Цибуля! Хто купить мою чудову цибулю?
Молюски! Не забувайте про молюсків!
Бульйончику, зогрітися!
На кожному розі було легко знайти всілякі товари й послуги.
Повії стояли галасливими, жалюгідними ватагами. Брудні спідниці й недолугі волани з краденого шовку, обличчя намазюкані білим і криваво-червоним, щоб приховати синці й порепані судини. Вони сміялися, відкриваючи роти, повні поламаних зубів, та нюхали крихітні дози шазби, розведеної з кіптявою та пацючою отрутою. Деякі були ще дітьми, які гралися маленькими паперовими ляльками і метальними кільцями з дерева, коли ніхто не бачив, і хтиво надували губи й облизували повітря, як тільки повз них проходив чоловік.
Мешканці Псячої Твані були найнижчими за статусом серед зневажених. Розбещену, вигадливу, надмірну, перетворену на фетиш розпусту поціновувачі шукали деінде, у зоні червоних ліхтарів між Круком і Слинним Вогнищем. У Псячій Твані знайти можна було лише найшвидше, найпростіше, найдешевше задоволення. Клієнти тут були настільки ж бідними, брудними й хворобливими, як і повії.
На входах до клубів викидайлами працювали промислові Пороблені, які мали справу з коматозними пияками, в потрібний момент витурюючи їх із закладів. Вони агресивно рухалися на копитах і гусеницях та величезних ногах, стискаючи металеві кігті. Обличчя в них були озвірілі, сторожко-суворі. Коли хтось із перехожих над ними насміхався, очі в них заклякали. Вони витримували плювки в обличчя, не бажаючи ризикнути роботою, їхній страх можна було зрозуміти: зліва від Дерхан за аркою під коліями відкривалась велика діра. З темряви доносився сморід лайна і мастила, механічний брязкіт і людські стогони Пороблених, які помирали у голодній, пяній, смердючій купі.
По вулицях тинялися кілька древніх конструктів, ладних будь-якої миті розвалитися. Вони незграбно ухилялися від каменів і грязюки, що в них жбурляли обірвані вуличні діти. Усі стіни вкривали графіті. Поряд з образливими віршиками й непристойними малюнками були й слогани з «Безтямного бродяги» та сповнені надій благання:
«Півмолитва вже близько!»
«Ні Лотереї!»
«Смола й Іржа розведені, як ноги | Місто не знає, куди подівся його коханець | Бо зараз його наосліп позбавляє честі | Негідник, якого ще звуть Урядом!»
Стінам церков також дісталося. Верулінські ченці нервово купчились, намагаючись витерти нашкрябані на каплиці порнографічні малюночки.
У натовпах зустрічались і Ксенії. Деяких із них ображали, особливо нечисленних хепрі. Інші сміялися, жартували і лаялись разом із сусідами. На одному розі какт палко сперечався про щось із водяником, і натовп, що складався переважно з людей, однаково підюджував обидві сторони.
Діти шипіли і просили в Дерхан стівери, коли вона проходила повз них. Вона їх проігнорувала, не притуляючи міцніше до себе сумку, аби не грати роль жертви. Жінка агресивно увірвалась у серце Псячої Твані.
Раптом стіни, що її оточували, зімкнулися над головоювона проходила під хиткими мостами й ерзац-кімнатами, які, здавалось, утворилися з накопиченого бруду. У їхньому затінку повітря аж ніби крапало й зловісно скрипіло. За спиною почувся галас. Дерхан відчула вітрець на шиї й побачила вірма, що саме акробатично прослизнув по короткому тунелю і знову злетів у повітря, несамовито гигочучи. Від несподіванки вона спіткнулась, поточившись до стіни, і приєдналась до хору лайки, що летів слідом за вірмом.
Видавалось, що архітектура, яку вона минала, підкорялася зовсім інакшим правилам, аніж у решті міста. Вона не несла жодного функціонального сенсу. Здавалось, Псяча Твань виникла з боротьби, в якій мешканці не мали жодного значення. Вузли і клітини з цегли та дерева й паралізованого бетону здичавіли, розростаючись, як злоякісні пухлини.
