Я немов повернувся в молодість, коли ганявся отак за вашим батечком через якесь сміховинне парі.
Губи Елгокара стислися в тонку лінію, і спрени слави зникли. Від згадок про Ґавілара він похмурнів, підозрюючи, що порівняння з попереднім королем були не на його користь. І, на жаль, почасти мав рацію.
Далінар поспішливо повів далі:
Ми, напевно, скидалися на десяток дурнів, коли отак ринулися в невідомість. Було б дуже непогано, якби ви завчасно мене попередили, і я підготував би вашу почесну варту. Адже тут зона бойових дій.
От іще! Ти занадто переймаєшся цим, дядьку. Паршенді роками не підходили аж так близько до нашої сторони Рівнин.
Що ж, дві ночі тому ваша безпека й вас тривожила.
Елгокар голосно зітхнув:
Скільки разів я маю пояснювати тобі, дядьку? Я не боюся зіткнутися віч-на-віч із ворожими солдатами, якщо в моїй руці Сколкозброєць. Ти маєш захищати мене від тих, кого вони можуть підіслати потай, коли довкола темрява й тиша.
Далінар промовчав. Елгокарова знервованістьнавіть параноящодо гіпотетичного замовного вбивства була непоборною. Та хто би став докоряти йому після того, що трапилося з його батьком?
«Прости мене, брате», подумав він, як і щоразу, коли згадував про ніч Ґавіларової загибелі, смерть наодинці з убивцеюадже поруч не виявилося брата, щоб захистити його.
Я розібрався в тій справі, як ви й просили, мовив Далінар, женучи геть неприємні спогади.
Справді? І що ж ти зясував?
Боюся, небагато. На вашому балконі не було сторонніх слідів, і ніхто зі служників не бачив неподалік чужинців.
Але там хтось буві слідкував за мною з нічної темряви.
Якщо й так, Ваша Величносте, то більше він не повертався. І не залишив для нас жодних зачіпок.
Елгокар виглядав невдоволеним, відтак запала напружена мовчанка. Внизу Адолін зустрічав розвідників і готував війська до переходу на наступне плато. Елгокар заперечував проти того, щоби Далінар брав із собою аж стільки людей. На полюванні більшість із них були ні до чого: мисливський трофей мали добути Сколкозбройні, а не солдати. Проте дядько дуже хотів убезпечити племінника. За роки війни вилазки паршенді стали менш зухваліалетійські писарки схилялися до думки, що їх залишилось із чверть від первинної кількості, хоча напевно складно було сказати, але присутності короля могло виявитися достатньо, щоби спокусити їх на відчайдушно сміливу атаку.
Вітри обвівали Далінара, і на їхніх крилах поверталося те легке дежавю, яке він відчув кілька хвилин тому: немов він уже стояв на цій вершині й дивився на довколишню пустку. Та сама жахлива й приголомшлива картина.
«Згадав! подумав він. Я й справді стояв на вершині схожого стрімчака. Це було»
В одному з його видінь. У найпершому.
«Ти повинен обєднати їх, знову вчувалися йому ті ж дивні, рокітливі слова. Готуйся. Вибудуй зі свого народу твердиню сили та миру, стіну, що протистоятиме вітрам. Облиште чвари та єднайтеся. Гряде Вічновій».
Ваша Величносте, мимоволі промовив Далінар, я
І змовк так само несподівано, як і почав. Що він міг сказати? Що йому були видіння? І щовсупереч усім релігійним догматам і здоровому глуздувін гадає, що вони послані Всемогутнім? І що, на його думку, вони повинні полишити поле бою та повернутися до Алеткару?
Суцільна маячня.
Дядьку? запитав король. Чого тобі?
Нічого. Ходімо, час повертатися до гурту.
* * *
Сидячи верхи на коні, Адолін в очікуванні нової партії донесень від розвідників знічевя накручував на палець гнуздечку із вепрмантину. Він спромігся витіснити з голови думки про батька й Садеаса і натомість розмірковував, як би це йому виставити свою сварку з Ріллою в такому світлі, щоби заслужити більшої ласки з боку Джанали.
Вона любить стародавні епічні поеми, тож, може, варто розповісти про їхній розрив у драматичному ключі? Він усміхнувся, згадавши її розкішне чорне волосся та лукаву посмішку. Вона дражнила його, немов кидаючи виклик, хоч і знала, що він упадав коло іншої. На цьому теж можна зіграти. Напевно, Ренарін мав раціюможе, і варто було запросити її на це полювання. Перспектива зітнутися з великопанцирником була би значно привабливіша, якби це відбувалося на очах однієї довговолосої кралі.
