Але ж він справжній параноїк! Чому б це йому раптом заманулося полювати на Рівнинах, підставляючись під можливий удар?
Далінар глянув у бік королівського намету.
Я знаю, що він справляє дивне враження, сину. Але в короля значно складніша натура, ніж декому може здатися. Його непокоїть те, що підданці вважають його боягузомадже він так боїться, що до нього підішлють убивць. От і шукає способів довести свою мужність. Нехай вони інколи й безглуздіта він не перша людина на моїй памяті, яка відважно кидається в бій і водночас нажахано щулиться, бо у вечірніх сутінках їй всюди ввижаються ножі. Показна відвагаце ознака невпевненості в собі. Король вчиться правити. Йому потрібні ці лови. Елгокар прагне довести собі й іншим, що він усе ще сповнений рішучості та гідний правувати королівством у часи війни. Ось чому я заохочував його. Вдале полювання за контрольованих обставин могло би покращити його репутацію й надати впевненості у власних силах.
Адолін повільно стулив вуста: батькові слова позбавили його нарікання будь-якого ґрунту. Було аж дивно, наскільки осмисленими й послідовними виглядали вчинки короля після того, як їх отак пояснили. Адолін звів очі на батька. «І як вони можуть шептатися, ніби він боягуз? Невже не бачать його мудрості?»
Так, промовив Далінар, і в його погляді проступила задума. Мій племінниккраща людина, ніж багато хто гадає, і сильніший правитель. Принаймні він цілком міг би ним стати. Я лише повинен знайти спосіб переконати його відступити з Розколотих рівнин.
Адолін здригнувся:
Що-що?
Я спочатку не розумів, продовжував Далінар. Обєднай їх. Я повинен обєднати їх. Та хіба вони вже не обєднані? Адже ми пліч-о-пліч бємося тут, на Розколотих рівнинах. У нас спільний ворогпаршенді. Але я починаю усвідомлювати, що ми згуртовані лише номінально. Великі князі не шкодують красних слів для Елгокара, проте ця війнаця облогадля них лише забавка. Привід позмагатися один з одним. Ми не можемо обєднати їх тут. Нам слід повернутися до Алеткару й забезпечити добробут нашої батьківщини, навчитися разом працювати задля спільного благастати єдиним народом. Розколоті рівнини розділяють нас. Усі занадто переймаються тим, щоби сягнути багатства та зажити слави.
Батьку, багатство та славаце наріжні камені алетійськості як такої! заперечив Адолін. Невже йому це не почулося? А як же Пакт помсти? Великі князі заприсяглися шукати покари на голови паршенді!
Ми й шукали її,промовив Далінар, глянувши на Адоліна. Я розумію, що це звучить жахливо, сину мій, однак на світі є речі, важливіші за помсту. Я любив Ґавілара. Мені страх як не вистачає його, і я ненавиджу паршенді за вчинене ними. Але справою братового життя було обєднання Алеткару, і я радше опинюся в Геєні, ніж дозволю йому розпастися.
Батьку, сказав княжич, почуваючись враженим у саме серце. Якщо тут щось і йде не так, то це тому, що ми недостатньо стараємося. Гадаєш, великі князі граються в ігри? То подай приклад, як їм варто було би діяти! Замість розбалакувань про відхід ми повинні говорити про наступслід завдати паршенді удару, а не тримати їх в облозі.
Можливо.
Так чи інак, а про відступ не можна й згадувати, відрубав Адолін. Люди вже гомоніли, що Далінар стає безхребетним. А що ж вони скажуть, зачувши таке? Але ти ж іще не обговорював цього з королем, правда?
Ще ні. Я поки не знаю, як йому це правильно подати.
Прошу тебе, не говори з ним про це.
Побачимо, Далінар знову обернувся в бік Розколотих рівнин, і в його очах зявився відсутній вигляд.
Батьку
Ти сказав, що думаєш, сину, і вислухав мою відповідь. Не ускладнюй ситуації. Ти отримав донесення від арєргарду?
Так.
А як справи в авангарду?
Я щойно перевірив івін замовк. А бодай йому. Напевно, вони пробули тут уже досить довго, і королівському кортежу був саме час вирушати далі, адже якась частина армії не могла полишити це плато, доки монарх благополучно не добудеться на інший бік прірви.
Адолін зітхнув і пішов вислуховувати донесення. Незабаром усі вони перебралися через провалля та їхали по сусідньому плато. Ренарін рисив поруч із Адоліном і намагався завязати розмову, але той лише односкладно буркав у відповідь.
