Поза сумнівом, Ваша Величносте, миттю відповів Садеас із улесливою, проникливою посмішкою. Можна навіть сказати, що богам узагалі варто остерігатися алетійської знаті. Принаймні більшості з нас.
Адолін трохи сильніше стиснув вуздечку: він дратувався щоразу, коли говорив великий князь Садеас.
Нам конче треба бути тут, у перших рядах? пошепки запитав Ренарін.
Я хочу послухати, тихо відказав Адолін.
Вони з братом їхали в голові кавалькади, поряд із королем і великими князями. Позад них розтяглася велична процесія: тисячі солдатів у синіх мундирахкольору династії Холін, дюжини слуг і навіть жінки в паланкінах, які мали вести хроніки полювання. Потягнувшись за флягою, Адолін окинув поглядом усю цю валку.
На ньому була Сколкозбруя, тож флягу доводилося брати обережно, щоб не розчавити. У цьому обладунку мязи реагували швидше, ставали сильнішими та спритнішими, й освоєння його потребувало практики. Час від часу Адолін усе ще давав маху, хоча й отримав ці латиуспадковані по материнській лінії родуна свій шістнадцятий день народження. Тобто сім років тому.
Він повернувся і зробив затяжний ковток теплуватої води. Садеас скакав ошую від короля, а міцна постать ДалінараАдолінового батькависочіла в сідлі одесную монарха. Вама, ще один великий князь, який брав участь у полюванні, до Сколкозбройних не належав.
У своїй золотій Сколкозбруї король був просто осяйнийщо й казати, такі лати будь-кому надавали монаршого вигляду. Навіть закований у багряну Збрую Садеас здавався величним, хоча товсті щоки та червонуватий колір обличчя дещо псували цей ефект. Садеас і король вочевидь хизувалися своїми Збруями. І що ж, Адолін, напевно, теж. Свій обладунок він наказав пофарбувати в синій колір, а до шолома й наплічників приварити кілька прикрас, щоби здаватись іще грізнішим. А як можна не випендрюватись, коли на тобі щось настільки величне, як Сколкозбруя?
Адолін зробив ще один ковток, прислухаючись, як король говорив про свій запал до полювання, що от-от мало розпочатися. Лише один Сколкозбройний у кавалькадівласне, єдиний у всіх десяти арміяхне фарбував і не прикрашав своєї Збруї. Далінар Холін. Адолінів батько волів, щоб його обладунок зберігав свій природний аспідно-сірий колір.
Похмурий Далінар скакав поруч із королем. Його шолом був приторочений до сідла, залишаючи відкритим квадратне обличчя, увінчане коротким чорним волоссям, що на скронях узялося сивиною. Небагато жінок вважали Далінара Холіна красенем: не та форма носа, грубі риси обличчяжодної тендітності. Обличчя воїна.
Він їхав верхи на здоровенному чорному ришадіумічи не найбільшому коні, якого коли-небудь бачив Адолін, і коли заковані в лати король і Садеас виглядали по-монаршому, Далінарові якимось дивом вдавалося зберігати вигляд солдата. Для нього Збруя була не прикрасою, а знаряддям. Він ніби ніколи й не дивувався з тієї сили чи швидкості, яких вона надавала. Здавалося, що носіння Сколкозбруї Далінар Холін сприймав як цілком природний стан, а от коли він залишався без неїтоді й починалися аномалії. Можливо, саме в цьому полягала одна з причин, завдяки якій він здобув репутацію одного із найславетніших воїнів і генералів, які будь-коли жили на світі.
Мимоволі Адолін жагуче забажав, щоб в осяжному майбутньому його родитель доклав іще деяких зусиль, щоби підкріпити цю репутацію.
«Він думає про свої видіння», здогадався Адолін, вдивляючись у відсутній вираз батькового обличчя та сповнені тривоги очі.
Минулої ночі це сталося знову, тихо сказав він Ренарінові.Під час великобурі.
Я знаю, відповів той.
Голос Ренаріна був зважений і спокійний. Він завжди на мить замовкав, перш ніж відповісти на запитання, немов звіряючи в голові те, що збирався сказати. Деякі зі знайомих жінок зізнавались Адолінові, що манера Ренаріна змушувала їх почуватися так, неначе той подумки їх препарує. Вони тремтіли, згадуючи його імя, хоч сам Адолін ніколи не відчував ані найменшого збентеження, спричиненого присутністю молодшого брата.
