Вокзал на вулиці Відчаю - Чайна Мьевилль

Чайна МєвільВокзал на вулиці Відчаю

Крізь вельд, крізь чагарники, поля й ферми, й до перших хитливих хаток, що мовби самі виросли з-під землі... Ніч довга. Берег ріки всипаний халупками, мов грибами, порослими, як їм заманулося.

Хитавиця. Нас несе глибока течія.

Позад мене чоловік натужно крутить кермо, і баржа вирівнює хід. Ліхтар гойдається й блимає нерівним світлом. Чоловік боїться мене. Я стою на носі цього суденця й дивлюся на темні брижі води.

На маслянистий гуркіт двигунів і короткі сплески ріки наростають відзвуки хаток. Шепоче вітер між деревяних балок і пестить криті соломою стріхи; осідають стіни і ростуть поверхи, аби заповнити простір. Десятки будинків стають сотнями, тисячами; вони розповзаються від берега в усі боки й уцятковують всю рівнину крихітними вогниками.

Вони обступають мене. Ростуть усе вищі, товщі й галасливіші. Дахиз шиферного сланцю, стінитверда цегла.

Ріка вигинається і так і сяк назустріч місту. Воно раптом вигулькує перед очима, масивне, вкарбоване у простелений пейзаж. Його світло струменить довкола, розливається по скелястих пагорбах, немов багряний синець під шкірою. Його брудні башти ледь мерехтять. Я несу свою ганьбу. Я змушений схилитися перед цією велетенською явою, цим накипом на перехресті двох рік. Бруд, сморід, гул клаксонів. Товсті комини чмихають, блюють брудом у небо навіть зараз, у глуху ніч. Це не течія нас ведесаме місто засмоктує досередини. Слабкі викрики, перегуки звірини, промисловий брязкіт і гуготіння машинерії з фабрик. Залізничні колії, немов набубнявілі вени, розтинають тіло міста. Руда цегла й похмурі стіни, приземкуваті церкви, немов древні печери, майво рваних тентів, бруковані лабіринти старого міста, глухі завулки, поорана каналізаційними тунелями, немов гробницями, земля, нові пейзажі зі смітників і покришеного каменю, бібліотеки, тлусті від забутих томів, старі лікарні, будинки-башти, кораблі й металеві клешні, що піднімають з води вантажі в портах.

Як ми не вгледіли його наближення? Що за химерія рельєфу допомога крислатому чудовиську ховатися за рогом і вистрибувати зненацька перед подорожнім?

Але тікати вже пізно.

Чоловік бурмоче, розповідає, де ми. Я навіть не повертаю голови.

Цей огидний мурашник довкола насВоронова Брама. Трухляві будинки зморено хиляться один на одного. Річка жирно розмазує каламуть по цегляних своїх берегах, що ростуть з її глибин загатою. Там стоїть паскудний сморід.

(Цікаво, як воно все бачиться згори? Тоді місто вже не сховається; його буде видко на кілометри відстані як брудну пляму, як шмат червивого падла. Я не повинен про це думати, але не можу зупинитися. Я міг би осідлати висхідні потоки, що випускають разом із димом комини, плисти високо над гордими баштами й гидити на земних плазунів, осідлати хаос, приземлятися, де б не схотів. Я не маю так думати, я мушу зупинитися, не зараз, не так).

А ось будинки, крапотить блідий слиз, густо стікає по фасадах із горішніх вікон вапно. Прибудови вкриті захололою білою обмазкою, аби заповнити прогалини між будинками й глухими завулками. Пейзаж спотворений брижами, немов віск поплавився й застиг на покрівлях. Якийсь інший розум виліпив ці людські вулиці на власний розсуд.

Над рікою й похилими дахами бринять туго натягнуті дроти, охоплені молочно-білими згустками мокротиння. Вони гудять, немов басові струни. Щось шурхнуло над головою. Шкіпер огидно харкає у воду.

Згусток розчиняється. Показуються вузенькі вулички.

Попереду, по підвісних коліях річку з пронизливим свистом перетинає потяг. Я дивлюся туди, на південний схід, бачу, як низка вогників щезає ген далі в імлі, в пащі бегемота, що пожирає своїх жителів. Скоро їхатимемо повз фабрики. З темряви виринають здиблені крани, мов одноногі бушлі; вони де-не-де крутяться й збирають невтомні опівнічні бригади. Ланцюги гойдаються під власною вагою, немов безживні кінцівки, ліниво брязкають, а відтак повзуть до зубців і коліщат, що крутяться.