На нього наринула дивна туга. Більшість воїнів поважнішого вікунавіть усього на кілька років старших за Адолінабилися пліч-о-пліч із батьком у дні його слави. Він мимоволі відчув заздрість до всіх тих, хто знав родителя та бачив його на полі бою ще до того, як старий зовсім схибнувся на Кодексі.
Ці зміни почалися зразу після братової смерті. У той жахливий день, з якого все пішло шкереберть. Втрата Ґавілара ледь не зламала Далінара, й Адолін ніколи не пробачить паршенді, що ті завдали його батькові такого болю. Ніколи. Люди воювали на Розколотих рівнинах із різних причин, але він прибув сюди саме через це. Може, якщо вони розібють паршенді, його батько знову стане колишнім? Може, щезнуть ті моторошні видіння, від яких він так потерпає?
Попереду нього Далінар тихо бесідував із Садеасом. В обох були насуплені обличчя: вони заледве терпіли один одного, хоча колись були друзями. Проте ніч Ґавіларової загибелі змінила й це. Що ж трапилося між ними?
День помалу збігав, і зрештою вони добулися до місця ловитвидвох плато, на одне з яких мали виманити чудовисько для атаки, а інше, на безпечній відстані, призначалося для глядачів. Як і більшість плато, вони являли собою пересічену місцевість, вкриту витривалими рослинами, що адаптувалися до постійних бур. Скелясті уступи, западини та численні нерівності поверхні перетворювали ці плато на вельми ненадійну арену для такого поєдинку.
Адолін приєднався до батька, який чекав біля останнього мосту, доки король у супроводі роти солдатів перебереться на плато для глядачів. Слідом за ним мав рушити почет.
Ти добре справляєшся з обовязками командира, сину, похвалив Далінар, кивнувши у бік групи воїнів, котрі марширували мимо, віддаючи честь.
Вони славні хлопці, батьку. Їм навряд чи потрібен командир, щоби перейти з одного плато на інше.
Так, відповів на це Далінар. Але тобі потрібно здобувати досвід командувача, а вони мають привчатися до того, що саме ти віддаєш їм накази.
До них підрисив Ренаріннапевно, час було перебиратися на плато для глядачів. Далінар кивнув синам, щоб ті їхали першими.
Адолін повернув був коня, але зупинився, помітивши щось на плато позаду них. Вершника, котрий щодуху скакав з боку військових таборів навздогін мисливцям.
Батьку! гукнув Адолін, вказуючи в той бік.
Далінар миттю обернувся в напрямку жесту. Однак його старший син незабаром упізнав верхівця. Усупереч його очікуванням, це виявився не вістовець.
Дотепник! сказав Адолін, махнувши рукою.
Новоприбулий підрисив до них. Високий і худий, королівський Дотепник впевнено сидів на спині чорного мерина. На ньому був чорний сюртук із цупкої тканини й такого ж кольору штани, що пасували до його темно-оніксового волосся. Хоча при боці в Дотепника висів довгий і тонкий меч, ця зброя, наскільки Адолін міг виснувати, ніколи не полишала піхов. Її функція була суто символічна: вона радше скидалася на дуельну рапіру, ніж на бойовий меч.
Наблизившись, Дотепник кивнув їм, наліпивши на обличчя одну зі своїх уїдливих посмішок. Він мав блакитні очі, але справжнім світлооким не був. Хоча не належав і до темнооких. Він був скажімо так королівським Дотепником. І подальшій класифікації не підлягав.
Кого я бачу! Юний княжич Адолін! вигукнув він. То ти й справді спромігся відірватися від жіночої частини табору досить надовго, щоби долучитися до полювання? Я вражений.
Адолін знічено хихикнув:
Правду кажучи, останнім часом про це всяке пліткують
Дотепник звів брову.
Адолін зітхнув. Зрештою, той усе-одно довідаєтьсявід цієї людини практично неможливо було щось приховати.
Учора я запросив одну панну на обід, але як би це сказати був небайдужий і до іншої. А та виявилася ревнивою. І тепер зі мною не розмовляють обидві.
Твій талант влипати у такі халепи, Адоліне, є для мене невичерпним джерелом подиву. Причому кожен новий випадок збуджує ще більше за попередній!
Отож-бо й воно. Збуджує. Краще й не скажеш.