Дерхан звернула у пліснявий глухий кут з цегляними стінами і розгледілась. У дальній частині стояв пороблений кінь з молотами на поршневому приводі замість задніх ніг. За ним майже впритул до стіни стояв накритий віз. Будь-хто з мертвооких постатей, що сновигали навколо, міг бути донощиком вартових. Їй доведеться ризикнути.
Вона обійшла віз. З нього вивантажили шість свиней в імпровізований загін перед стіною. Двоє чоловіків комічно бігали за тваринами по крихітному простору. Біжучи, свині вищали й голосили, як немовлята. Загін вів до округлого отвору в стіні на рівні землі, трохи більше метра заввишки. Дерхан заглянула через цей отвір у сморідну діру на три метри нижче, що ледь підсвічувалась непевними, мерехтливими газовими ліхтарями. Внизу туди-сюди походжали постаті, зігнуті від вантажів, з яких щось капало, наче душі в якомусь моторошному пеклі.
Бездверний отвір зліва повів Дерхан сходами вниз до підземної бойні.
Весняне тепло тут підсилювалось ніби пекельною енергією. Дерхан пітніла, пробираючись через підвішені туші та смуги напівзастиглої крові. У дальній частині кімнати припіднятий конвеєр в безжальному кругообігу тягнув важкі гаки для туш уздовж стелі, ведучи у темніші нутрощі склепу.
Навіть відблиски світла на ножах ніби фільтрувалися крізь рудий морок. Дерхан притисла до носа й рота хустинку, щоб її не знудило від огидного різкого смороду крові й теплого мяса.
У кінці приміщення вона побачила трьох людей, що стали гуртом під відкритим люком, помітним іще з вулиці. Сморід і темрява підвалу трохи розчинялися на фоні ліхтарів та повітря з Псячої Твані.
Ніби за помахом невидимої руки троє різників дещо розступилися. Свинарі на верхній галереї схопили одну з тварин і жбурнули її велетенську тушу в отвір під зливу проклять, хрюкання й переляканих звуків. Падаючи в морок, свиня верещала. На шляху до заготованих ножів її розбив переляк.
Щось гупнуло, хруснуло, і від цих звуків у Дерхан підступило до горла. Заціпенілі ратиці льохи потовклися об камяні плити, загиджені кровю та лайном, а сама безрога немічно лежала, в неї кривавили відкриті переломи. Нездатну втекти чи дати бій, її тіпало й розривало від криків. Троє людей підійшло з досвідченою розміреністю рухів. Один повалився на озаддя тварини, щоб та не хвицалася, другий відтягнув назад капловуху голову свині, а третійчеркнув ножем по шиї.
Вищання свині умить ослабло, вгасаючи з кожним вихлюпом крові. Чоловіки потягнули велетенську спазматичну тушу на різницький стіл, об який завчасно хтось уже обпер заіржавілу пилку. Тут один із них помітив Дерхан. Він стусонув іншого.
Ой-ой, Бене, темна ти конячко! Пройда ти наш! Тут твоя улюблена хвойда прийшла!добродушно крикнув він так, щоб Дерхан його почула. Чоловік, до котрого він звертався, озирнувся й махнув жінці:
Пять хвилинок!гукнув він.
Дерхан кивнула. Вона затиснула рот хустинкою, ледве долаючи нудоту.
Знову й знову, метляючи кінцівками, гігантські перелякані свині великою органічною масою валилися з галереї, розпливалися у власних тельбухах по підлозі, розчепіривши зламані ноги під найнесподіванішими кутами. Знову їх різали, знову спускали на древні деревяні опори кров. Знову вона крапала з висолоплених язиків і клаптів шкури. Кривава повінь виступала з жолобів у підлозі бойні, й сукровичне болото чвакотіло навколо відер із гусячими нутрощами та коровячими головами, вивареними й знебарвленими.
Нарешті полягла остання свиня. Чоловіки ледь не падали від утоми. Вони були зіпрілі та вкриті кровю. Вони щось сказали одне одному й хрипко розреготались, а тоді той, якого звали Бен, покинув товаришів і підійшов до Дерхан. За ним двоє інших розрізали першу тушу й скинули нутрощі у величезне корито.