Тлусті хижі тіні манячать у небі.

Лине гул, дзвінка луна, як ніби черево міста є пустотіле. Чорна баржа суне повз скопище таких, як вона, навантажених коксом, лісом, металом, сталлю й склом. Зорі відбиваються в тутешній воді крізь райдужну плівку нечистот, фільтратів і хемічних помиїв, від чого та повзе повільно, тривожно.

(О, якби піднятись над усім цим, не чути запаху мерзоти, бруду, калу, щоби не вїжджати в місто через цю клоаку, але я мушу зупинитися, я мушу, я не можу, не можна).

Баржа збавляє хід. Я повертаюся й дивлюся на чоловіка позаду. Він відвертає очі й тримається за кермо, вдає, ніби мене нема. Ми входимо в док, там за складом, по вінця повним, що аж його вміст перелився через край лабіринтами велетенських коробок. Баржа маневрує поміж інших суден. З ріки вигулькують дахи. Низка хаток, занурених у воду, яким не пощастило опинитися в пристойнішому районі, тулиться до берега просмоленими цегляними боками. Вода під нами хвилюється. Зі дна річки підіймається вихор. Мертва риба й жабя, втомлені боротьбою за ковток повітря в цьому гнилому вариві, кружляють несамовито між пласким боком баржі й бетонним узбережжям, захоплені киплячою водовертю. Прогалина між судном і берегом щезає. Капітан вистрибує на берег і пришвартовує баржу. Яке непритаєне полегшення на його лиці. Він похмуро щось бурмотить і поспіхом допомагає зійти на берег. Я ступаю повільно, немов на жарини, і йду далі, огинаючи сміття й бите скло.

Чоловік удоволений камінцями, що я йому дав. Це Кіптявий Закрут, каже він, і я відвертаюся, коли він показує путь, аби не помітив, що я загубився (я новак у цьому місті, я боюся цих грізних споруд, від яких не сховатися), що на серці млоїть від зімкнутих наді мною склепінь і темних передчуттів.

Ближче на схід з ріки виринають два великі стовпи. Ворота колись грандіозного, нині ж подзьобаного віспою й розореного Старого Міста. Час і кислота згладили вирізьблені бувальщини, що обвивали ці обеліски; і лише спіральні жолобки, немов різьба на іржавому гвинті, лишилися цілими. За ниминизький місток (Перехід Друдів, так він каже). Я не зважаю на енергійне лопотіння чоловіка і йду геть крізь цю вибілену-визолену місцину, повз роззяплені двері, що обіцяють заспокійливу темінь і прихисток від річкового смороду. Голос шкіпера вже далеко позаду, і мені трохи радісно від того, що ніколи його більше не побачу.

Надворі тепло. На сході мріють міські вогні.

Я піду вздовж колій. Крастимуся в їхній тіні, де підвісна залізниця біжить над будинками, баштами, бараками, конторами й буцегарнями міста; йтиму під склепіннями, що тримають колії над землею. Я мушу знайти шлях у це місто.

Мій плащ (цупке сукно незвичне й болюче для шкіри) тисне, я відчуваю важкість гаманця. Це і захищає мене тут. Це, а також ілюзія, котру виплекав, моя туга і моя ганьба, мука, що привели мене в цей велетенський наріст, це запилюжене місто з кості й цегли, в цю таємну змову промисловості й насилля, вкорінену в історії й відгодованій владі, безплідну незбагненну землю.

Частина IДоручення

Розділ перший

Угорі над ринком з розгону відкрили вікно. З нього на голови байдужого натовпу дугою вилетів кошик. Він затнувся на півдорозі, потім крутнувсь і знову посунув униз, але вже не так стрімко. Від такого небезпечного танцю залізне пруття кошика зачіпалося за стіну, зішкрябувало з неї фарбу й струшувало бетонний пил.