Отримано нові донесення від розвідників, ясновельможний Адоліне, відрапортував Тарілар, підбігши до нього.
І той знову спрямував думки на вирішення нагальних проблем. Разом із кількома іншими Кобальтовими гвардійцями він зайняв позицію біля підніжжя стрімчака, на верхівці якого король із його батьком усе ще бесідували. Тарілар, командир розвідників, мав видовжене обличчя, широкі, випнуті груди та мязисті плечі. Із деяких ракурсів його голова виглядала непомірно маленькою як для такого тіла, тож здавалося, ніби від неї відбили кілька шматків.
Доповідай, звелів Адолін.
Авангард розвідників зустрівся з єгермейстером і повернувся. На прилеглих плато паршенді не виявлено. Вісімнадцята й Двадцять перша роти зайняли позиції, ще вісім рот наразі на марші.
Адолін кивнув:
Нехай Двадцять перша рота вишле кілька розїздів, щоби вели спостереження з плато номер чотирнадцять і шістнадцять. І ще по парі дозорцівна плато шість і вісім.
Шість і вісім? Але ж вони позаду нас
Якби я збирався влаштувати засідку на нашу кавалькаду, сказав Адолін, я б обійшов її аж ген із флангу й відрізав нам шлях до відступу. Робіть, як наказано.
Слухаю, Ваша Ясновельможносте, козирнув Тарілар і поспішив геть, щоб віддати відповідні розпорядження.
Ти справді гадаєш, що в цьому є необхідність? запитав Ренарін, підїжджаючи до Адоліна.
Ні. Але батько неодмінно захоче, щоби це було зроблено в будь-якому разі. Ти й сам це знаєш.
Постаті на верхівці скелі зарухались. Адолін звів голову якраз вчасно, щоби побачити, як король зістрибнув зі стрімчака і, тріпочучи плащем, що розвівався за спиною, пролетів футів сорок, перш ніж опустився на камянисту землю. Адолінів батько стояв із самого краю вершини, і його старший син добре уявляв, якими словами той лається про себе, дивлячись на такий непотрібний ризик. Сколкозбруя здатна захистити при падінні з такої висоти, але все ж та була достатньою, щоби становити небезпеку.
Елгокар приземлився з гучним тріском, здійнявши в повітря уламки каменю та чималий клуб Буресвітла, але спромігся втриматися на ногах. Адолінів батько обрав безпечніший шлях униз, спустившись на невисокий уступ, перш ніж зістрибнути.
«Схоже, останнім часом він усе частіше обирає безпечнішу дорогу, мимохіть відмітив подумки Адолін. І, здається, ще й раз по раз знаходить причини, щоби передоручити мені командування». У задумі він риссю погнав коня геть від утворюваного останцем затінку. Треба було отримати донесення від арєргардубатько неодмінно захоче його почути.
Його шлях пролягав повз компанію світлооких з оточення Садеаса. Король, Садеас, Вамакожен із них прибув у супроводі цілого збіговиська служників, помічників і підлабузників. Дивлячись на їхнє зручне шовкове вбрання, на відкриті коміри сюртуків і затінені сидіння паланкінів, Адолін раптом відчув, як обливається потом у громіздких латах. Сколкозбруя виглядала чудово й надавала неабиякої сили, та під пекучим сонцем вона все ж трохи обтяжувала.
Але, звичайно ж, він не міг носити повсякденний одяг, як-от інші. Він мав бути у формінавіть на полюванні. Алетійський військовий Кодекс це суворо вимагав. То й що з того, що ніхто не слідував його приписам уже не перше століття? Чи, точніше, ніхто, крім Далінара Холіна, отже, за замовчуванням, і його синів.
Адолін поминув двійко гульвіс-світлооких, Вартіана та Ломардапарочку нещодавніх Садеасових похлібців. Вони розмовляли досить голосно, щоб він міг почути. Цілком можливо, що навмисно.
І знову бігають за королем, проказав Вартіан, хитаючи головою. Немов кімнатні сокирогончі, які, пустуючи, хапають хазяїна за пяти.
Просто ганьба, докинув Ломард. Скільки це минуло часу, відколи Далінар востаннє здобував яхонтосерце? Він здатен вибороти його хіба тоді, коли король дозволяє йому робити це поза конкурсом.
