Лін стала перед рядами й помахала рукою. На щастя, перший же водій у ряду спрямував свого з виду непокірного птаха вперед на її сигнал.
Куди?чоловік нагнувся, щоб прочитати детальні інструкції, які вона нашкрябала в блокноті.Добро,сказав він і подав знак головою, щоб вона сідала.
Таксі було двомісним і з відкритим передом, тож Лін могла спостерігати за своїм шляхом по південній частині міста. Величезний нелетючий птах біг вистрибом, але колеса згладжували рух. Вона розслабилась і перечитала вказівки, що дала водію.
Айзеку би це не сподобалось. Анітрохи.
Лін справді потрібні були барвоягоди, і за ними вона їхала в Кінкен. Це була щира правда. А в одного з її друзів, Корнфеда Дайгата, справді була виставка на Вискливій Горі.
Але вона її не побачить.
Вона вже поговорила з Корнфедом і попросила підтвердити, що вона там була, якщо Айзек запитає (вона не уявляла, щоб він дійсно це зробив, але краще убезпечити себе). Корнфеда таке страшенно втішило: він відкинув своє біле волосся з обличчя і палко попрохав проклясти його на віки вічні, якщо він хоч слово мовить. Вочевидь, він подумав, що вона зраджує Айзека, і вважав за привілей можливість взяти участь у цьому новому повороті в її вже й так скандальному сексуальному житті.
Лін не могла прийти на його шоу. У неї були інші справи. Таксі прямувало до річки. Вона похитнулась, коли деревяні колеса наїхали на чималі камені бруківки. Вони повернули на вулицю Шадрах. Тепер ринок опинився на південь від них: вони були вище за місце, де закінчувалось розмаїття овочів та молюсків і перестиглих фруктів.
Над приземкуватими будинками набряком звисала вартова вежа Летокраю. Широкий, брудний, розпухлий стовп, який попри свої тридцять пять поверхів виглядав незбагненно присадкуватим і мізерним. Вузькі вікна розтинали його боки, наче розриви від стріл, а їхнє темне матове скло поглинало відображення. Укрита плямами бетонна шкіра вежі лущилась. На три милі на північ Лін мимохідь помітила ще вищу конструкцію: вартовий центр, Штир, пронизував землю, як бетонний шип у серці міста.
Лін витягнула шию. Над верхівкою вежі Летокраю безсоромно плив напівздутий дирижабль. Він колихавсь і перевалювався та розбухав, неначе вмираюча риба. Вона відчувала, як гуде його мотор попри всі шари повітря між ними, поки дирижабль з усіх сил намагався розчинитися в попелястих хмарах.
Звідкись долинав інший приглушений шум, дзижчання в дисонансі з гудінням дирижабля. Десь неподалік завібрувала підтримувальна стійка, і капсула варти на запаморочливій швидкості полетіла на північ, до вежі.
Вона неслася на величезній висоті по натягнутій з обох боків вежі підвісній дорозі, що простягалася на північ і південь, просилена крізь верхівку вежі, мов дріт крізь якусь гігантську голку. Капсула різко зупинилася, загальмувавши об опору. З неї вийшло кілька постатей, але таксі поїхало далі, перш ніж Лін змогла роздивитись іще щось.
Поки птера-птах галопом біг до Теплиці в Річкокірці, Лін уже вдруге за день розкошувала від смаку живиці кактоїдів у повітрі. Вигнані з того скитницького притулку (звивисті, плутані шибки його крутого склепіння височіли на сході, у серці кварталу), зневажені старшими, невеличкі групи молодих кактів спирались на зашторені будівлі й дешеві афіші. Вони гралися ножами. Їхні шипи були підстрижені у випадковій послідовності, ніжно-зелена шкіра понівечена дивним шрамуванням.
Вони байдуже поглядали на таксі.
Вулиця Шадрах раптово знижувалась. Таксі балансувало на високій точці, від якої вулиці різко спадали донизу. Лін та її водієві було чітко видно сірі, поцятковані снігом зубці гір, що пишно здіймалися на захід від міста.
Перед таксі текла річка Смола.