Сонце пробивалося крізь хмарне покривало яскравим сірим світлом. Унизу неохайно розсипалися кіоски й торгові ряди. Місто розпирав важкий сопух. Сьогодні в Драглистій Дірі був базарний день, і гострий сморід від гною й посліду в Новому Кробузоні саме тут і саме в ці години здобрювався пахощами паприки, свіжих помідорів, розігрітої олії, риби й кориці, копченого мяса, бананів та цибулі.

Продуктові ятки тяглися далі від шумної вулиці Шадрах. Книги, рукописи й картини населяли Сельчітський прохідалею строкатих баньянів та розкришеного бетону трохи далі на схід. На півдні, униз дорогою до Баракгема продавали всіляке черепя, на заходідеталі двигунів, на одній бічній вуличцііграшки, між двома іншимиодяг, і ще тьму різного краму в кожному провулку. Торгові ряди в Драглистій Дірі кучерявилися й сходилися докупи, як спиці погнутого колеса.

У Дірі будь-які межі стиралися. У тіні древніх стін і похилених висоток лежало вкупі всіляке начиння, черепки й глиняні прикраси на вутлому столі, стос трухлявих підручників. Антикваріат, секс, порошок від бліх. Між прилавків тупцювали шипуни-конструкти. У надрах закинутих будинків чубилися жебраки. Представники дивних рас купували чудернацькі речі. Драглистий Базарвересклива буча з краму, смальцю й гендлярів. Тут панував відомий торговий закон: покупцю, начувайся.

Крамар, що стояв унизу, спостерігав за спуском кошика. Він глянув угору на підсліпувате сонячне сяйво й цегляний пил і протер очі. Потім потягнув за кінець мотузки, доки кошик не опинився в руках. Усередині лежав мідний шекель і цидулка, написана охайним вигадливим почерком. Продавець втупився у папір і задумливо почухав носа. Попорпався в продуктах і, звіряючись зі списком, поклав у кошика яйця, фрукти й трохи овочів. Він зупинився на одному з пунктів, перечитав і, облизнувшись, відрізав шмат свинини. Склавши все, заховав шекель у кишеню, намацав решту і, прикинувши вартість доставки, кинув-таки усередину чотири стівери.

Обтерши руки об штани, задумався на хвильку, потім нашкрябав щось на папірці вугільним олівчиком і запхав його вслід за монетами.

Крамар тричі потягнув за мотузку, і кошик застрибав у повітрі. Він піднімався вище низьких дахів сусідніх будинків, уривчасто витанцьовуючи. Дорогою злякав галок, що гніздилися на нежилому поверсі, й залишив ще одну подряпину на вже щедро обшкрябаній стіні, доки не зник у вікні, з якого зявився.

Айзек Ден дер Ґрімнебулін усвідомив, що йому це лише наснилося. Він із жахом виявив, що знову працює в університеті й марширує перед здоровенною дошкою із розпливчастими формулами важелів, сил і тиску. Вступ до матеріалознавства. Айзек тривожно вдивлявся у клас, коли в двері заглянув той чортів слимак Вермішанк.

Я не можу працювати в цьому класі,голосно зашепотів Айзек, вказуючи на вікно.Базар занадто шумний.

Це нічого,солодко, аж гидко промовив Вермішанк.Пора снідати. Відволічешся від шуму.

Зачувши таку дурницю, Айзек з великим полегшенням струснув із себе сон. День починався з пронизливої базарної лайки й запаху смаження.

Він розкинувся на ліжку, не відкриваючи очей. Чулися кроки Лін по кімнаті й легеньке порипування дощок. Горище наповнилося димком, в Айзека аж слина потекла.

Лін двічі плеснула в долоні. Вона знала, коли Айзек вже не спить. «Може, через те, що я рот закрив», подумав він й усміхнувся, не розплющуючи очей.

Тихенько, я ж іще сплю. Бідненький Айзек так натомився,заскиглив він і скрутився клубком, немов дитина. Лін ще раз насмішкувато плеснула в долоні й вийшла.

Чоловік застогнав і перевернувся на ліжку.

Мегера!крикнув їй услід.Фурія! Карга! Добре, добре, ти перемогла. Ти... ти відьма, злючка, ось хто.

Він почухав потилицю і сів, соромливо усміхнувшись. Лін, не повертаючи голови, показала йому непристойний жест.