Як ти гадаєш, що вони означають? запитав Адолін настільки тихим голосом, що почути його міг лише Ренарін. Ці батькові напади?
Не знаю.
Ренаріне, ми більше не можемо закривати на них очі. Солдати чешуть язики. Чутки розповзаються по всіх десяти арміях!
Далінар Холін божеволів. Щоразу під час великобурі він падав додолу й бився у корчах. Відтак починав марити, верзти якусь маячню. Нерідко підводився та, галюцинуючи, дико водив блакитними очима, кидався в різні боки й несамовито розмахував руками, немов із кимось воюючи. Адолінові доводилося тримати його, щоби той не поранив себе чи інших.
Він щось бачить, сказав Адолін. Чи принаймні вважає, що бачить.
Від галюцинацій страждав колись Адолінів дід. Коли він постарів, йому стало ввижатися, ніби він знову на війні. Чи не те саме трапилось і з Далінаром? Може, він повторно проживав битви молодості, дні, коли здобув свою славу? А чи знову й знову бачив ту жахливу ніч, коли від руки Убивці в білому загинув його брат? І чому він так часто поминав Променистих лицарів невдовзі після нападів?
Від усього цього Адоліну ставало зле. Далінар був Чорношипом, генієм поля бою та живою легендою. Разом із братом вони поклали край ворожнечі між великими князями й обєднали Алеткар після століть міжусобиць. Він переміг на дуелях незліченну кількість суперників, виграв не одну дюжину битв. Усе королівство дивилося на нього знизу вверх. А тут таке.
Що ж тепер робити йому, синові, коли людина, яку він любитьнайвидатніша серед живих, зїжджає з глузду?
Садеас розповідав про нещодавню перемогу. Два дні тому він здобув ще одне яхонтосерце, а король, здавалося, нічого про це не чув. Адолін нервувався, вислуховуючи його хвастощі.
Нам треба трохи відстати, мовив Ренарін.
Ми достатньо родовиті, щоби їхати тут, відказав Адолін.
Мені не подобається, яким ти стаєш, коли поблизу Садеас.
«Ми повинні наглядати за ним, Ренаріне, подумав Адолін. Він знає, що батько втрачає силу. І спробує завдати удару». Натомість він змусив себе всміхнутися, позаяк намагався виглядати спокійним і впевненим заради Ренаріна. Зазвичай це було нескладно. Він радо провів би все життя, бючись на дуелях, валандаючись без діла й час від часу упадаючи за гарненькими дівчатами. Проте останнім часом, здавалося, саме життя заперечувало проти того, щоб він насолоджувався цими простими радощами.
взірець хоробрості останнім часом, Садеасе, говорив король. Ти чудово проявив себе в завоюванні яхонтосердець. Твої старання варті похвали.
Дякую, Ваша Величносте. Хоча змагання стають усе менш захопливими, оскільки дехто, схоже, не цікавиться участю в них. Гадаю, навіть найкращі мечі з часом тупляться.
Далінар, який колись міг би й відповісти на таку інсинуацію, мовчав. Адолін зціпив зуби. З огляду на теперішній стан його батька подібні закиди були кричущим безчестям з боку Садеаса. Може, йому варто було би кинути цьому бундючному виродку виклик? Із великими князями не билися на дуеляхтаке було не прийнято, хіба що хтось був готовий здійняти довкола цього велику бучу. А може, він і готовий. Може
Адоліне, застеріг його Ренарін.
Адолін глянув убік. Він уже виставив був руку, ніби збираючись прикликати Сколкозбройця, тож тепер натомість схопив нею вуздечку. «Буря на твою голову, подумав він. Дай моєму батькові спокій».
Чому б нам не поговорити про полювання? запропонував Ренарін. Як і зазвичай, молодший Холін тримався в сідлі позірно прямо, сховавши очі за скельцями окулярівну просто взірець пристойності та статечності.Хіба воно тебе не хвилює?
От іще! відказав старший брат. Мені завжди здавалося, що полювання й близько не таке цікаве заняття, як усі щоразу обіцяють. Плювати, наскільки великого звіра цькують, зрештою це всього лише бійня.
От дуельвона й справді захоплює. І що то за відчуття, коли, стискаючи в руці Сколкозбройця, ти повертаєшся обличчям до якогось підступного, майстерного, обережного супротивника! Чоловік проти чоловіка, сила проти сили, інтелект проти інтелекту. Лóви якоїсь там безсловесної тварини годі з цим навіть порівнювати.