З темних вікон, вмонтованих у її цегляні береги, подекуди нижче за відмітку високого рівня води, ледь долинали крики та гудіння виробництва. Вязниці й катівні, й цехи, і їхні спотворені гібридифабрики покарання, де засуджені ставали Поробленими. Судна кашляли й блювали, ідучи по чорній воді.
В полі зору опинилися шпилі мосту Набоб. За нимитам, де шиферні дахи горбились, як плечі в холод, гнилі стіни ледь трималися купи підпірками й органічним цементом, і відчувався неповторний сморід, виднівся розвалений Кінкен.
Над річкою, у Старому Місті, вулиці були вужчими й темнішими. Птера-птах нервово крокував повз будівлі, слизькі від затверділого желе, що виробляли хатні жуки. Хепрі вилазили з вікон і дверей перероблених будинків. Тут їх була більшість, це було їхнє місце. Вулиці були переповнені їхніми жіночими тілами, комашиними головами. Вони купчились у печеристих дверних отворах і їли фрукти.
Навіть водій таксі відчував на смак їхні розмови: повітря було їдким від хемічної комунікації.
Щось органічне роздушилося й луснуло під колесами. «Мабуть, самець,подумала Лін, здригаючись, уявляючи одного з тих незліченних безмозких боягузів, що ними кишіли діри й розломи по всьому Кінкені.Туди йому й дорога».
Наляканий птера-птах опирався, не бажаючи проходити під низькою цегляною аркою, з якої крапали сталактити слизу жуків. Лін постукала по плечу водія, який саме боровся з віжками. Вона швидко нашкрябала новий напис і підняла блокнот.
«Птах не в захваті. Чекайте тут, я повернуся за 5 хвилин».
Він вдячно кивнув і простягнув руку, щоб допомогти їй спуститися.
Лін пішла, поки він намагався заспокоїти роздратовану тварину. Вона завернула за ріг на центральну площу Кінкена. Бліді соки, що стікали з дахів, не приховували вуличних вказівників на краях площі, однак назву, що на них значилась,площа Альделіонне використовував би ніхто з мешканців Кінкена. Навіть ті нечисленні люди та інші нехепрійські раси, що там жили, використовували новішу хепрійську назву, перекладаючи її із сичання та хлористої відрижки мови-оригіналу: Плаза Статуй.
Вона була велика й відкрита, оточена кільцем покривлених кількасотрічних будівель. Напіврозвалена архітектура шалено контрастувала з великою сірою масою іншої вартової вежі, що височіла на півночі. Дахи схилялися неймовірно круто й низько. Вікна були брудними, з візерунками темних розводів. Вона відчувала тихе заспокійливе гудіння хепрі-медсестер на операціях. Над натовпом пролинув солодкий димок: переважно хепрі, хоча де-не-де й інші раси, розглядали статуї. Вони заповнили площу: пятиметрові фігури тварин, рослин і чудовиські реальних, і таких, що їх ніколи не існуваловиготовлені з яскраво розфарбованої слини хепрі.
Вони були втіленням нескінченних годин комунальної праці. Групи жінок хепрі цілими днями стояли спина до спини, жували пасту й барвоягоди, метаболізуючи їх, а тоді відкривали залозу в задній частині своєї голови-жука й виштовхували густу (і помилково названу) слину хепрі, яка за годину застигала в повітрі, утворюючи гладеньку, крихку, перламутрову розкіш.
Для Лін статуї уособлювали відданість та спільність, а щеутопічні фантазії, що зверталися до абсурдної героїчної грандіозності. Тому вона жила й випльовувала своє мистецтво на самоті.
Лін пройшла повз магазини овочів і фруктів, повз рукописні знаки з великих нерівних літер, що обіцяли личинок напрокат, центри обміну мистецтвом, де можна було знайти все необхідне спорядження для мисткині хепрі.
Інші хепрі поглядали на Лін. У неї була довга яскрава спідниця, за модою Салакуських Полів, а не традиційні роздуті шаровари цих мешканок гетто. Лін була мічена. Вона була чужою. Покинула сестер. Забула вулик і групу.
«Ще б пак»,подумала Лін, з викликом змахнувши довгою зеленою спідницею.