Ді,тихо сказав Флекс,не буду вітатися з тобою поцілунком,він показав на свій промоклий одяг, закривавлене обличчя.
Я вдячна,відповіла вона.Ми можемо піти звідси?
Зігнувшись, вони пройшли під гаками, що ривками рухались по колу, й попрямували до темного виходу. Сходами піднялися на перший поверх. Світло стало не таким блідим; крізь брудні вікна у високій стелі вузького коридору було видно сірувато-блакитне небо.
Бенджамін і Дерхан зайшли в кімнату без вікон; тут стояли ванна, насос і кілька відер. За дверима висіло кілька цупких халатів. Дерхан мовчки дивилась, як він зняв замащений одяг і кинув його у ночви з водою та мильним порошком. По його оголеному тілу стікала розмазана кров, мов із новонародженого. Він насипав трохи мила під насос, з якого струменіла вода, змішав з нею порошок, щоб утворити піну.
Твої друзі якось поблажливо ставляться до того, що ти просто так взяв і пішов на перерву, щоб потрахатись,мяко сказала Дерхан.Що ти їм сказав? Ти на мене запав, я на тебе, чи в нас цілком ділова угода?
Бенджамін усміхнувся. Він говорив із сильним акцентом, типовим для Псячої Твані, на відміну від Дерхан, інтонація якої видавала, що вона з передмістя.
Ну, я працював на додатковій зміні, правда ж? Я вже й так перепрацьовую. Я їм казав, що ти зайдеш. Наскільки вони знають, типросто повія, котрій я подобаюсь, а тимені. Поки я не забув: перукапросто диво,він криво посміхнувся.Тобі личить, Ді. Вигляд бомбезний.
Він повільно сів у ванну; шкіра взялась мурашками від холоду. На поверхні води зявилася товста плівка крові. Бруд та інша гидота поступово відділялися від шкіри і ліниво спливали на поверхню. Він на хвилину заплющив очі.
Я швидко, Ді, обіцяю,прошепотів він.
Не поспішай,відповіла вона.
Він занурив голову під бульбашки; на поверхні залишились закручені пасма волосся, котрі поступово затягувало під воду. Чоловік на мить затримав дихання, а тоді почав енергійно відчищатися. Час від часу він виринав, щоб вдихнути, а тоді знову пірнав.
Дерхан налила води у відро і стала за ванною. Коли він вигулькнув над поверхнею, вона повільно вилила воду йому на голову, щоб змити криваві мильні сліди.
О-о, як добре,пробурмотів він.Я тебе прошу, ще.
Жінка виконала прохання.
Зрештою, він виліз із купелі, яка тепер нагадувала місце жорстокого вбивства. Потім перехилив ванну із липкою рідиною в бік водовідводу, вмонтованого в підлогу. Вони чули, як вона ллється вздовж стін.
Бенджамін накинув цупкий халат і кивнув Дерхан.
Перейдімо до діла, зайчику?він підморгнув.
Лише скажи, які послуги тобі потрібні, любий,відповіла вона.
Вони вийшли з кімнати. У світлі зі стелевого люка було видно маленьку кімнатку в кінці коридору, де спав Бенджамін. Коли вони зайшли, він зачинив і замкнув двері. Кімната нагадувала колодязь, значно більша заввишки, ніж завширшки. У квадрат стелі було вмонтоване ще одне засмальцьоване вікно. Дерхан і Бенджамін переступили через благенький матрац до напіврозваленої шафирелікту, що попри занепад виглядав велично, різко контрастуючи з непоказним інтерєром.
Бенджамін відсунув убік кілька брудних сорочок. Він потягнувся до отворів, що їх колись завбачливо просвердлили у деревяній задній стінці шафи і, трохи охнувши, підняв перегородку. Потім обережно повернув її боком і поклав на дно тумби.
