Ренарін зупинив свого чалого коня.
ГЕТЬ!
І син послухався. Далінар розвернувся й побіг до Елгокара, а Присяжник якраз матеріалізувався з імли в його очікувально протягнутій руці. Король продовжував наносити удари, цілячи в живіт тварюки, фрагменти плоті, чорніючи, відмирали, щойно в них потрапляв Сколкозброєць. Якби він сторчма увігнав меча в правильному місці, можна було би зупинити серце чи легені, але доки монстр тримався вертикально, зробити це не виходило.
Адоліняк завжди, сповнений рішучостіспішився біля свого правителя. Він намагався вкоротити прірводемону клішні, рубаючи їх мечем, коли той завдавав ударів. На жаль, клішень було аж чотири, а Адолін тільки один. Дві з них налетіли на нього водночас, і хоч від одної він відтяв чималий кусок, проте не бачив іншої, що неслася до його спини.
Далінарове «стережись!» пролунало запізно. Сколкозбруя дзвякнула, коли страхітлива клішня підкинула Адоліна в повітря. Він описав дугу та впав, прокрутивши сальто. Дякувати Вісникам, його Збруя не розкололася, але нагрудник і бокова пластина вкрилися широкими тріщинами, з яких клубилися пасма білого диму.
Заледве усвідомлюючи, що відбувається, Адолін покотився, розмахуючи руками. Він був живий.
Тепер не час думати про нього. Елгокар залишився сам.
Монстр знову завдав удару, вгативши об землю поблизу короля й збивши того з ніг. Королівський клинок щез, й Елгокар долілиць повалився на каміння.
Усередині Далінара щось змінилося. Усі обмеження зникли. Інші тривоги стали безглуздими. Синові його брата загрожувала небезпека.
Він підвів Ґавілара: лежав, упившись вином, поки його брат боронив своє життя. Далінар мав би бути там і захистити його. Лише дві речі нагадували йому про дорогого серцю брата, дві речі, що їх міг захищати Далінар, сподіваючись хоч якоюсь мірою спокутувати свою провину: Ґавіларове королівство та Ґавіларів син.
Елгокар залишився сам, і йому загрожувала небезпека.
Усе інше не мало значення.
* * *
Оглушений Адолін струснув головою, відтак підняв забрало й зробив ковток свіжого повітря, щоби прояснилося в мізках.
Битва. Вони билися. Він чув, як волали люди, тряслися скелі, й усе це перекривав жахливий розкотистий рев. У ніс шибонуло якоюсь пліснявою. Кров великопанцирника.
«Прірводемон!»згадав він. Ще до того, як у голові прояснилося, Адолін знову розпочав прикликати Сколкозбройця та змусив себе зіпятися накарачки.
Чудовисько височіло майже порядтемна тінь, що застувала небо. Щойно в очах перестало розпливатися, він побачив, що король лежить долі, а його обладунок тріснув від удару, якого той зазнав.
Прірводемон заніс велетенську клішню, готуючись обрушити її на котрогось із мисливців. Адолін раптом усвідомив, перед лицем якої катастрофи вони опинилися. Король загине на звичайному полюванні. Держава розповзеться по швах, великі князі погрузнуть у чварах, щойно порветься та одна-єдина слабка ланка, яка втримує їх укупі.
«Ні!»приголомшено подумав усе ще напівпритомний Адолін, намагаючись хоч якось просуватися вперед.
І тоді він побачив батька.
Далінар рвонув до короля, несучись із такою швидкістю та благородством рухів, на які не спромігся би жоден смертнийнавіть у Сколкозбруї. Він перестрибнув скелястий уступ, тоді підпірнув під націлений у нього помах клешні й ковзнув по камінню. Інші воїни гадали, ніби дещо тямлять у Сколкозбройцях зі Сколкозбруями, але Далінар Холін хай і нечасто, але ділом доводив, що в них іще молоко на губах не обсохло.
Великий князь випростався й підстрибнувтак само рухаючись упереді пролетів у лічених дюймах над другою клішнею, яка розтрощила на друзки скелястий уступ позаду нього.
Усе це зайняло лише мить. Один подих. Третя клішня вже обрушувалася на короля, і Далінар, дико скрикнувши, стрибнув уперед. Він випустив з рук Сколкозбройцятой упав на землю і щез, прослизнув під падаючу клішню, звів догори руки і
І перехопив клішню. Далінар зігнувся під цим ударом і припав на одне коліно. Від зіткнення щитка об броню повітря сповнилося лунким дзвоном.
Але він перехопив її.
«Прародителю бур!»подумав Адолін, дивлячись, як його батько стоїть над королем, вгинаючись під немислимою вагою монстра, багатократно більшого за нього. Приголомшені лучники перестали давати залпи. Садеас опустив свого великостріла. У грудях Адоліна перехопило подих.
Далінар утримував клішню, не поступаючись чудовиську силоюпостать, закута в темно-сріблястий обладунок, який, здавалося, майже світився. Над його головою тварюка трубно заревла, і той відповів могутнім, непокірливим риком.