Власниця слинної крамниці її знала, і вони ввічливо, для годиться, торкнулись антенками.
Лін поглянула на полички. Усередині крамниця була вкрита цементом з личинок, розмазаним по стінах і притуплених кутах акуратніше, ніж було заведено. Слинні товари, розташовані на полицях, що стирчали з органічної грязюки, як кістки, підсвічувались гасовими лампами. На вікні були по-мистецьки розтушовані соки різних барвоягід, тож денне світло всередину не проникало.
Лін заговорила, клацаючи й махаючи ніжками, виділяючи крихітні хмаринки запаху. Вона висловила бажання придбати багроягоди, блакитно-ягоди, чорноягоди, опалоягоди й фіалоягоди. Вона додала цівку захоплення високою якістю товарів у крамниці.
Лін забрала товари й поспіхом пішла.
Її нудило від атмосфери благочестивої громади в Кінкені.
Водій чекав на неї. Вона скочила позаду нього, показала на північний схід і звеліла їхати геть.
«Вулик Червоне крило, група Котячий череп,запаморочливо подумала вона.Я все памятаю, лицемірні ви сучки! Балачок і балачок про громаду та великий вулик хепрі, поки сестри у Гирлі перебиваються з картоплини на картоплину. У вас нічого немає, ви оточені людьми, які знущаються, називаючи вас жуками, купують ваші витвори за безцінь, а їжу вам продають утридорога, але через те, що хтось інший має ще менше, ви величаєте себе захисницями традицій хепрі. З мене досить. Я вдягаюсь так, як хочу. Моє мистецтвомоє».
І стало легше дихати, коли вулиці навколо неї вже не були вкриті жучиним цементом, а єдині хепрі у натовпі були такими ж вигнанками, як і вона.
Вона сказала таксі проїхати під цегляними арками станції Слинний Базар саме тоді, коли над головою прогуркотів поїзд, ревучи паровим приводом, мов величезна капризна дитина. Він вирушав у серце Старого Міста. Лін забобонно направила таксі в бік мосту Варгіст. Це було не найближче місце, де можна було перетнути річку Іржу, сестру Смоли, але найближчим місцем була б Борсукова Драговина, трикутний шмат Старого Міста, втиснутий між двома річками аж до місця, де вони зустрічались і перетворювалися на Велику Смолу, і де в Айзека, як і в багатьох інших, була лабораторія.
Не було жодної можливості, що він побачить її у тому лабіринті сумнівних експериментів, де через суть досліджень навіть архітектурі не можна було довіряти. Але щоб навіть на мить не думати про це, вона спрямувала таксі до станції Ґідд, де Права гілка простягалась на схід на підвішених коліях, що все вище й вище піднімалися, віддаляючись од центру міста.
«Їдьте за поїздами!»написала вона, і водій поїхавкрізь широкі вулиці Західного Ґідда, над древнім величним мостом Баргіст, через Іржудуже чисту і холодну річку, що стікала з Вершин Бежек. Вона зупинила таксі й заплатила, лишивши щедрі чайові. Вона хотіла пройти останню милю сама, щоб її не можна було відстежити.
Вона поспішила, щоб встигнути на зустріч у затінку Ребер, кігтів Кістяного Міста, у Злодійському кварталі. За нею на якусь мить небо було переповнене: на відстані гудів аеростат; навколо нього хаотично хиталися крихітні цятки, крилаті постаті грайливо пурхали біля дирижабля, наче дельфіни навколо кита, а перед ними всіма був інший поїзд, що, однак, прямував до центру Нового Кробузона, вузла архітектурної тканини, де застигали волокна міста, де канатні дороги варти розходилися від Штиря, як павутина, і де пять залізничних ліній міста сходились у величній строкатій фортеці з темної цегли й очищеного бетону, і деревини, і сталі, і каменюграндіозній споруді, що позіхала у ницому серці містаВокзалі на вулиці Відчаю.
Розділ третій
Навпроти Айзека у вагоні сиділо дитя з батьком, потріпаним добродієм у капелюсі й заяложеному піджакові. Щоразу, як дівчинка дивилася на Айзека, той корчив їй смішні міни.