Дерхан подивилась у маленький дверний отвір, обмурований цеглою, який відкрив Бенджамін. Він тим часом взяв із полиці в шафі коробку сірників і свічку. Чоловік запалив свічку, затуляючи її від холодного протягу з таємної кімнати. Ведучи за собою Дерхан, він пройшов через шафу й освітив редакцію «Безтямного бродяги».
Дерхан і Бенджамін запалили газові лампи. Кімната була такою великою, що спальня по сусідству здавалася ще меншою. Повітря всередині було важким і спертим. Природне світло не проникало. Високо вгорі виднівся світловий люк, але скло зафарбували в чорний колір.
По кімнаті були розставлені напіврозвалені стільці й кілька столів, заповнених газетами й ножицями та друкарськими машинками. На одному стільці сидів деактивований конструкт з бляклими очима. У нього була потрощена нога, з якої повипадали мідні дротики й уламки скла. На всій стіні виднілися розклеєні плакати. По периметру височіли стоси старих випусків «Безтямного бродяги», що майже розсипалися. Навпроти однієї вологої стіни стояв громіздкий на вигляд друкарський верстат, величезна залізна штукенція в жирних і чорнильних плямах.
Бенджамін сів за найбільший стіл і підтягнув до нього ще один стілець. Він запалив довгу зігнуту цигарку, з якої відразу повалив дим. Дерхан сіла поруч. Вона пальцем вказала на конструкт.
Як поживає той мотлох?спитала жінка.
До біса шумний, не можу користуватися вдень. Доводиться чекати, поки інші розійдуться, але, з іншого боку, і верстат тихим не назвеш, тож яка вже різниця? І величезне полегшення, що не доводиться крутити, і крутити, і крутити це довбане колесо усю чортову ніч кожні два тижні. Я просто закидаю йому в нутро трохи вугілля, показую йому, що робити, і дрімаю собі.
Як новий випуск?
Бенджамін повільно кивнув і вказав на перевязаний стос біля свого стільця.
Непогано. Скоро ще трохи віддрукуємо. Публікуємо маленьку статтю про твого Поробленого на шоу покручів.
Дерхан махнула рукою.
Це не така серйозна новина.
Ні, але вона... знаєш... кусається... Основний матеріалпро вибори. «Срали ми на Лотерею», тільки у мякших виразах,він усміхнувся.Знаю, це майже те саме, що в попередньому випуску, але така зараз пора року.
Тобі цього року не пощастило виграти в лотерею, правда?спитала Дерхан.Не трапився твій номер?
Та ні. Зі мною таке було лише раз у житті, багато років тому. Я тоді побіг до бюлетеня, гордо стискаючи виграшний ваучер, і проголосував за Нарешті Ми Бачимо. Юнацький ентузіазм,зі смішком сказав Бен.Ти не проходиш автоматично, правда?
Та щоб його чорти вхопили, Бенджаміне, у мене немає стільки грошей! Якби було, я б куди більше віддавала для «ББ». Ні, і цього року я не виграла.
Бенджамін розрізав мотузку на стосі газет. Він підштовхнув кілька до Дерхан. Вона взяла верхній примірник і поглянула на першу сторінку. Кожен примірник являв собою одинарний великий аркуш паперу, складений учетверо. На першій сторінці шрифт був десь такий самий, як у «Маяку» чи «Сутичці», чи будь-якій іншій легальній пресі Нового Кробузона. Однак всередині складок «Безтямного бродяги» статті, слогани й повчання перепліталися заростями крихітного шрифту. Це виглядало потворно, однак свою роль виконувало.
Дерхан витягла три шекелі й підштовхнула їх до Бенджаміна. Він узяв їх, пробурмотівши «дякую», і сховав у бляшанку на столі.
Коли прийдуть інші?запитала Дерхан.
З кількома десь за годинку зберемось у пабі, а з іншимиввечері й завтра.
У непевній, жорстокій, безпринципній і репресивній політичній атмосфері Нового Кробузона авторам статей «Безтямного бродяги» доводилось зустрічатися лише в дуже рідкісних випадках. Таким чином зменшувались шанси, що до їхніх лав проникнуть вартові. Бенджамін був редактором, єдиною людиною в постійно змінному штаті, яку всі знали і яка знала всіх.