Вона стояла біля плити гола, спиною до нього, підтанцьовуючи, а зі сковорідки порскала гаряча олія. З округлого живота Айзека сповзла ковдра. Чоловік скидався на дирижабльтугий, дебелий і сильний. По всьому тілі густо кущилося сиве волосся.

Лін була безволоса. Під червоною шкірою виднівся кожен тугий мускул. Тілонемов анатомічний атлас. Айзек оглядав його з радісним збудженням.

У нього засвербіло в дупі. Він поліз рукою під простирадло й почухався безсоромно, мов пес. Щось луснуло під нігтем, і він витяг руку подивитися. На кінчику нігтя безпорадно звивалася крихітна напіврозчавлена личинкарефлік, нешкідливий паразит хепрі. «Хробачка, певно, добряче ошелешили мої соки»,подумав Айзек і струснув комаху з пальця.

Рефлік, Лін,промовив він.Пора купатися.

Лін роздратовано тупнула ногою.

Новий Кробузон був патогенним містом, здоровенною чумною ямою. Воно кишіло паразитами, інфекцією й плітками. Щомісячна хемічна обробка стала обовязковою профілактикою для хепрі, які не бажали потерпати від свербіжу й виразок.

Лін вигорнула вміст сковорідки на тарілку й поставила її на стіл навпроти своєї. Вона сіла й жестами запросила Айзека приєднатися. Той піднявся з ліжка й поплентав до неї. Сів обережно, щоб не загнати скабку.

Айзек та Лін сиділи нагі одне навпроти одного за грубим деревяним столом. Айзек розумів, як вони виглядають збоку. Йому подумалося, що з цього вийшло б дивне, красиве фото. Мансарда, пилини у світлі з маленького віконечка, охайні стоси книжок, паперу і фарб поряд з дешевими деревяними меблями. Темношкірий чоловік, великий, опасистий і голий, з ножем і виделкою в руках, неприродно спокійний, сидить навпроти хепрі. Тонкий жіночий профіль у тіні, силует хітинової голови.

Не торкнувшись їжі, вони якусь мить дивилися одне на одного. Лін знаками сказала: «Доброго ранку, коханий», а потім взялася за сніданок, не відриваючи від нього погляду.

Саме під час їди Лін була найбільш чужою, і їхні сніданки разом були і випробуванням їхнього звязку, і підтвердженням. Дивлячись на неї, Айзек відчув знайоме сумяття: негайно придушену відразу, гордість за перемогу над собою й винувату хіть.

Відблиски світла мінилися у фасеткових очах Лін. Ніжки на її голові дрібно тріпотіли. Вона взяла півпомідора й учепилася в нього щелепами-мандибулами. Вона опустила руки, і її внутрішні ротові частини заходилися пережовувати їжу, у той же час верхні щелепи не рухалися.

Айзек спостерігав, як величезний райдужний скарабей, що був головою його коханої, поглинає свій сніданок.

Він дивився, як вона ковтає, як здригається гортань, де бліде черевце плавно переходило в людську шию... хоч їй і не сподобався б такий опис. «У людей тіла, ноги, руки хепрі й голова поголеного гібона»,сказала вона колись.

Він усміхнувся й підніс до рота шмат свинини, а потім вхопив його язиком і витер жирні пальці об стіл. Злегка осміхнувся до неї. Вона гойднула йому антенками й знаками сказала: «Чудовисько моє».

«Я збоченець,подумав Айзек,але й вона теж».

Розмови за сніданком зазвичай проходили однобокоЛін могла говорити жестами, поки їла, а от спроби Айзека їсти та говорити одночасно закінчувалися нерозбірливим белькотінням і обпльованим їжею столом. Натомість вони читали. Лінмистецький бюлетень, Айзекщо під руку трапиться. Наминаючи, намацав декілька книг і газет, між яких лежав список закупів Лін. Пункт «свиняча вирізка» обведено кружечком, а під її вишуканою каліграфією вже набагато незграбніше нашкрябано: «У тебе гості??? Ласуватимеш кабанчиком?»

Айзек помахав перед нею листком.

Що це за срака?гримнув, порскнувши недожованим сніданком, з жартівливим, але непідробним обуренням.

Лін прочитала й знизала плечима.

«Знає, що не їм мяса. Знає, що маю гостя на сніданок. Гра слів із кабанчик».