Може, тобі варто було запросити Джаналу? запитав Ренарін.
Вона б не прийшла, відказав Адолін. Тільки не після того, як Ну, ти розумієш. Учора Рілла дуже розходилася. Краще було просто піти.
Ти й справді мав би повестися з нею мудріше, мовив Ренарін, і в його голосі почулося несхвалення.
Замість відповіді Адолін промимрив щось ухильне. Він був не винен, що його стосунки нерідко вигасали, ледь устигнувши завязатися. Тобто, щиро кажучи, цього разу то й справді була його провина. Але зазвичай бувало навпаки. Просто тут так вийшло.
Король почав на щось скаржитись. Але брати відстали, й Адолін не чув, про що саме йшлося.
Давай підїдемо ближче, сказав він, підганяючи коня.
Ренарін закотив очі, але поїхав услід.
* * *
«Обєднай їх», прошепотів голос у голові Далінара. Він ніяк не міг спекатися цих слів. Вони гризли його весь час, поки він риссю гнав Баского по скелястому, всіяному валунами плато на Розколотих рівнинах.
Чи не мали б ми вже бути на місці? запитав король.
Ми все ще за два чи три плато від місця полювання, Ваша Величносте, з відсутнім виглядом проказав Далінар. Дотримуючись належних у таких випадках правил, гадаю, ми доберемося за годину. Якби поблизу була командна висота, ми б напевно побачили з неї шатро
Командна висота? А той стрімчак попереду не підійде?
Гадаю, цілком, відказав Далінар, оглядаючи схожу на вежу скелю. Можна послати розвідників, щоби перевірили.
Розвідників? Іще чого! Мені треба розімятися. Закладаюся на пять повновагих броамів, що опинюся на вершині раніше за тебе.
І з цими словами та під гуркіт копит король щодуху поскакав геть, залишаючи позад себе ошелешений почет зі світлооких, слуг та охоронців.
А щоб тобі буря! вилаявся Далінар, пришпорюючи коня. Адоліне, залишаєшся за старшого! Про всяк випадок перевірте наступне плато.
Його син, трохи відставши, рвучко кивнув. І Далінар галопом поскакав навздогін королюпостаті в золотому обладунку й довгому синьому плащі. Копита лунко стукотіли по каменю, мимо проносилися скельні формації. Попереду, із самого краю плато, здіймався крутий, шипоподібний останець. Він був типовим для пейзажу Розколотих рівнин.
«От клятий хлопчисько!» Далінар усе ще мав Елгокара за дитину, хоча тому йшов уже двадцять сьомий рік. Та все ж інколи він поводився інфантильно. Хіба ж не можна було попередити, перш ніж викинути черговий фокус?
І попри те Далінар на скаку відмітив про себе, як добре було летіти ось так упередбез шолома, підставивши обличчя вітру. Тепер, у розпал перегонів, його пульс прискорився, і він пробачив королю їхній бурхливий початок. На якусь мить Далінар дозволив собі забути турботи й слова, що настирливо лунали в голові.
Королю закортіло перегонів? Що ж, він йому їх влаштує.
Далінар пронісся повз короля. Елгокарів жеребець був доброго заводу, та хіба ж міг він тягатися з Баскимчистокровним ришадіумом, дюймів на вісім вищим і набагато сильнішим за звичайного коня. Ці тварини самі обирали собі верхівців, і лише дюжині людей з усіх військових таборів так поталанило. Одним із них був Далінар, а ще однимАдолін.
За лічені секунди Далінар опинився біля підніжжя стрімчака. Він зіскочив із сідла раніше, ніж Баский устиг зупинитися. Його ноги важко гупнули об землю, але Сколкозбруя амортизувала силу зіткнення, і під металевими підошвами, що, гальмуючи, йшли юзом, затріщало каміння. Людям, котрі ніколи не носили Збруї (а надто тим, хто звик до її сьомої води на киселізвичайних лат і кольчуги), ніколи не зрозуміти цього. Сколкозбруя була не просто обладунком, а чимось неуявно більшим.
Він підбіг до прямовисного схилу останця, поки Елгокар усе ще скакав позаду. Далінар підстрибнувзаковані в Збрую ноги піднесли його футів на вісім над землеюі вхопився за виступ у камені, відтак ривком підтягнувся: Збруя надавала йому нелюдської сили. Далінара пройняв змагальний Запалне такий гострий, як Запал битви, та все ж гідний замінник останнього.