Той знову засміявся, хоча в його манері поводитися завжди проглядало почуття власної гідності. Королівський Дотепник був не якимось там пришелепкуватим придворним блазнем, як-от буває в інших державах. Він являв собою інструмент, зброю правителя. Ображати підданців було нижче монаршої гідності, тож достоту так само, як якусь гидоту беруть не голими руками, а в рукавицях, король тримав при собі Дотепника, щоб йому не доводилося принижувати власну гідність, опускаючись до грубості чи зневаги.
Конкретно цей служив йому вже кілька місяців, і було в ньому щось особливе. Він знав речі, яких не мав би знати. Важливі речі. І корисні.
Чоловік кивнув Далінару.
Ваша Ясновельможносте.
Дотепнику, сухо кинув той.
І молодий княжичу Ренаріне!
Юнак опустив очі.
Ти не вітаєшся зі мною, Ренаріне? запитав Дотепник, потішаючись.
Той мовчав.
Мій брат гадає, що ти глузуватимеш із нього, варто лишень з тобою заговорити, пояснив Адолін. Сьогодні вранці він сказав мені, що й словом не обмовиться у твоїй присутності.
Чудово! вигукнув Дотепник. Тож я можу плести все, що заманеться, і він не заперечуватиме?
Ренарін насторожився.
Дотепник нахилився до Адоліна:
Я розповідав тобі про той вечір два дні назад, коли княжич Ренарін і я пішли прогулятися вулицями табору? Ми надибали двох сестричоктаких, знаєш, блакитнооких і
Брехня! не витримав зчервонілий Ренарін.
Що ж, добре, сказав Дотепник, не змигнувши й оком, тоді зізнаюся, що насправді сестер було три, та оскільки княжич Ренарін вчинив нечесно, заграбаставши одразу двох, а я не хотів псувати собі репутацію тим, що
Дотепнику, суворим тоном втрутився Далінар.
Одягнений у чорне чоловік перевів погляд на нього.
Можливо, тобі варто приберегти свої кпини для тих, хто на них заслуговує.
Ясновельможний Далінаре, гадаю, я саме це й робив.
Великий князь ще більше спохмурнів. Він ніколи не любив Дотепника, а дошкульні жарти на адресу молодшого сина були чудовим способом викликати його гнів. Адолін міг зрозуміти батька, хоча Дотепник майже завжди обходився з Ренаріном добродушно.
Полишаючи їхнє товариство, жартун проїжджав мимо Далінара. Адолін заледве зміг розчути слова, коли Дотепник нахилився до королевого дядька й прошепотів йому на вухо: «На мої кпини заслуговують ті, кому вони можуть піти на користь, ясновельможний Далінаре. Обрана мною жертва не така тендітна, як ви вважаєте». Він підморгнув і розвернув коня, щоби виїхати на міст.
А бодай йому вітер з бурею! Ну й до душі мені цей чоловяга, мовив Адолін. Найкращий Дотепник, і лише Всемогутній зна відколи!
А мене він дратує,тихо сказав Ренарін.
Без нього не було би так весело!
Далінар промовчав. Їхня трійця перетнула міст, поминувши Дотепника, який саме зупинився, щоб допекти групі офіцерівсвітлооких досить низького рангу, щоби постати перед необхідністю служби у війську заради платні. Декілька з них сміялися, поки вбраний у чорне чоловік дошкуляв їхньому побратиму.
Щойно всі троє приєдналися до короля, як до нього зразу ж підійшов єгермейстер Башин. Це був невисокий чоловічок із чималим черевцем, поверх грубого одягу він натягнув шкіряний плащ, а голову покрив крисатим капелюхом. Головний мисливець був темнооким першого нанунайвищого та найпрестижнішого з усіх, на які лишень міг претендувати. Цей ранг навіть давав право через шлюб ріднитися зі світлоокими.
Башин уклонився королеві.
Ваша Величносте, ви якраз вчасно! Ми щойно розкидали принаду.
Чудово! відказав Елгокар, злізаючи з сідла. Адолін і Далінар узяли з нього приклад, і їхні Сколкозбруї тихо дзенькнули. Далінар відвязав шолом від сідла. Скільки це забере часу?
Найімовірніше, дві-три години, мовив Башин, приймаючи повіддя королевого жеребця, поки двома ришадіумами зайнялися конюхи. Ми розташувалися он там.