Дякую, кохана, це я зрозумів. Звідки він зна, що ти вегетаріанка? І часто ви вправляєтеся в дотепності?

Лін якусь мить мовчки дивилася на нього.

«Знає, бо не купую мяса». Вона стріпнула головою на таке безглузде питання. «Не хвилюйся, дотепності тільки на папері. Не знає, що я жук».

Айзека дратувала обрубаність її фраз.

Чорт забирай, я ні на що не натякав...

Лін гойднула рукою, що прирівнювалося до вигнутої брови. Айзек роздратовано загарчав.

Дідько, Лін! Не все, що я кажу, стосується страху викриття.

Айзек та Лін були коханцями майже два роки. Вони старалися не задумуватися про природу їхніх стосунків, однак чим довше вони були разом, тим важче ставало притримуватися цієї стратегії. Не поставлені досі питання вимагали відповідей. Невинні ремарки і криві погляди інших, мить разом, задовга для чужого ока, записка від крамарявсе нагадувало про те їхнє, у певному сенсі, таємне життя. У всьому відчувалася напруга.

Вони ніколи не казали: «Микоханці», тож їм ніколи не доводилося казати: «Ми не розкриємо своїх стосунків усім, лише деяким». Але збігали місяці, і ставало ясно, що саме до того все йде.

Лін почала уїдливими глумливими зауваженнями натякати, що відмова Айзека визнати себе її коханцем, у найкращому разібоягузтво, у найгіршомуупередженість. Його сердила така короткозорість. Він усе ж розповів своїм близьким друзям про звязок з Лін, як і вона своїм про нього. Хоча для неї це було набагато простіше.

Лін була мисткинею. Її коло становили різноманітні вільнодумці, покровителі й нахлібники, богема й паразити, поети й памфлетисти та модняві наркоші. Вони жили плітками і скандальними витівками. У чайних і барах Салакуських Полів походеньки Лін, які вона не афішувала, але й не заперечувала, ставали предметом обивательських балачок та інсинуацій. Її особисте життя було авангардним переступом, арт-подією, так само як минулого сезону «Конкретна музика» чи торішній «Сяк-Так!»

Отож, Айзек міг прийняти гру. У цьому світі його знали задовго до стосунків з Лін. Учений у немилості, сумнівної репутації мислитель, який покинув вельми прибуткову посаду викладача заради експериментів надто зухвалих і геніальних для вузьких університетських лобів. Яке йому діло до пристойності? Він спатиме з тим, з ким забажає, це вже напевно.

Таким його знали в Салакуських Полях, де його стосунки з Лін були відкритою таємницею, де він міг менше ховатися, обійняти її за плечі в барі й нашіптувати щось, доки вона висмоктує з губки солодку каву. Це була його історія, і принаймні напівсправжня.

Він пішов з університету десять років назад. Одначе лише тому, що, на свою біду, зрозумів, віннікудишній учитель.

Він достатньо надивився на допитливі обличчя, наслухався несамовитого шкряботу пер переполошених студентів, аби усвідомити, що маючи розум, який безладно мечеться й перечіпається коридорами теорії, він міг навпомацки навчитися сам, однак передати таке цінне для нього розуміння не міг. Похиливши голову, він пішов звідти геть.

В іншій версії його завідувач кафедри, вічнозелений і гидотний Вермішанк, не був просто посидючим епігоном, а все ж видатним біотавматургом, який прикрив дослідження Айзека не стільки через його неортодоксальність, скільки безперспективність. Айзек, може, й блискучий учений, але ж недисциплінований. Вермішанк бавився ним, мов кошеням, змушуючи випрохувати роботу позаштатного дослідника на мізерному пайку і з обмеженим доступом до університетських лабораторій.

І саме через неї, роботу, він мусив бути дуже обачним зі своєю коханою.

Останнім часом його стосунки з університетом погіршали. Цупивши потихеньку, він за десять років устиг обладнати власну симпатичну лабораторійку. Його дохід значною мірою становили сумнівні контракти з найбільш неблагонадійними громадянами, чия потреба у премудрій науці не переставала його дивувати.