Дерхан помітила стос недбало надрукованих аркушів на підлозі поруч зі стільцем, на якому сиділа. Інші протестні газети. Частково соратники, частково конкуренти «Безтямного бродяги».
Є щось хороше?запитала вона, вказавши на стос.
Бенджамін знизав плечима.
«Вигук» цього тижняповна дурня. Непогана тема номера «Кузні»про оборудки Радґаттера з компаніями-перевізниками. Я навіть попрошу когось взяти цю тему в роботу. Окрім того, негусто.
Чим хочеш, щоб я зайнялась?
Ну...Бенджамін проглянув папери, перевірив свої нотатки.Якби ти могла стежити за новинами щодо страйку на причалі... Розібратися, які є погляди, відшукати кілька прикладів позитивної реакції, кілька цитат, сама знаєш. А ще, як стосовно півтисячі слів про історію Виборчої лотереї?
Дерхан кивнула.
Що ще планується найближчим часом?запитала вона.
Бенджамін стиснув губи.
Ходять чутки, що Радґаттер на щось хворіє і про якісь неоднозначні методи лікування: я би хотів цим зайнятися, але очевидно, що одному Джабберу відомо, через скільки ротів ця історія пройшла. І все ж будь уважна. І є ще дещо... поки що дуже непевне, але цікаве. Я спілкуюся з деким, хто стверджує, що спілкується ще з кимсь, хто хоче оприлюднити інформацію про звязки між Парламентом та організованою злочинністю.
Дерхан повільно, вдячно кивнула.
Звучить дуже смачно. Про що ми говоримо? Наркотики? Проституток?
Чорт, та це ясно, як день, що Радґаттер кожній бочці в цьому місті затичка. Як і всі решта. Штампувати товар, загарбати прибуток, домовитися з вартою, щоб вони потім підчистили клієнтів, отримати нову порцію Пороблених чи рабів-шахтарів для штолень Вістря, тримати тюрми повними... усе на вищому рівні. Я не знаю, що саме мав на увазі цей стукач, але вони всі до чортиків знервовані, очевидно, готові зробити ноги. Але ти ж мене знаєш, Ді. Помалу, помалу,він їй підморгнув,я потурбуюся, щоб це стало відомо.
Тримай мене в курсі, гаразд?сказала Дерхан.
Бенджамін кивнув.
Дерхан згребла у сумку свою підбірку газет, сховавши їх під усяким мотлохом. Підвелася.
Гаразд. Тепер я знаю, що мені робити. До речі, у ці три шекелі входить чотирнадцять проданих примірників «ББ».
Нічогенько,сказав Бенджамін і знайшов відповідний блокнот на столі, щоб це записати.
Він устав і показав Дерхан на вхід у шафу. Вона зачекала на супутника у крихітній спальні, поки він вимикав лампочки у верстаті.
Грім-як-там-його ще купує?запитав він через діру.Отой вчений-дивак?
Купує. Він нічого так.
Про нього були якісь дивні чутки кілька днів тому,сказав Бенджамін, вилазячи із шафи й витираючи жирні руки ганчіркою.Це той самий, що розшукує птахів?
О, так, він проводить якісь там експерименти. Ти слухав чутки від злочинців, Бенджаміне?Дерхан усміхнулась.Він збирає крила. Мені здається, він принципово уникає офіційної купівлі, якщо те саме можна роздобути через нелегальні канали.
Бенджамін схвально закивав.
Ну, в чувака непогано виходить. Він знає, як розрекламувати своє замовлення.
На останній фразі він обперся об шафу й підтягнув деревяну задню стінку на місце. Потім прикріпив її та повернувся до Дерхан.
Добро,сказав він.А тепер увійдімо в образ.
Дерхан швидко кивнула і трохи розкуйовдила свою білу перуку. Вона розвязала плутані шнурки. Бенджамін витягнув сорочку зі штанів, затримав дихання й заходився махати руками з боку в бік, поки в нього не розчервонілось обличчя. Він примружено подивився на Дерхан.
