно, і я потопав у заводі того печального, зболеного погляду. Світляна принцеса всміхалася мені, а тоді ще раз гладила Бена по обличчю, і її обрис розчинявся в повітрі під завісою срібних сліз.
Я завжди фантазував, ніби те видіння було тінню матері, якої Бен ніколи не знав, а в якомусь закутку мого серця жевріла дитяча надія, що, коли мене одного разу таки здолає сон, подібне видиво чуватиме також і наді мною. Це була єдина таємниця, якою я ніколи не поділився ні з ким, навіть із Беном.
Остання ніч «Човбар сосаєті»
Калькутта, 25 серпня 1932 р.
Усі роки, що Томас Картер стояв на чолі Св. Патрика, він зі зверхньою вправністю фахівця в нічому й знавця усього вів уроки літератури, історії та арифметики. Єдиний предмет, до якого він так ніколи й не спромігся підготувати своїх учнів, це була наука прощання. Рік за роком проходили перед ним напівзамріяні і напівперелякані обличчя тих, кого закон незабаром мав віддалити поза межі його впливу та опіки закладу, ним керованого. Бачачи, як ці молоді люди переступають через поріг Св. Патрика, Томас Картер завжди порівнював їх із чистими книгами, на чиїх сторінках йому було призначено написати перші глави історії, яку йому ніколи не буде дозволено закінчити.
І в тій незворушній, суворій подобизні, мало схильній до проявів почуттів та ефектних промов, не вгадати було, що ніхто, як сам Томас Картер, так не боявся тої зловісної дати, коли ті книги зіслизнуть назавжди з його стола. Скоро перейдуть вони до невідомих рук і малосумлінних пер, що писатимуть епілоги похмурі й геть далекі від мрій та надій, з якими його пташенята вирушали в самостійний політ вулицями Калькутти.
Досвід змусив його відмовитися від бажання дізнаватися про шляхи, якими пішли його учні, коли його руці вже не вільно було вести їх. Для Томаса Картера прощання, як правило, супроводжувалось гірким присмаком розчарування, коли рано чи пізно доводилось пересвідчитися, що життя, яке позбавило тих дітей минулого, вкрало у них іще й майбутнє.
У ту спекотну травневу ніч, чуючи голоси дітей на скромному святі, влаштованому на передньому дворі будівлі, Томас Картер спостерігав з темряви свого кабінету вогні міста, що сяяли під зоряним склепінням, та зграї хмар, що плинули геть до небокраю, чорнильні плями в келиху кришталевої води.
Він укотре відхилив запрошення прийти на свято й сидів у тиші, розвалившись у кріслі, тільки й маючи світла, що барвисті відблиски ліхтарів, змайстрованих зі свічок та паперу, якими Вендела з дітьми прикрасили дерева двору й фасад Св. Патрика, ніби корабель, приоздоблений перед спуском на воду. Він ще матиме час виголосити кілька прощальних слів у ті дні, що лишалися для виконання офіційного розпорядження повернути дітей на вулиці, звідки він їх колись вирятував.
Як воно вже узвичаїлося останнім часом, Вендела не забарилася постукати в його двері. Цього разу вона увійшла, не чекаючи запрошення, і причинила за собою двері. Картер поглянув на надзвичайно радісне обличчя старшої медсестри й собі усміхнувся в напівтемряві.
Старішаємо, Вендело, сказав директор сиротинця.
Це ви старішаєте, Томасе, поправила Вендела. А я зрілішаю. Не збираєтеся спуститися на свято? Діти були б раді бачити вас. Я, правда, казала їм, що ви взагалі-то не душа товариства Але якщо вони не слухали мене всі ці роки, чого раптом зроблять це тепер?
Картер засвітив настільну лампу і жестом запросив Венделу сісти.
Скільки це років ми вже працюємо разом, Вендело? запитав Картер.
Двадцять два, містере Картере, мовила вона. Більше, ніж я витримала мого покійного чоловіка, царство йому небесне.
Картер розсміявся на цей жарт.
І як же вам удалося терпіти мене весь цей час? поцікавився Картер. Кажіть прямо. Сьогодні свято, і я добрий.