Башин вказав у бік ловчого платоменшого з двох, на якому й планувалося забити звіра, подалі від почту й основної маси солдатів. Кілька мисливців водили вздовж краю прірви вайлуватого чала, що тягнув за собою мотузку, інший кінець якої із привязаною принадою скинули вниз.
Ми використали свинячі туші,пояснив Башин. І пообливали схили урвища кровю. Патрулі зауважували тут прірводемона добру дюжину разів. Я на сто відсотків упевнений, що десь неподалік його гніздо. Він тут не для того, щоби залялькуватисянадто великий вимахав і щось дуже вже крутиться поблизу. Тож полювання має вийти на славу! Щойно він зявиться, ми випустимо кілька диких свиней, щоб відволікти його, а ви тим часом не жалійте стрілнехай вимотається.
Вони мали з собою великостріли: здоровенні сталеві луки з товстими тятивами (такими тугими, що натягнути їх було під силу лише Сколкозбройному), з яких випускали дротики в три пальці завтовшки. Великостріли були технічною новинкою, нещодавньою розробкою алетійських інженерок, що базувалася на досягненнях фабріалогії. Кожен був оснащений невеликим зарядженим самоцвітом, щоб потужна сила натягу не спричиняла деформації металу. Адолінова тітка Наванівдова короля Ґавілара та матір Елгокара і його сестри Джасниособисто очолювала конструкторську групу з їхньої розробки.
«Шкода, що її тут немає», промайнуло в голові Адоліна. Навані була цікавою людиною. З нею не засумуєш.
Дехто став називати цю зброю Сколколуками, але йому цей термін був не до вподоби. Сколкозбройці та Сколкозбруї були чимось особливим, реліктами іншої еричасів, коли по землях Рошару ступали ноги Променистих. Ніяка фабріалогія і близько не підійшла до того, щоб їх відтворити.
Башин провів короля та великих князів до призначеного для глядачів павільйону в центрі плато. Адолін приєднався до батька, збираючись відрапортувати про перехід. Близько половини солдатів уже були на місці, але багато хто з почту все ще перебирався великим стаціонарним мостом на потрібний бік провалля. Над павільйоном майорів королівський прапор, а всередині вже встановили стійки з напоями та закусками. Позаду солдат ставив у козли чотири великострілиглянцеві й грізні на вигляд. Поряд із кожним лежав сагайдак з товстими чорними дротиками.
Гадаю, ви чудово проведете день на цих ловах, сказав Башин Далінарові.Очевидці кажуть, що ця тварюка здоровезна. Найбільша з усіх, що вам траплялося вполювати, Ваша Ясновельможносте.
Покійний Ґавілар завжди мріяв здобути такий трофей, з тугою в голосі промовив Далінар. Він любив ходити на великопанцирників, але вполювати прірводемона не траплялося. Навіть дивно, що я тепер аж стільки їх перебив.
Удалині замукав чал, що тягав принаду.
Вам треба цілити йому в ноги, Ваша Ясновельможносте, повів далі Башин. Поради мисливцям перед полюванням були частиною його обовязків, і він серйозно ставився до їхнього виконання. Адже ви звикли бити прірводемонів іще в коконах. Не забувайте, які вони лихі, коли не заляльковуються. А такого велетня, як цей, треба відволікти, а відтак зайти з він раптом змовк, а тоді застогнав і тихо вилаявся. А побий цю худобину грім! І що за дурень її дресирував?
Він дивився по той бік провалля, на інше плато. Адолін прослідкував за його поглядом. Крабоподібний чал, що тягав був принаду, тепер незграбно відповзав від розщелиниповільно, але рішуче. Погоничі кричали, біжучи йому навздогін.
Вибачте, Ваша Ясновельможносте, пробурмотів Башин. Ця скотина цілий день таке витворяє.
Чал хрипко ревів. «Щось тут не те», подумалось Адоліну.
Ми можемо послати по іншого, сказав Елгокар. Навряд чи це займе аж так багато часу
Башине? у голосі Далінара раптом забриніла тривога. А хіба на кінці тієї мотузки не має бути принада?
Єгермейстер заціпенів. Мотузка, яку тягав за собою чал, була обірвана.
Щось темнеі приголомшливо величезневилазило з провалля на товстих хітинових ногах. Воно видиралося на платоне на те, маленьке, де планувалося провести полювання, а на відведене для глядачів, де стояли Далінар та Адолін. Довкола було повно членів королівського почту, беззбройних гостей, писарок і неготових до бою солдатів.