Нумо,сказав він прохально,зроби мені поблажку. А як-то моя репутація? Могла хоча б виглядати стомленою...
Вона всміхнулась йому і, зітхаючи, розтерла обличчя й очі.
О-о, пане Б.,награно пискнула вона.Ви найкращий за все моє життя!
Отак краще,пробурмотів він і підморгнув.
Вони відчинили двері й вийшли у коридор. Їхня підготовка виявилась непотрібною. Там нікого не було.
З глибини долинали звуки мясорубок.
Розділ тринадцятий
Прокинувшись, Лін ще довго не зводила очей з Айзека. Її антенки тріпотіли від його подиху. Як давно, подумалося їй, вона не мала втіхи бачити його таким.
Вона тихенько перекотилася на бік і погладила коханого. Він промурмотів щось і затих, лише розмірено пихкаючи губами у сні. Лін обвела пальцями контур його тіла.
Вона була задоволена, пишаючись своєю вчорашньою витівкою. Їй було кепсько й самотньо, проте, ризикуючи розсердити Айзека, вона все ж прийшла в його частину міста. І вечір таки вдався.
Лін не збиралася грати на його співчутті, однак гнів Айзека досить швидко змінився тривогою за неї. З неясним відчуттям вдоволення усвідомила: вона була настільки явно пригнічена й безсила, що не довелося переконувати Айзека у своїй потребі ніжитися. Він навіть вловлював емоційні зміни у поруху її голівки.
В Айзековому намаганні приховати їхній звязок була одна перевага. Коли вони йшли разом по вулиці, неквапно, на віддалі, це нагадувало соромливість женихання людської молоді.
У хепрі подібного не було. Секс для розмноження був неприємним обовязком для підтримання демографічного балансу. Самці хепрі були бездумними жуками, подібними до комашиного тільця на голові самок, і Лін з радістю обрала б ще роки не відчувати, як вони заповзають, мостяться й труться на її голові. Любощі задля розваги між жінками були дикими, колективними пустощами, хоч і вельми ритуалізованими. Знаки уваги, відмови й згоди між індивідами чи групами були настільки ж формальні, як і танці. Нічого спільного з німим нервовим еротизмом людської молоді.
Лін вгрузла в людську культуру достатньо глибоко, щоб помітити, до якого звичаю тяжів Айзек, коли вони гуляли разом у місті. Ще до свого протизаконного міжвидового звязку вона із захопленням ставилася до сексу із собі подібними і подумки зневажала пустопорожні, безцільні недорікуваті балачки, що їх обривки чула в Новому Кробузоні. Та, на свій подив, вона нерідко відчувала в Айзекові якусь боязкість і соромязливу товариськість, і їй таке подобалося.
Це стало помітніше минулого вечора, коли вони крокували прохолодними вулицями до станції та їхали далі над містом до Драглистої Діри. Найкраще в тому, звісно, була сексуальна розрядка, яка, коли нарешті була на те можливість, відчувалася як ніколи гостро й потужно.
Як тільки зачинилися за ними двері, Айзек стис її в обіймах, а вона у відповідь оповила його руками. Хіть спалахнула блискавично. Не відпускаючи його, вона відкрила панцир, щоб він пестив чутливі крильця, що він і зробив тремтячими пальцями. Вона зволікала, щоб насолодитися його жагою, а потім повела до ліжка. Вони перекочувалися, доки він не впав на спину. Вона зірвала одяг зі себе і стягнула з нього. Потім осідлала, а він гладив її тверде головотіло, ковзав руками вниз, накриваючи долонями груди, стискаючи стегна на кожному поштовху.
А потім він готував вечерю. Вони їли й розмовляли. Лін мовчала про пана Пістрявого. Ніяково шукала слова, коли Айзек запитав, чому того вечора на неї напала така меланхолія. Вона почала розповідати напівправду про велику складну скульптуру, яку вона нікому не може показати, і, відповідно, через яку не братиме участь у конкурсі за приз Шінтакоста, і котра тягне з неї останні жили, і що працює над нею в частині міста, про яку не може йому розказати.