Однак дослідження Айзекамета яких не змінилася протягом усіх роківне могли дати результатів у вакуумі. Треба було публікуватися. Треба було брати участь у дискусіях. Сперечатися, відвідувати конференціїхоча б у ролі бурлаки, бунтівливого сина. У його ренегатства були свої переваги.

Однак система вищої освіти виявилася зашкарублою не тільки на перший погляд. За двадцять років студентів-ксеніїв почали приймати в університет Нового Кробузона лише як вільних слухачів. Відкрито заявити про міжвидові стосунки радше означало найкоротший шлях до статусу вигнанця, аніж флер поганого хлопця, якого він так наполегливо домагався. Лякало не те, що редактори журналів, голови конференцій чи видавці дізнаються про них з Лін. Лякало, що побачать, як він цього не приховує. Якщо він про людське око маскуватиметься, його не вважатимуть відступником.

І все це Лін не тішило.

«Ти приховуєш наші стосунки, щоб публікувати статті для тих, кого зневажаєш»,знаками сказала вона якогось разу після того, як вони кохалися.

У гіркі миті Айзек замислювався, а що б учинила вона, якби стояла загроза вигнання з мистецького середовища.

Того ранку парі вдалося жартами й вибаченнями, й компліментами, й любощами припинити сварку в зародку. Айзек усміхнувся Лін, поки намагався влізти у сорочку, її антенки затремтіли в збудженні.

Що робитимеш сьогодні?запитав він.

«Збираюся в Кінкен. Треба барвоягід. Потімна виставку у Вискливій Горі. Увечері маю роботу»,додала з жартівливим пафосом.

Виходить, нескоро побачимося?спитав він з лукавим усміхом.

Лін кивнула. Айзек взявся на пальцях рахувати дні.

Може, тоді повечеряємо в «Годиннику й півнику» десь... в безділю? О восьмій?

Лін задумалася, тримаючи його за руки.

«Прекрасно»,соромливо показала вона. Невідомо, чи вона мала на увазі вечерю чи Айзека.

Вони поскладали чашки й тарілки у відро з холодною водою й залишили відмокати. Перед виходом Лін зібрала свої нотатки й ескізи, а відтак Айзек ніжно притягнув її до себе й поклав на ліжко. Він поцілував теплу червону шкіру, а вона перевернулась у його обіймах. Вона сперлася на лікоть, і він побачив, як повільно розкривається темно-рубіновий панцир і розходяться вбоки антенки. Дві половинки надкрил повністю розкрилися й легенько тремтіли. У їхній тіні розправлялися її прехороші, безпорадні комашині крильця.

Вона мяко поклала на них його руку, щоб він міг пестити тендітні й такі беззахисні крила. Для хепрі це був найвищий прояв довіри й любові.

Повітря між ними затріщало. Член Айзека затвердів.

Він провів пальцями по розгалуженню прожилок на тремтливих крильцях, спостерігаючи, як світло проходить крізь них перламутровими тінями.

Іншою рукою зібгав їй спідницю й провів пальцями вгору стегном. Від доторку вона розвела ноги, а потім звела, захопивши його руку в полон. Він почав нашіптувати їй щось сласно-безсоромне.

Сонце над ними зробило свою дугу, й кімнатою поплили тіні вікна і хмар. Закохані не помітили, як минув ранок.

Розділ другий

Коли вони відірвались одне від одного, було вже по одинадцятій. Айзек поглянув на кишеньковий годинник і заходився незграбно підбирати одяг, думками повертаючись до роботи. Лін позбавила їх обох незручних обговорень про те, чи не вийти з будинку разом. Вона нахилилась і погладила ззаду шию Айзека своїми антенками, аж у нього забігали мурашки по шкірі, а потім пішла, поки він ще намагався взутися.

Її кімнати були на десятому поверсі. Вона спустилася з висотки; повз небезпечний девятий поверх; восьмий, вкритий пташиним послідом та сповнений клекотінням галок; повз помешкання літньої пані на сьомому, яка ніколи не виходила з квартири, і далі повз дрібних злодюжок, металургів та дівчат на побігеньках і заточувальників ножів.

Двері виходили на протилежний бік від Драглистої Діри. Лін опинилась на тихій вулиці, яку лише вузький прохід відділяв від базарних яток.