Батько шепотів їй щось і розважав фокусами. Він дав їй у руки камінця і раптом плюнув на нього. Той перетворився на жабу. Побачивши слизьку почвару, дівчинка захоплено вискнула й соромязливо глипнула на Айзека. Підводячись з місця, він з усіх сил удавав зачудування, вибалушивши у подиві очі й широко відкривши рот. Дівчинка не зводила з нього погляду, поки він відчиняв двері потяга й виходив на станцію Підступна. Періодично ухиляючись від транспорту, він попрямував вуличками до Борсукової Драговини.
У плутанині тісних вуличок Наукового кварталу, найстарішої частини стародавнього міста, майже не було кебів чи тварин. Зустрічалися пішоходи усіх рас; стояли пекарні, пральні, майстернінадавались усі можливі послуги, необхідні в місті. Були також пивнички й крамниці та навіть приземкувата вартова вежа у кінці Борсукової Драговини, де зливаються річки Іржа й Смола. Плакати на благеньких стінах рекламували салони, застерігали про кінець світу, вимагали вірності політичним партіямвсе як і будь-де в місті. Однак, попри позірну нормальність, у цих місцях відчувалась якась напруга, обтяжливе чекання чогось.
Борсукифамільяри за традицією, які вважалися стійкими до небезпечних проявів таємних наук,гасали всюди зі списками в зубах; їхні грушоподібні тільця зникали у спеціальних дверних отворах магазинів. Над скляними вітринами крамниць розташовувалися мансарди. Старі складські приміщення на набережній перебудували. У храмах дрібним божкам збереглися давно закинуті винні погреби. Тут, як і в інших архітектурних закапелках, мешканці Борсукової Драговини займалися своїм ремеслом. Були серед них фізики, химеристи, біофілософи й тератологи, хеміки, некрохеміки, математики, карцисти й металурги, і водяники-шамани, і такі, як Айзек, чиї дослідження не вписувалися в жодну з незліченних теоретичних категорій.
Над дахами плавали якісь чудні випари. Дві річки неспішно зливалися в один потік, над яким піднімалася пара, оскільки невідомі хемікати змішувалися течією в потужні сполуки. Помиї невдалих експериментів із фабрик, лабораторій та лігв алхеміків сполучалися самі собою в мішанку химерних еліксирів. Вода в Борсуковій Драговині мала чудернацькі властивості. Подейкували, що колись-то вуличні хлопчаки, які шукали в річковому баговинні металобрухт, ступили в якусь безколірну калюжу й заговорили давно мертвими мовами чи виловили у волоссі сарану, або ж потихеньку почали прозоріти, аж доки не зникли.
Айзек пішов тихим берегом ріки по розбитій бруківці й чіпких бурянах Умбрового Променаду. По той бік Іржі над дахами Кістяного Міста немов гігантські бивні височіли Ребра. Бистра вода річки плинула на південь. За півмилі виднівся острів Страк. Древні брили й башти Парламенту виростали із самого краю острова. Не було якогось плавного переходу між міськими заростями й грубими лініями обсидіану, що стриміли з води, мов замерзлий фонтан.
Хмари повільно розсіювалися, відкриваючи вицвіле небо. Айзек вже бачив червону покрівлю своєї робітні, що значно вивищувалася над сусідніми будинками; попереду виднівся обліплений бурянами двір генделика «Вмируще дитя», куди він любив заходити. Старезні надвірні столики вкривав різнофарбний шар плісняви. Наскільки Айзек памятав, за ними жодного разу не сиділи.
Він зайшов усередину. Здавалося, ніби світло покинуло спроби пробитися крізь товсті зальопані шибки, і тому тут завжди панував присмерк. Стіни, крім бруду, нічого не прикрашало. У пивничці залишилися хіба найзатятіші пияки, обійнявшись із пляшкою. Декілька були наркоманами, іншіПороблені, декотріі те й інше. «Вмируще дитя» приймало всіх. Групка сухоребрих молодиків лежала пластом поперек столу, синхронно посмикуючись від дози шазби, сон-трути чи самочаю. Якась жінка стискала склянку в металевій кігтистій лапі, з якої час від часу попахкувала пара і скрапувало на підлогу мастило. Чоловік у кутку потихеньку нарізався пивом, облизуючи лисячу мордочку, трансплантовану йому замість обличчя.