Зціпивши зуби, Адолін поїхав далі. Згідно з батьковим тлумаченням Кодексу, його синові заборонялося викликати хоч кого на дуель, перебуваючи на службі чи виконуючи обовязки командувача. Адолін дратувався з цих непотрібних обмежень, але Далінар говорив із ним не як батько, а як командир. А це не лишало жодного місця для дискусій. Йому доведеться знайти спосіб кинути виклик цим двом лизоблюдам за інших обставин і вказати на їхнє місце. На жаль, він не міг влаштовувати дуель із кожним, хто не тим тоном згадував про його батька.
Найбільша складність полягала в тому, що в сказаному крилася й певна частка правди. Алетійські князівства були чимось на зразок самостійних королівств, оскільки все ще зберігали колосальний ступінь автономії попри те, що визнали Ґавілара своїм сюзереном. Елгокар успадкував трон, а Далінар по праву сів княжити в Холіні.
Однак більшість великих князів визнавали верховну владу короля суто номінально. Тому Елгокар залишився без вотчини, у якій міг би почуватися повновладним господарем, але поводився так, ніби був великим князем Холіну, і виявляв великий інтерес до його повсякденних проблем. Тож Далінар, який мав би сам бути верховним правителем, потурав його примхам і спрямовував свої ресурси на захист племінника, через що в очах інших виглядав слабакомтаким собі уславленим викидайлом.
Раніше, коли Далінара боялися, про такі речі не сміли згадувати навіть пошепки. А тепер? Далінар усе рідше й рідше брав участь у вилазках на плато, і його люди пасли задніх у справі здобування дорогоцінних яхонтосердець. Поки інші билися й перемагали, Далінар із синами гаяли час на бюрократичну ремиґачку.
Адолін хотів брати участь у битвах, винищувати паршенді. Який сенс дотримуватися Військового кодексу, якщо ти рідко коли воюєш? «Це все через ті галюцинації». Далінар не був слабовільним, і в жодному разібоягузом, що би там не сплітали злі язики. Його просто вибило з колії.
Командири арєргарду ще не вишикувалися, тож Адолін вирішив поки сам доповісти королю. Він риссю пустив до нього коня, приєднавшись до Садеаса, котрий зробив те саме. Той, звісна річ, насупився. Великий князь ненавидів Адоліна, оскільки в нього був Сколкозброєць, що його багато років кортіло мати й самому Садеасу, але так і не довелося здобути.
Адолін з усмішкою зустрів його погляд. «Хочеш викликати мене на поєдинок заради мого Сколкозбройцявперед, Садеасе, спробуй. Я до твоїх послуг у будь-який час». Чого б він тільки не зробив, щоби ця мурена в людській подобі опинилася з ним на дуельному рингу. Щойно Далінар і король підїхали, як Адолін одразу ж заговорив, поки його не випередив Садеас.
Ваша Величносте, у мене донесення від розвідників.
Король зітхнув.
Підозрюю, чи не всі пустопорожні. Дядьку, чесне слово, невже конче необхідно супроводжувати донесенням кожну дрібницю, що трапляється у великій армії?
Ваша Величносте, ми на війні,відповів Далінар.
Елгокар болісно зітхнув.
«Дивна ти людина, кузене», подумав Адолін. Елгокар бачив підісланих убивць у кожній тіні, але часто недооцінював загрозу з боку паршенді. Він міг гайнути будь-куди, як-от сьогодні, сам-один без почесної варти, чи зістрибнути з вершини сорокафутового стрімчака. І водночас не спати ночами, жахаючись, що його прийдуть убивати.
Доповідай, сину, звелів Далінар.
Адолін зволікав, тепер почуваючись по-дурному через брак змістовності в тому, що він збирався сказати:
Розвідники не виявили жодних слідів паршенді. Зустрілися з єгермейстером. Дві роти взяли під контроль наступне плато, і ще вісьмом знадобиться деякий час, щоби переправитися туди. Однак ми вже близько.
Так, ми зверху бачили, мовив Елгокар. Можливо, дехто з нас міг би поскакати вперед
Ваша Величносте, втрутився Далінар, сенс залучення моїх військ стане дещо неочевидним, якщо ви залишите їх позаду.