Вона прямувала геть від галасливих сварок та спекуляцій до садів Себек Круа. Біля входу завжди шикувалися цілі ряди таксі. Вона знала, що деякі водії (зазвичай Пороблені) були достатньо ліберальними або ж у достатньому відчаї, щоб обслуговувати хепрі.

Що далі вона йшла по району, то більш хворобливий вигляд мали квартали й будинки. Горбиста земля повільно підіймалась у бік південного заходу, куди вона й прямувала. Верхівки дерев Себек Круа густим димом здіймалися над шифером на закинутих будівлях, що оточували Лін, а їхнє листя кололо коренасті обриси багатоповерхівок Пустиря Кетч.

Опуклі дзеркальні очі Лін бачили місто у всій його багатоликій візуальній какофонії. Мільйон малесеньких секцій цілого, кожен крихітний шестикутник палав різкими кольорами і ще більш різкими лініями; надчутлива до відхилень у світлі, вона слабко розрізняла деталі, якщо тільки не зосереджувалась так, щоб було аж трохи боляче. У кожному сегменті мертві лусочки облуплених стін залишалися для неї невидимими, архітектура зводилась до елементарних кольорових плям. Але за цим вона бачила чітку історію. Кожен візуальний фрагмент, кожна частина, кожна форма, кожен відтінок ледь-ледь відрізнявся від свого оточення так, щоб вона зрозуміла стан усієї структури. Вона відчувала смак хемікатів у повітрі, могла визначити, скільки представників якої раси жили в тій чи іншій будівлі; вона достатньо точно відчувала вібрації повітря та звуку, щоб спілкуватись у переповненій кімнаті або відчути, як над головою проїжджає поїзд.

Якось Лін спробувала описати Айзеку, як вона бачить місто.

«Я бачу його так само чітко, як ти, навіть чіткіше. Для тебе воно одноманітне. В одному куті розвалюються нетрі, в іншому новий поїзд із блискучими поршнями, ще в якомусьряба розцяцькована пані під брудно-жовтим древнім дирижаблем... Ти мусиш все сприймати як одну картинку. Цілковитий хаос! Він тобі ні про що не каже, суперечить сам собі, змінює власну історію. Для мене кожна крихітна частинкацілісна, кожна ледь відрізняється від попередньої, доки всі варіанти не буде враховано, крок за кроком, раціонально».

Півтора тижня Айзек був зачарований. Як завжди, він списував цілі сторінки нотаток і розшукував книжки про комашиний зір, змушував Лін брати участь у марудних дослідах щодо сприйняття глибини та гостроти зору на великій відстані, а ще експериментів з читання, які його вражали найбільше, адже він знав, що від природи вона не була до цього здатна, що вона мусила робити зусилля, як підсліпувата.

Його інтерес швидко зійшов нанівець. Людський розум не міг осягнути того, що бачили хепрі.

Довкола Лін вулиці Діри заповнювали всілякі пройдисвіти, які поспішали заробити копійчину злодійством, жебрацтвом, торгівлею чи копирсанням у купах сміття, що де-не-де перемежували вулицю. Повз неї дременули діти з деталями моторів, склепаними в незрозумілі форми. Час від часу поруч повагом ступали панове й леді з виразом невдоволення на обличчі на шляху Деінде.

Сабо Лін були мокрі від органічного гною з вулицісолодкої здобичі для злодійкуватих створінь, що крадькома поглядали зі стічних канав. Довкола неї загрозливо нависали пласкодахі будинки, котрі перемежовувалися дощаними доріжками. Маршрути відходу, альтернативні шляхи, вулиці світу дахів над Новим Кробузоном.

Лише декілька дітей обізвали її. Ця громада звикла до ксеніїв. Вона на смак відчувала космополітичну природу цього району, найнезначніші секреції цілого розмаїття рас, з яких вона впізнавала лише деякі. Відчувався мускус інших хепрі, вогкий сморід водяників, звідкись навіть долинав приємний аромат кактоїдів.

Лін завернула за ріг на мощену дорогу навколо Себек Круа. Таксі чекали вздовж всієї залізної огорожі. Величезне розмаїття. Дво- й чотириколісні, упряжки з конями, з насмішкуватими птера-птахами, з конструкціями на гусеницях, що кректали парою... і де-не-де з Поробленими, нещасними чоловіками й жінками, які були і водіями, і таксі.