Він уважно слухав. Або ж удавав. Знав, що Лін часто ображала його неуважність, коли він займався новим проектом. Він випитував, де вона працює.
Вона, звісно, не сказала.
Згрібши хлібні крихти й насіння, вони вклалися спати. Уві сні Айзек стискав її в обіймах.
Прокинувшись, Лін декілька довгих, неспішних хвилин дивилася на нього, насолоджуючись його присутністю, а потім пішла смажити хлібці на сніданок. Піднявшись на смачний запах, він грайливо цмокнув її в шию й комашине тільце. Вона полоскотала його щоки комашиними ніжками.
«Тобі треба сьогодні на роботу?»запитала вона жестами через стіл, пережовуючи мандибулами грейпфрут.
Він замявся.
Е... так. Справді треба, люба.
«Навіщо?»
Ну, у мене ж там все це птаство і ще бозна-хто, але це такі дурниці. Я вивчав голубів, дроздів, кречетів і ще Джаббер зна кого, але сраного ґаруду я зблизька ще не бачив. Тому збираюся на полювання. Я відкладав це, але, гадаю, зараз саме час. Поїду в Розхлюп.Айзек поморщився й замовк. Відкусивши ще хліба, ковтнув і глянув на неї з-під брів.Я не думаю, що... Хочеш піти?
«Айзеку,відразу зажестикулювала вона,не кажи так, хіба що тільки справді маєш це на увазі, бо я хочу піти і скажу так, як не будеш обачним. Навіть у Розхлюп».
Слухай... Я, правда... Правда, маю це на увазі. Я не жартую. Якщо тобі не треба працювати над своїм маґнум опусом сьогодні, пішли разом.З кожним словом він говорив усе більш упевнено.Будеш моїм мобільним лаборантом. О, я знаю, чим ти займешся: будеш моїм геліотипістом на цей день. Візьми з собою камеру. Тобі треба перепочинок.
Айзек смілішав. Вони з Лін вийшли з дому разом, він при цьому не виказував жодних ознак напруги чи зніяковіння. Вони пройшли трохи далі на північний захід по вулиці Шадрах, прямуючи до станції Салакуські Поля, та Айзека розібрала нетерплячка й він підкликав по дорозі екіпаж. Кошлатий візник вигнув брову, побачивши Лін, однак будь-які претензії тримав при собі. Нахиливши голову, він щось тихо мурмотав до коня, жестами запрошуючи Айзека з Лін сідати.
Куди їдемо, батечку?запитав він.
У Розхлюп, будьте ласкаві,Айзек промовив це так піднесено, ніби компенсував тоном погану славу пункту призначення.
Погонич недовірливо повернувся до нього.
Жартуєте, сквайре? Я туди не поїду. Довезу вас до Пагорба Водуа, далі самі. У Розхлюпі в мене на ходу колеса знімуть.
Добре, добре,буркнув Айзек.Підвези нас настільки близько, наскільки насмілишся.
Коли хитка двоколка покотилася бруківкою через Салакуські Поля, Лін заговорила до Айзека.
«Це справді небезпечно?»нервово жестикулювала вона.
Айзек роззирнувся й теж відповів їй знаками. У нього виходило повільніше й не так плавно, як у неї, але таким чином він міг не зважати на візника.
«Ну, просто безпросвітна біднота. Цуплять все, що бачать, але не те щоб лютують. Цей дурень просто сцикло. Начитався...»Айзек запнувся й зосереджено насупився.
Не памятаю жест,прошепотів він.«Сенсаційний. Начитався сенсаційних газет».
Він одкинувся на спинку й визирнув у вікно на обриси Вискливої гори, що нерівно похитувалися зліва від брички.
Лін ніколи не була в Розхлюпі. Знала про це місце лише через його погану славу. Сорок років тому Стічну лінію протягнули далі на південний схід до Лічфорда, повз пагорб Водуа і в глиб Грублісу, що межував з південним краєм міста. Проектувальники й товстосуми звели високі панцирі житлових кварталів,не моноліти, як на сусідньому Пустирі Кетч, але все-таки ваговиті. Також відкрили залізничну станцію Валка й почали будівництво ще однієї в самому Грублісі, доки навколо залізниці не залишилася лиш вузька смужка вільного місця. Були плани збудувати ще одну станцію, крім цієї, і, відповідно, колії проклали аж у ліс. Виникали навіть експериментальні, абсурдно нахабні схеми протягнути колії на сотні миль далі на південь чи захід, зєднуючи Новий Кробузон з Миршоком чи Кобсі.