Вендела стенула плечима й покрутила червоногарячу стрічку, що заплуталась у її волоссі.
Платня непогана, і я люблю дітей. Ви й справді не хочете спуститись?
Картер похитав головою.
Не хочу зіпсувати дітям свято, пояснив він. Крім того, я не зможу й хвилини витримати химерні Бенові жарти.
Цього вечора Бен поводиться спокійно, сказала Вендела. Гадаю, сумує. Діти вже вручили Ієну квиток.
Обличчя Картера розпогодилось. Члени «Човбар сосаєті» (про підпільне існування якого Картер давно знав, попри всі їхні остороги) вже кілька місяців призбирували гроші, аби придбати квиток на корабель до Саутгемптона, який вони збиралися подарувати Ієну на прощання. Ієн уже кілька років казав, що бажає вивчати медицину, і Картер на підказку Ізобел і Бена написав до кількох англійських шкіл рекомендаційного листа з клопотанням про стипендію для Ієна. Повідомлення про призначення стипендії надійшло рік тому, але вартість подорожі до Лондона перевищувала всі очікування.
Щоб вирішити проблему, Рошан запропонував удатися до крадіжки в конторі мореплавної компанії, розташованій у двох кварталах від сиротинця. Сірадж порадив організувати лотерею. Картер виділив певну суму зі своїх скромних заощаджень, те саме зробила й Вендела. Та цього не було достатньо.
Тоді Бен вирішив написати драму в трьох діях під назвою «Примари Калькутти» (фантасмагоричну маячню, де помирали навіть робітники сцени), якуз Ізобел у головній ролі леді Віндмер, рештою групи в ролях другого плану та помпезною режисурою самого Бенабуло показано в різних школах міста з неабияким успіхом у публіки, але не у критики. Як наслідок було зібрано решту суми, аби профінансувати подорож Ієна. Після премєри Бен вибухнув палким панегіриком на честь комерційного мистецтва та непомильного інстинкту публіки, здатної оцінити справжній шедевр.
Йому сльози навернулися на очі, коли він одержав квиток, розказувала Вендела.
Ієннадзвичайний хлопець, дещо невпевнений, але надзвичайний. Він розпорядиться з користю і цим квитком, і стипендією, з гордістю наголосив Картер.
Він питав про вас. Хотів подякувати за вашу допомогу.
Сподіваюся, ви не сказали йому, що я дав гроші з власної кишені? занепокоєно спитав Картер.
Сказала, та Бен це спростував, стверджуючи, що ви весь цьогорічний заробіток віддали на сплату картярського боргу, зауважила Вендела.
На подвірї не вгавала гамірлива вечірка. Картер насупив брови.
Чортяка, а не хлопець. Якби він уже не випускався, я б його витурив.
Та ви обожнюєте цього хлопця, Томасе, засміялася Вендела, підводячись. І він це знає.
Медсестра рушила до дверей, але на порозі обернулась. Вона не відступалася просто так.
Так чому би вам не спуститись?
Добраніч, Вендело, відрізав Картер.
Старий нудьгар.
Не торкаймося питання віку або я змушений буду забути про статус джентльмена
Вендела промурмотіла щось нерозбірливе стосовно марності наполягань і залишила Картера самого. Директор Св. Патрика знов загасив настільну лампу й обережно підійшов до вікна поглянути крізь шпарини на святкові веселощі в саду, освітленому бенґальськими вогнями, заповненому рідними усміхненими обличчями в мідяному полиску ліхтарів та сяйві повного місяця. Картер зітхнув. Хоч ніхто з них цього й не знав, та у всіх них уже був квиток на проїзд до якогось місця, і лише Ієн знав своє місце призначення.
За двадцять хвилин настане північ, оголосив Бен. У його очах відбивалося сяйво золотистих вогнів гірлянд із петард, які вибризкували в повітря зливу іскристих крапельок.
Сподіваюся, у Сіраджа знайдуться добрі історії на сьогодні,сказала Ізобел, розглядаючи проти світла дно склянки, ніби сподівалася щось там знайти.