Айзек стиха привітався зі старим біля дверейДжошуа, якого перекроїли зовсім небагато, проте нещадно. Після невдалої спроби крадіжки зі зломом він відмовився свідчити проти своєї банди. Тоді магістр засудив його до вічного мовчанняу чоловіка відібрали рот, запечатавши його безшовним клаптем плоті. Щоб не жити, харчуючись рідким супом із пропущених через ніс трубочок, Джошуа вирізав собі новий рот, та від болю рука тремтіла, і вийшло щось кострубате, розірване, недороблене, суцільна трухлява рана.
Джошуа кивнув Айзеку та, обережно притримуючи пальцями рот, пожадливо заходився цмулити сидр.
Айзек попрямував у глиб кімнати. Барна стійка в одному з кутків була дуже низька, близько трьох футів від підлоги. За нею у ночвах брудної води брьохався власник закладу Сілхрістчек.
Сіл жив, працював і спав у своїй балії, похитуючись з одного її боку в інший на велетенських перетинчастих руках і жабячих ногах, і його з виду безкосте тіло хилиталося, немов спухле чоловіче яєчко. Він був древній, товстий і сварливий, навіть як на водяника. Це був старий мішок з тельбухами й кінцівками, тіло без шиї відразу переходило в голову, і зі складок жиру визирало набурмосене лице.
Двічі на місяць він вичерпував воду з балії і, попукуючи й задоволено зітхаючи, змушував завсідників генделика доливати свіжої. Водяники могли провести день на суші без будь-якої шкоди для себе, та Сілхрістчек таким не клопотався. З нього сочилася похмура лінь, чим він і любив займатися у своїй паскудній воді. Айзеку все ж здавалося, що Сіл корчив із себе поганця, аби ніхто не сікався. Йому, вочевидь, подобалося бути бридкішим від усіх.
У молоді роки Айзека вів сюди хлопячий захват у пошуках дна злиднів і мерзенності. Нині, вже старший, він для втіхи вчащав до більш пристойних закладів, повертаючись до Сілового куреня тільки тому, що той був недалеко від роботи, і, на диво, все частішеіз дослідницькою метою. Так Сіл почав постачати необхідні йому для експериментів зразки.
Смердюча вода кольору сечі вихлюпувалася через край балії, доки Сіл перевальцем наближався до Айзека.
Що пємо, Айзе?гаркнув він.
«Злодійський ель».
Айзек кинув декілька монет в Сілову долоню. Той повернувся до полиць і витяг плящину пива. Айзек сьорбнув дешеве пійло та сів на стілець, поморщившись, бо на сідало, очевидно, розлили якусь сумнівну рідину.
Сіл знову вмостився в балії. Не дивлячись на Айзека, почав для годиться дурну балачку про погоду, про пиво. Айзек говорив рівно стільки, аби підтримати розмову.
На шинквасі стояли декілька грубих фігурок з води, яка на його очах стікала в тріщини старої деревини. Дві фігурки швидко розпливалися, втрачаючи цілісність, і перетворилися на калюжки. Сіл ліниво зачерпнув у жмені води зі своєї балії і почав замішувати. Вода ліпилася, мов глина, набуваючи тої форми, якої їй надавав Сіл. Усередині клубочилися клаптики бруду й ляпки далеко не прозорої води з ночов. Сіл пучкою виділив на лиці фігурки ніс і приліпив маленькі, як сосисочки, ніжки та поставив крихітного гомункула перед Айзеком.
Таке тобі треба?запитав.
Айзек ковтнув рештки пива.
Твоє здоровя, Сіле. Дякую.
Він легенько дмухнув на фігурку, і та впала йому в жменю. Попри віяло з бризок, поверхня втримала форму. Іронічно скривившись, Сіл спостерігав, як Айзек притьмом гайнув з генделика, аби швидше донести фігурку до лабораторії.
Надворі здійнявся вітер. Айзек накрив свою здобич і хутко попрямував коротким провулком, що вів од пивнички «Вмируще дитя» до Веслярського Шляху і його робітні, яка водночас правила за житло. Він задом штовхнув зелені двері приміщення й так само назадгузь зайшов усередину. Колись на місці лабораторії була фабрика й склад, і по всій площі насипом і накидом лежали верстати, реторти, по кутках стояли грифельні дошки.
З обох боків кімнати почулося голосне «Привіт». Девід Серачін і Лубламай Дедскетттакі ж, як Айзек, учені-ренегати, з якими він ділив оренду й простір. Девід з Лубламаєм зайняли перший поверх, у кожного був свій куток з інструментом. Посередині між їхніми частинами кімнати з підлоги стирчала перебудована водяна помпа. Конструкт, теж їхній спільний, носився по кімнаті й голосно та безуспішно витирав пилюку. «Вони не викидають це дрантя із сентиментальності»,подумав Айзек.
Майстерня Айзека, кухня й ліжко розташовувалися на величезній платформі, яка ніби розділяла фабричне приміщення на два поверхи. Вона була приблизно двадцять футів завширшки й оперізувала по колу все приміщення, зіпершись на хисткі деревяні рейки, які дивом трималися з того часу, як Лубламай їх пришпанделив.
Двері важко грюкнули за Айзеком, аж задвигтіло довгасте дзеркало, що висіло поряд. «Як це воно ще не розгатилося,подумав він.Треба його забрати звідси». Звісно, думка як прийшла, так і пішла.
Коли Айзек, перескакуючи через три сходинки, піднімався вгору, Девід побачив, що він щось тримає в руках, і засміявся.
Ще один шедевр Сілхрістчека?крикнув він.
Айзек осміхнувся у відповідь.
І не кажіть, що я не колекціоную найкраще.
Айзек, який багато років тому знайшов цей склад, першим обрав собі робоче місце, і це було видно. Його ліжко, пічка і нічний горщик розташовувалися в одному кінці цієї підвісної платформи, а в іншому кінці з того ж боку виднілися обриси лабораторії. Полиці були заставлені скляними й глиняними контейнерами з химерними сумішами й небезпечними хемікатами. Стіни були вцятковані геліотипіями Айзека з друзями в різних позах десь у місті та в Грублісі. Задня частина складу прилягала до Умбрового Променаду: вікна виходили на Іржу й узбережжя Кістяного Міста, звідти відкривався казковий вид на Ребра й потяги до Келлтрі.
Айзек пронісся повз велетенські арочні вікна до блискучого мідного апарата. Це був тугий клубок з рурок і лінз, циферблатів і манометрів, понаштрикуваних, де тільки можна.
На кожній деталі машини красувався знак «ВЛАСНІСТЬ ФІЗИЧНОГО ФАКУЛЬТЕТУ УНІВЕРСИТЕТУ НК. НЕ ЧІПАТИ».
Айзек перевірив невеличкий паровий котел всередині машини і з полегшенням побачив, що той ще повний. Він підкинув жменю вугілля й заклацнув дверцята на засув. Далі поставив Сілову статуетку під скляний ковпак і роздмухав під ним міх, аби випустити повітря та напустити замість нього газ через тоненьку шкіряну трубку.
Він розслабився. Тепер водоробка протримається трохи довше. Без водяника такі вироби, якщо їх не чіпати, проживуть десь годину і повільно розпадуться до природного стану. У разі будь-якого втручання вони розсіюються ще швидше, а під впливом благородного газуповільніше. Години зо дві на дослідження є.
Айзек зацікавився водоробками побіжно, під час своїх досліджень у царині теорії обєднаної енергії. Він питав себе, чи була та сила, що дозволяла водяникові міняти форму води, повязана із взаємодією часток, яка в певних умовах тримала матерію вкупі, а в іншихповністю руйнувала її. Так дослідження Айзека пішли по тій самій схемі, що й завжди: побіжний результат його роботи ставав самостійним дослідженням, а також серйозною, хоча майже напевно скороминущою одержимістю.
Айзек налаштував декілька мікроскопів і запалив гасову лампу, аби освітити виріб. Його все ще дратувало, що про це ремесло водяників майже нічого не відомо. Він укотре впевнився, наскільки глупа традиційна наука, наскільки «аналіз»це всього лише опис і часто препоганий, прикритий туманною маячнею. Улюбленим прикладом з цього жанру була Бенчамбурґова «Гідрофізиконометрія», вельми шанований підручник. Читаючи, він ледь не гикав від сміху і навіть акуратно переписав звідти уривок та прикріпив на стіну:
«Водяники за допомогою того, що називається їхнім водяним ремеслом, спроможні маніпулювати пластичністю й підтримувати поверхневий натяг води таким чином, що вона протягом нетривалого проміжку часу втримує ту форму, яку їй надав маніпулятор. Це досягається способом застосування водяником гідрокогезивного/акваморфічного енергетичного поля малої діахронічної екстенсії».
Інакше кажучи, Бенчамбурґ розумів, як водяники міняли форму води не краще від Айзека, чи вуличного волоцюги, чи самого Сілхрістчека.
Айзек натиснув на декілька важелів, зсунувши ряд пластинок предметного скла так, щоб пропустити сніп різнобарвних променів крізь фігурку, яка, він помітив, уже почала опливати по краях. Через лінзу потужного мікроскопа він побачив, як корчаться бездумні анімалкули. Внутрішня структура води ніяким чином не зміниласявона просто хотіла набути іншої форми.
Айзек зібрав те, що просочилося крізь щілину в штативі. Він збирався дослідити його пізніше, хоч і знав з минулих разів, що не знайде там нічого цікавого.
Він черкнув щось у нотатнику, який лежав під рукою. Наступні декілька хвилин Айзек проводив над водоробкою ряд експериментів, штрикаючи її шприцом, щоб набрати дещицю її субстанції, роблячи з неї геліотипні знімки з різних ракурсів, уводячи в неї крихітні повітряні бульбашки, які піднімалися й лускали на поверхні. Урешті він довів зібрану воду до кипіння, доки та не випарувалася.
В якийсь момент Щирозубка, Девідова борсучиха, придріботіла сходами й обнюхала йому пальці. Він погладив її задумливо, а коли та лизнула йому руку, крикнув Девіду, що його пестунка голодна. Дивно, але ніхто не відповів. Певно, Девід з Лубламаєм пішли на підвечірок, оскільки з моменту його приходу минуло декілька годин.
Потягуючись, Айзек пішов до своєї комори й кинув Щирозубці шмат сушеного мяса, який та радісно взялася гризти. Гудки кораблів за стінами поступово вертали його в зовнішній світ.
Унизу відчинили й причинили двері.
Айзек підтюпцем вибіг на сходи, очікуючи побачити колег.
Натомість посеред величезного пустого приміщення стояв незнайомець. Повітряні потоки припасувалися до прибульця, обхопивши його наче щупальцями та обкрутивши вихором пилу. Долівку встеляли цятки світла з відкритих вікон і тріщин у цегляній стіні, та жодна не впала прямо на незнайомця. Деревяна платформа рипнула, коли Айзек легенько перехилився, щоб роздивитися. Постать унизу підняла голову, відкинула каптур і, склавши руки на грудях, спокійно дивилася вгору.
Айзек кліпав очима в зачудуванні.
Це був ґаруда.
Він ледь не полетів сторчма зі сходів, намацуючи перила, не в змозі відвести погляд від такого неймовірного гостя. Нарешті Айзек спустився.
Ґаруда пильно дивився на нього. Забувши від здивування про манери, Айзек теж упявся очима в прибульця.
Величне створіння майже двометрово височіло на хижих кігтистих ногах, що визирали з-під брудного плаща. Потріпане рамя звисало майже до землі, прикриваючи вільними складками кожен дюйм тіла, весь його обрис, окрім голови. Це неймовірне, незбагненне пташине лице позирало на Айзека майже владно. Гострий дзьоб ґаруди нагадував щось середнє між дзьобом боривітра й сови. Вохристий відтінок лискучого піря мяко переходив у сірувато-брунатний і рябий. Глибокі чорні очікрапчастий обідок райдужки ледь виднівся в мороці зіницьвдивлялися в його власні. Очі так глибоко сиділи в орбітах, що здавалося, ніби ґаруда чи то насміхається, чи то постійно супиться.
А над ґарудиною головою упізнавано випиналися лінії закутаних в ряднину складених крил, велетенських кінцівок із піря, шкіри й кісток, що простягалися на добрі два фути від плечей та елегантно вигиналися назустріч одне одному. Айзек ніколи не бачив розмах крил ґаруди зблизька, однак читав про хмарки пилюки, які ті можуть підняти, і крислаті тіні, якими вони накривають здобич під собою.
«Що ж ти робиш тут, вдалині від дому?здивовано подумав Айзек.Глянь, яка забарвата ти з пустелі! Певно, милі й милі йшов сюди із Цимека. Що в біса тут робиш, розкішний ти сучий сину?»
Він ледь було не схилив голову в побожному трепеті перед неймовірним хижаком, та потім прокашлявся і мовив:
Чим можу вам допомогти?
Розділ четвертий
Лін, на свій смертельний жах, запізнювалась.
Ситуацію погіршувало те, що вона не була великою прихильницею Кістяного Міста. Її бентежила гібридна архітектура цього безглуздого кварталу: синтез індустріалізму та кричущої домашньої показухи дрібних багатіїв, облуплений бетон забутих портових територій і натягнуті шкіри наметового поселення. Ці різні форми ніби довільно перетікали одна в одну в цій низькій, пласкій зоні, повній міських кущів та пусток, де дикі квіти й товстостеблі рослини пробивалися крізь площини бетону та смоли.
Лін дали назву вулиці, але знаки довкола неї розсипалися на своїх жердинах й обвисли настільки, що показували неможливі напрямки, або їх приховувала іржа, або вони суперечили один одному. Вона зосередилась, аби їх прочитати, однак натомість поглянула на свою наспіх нашкрябану мапу.
Можна було орієнтуватися за Ребрами. Лін поглянула вгору і знайшла їх угорі, безкраї виступи, що розтинали небо. Видно було лише один бік клітки; знебарвлені й укриті пухирями вигини балансували, як кістяна хвиля, що ось-ось накриє будівлі на сході. Лін пішла в їхньому напрямку.
Довкола неї розгорталися вулиці, й вона опинилася перед ще однією наче закинутою ділянкою, однак значно більшою за інші. Вона схожа була не на площу, а на масивну недобудовану діру в місті. Будівлі по краях були повернуті не обличчями, а спинами й боками, ніби їм пообіцяли сусідів з елегантними фасадами, які так і не зявилися. Вулиці Кістяного Міста нервово й непомітно переходили в кущисті зарості з маленькими експериментальними межами з цегли, що швидко сходили нанівець.
Де-не-де брудна трава була поцяткована імпровізованими ятками, довільно розставленими складаними столами, на яких розклали дешеві тістечка чи старі роздруківки, чи мотлох з чийогось горища. Вуличні жонглери без натхнення підкидали предмети. Біля яток було кілька не надто зацікавлених відвідувачів, а на розкиданих каменюках сиділи представники різних расчитали, їли, шкрябали суху грязюку і споглядали кістки над ними.
Ребра здіймалися над землею на краях пустиря.
Гігантські уламки пожовклої кістки, товщої за найстаріші дерева, вибухали із землі, розкидались на різні боки, здіймаючись у вигнутому підйомі, аж поки на висоті понад півтори сотні метрів, навислі над дахами навколишніх будинків, вони не закручувались назустріч одне одному. Далі вони знову тягнулися вгору, так що їхні кінчики майже торкались, утворюючи кістяну пастку розміром, що годився б для бога.
Колись були плани заповнити площу, збудувати офіси й будинки у порожнині древньої грудної клітини, але вони так ні до чого й не привели.
Інструменти, що використовували на будівництві, легко ламались і губилися. Цемент не застигав. Щось зловісне у напіврозкопаних кістках не давало безоглядно тривожити могилу.