А потім закінчилися гроші. Трапилась якась фінансова криза, луснула якась економічна булька, впала якась торгова мережа під тиском конкуренції й лавини задешевих товарів, які ніхто не купував, і проект завмер у зародку. Потяги все ще прибували до Валки, стояли нащось декілька хвилин, і лише потім відбували назад до міста. Грубліс хутенько загріб собі території в південній частині безлюдних забудов, поглинувши безіменний полустанок та іржаві колії. Декілька років підряд потяги стояли пусті й безмовні. Та пізніше почали зявлятися пасажири.
Порожня шкаралуща величних будівель поволі заповнювалась. У запустілий район потихеньку стікалася сільська біднота із Зернистої Спіралі й Жебрацького Передгіря. Пішов поголос, що це примарний сектор поза полем зору Парламенту, де податки й закони діяли в рідкісних випадках, так само, як і каналізація. Порожні поверхи пронизували грубі крокви з краденої деревини. Над мертвонародженими нічними вулицями пухирилися бетонні коробки з дахами з рифленого заліза. Життя розросталося, мов пліснява. Тут не було ні гасових ліхтарів, які б розсіяли глупу ніч, ні лікарів, ні роботи, і все ж за десять років місцина густо поросла ерзацами будинків. Район отримав назву Розхлюп, що відображала безладну хаотичність обрисів: здавалося, ніби ці смердючі нетрища вихлюпнули з небес, мов лайно.
Передмістя було поза межами досяжності новокробузонського муніципалітету. Існувала вельми ненадійна альтернативна інфраструктура: самопризначена мережа поштарів, сантехніків, навіть сяка-така подоба законів. Одначе ці системи були неефективними й, у найкращому разі,неповними. Здебільшого сюди не приходила ні варта, ні будь-хто інший. Єдиними гостями ззовні були регулярні потяги, що прибували до недоречно чепурної станції Валка, і банди злодюг у масках, які тероризували район у нічний час. Вулична дітлашня Розхлюпу була особливо беззахисною перед тваринним дикунством бандитів.
Мешканці нетрів Псячої Твані й навіть Лихокраю вважали відвідування Розхлюпу образою гідності. Він просто жив собі не як частина міста, а як химерне містечко, щепа на стовбурі Нового Кробузона. Тут не було грошей, щоб приманити промисловістьзаконну і не надто. Злочини у Розхлюпі були не більше, як дрібні акти відчаю й боротьба за виживання.
Було в Розхлюпі ще дещо, воно й привело Айзека до його непривітних завулків. Останні тридцять років тут містилося ґетто новокробузонських ґаруд.
Лін дивилася на велетенські багатоповерхівки Пустиря Кетч. Вдалині виднілися крихітні фігурки. Вони обїжджали повітряні потоки, які самі ж створювали, кружляючи над ними. Вірми, можливо, парочка ґаруд. Кеб саме проїжджав під повітряною колією, котра граційно виринала з вартової вежі.
Бричка зупинилася на узбіччі.
Ну все, батечку, далі я не їду,сказав візник.
Лін з Айзеком вибралися з двоколки. З одного боку екіпажу височіла низка білих будинків. Перед кожним зеленів невеличкий чепурний садок. Уздовж вулиці рядком тяглися розлогі баньяни. Навпроти будинків, з іншого боку кеба, виднілася довга вузька стрічка парку близько трьохсот ярдів завширшки; вона круто спускалася вниз і далі від вулиці. Цей вузенький клапоть зелені слугував нейтральною смугою між пристойними будинками Пагорба Водуа, де жили дрібні службовці, лікарі та юристи, й облупленим хаосом Розхлюпу там, за деревами, біля підніжжя пагорба.