Елгокар закотив очі. Далінар не піддавався, вираз його обличчя залишався таким же незворушним, як скелі довкола них. Бачачи батька такимнепохитним, незламним перед випробуванням, Адолін усміхнувся від гордості за нього. Чому він не міг увесь час залишатися таким? Чого він так часто ковтав образи й пасував перед викликами?
Гаразд, погодився король. Зробимо привал і зачекаємо, доки вся армія перебереться через провалля.
Королівська свита відреагувала миттєво: чоловіки почали спішуватися, жінки наказували носіям паланкінів опустити їх на землю. Адолін відлучився, щоб вислухати донесення арєргарду, а коли повернувся, Елгокар уже був у центрі загальної уваги. Одні слуги напнули невеличкий навіс, щоб зробити для нього затінок, а інші подавали вино. До того ж охолоджене: для цього скористалися одним із нових фабріалів, здатним знижувати температуру предметів.
Адолін зняв шолом і витер спітніле чоло чепраком, знову подумавши про те, що непогано було би приєднатися до решти й випити трішки вина. Натомість він зліз із коня й вирушив на пошуки батька. Склавши заковані в броню руки за спиною, Далінар стояв осторонь навісу й дивився на схід, у бік Першопочаткудалекого, невидимого місця, де зароджувалися великобурі. Обіч нього стояв Ренарін і теж дивився в тому напрямку, немов намагаючись збагнути, що ж такого цікавого вгледів там батько.
Адолін поклав руку братові на плече, і той усміхнувся йому. Княжич розумів, що молодший брат, котрому виповнилося девятнадцять, почувався ні в сих ні в тих. Хоча при боці в нього висів меч, він заледве знав, як дати собі з ним раду. Захворювання крові не залишало йому можливості витрачати на тренування хоч якусь істотну кількість часу.
Батьку, мовив Адолін, а чи не мав король рації? Можливо, нам варто було рухатися далі. Я би волів, щоби це полювання чимшвидше закінчилося.
Далінар глянув на нього.
Коли я був у твоєму віці, то дочекатися не міг, коли ж розпочнеться полювання на кшталт такого. Вполювати великопанцирниката це ж була найбільша подія в житті молодого чоловіка за цілий рік.
«Тільки не це», подумав Адолін. І чому всі довкола так обурювалися з того, що він не вважає полювання чимось захопливим?
Батьку, та це ж просто чал-переросток.
Ці «чали-переростки» сягають пятдесяти футів у висоту й здатні роздерти мисливця, навіть якщо на ньому Сколкозбруя.
Угу, відказав Адолін, тож ми будемо годинами виманювати його, смажачись на сонці. Якщо він усе ж зявиться, ми осиплемо його стрілами та наблизимося лише тоді, коли він настільки ослабне, що заледве зможе пручатися, а тоді рубатимемо його Сколкозбройцями, аж доки той не сконає. Який подвиг!
Це тобі не дуель, мовив Далінар, це полювання. Велична традиція.
Адолін звів брову.
І, мабуть, тут є трохи твоєї правди, додав його батько, воно може здаватися нудним. Але король наполягав.
Просто ти все ще болісно переживаєш свою сварку з Ріллою, брате, сказав Ренарін. Бо тиждень тому ти з нетерпінням чекав на ці лови. Тобі й справді варто було запросити Джаналу.
Вона ненавидить полювання. Вважає їх варварством.
Далінар насупився:
Джанала? Хто це така?
Дочка ясновельможного Люстоу, мовив Адолін.
І ти залицяєшся до неї?
Я старався, але поки безуспішно.
А куди поділася та, інша дівчина? Невисока такавона ще любить сріблясті стрічки у волоссі?
Ділі? здогадався Адолін. Батьку, я порвав із нею понад місяць тому!
Справді?
Так.
Далінар потер підборіддя.
Між нею та Джаналою були й іще дві,зауважив Адолін. Тобі варто слідкувати уважніше.
Допоможи Всемогутній тому нещасному, хто спробує розібратись у твоїх заплутаних амурних справах, сину.
Останньою була Рілла, вставив Ренарін.
Далінар насупив брови:
І ви двоє
Побили глеки вчора ввечері,продовжив Адолін. Він кашлянув, збираючись змінити тему. Так чи інак, але чи не здається тобі дивним, що король наполіг на тому, щоб особисто вирушити на це полювання?
Ні, не дуже. Адже нечасто трапляється, щоб доросла особина прірводемона забрела в наші краї, а королю рідко випадає брати участь у вилазках на плато. Для нього це можливість зітнутись у двобої.