Унизу заскреготала скеля: Елгокар теж почав підніматися. Далінар не дивився вниз. Він зосередив погляд на невеличкій природній платформі на верхівці сорокафутового останця й мацав закованими в броню пальцями, шукаючи, за що б ухопитися. Старовинний обладунок якимось дивом не заважав чутливості пальцівйому здавалося, немовби руки були не в латних, а в лайкових рукавицях.
Скрегіт долинув справа, супроводжуваний тихою лайкою. Елгокар обрав інший маршрут, сподіваючись обійти Далінара, але опинився в такій частині кручі, де зачіпок більше не було. Його підйом застопорився.
Король кинув оком на Далінара, і його золота Сколкозбруя зблиснула на сонці. Зціпивши зуби, Елгокар глянув угору, а тоді в потужному стрибку шпурнув своє тіло до виступу.
«От дурний хлопчисько!»подумав великий князь, спостерігаючи, як той спочатку ніби на мить завис у повітрі, а тоді вхопився за прискалок і повис на ньому, а ще за якусь мить підтягнувся та продовжив сходження.
Далінар несамовито дерся вгору. Скеля скреготіла під його закутими в метал пальцями, і з-під них сипалися уламки каменю. Вітер торгав його плащ. Далінар рвучко підтягувався, напружуючи сили, і просувався вперед, не даючи королю себе обігнати. До вершини залишалися лічені фути. Запал аж співав у ньому. Далінар тягнувся до цілі, сповнений рішучості перемогти. Програти було не можна. Він повинен був
«Обєднай їх».
На якусь мить він загаявся, сам не знаючи чому, і племінник обійшов його.
Елгокар зіпявся на ноги на вершині останця й тріумфально розсміявся. Він повернувся до Далінара й простягнув йому руку.
А бодай тебе, дядьку, буревій ухопивну й змусив ти мене попріти! Під кінець я був на сто відсотків упевнений, що всетвоя взяла.
Тріумфально-зраділий вираз Елгокарового обличчя змусив Далінара всміхнутися. Тепер цей хлопчина як ніколи потребував перемог. Навіть невеличкі вікторії підуть йому на користь. Спрени слависхожі на крихітні прозорі кульки золотавого світлаодним за одним зявлялися довкола нього, принаджені відчуттям успіху. Благословивши свою забарність, Далінар ухопився за руку короля, і той підтягнув його вгору. На верхівці цієї природної вежі було якраз достатньо місця для них обох.
Важко дихаючи, Далінар поплескав короля по спині, і метал дзенькнув об метал.
У нас вийшло й справді гарне змагання, Ваша Величносте. І ви гідно виступили на ньому.
Король засіяв. Його золота Сколкозбруя виблискувала на полудневому сонці. Він підняв забрало, оголивши світло-жовті очі, орлиний ніс і чисто поголене обличчя, що здавалося майже занадто привабливиміз повними вустами, широким чолом і вольовим підборіддям. Ґавілар теж колись так виглядавдопоки йому не зламали носа, а підборіддя не вкрив той відразливий шрам.
Унизу під їхніми ногами до стрімчака підскакали солдати з Кобальтової гвардії та дехто з Елгокарового почту, включно із Садеасом. Його обладунок виблискував червоним, проте він не був повноцінним СколкозбройнимЗбрую він мав, а от Сколкозбройця бракувало.
Далінар звів очі. З такої височини він міг охопити поглядом широку смугу Розколотих рівнин, і на мить у нього зявилося дивне відчуття дежавю. Йому здалося, ніби він уже стояв на верхівці цього зручного спостережного пункту й дивився вниз на пересічений ландшафт.
Та ця мить одразу ж сплила.
Онде, сказав Елгокар, вказуючи рукою в золотій латній рукавиці.Я бачу кінцеву мету нашого походу.
Долонею прикривши очі від сонця, Далінар угледів велике матеряне шатро за три плато від них, над яким майорів королівський прапор. Туди вели широкі стаціонарні мости: вони були порівняно близько до алетійського боку Розколотих рівнин, стояли на тих плато, що контролювалися людьми самого Далінара.
Здоровенний прірводемон, що водився тут, мусив би стати законним трофеєм Далінара, і саме він мав привілеєве право полювати на нього.
І знову виявилася твоя правда, дядьку, сказав Елгокар.
Стараюся, щоби це ввійшло в мене у звичку.
Гадаю, мені нема за що тебе винуватити. Хоч вряди-годи я й можу здолати тебе на перегонах.
Далінар усміхнувся: