Знайдуться, та ще й найкращі,запевнив Рошан. Сьогодні наша остання ніч. Кінець «Човбар сосаєті».
Я от думаю, що ж буде з Палацом, мовив Сет.
Ніхто з них не називав покинуту будівлю іншим імям, ніж це, дане йому стільки років тому.
Здогадайся, порадив Бен. Або комісаріат, або банк. Чи не це завжди будують, коли зносять щось у будь-якому місті світу?
Сірадж приєднався до розмови й відгукнувся на похмурі передбачення Бена.
А може, відкриють театр, докинув хирлявий хлопець, дивлячись на Ізобел, своє недосяжне кохання.
Бен пустив очі під лоба й похитав головою. Сірадж переходив усі межі гідності, аби підлеститися до Ізобел.
Можливо, його не чіпатимуть, сказав Ієн, який слухав друзів мовчки, крадькома поглядаючи на малюнок, що Майкл саме вивершував на шматочку паперу.
І що там на картині, Каналетто? поцікавився Бен без тіні іронії в голосі.
Майкл нарешті відірвав очі від малюнка й глянув на друзів, що дивилися на нього, ніби він з неба впав. Потім соромязливо посміхнувся й показав публіці замальовку.
Це ми, пояснив придворний портретист клубу сімки.
Решта шестеро членів «Човбар сосаєті», охоплені побожним мовчанням, протягом довгих пяти секунд вивчали портрет. Першим підвів очі від малюнка Бен. Майкл знов побачив на обличчі друга той самий непроникний вираз, якого воно завжди набувало під час дивних нападів меланхолії.
І це мій ніс? запитав Сірадж. У мене не такий ніс! Це якийсь рибальський гачок!
Який вже є,зауважив Бен, намалювавши на обличчі усмішку, яка ошукала всіх, окрім Майкла. Не скаржся; якби я намалював тебе у профіль, то вийшла би просто пряма лінія.
Ану, дай подивлюся, сказала Ізобел, вихопивши малюнок і прискіпливо розглядаючи його під миготливим світлом ліхтаря. Оце такими ти нас бачиш?
Майкл кивнув.
Себе ти намалював задивленим в інший бік, ніж решта, зауважив Ієн.
Майкл завжди бачить те, чого не бачать інші,сказав Рошан.
Майкле, а що ти побачив у нас такого, чого не зможе розгледіти більше ніхто? запитав Бен.
Бен підійшов до Ізобел і теж почав уважно роздивлятися портрет. Озброєна мяким олівцем рука Майкла розташувала їх усіх над ставком, у якому відбивалися їхні обличчя. У небі висів великий повний місяць, а вдалині проглядав ліс. Бен уважно вивчав розпливчасті відображення облич на поверхні ставка, порівнюючи їх із тими, що мали самі фігури, розташовані на березі. І на жодному з облич не було того самого виразу, що на його відбитті. Голос Ізобел поряд з ним вирвав його із задуми.
Майкле, можна, я заберу його собі? запитала Ізобел.
А чому саме ти? обурився Сет.
Бен поклав руку на плече бенґальського здорованя й значуще зиркнув на нього.
Нехай забирає,тихо сказав він.
Сет кивнув, а Бен приязно поплескав його по спині, стежачи краєчком ока, як через браму на подвіря Св. Патрика увійшла літня, вишукано вдягнена дама у супроводі дівчини десь того ж віку, що й він, і попрямувала до головного будинку.
Щось трапилось? упівголоса запитав, нахилившись до нього, Ієн. Бен заперечливо похитав головою.
У нас гості,проказав він, не відриваючи очей від жінки з дівчиною. Або щось у цьому дусі.
Коли Бáнкім постукав у двері, Томас Картер уже встиг крізь вікно, з якого спостерігав за святом у дворі, побачити прибуття тої жінки та її супровідниці. Він засвітив настільну лампу й запросив свого помічника увійти.
Банкім був юнаком з яскраво вираженими бенґальськими рисами та жвавими й проникливими очима. Виховавшись у Св. Патрику, він після кількох років праці в різних школах провінції повернувся до сиротинця вчителем фізики й математики. Доля Банкіма була одним зі щасливих винятків, які всі роки додавали Картерові душевних сил. Бачити його тут уже дорослим, зайнятим навчанням інших підлітків у класах, де й сам сидів ще кілька років тому, було для Картера найкращою, яку тільки він міг уявити, винагородою за свої старання.
Пробачте, що турбую вас, Томасе, мовив Банкім. Але там, унизу, якась дама твердить, що їй необхідно поговорити з вами. Я сказав, що вас немає і що сьогодні у нас свято, та вона не схотіла слухати й продовжила свої, скажемо так, енергійні наполягання.
Картер здивовано подивився на свого помічника, а потім перевів погляд на годинник.
Уже майже північ, мовив тоді.Що це за жінка?
Банкім стенув плечима.
Не знаю, хто вона, та вже ясно, що вона не піде, доки ви її не приймете.
А вона каже, що їй треба?
Сказала тільки, щоб я віддав вам оце, відповів Банкім, простягаючи Картерові маленький блискучий ланцюжок. Сказала, ніби ви маєте знати, що це.
Картер узяв ланцюжок і роздивився його під настільною лампою. До нього був причеплений медальйонзолотий кружок із зображенням місяця. За кілька секунд у памяті спалахнув спогад. Картер примружив повіки й відчув клубок під грудьми. У нього був дуже подібний до цього медальйон, який він зберігав у скриньці під замком у скляній шафі свого кабінету. Медальйон, якого він не бачив уже шістнадцять літ.
Щось сталося, Томасе? запитав Банкім, явно занепокоєний тим, як Картер змінився на виду.
Директор сиротинця слабко всміхнувся й заперечливо похитав головою, ховаючи ланцюжок у кишеню сорочки.
Нічого, тільки й відповів він. Проведи пані до мене. Я прийму її.
Банкім з подивом глянув на нього, і Картер на мить подумав, що його колишній вихованець запитає зараз щось таке, чого він не хотів би чути. Нарешті Банкім кивнув і вийшов з кабінету, обережно причинивши двері. За дві хвилини Арямі Бос увійшла до Картерового святилища й відкинула з лиця вуаль.
Бен пильно поглядав на дівчину, що спокійно чекала під аркою головного входу. Коли Банкім появився знов і подав старій дамі знак іти за ним, вона владним жестом наказала дівчині чекати на місці, і та покірно застигла, немов камяна статуя. Було очевидно, що стара пані прийшла до Картера, і з огляду на те, що директор сиротинця небагато вольнощів дозволяв собі в громадському житті, Бен насмілився припустити, що опівнічні відвідини таємничими красунями, яким би не був їхній вік, цілком належали до розряду непередбачених. Бен посміхнувся й знову зосередився на дівчині. Висока й струнка, вона була вбрана в одежу просту, але своєрідну, пошиту в особливому, не притаманному іншим стилі й аж ніяк не придбану на якомусь із базарів чорного міста. А ніжні риси її білого сяйного обличчя, яке він не міг чітко розгледіти зі свого місця, були ніби вирізьблені майстром.
Тук-тук, є тут хтось? прошепотів йому на вухо Ієн.
Бен, не зморгнувши, вказав головою у бік дівчини.
Уже майже північ, сказав замість відповіді Ієн. Ми збираємось у Палаці за кілька хвилин. Нагадую, це заключне засідання.
Бен неуважно кивнув.
Зачекай секунду, сказав тоді й рішуче рушив до дівчини.
Бене, гукнув Ієн навздогін. Не зараз, Бене
Той пропустив слова приятеля повз вуха. Цікавість дізнатися, що ж то за загадкова дівчина, була сильнішою від вишуканого протоколу «Човбар сосаєті». Він зобразив сумирну усмішку зразкового учня й рішуче попрямував до дівчини. Та завважила його й опустила погляд.
Привіт! Я помічник містера Картера, директора Св. Патрика, весело промовив Бен. Чи можу допомогти чимось?
Мабуть, ні. Твій колега вже проводив мою бабусю до директора, відповіла дівчина.
Твоя бабуся? перепитав Бен. Розумію. Сподіваюся, не сталося нічого серйозного. Це ж бо вже північ, і я подумав, чи не трапилося чогось.
Дівчина злегка всміхнулась і похитала головою. Бен усміхнувся у відповідь. Це не була легка здобич.
Мене звати Бен, любязно представився він.
Шері,відповіла дівчина, поглядаючи на двері, ніби очікувала, що її бабця могла зявитися будь-якої миті.
Бен потер руки.
Гаразд, Шері,мовив тоді.Оскільки мій колега Банкім відвів твою бабусю до кабінету містера Картера, я був би радий запропонувати тобі нашу гостинність. Шеф завжди наполягає, аби ми були любязними з відвідувачами.
А чи ти не замолодий, аби бути вже помічником директора? поцікавилася Шері, уникаючи погляду хлопця.
Замолодий? перепитав він. Мені лестить твій комплімент, але, на жаль, маю сказати тобі, що дуже скоро мені виповниться двадцять три.
Ніколи б не подумала, відказала Шері.
Це сімейне, пояснив Бен. У всіх нас шкіра довго залишається молодою. Наприклад, мою матір, коли вона йде зі мною по вулиці уяви собі! приймають за мою сестру.
Та невже? зробила великі очі Шері, тлумлячи нервовий смішок; вона не повірила жодному слову з Бенової байки.
Тож як щодо скористатися гостинністю Св. Патрика? знов наполіг Бен. Сьогодні в нас прощальне свято для кількох вихованців, що вже залишають нас. Сумно, але перед ними відкривається ціле життя. Це теж надихає.
Шері сяйнула очима на Бена, і на її губах повільно вималювалась недовірлива усмішка.
Бабуся попросила чекати на неї тут.
Бен указав рукою на ворота.
Отут? уточнив він. Саме тут?
Шері дещо розгублено кивнула.
Розумієш, почав Бен, скрушно розвівши руками, мені жаль, але маю дещо сказати, хоча й не думав, що доведеться це пояснювати. Такі речі шкодять реноме установи, але ти не лишаєш мені вибору: у нас тут проблема з обвалами. На фасаді.
Дівчина ошелешено глипнула на нього.
З якими обвалами?
Бен значуще кивнув.
Саме так, підтвердив він, напустивши смутку на обличчя. Дуже прикро. Ось тут, саме на цьому місці, де ти стоїш, ще й місяця не пройшло, як місіс Потс, нашій старенькій кухарці нехай Господь дарує їй ще багато літна голову звалилася цеглина з мансарди на другому поверсі.
Але Шері розреготалась.
Мені здається, що цей нещасний випадок не може бути приводом для веселощів, дозволь зауважити, мовив Бен із крижаною серйозністю.
Та не вірю я в те, що ти тут розказуєш. Ніякий ти не помічник директора, і двадцяти трьох років тобі нема, і не валилася на кухарку цегла місяць тому, напалася на нього Шері.Брехун ти й жодного правдивого слова не сказав від самого початку.
Бен розважливо оцінив ситуацію. Перша частина його стратегії, як і слід було передбачити, провалилася, тому він спробував дати новий, виважений, та все одно лукавий поворот своїм розбалакуванням.
Гаразд, визнаю, що, мабуть, я піддався силі уяви, але таки не все, що я сказав, було вигадкою.
Справді?
Я не збрехав тобі про моє імя. Мене звати Бен. І про готовність запропонувати тобі нашу гостинність теж правда.
Шері ласкаво всміхнулась.
Я б з радістю її прийняла, Бене, але повинна чекати тут. Повір.
Хлопець потер руки й напустив на себе вигляд флегматичної приреченості.
Добре. Тоді і я чекатиму тут, урочисто виголосив він. Якщо має впасти цеглина, нехай упаде на мене.
Шері байдуже повела плечима, кивнула і перевела погляд на двері. Тривалий час ніхто не поворухнувся, ані розтулив рота.
А ніч спекотна, зауважив Бен.
Шері обернулась і дещо неприязно блимнула на нього.
Ти тут усю ніч будеш стояти?
Укладімо угоду. Ходім, випєш із нами склянку чудового холодного лимонаду, і я дам тобі спокій, запропонував він.
Не можу, Бене. Я тобі правду кажу.
Ми будем лише за двадцять метрів звідси, переконував Бен. Можемо повісити бубонець на двері.
Це так важливо для тебе? спитала Шері.
Бен ствердно кивнув.
Це мій останній тиждень у цьому закладі. Я провів тут усе своє життя і через пять днів знов залишуся сам. По-справжньому сам. Навіть не знаю, чи зможу провести наступну ніч, як цю, серед друзів. Ти не знаєш, що це таке.
Шері уважно подивилася на нього.
Ні, таки знаю, вимовила вона нарешті.Ну, веди вже до твого лимонаду.
Коли Банкім не без вагань залишив Картера в кабінеті самого, директор налив собі келишок бренді й запропонував випити й гості. Арямі відмовилась і зачекала, доки Картер усядеться в крісло спиною до вікна, під яким молоді люди відзначали своє свято, і гадки не маючи про крижану тишу в кімнаті нагорі. Картер торкнувся губами напою й спрямував запитливий погляд на літню даму. Час аж ніяк не помякшив владних рис її обличчя, і в її погляді досі можна було побачити внутрішній вогонь, який він памятав від часів, коли ця дама була дружиною його найкращого друга, часів, що тепер видавалися такими далекими. Обоє довго й мовчазно дивились одне на одного.
Слухаю вас, проказав нарешті Картер.
Шістнадцять років тому я була змушена довірити вам життя одного хлопця, містере Картере, повела мову Арямі голосом тихим, але твердим. Це було одне з найважчих рішень у моєму житті, та мені добре відомо, що ви ні разу не зрадили довіри, яку я на вас поклала. За цей час я ніколи не хотіла втручатися в життя хлопця, добре знаючи, що йому ніде не було би краще, ніж тут, під вашою опікою. У мене ще не випадало нагоди подякувати вам за все, що ви зробили для хлопця.
Я всього лише виконував мій обовязок, відказав Картер. Але мені здається, що не на цю тему ви прийшли отак, глибокої ночі, розмовляти зі мною.
Я була б рада сказати, що ні, таки ж на цю, але воно не так, мовила Арямі.Я прийшла тому, що життя хлопця у небезпеці.
Це ви про Бена.
Саме так ви його назвали. Всім, що він знає, і тим, яким він став, він зобовязаний вам, містере Картере, сказала Арямі.Та існує дещо таке, від чого ні ви, ні я не зможемо захистити його надалі: це його минуле.
Стрілки годинника Томаса Картера зійшлися на опівнічній вертикалі. Картер допив налитий бренді й через вікно подивився на двір. Там Бен розмовляв з якоюсь дівчиною, якої Картер не знав.
Отже, слухаю вас, знову сказав Картер.
Арямі підвелась і, схрестивши на грудях руки, почала оповідь
Шістнадцять років я їздила по країні в пошуку тимчасових притулків і сховків. Два тижні тому, коли я не більше місяця перебувала у домі одних родичів, одужуючи після хвороби, я одержала лист. Але ніхто не знав, ба й не міг знати, що ми з онукою там зупинились. Коли я відкрила його, то побачила тільки аркуш чистого паперу без жодної букви на ньому. Спочатку я подумала, що йдеться про якусь помилку чи, може, жарт, доки не роздивилася конверт. На ньому був штемпель поштового відділення Калькутти. Чорнило штемпеля розпливлося, і було важко розібрати частину напису, але мені вдалося прочитати дату. Стояло 25 травня 1916 року.
Я сховала той лист, якому, судячи з усього, знадобилося шістнадцять років, аби перетнути Індію аж до дверей дому, доступ до якого мала тільки я, і більше не торкалася його аж до вечора. Мій ослаблений зір не підвів мене: дата була та сама, яку я й спершу розгледіла на тому розмитому штемпелі, але дещо змінилось. На аркуші, який кілька годин тому був чистим, тепер зявились кілька речень, написаних червоним і ще вологим чорнилом, аж букви розпливалися від найменшого доторку пальців: «Вони вже не діти, стара. Я повернувся за своїм. Не стій мені на дорозі». Саме такими були слова, що я прочитала в тому листі, перед тим як укинути його у вогонь.
Тоді я і зрозуміла, хто надіслав листа, зрозуміла й те, що настав час діставати на поверхню старі спогади, які я за стільки років уже навчилася нехтувати. Я не памятаю, чи казала вам коли-небудь про мою дочку Кільян, містере Картере. Тепер я вже звичайна стара, що чекає кінця своїх днів, але ж, хоч і проминув той час, я теж була матірюматірю найчудеснішого зі створінь, яких тільки бачило це місто.
Пригадую ті дні як найщасливіші в моєму житті. Кільян вступила у шлюб з одним із найблискучіших чоловіків, яких народила ця країна, і перейшла жити з ним до будинку, який він сам побудував для неї на півночі міста, будинок досі просто небачений. Чоловік моєї дочки, Лагавадж Чандра Чаттерджі, був інженером і письменником. Він був одним із перших, хто спроєктував телеграфну мережу в цій країні, містере Картере, одним із перших, хто спроєктував електромережу, яка запевнить майбуття наших міст, одним із перших, хто побудував мережу залізниць у Калькутті Одним із перших в усьому, що лишень виникало.
Але їхнє щастя довго не тривало. Чандра Чаттерджі загинув у жахливій пожежі, що знищила старовинну станцію Джітерз-Ґейт на тому березі Гуґлі. Вам, певно ж, доводилося бачити цю будівлю. Сьогодні вона покинута, але свого часу була одною з найчудовіших споруд, що височіли в Калькутті. Металева конструкція, перетнута тунелями, багаторівнева, обладнана вентиляційними системами та гідравлічними стрілочними переводами, настільки революційна, що її приїжджали дивитисяіз захватом і зачудуваннямінженери з усього світу. І все це було творінням інженера Чандри Чаттерджі.