У ту мить Адолін зрозумів, що бачить його. Чорношипа, з яким він мріяв битися пліч-о-пліч. Броня Далінарових рукавиць і наплічників пішла тріщинами, і по старовинному обладунку розповзлася світна павутина. Адолін нарешті стріпонувся й заворушився. «Я повинен допомогти!»
Сколкозброєць матеріалізувався в його руці, і він, пересилюючи себе, якось добрався до боку страховиська й рубонув по найближчій до себе нозі. Пролунав тріск. Позбувшись стількох кінцівок, тварюка не могла триматися на тих, що залишалися, а надто через те, що з усієї сили старалася роздушити Далінара. Тож решта ніг із правого боку з нудотливим тріском підломилися, бризнувши ліловою сукровицею, і монстр завалився набік.
Земля задвигтіла так, що Адолін ледь не впав на коліна. Далінар відштовхнув убік тепер уже мляву клішню. З численних тріщин його обладунку парувало Буресвітло. Поруч нього підвівся із землі король: з моменту його падіння минули лічені секунди.
Елгокар зіпявся на ноги та глянув на поваленого монстра, відтак повернувся до свого дядька, Чорношипа.
Далінар удячно кивнув Адолінові, а тоді різким жестом вказав на те, що при бажанні можна було назвати шиєю істоти. Елгокар махнув головою, тоді прикликав свого Сколкозбройця й глибоко всадив його в плоть чудовиська. Позбавлені виразу зелені очі тварюки почорніли й зморщилися, а в повітря звився димок.
Приєднавшись до батька, Адолін спостерігав, як Елгокар увігнав меча в грудину прірводемона. Тепер, коли той був мертвий, Сколкозброєць міг різати його плоть. Знов заюшила лілова сукровиця. Елгокар відкинув клинка й запустив підсилені Збруєю руки в рану, порпаючись там і зрештою щось намацавши.
Він вирвав яхонтосерце чудовиськавеличезний самоцвіт, що росте всередині кожного прірводемона. Хоч і горбкуватий та негранований, проте це був смарагд чистої води завбільшки з людську головунайкрупніше яхонтосерце з усіх, що коли-небудь бачив Адолін, хоча навіть невеличкі з них вартували цілого статку.
Елгокар високо здійняв свій моторошний трофей, довкола нього зявилися золоті спрени слави, а солдати вибухнули тріумфальними криками.
14. Платня
Дозволь насамперед запевнити тебе, що елементу нічого не загрожує. Я знайшов для нього безпечне місце. Можна сказати, що я дбаю про його захист не менше, ніж про власну шкуру.
Того ранку, який настав після прийнятого у великобурю рішення, Каладін подбав про те, щоби прокинутися раніше за інших. Він відкинув ковдру й пройшовся кімнатою, сповненою скулених під ряднами клубків. Він не почувався схвильованим, але був сповнений рішучості. І готовий боротися знову.
Він розпочав цю боротьбу з того, що розчинив двері назустріч новому дню. Позад нього залунали стогони й прокляттято прокидалися змучені мостонавідники. Узявши руки в боки, Каладін розвернувся до них. Наразі команда Четвертого мосту налічувала тридцять чотири людини. Їхня кількість весь час коливалася, але для підняття мосту потрібно було щонайменше двадцять пять чоловіків. Хоч на одного меншеі міст неминуче перекинеться. Таке інколи траплялося навіть тоді, коли носіїв було більше.
Підйом! Шикуйсь! крикнув Каладін у кращих традиціях свого військового минулого й сам злякався тієї владності, яка бриніла в його командному голосі.
Мостонавідники закліпали заспаними очима.
Це означає,гаркнув Каладін, усім вийти з казарми й стати в шеренги! І вибуря на ваші голови! зробите це прямо зараз, або я вас по одному туди перетягаю!
Сил спурхнула донизу й сіла йому на плече, зацікавлено спостерігаючи за дійством. Деякі з чоловіків посідали в «ліжках», спантеличено зиркаючи в його бік, натомість інші щільніше загорнулися в рядна й повернулися до нього спиною.
Каладін глибоко вдихнув.
Що ж, я попереджав, він зайшов до казарми й зупинив свій вибір на жилавому алетійцеві на ймення Моаш. Моаш був дужим чоловягою, а Каладін якраз і потребував наочного прикладу, тож миршаві Данні або Нарм категорично не підходили. Крім того, Моаш був одним із тих, які повернулися на інший бік і спокійно собі спали далі.
Каладін ухопив Моаша за руку і, щосили смикнувши, рвучко його підняв. Той зіпявся на ослаблі ноги. Він був ще молодийприблизно Каладінів однолітокі мав яструбине обличчя.
Іди ти в бурю! огризнувся Моаш, висмикуючи руку.
Каладін зарядив Моашу під дих, щоби тому забило дух. Шокований Моаш зігнувся навпіл, хапаючи ротом повітря, а Каладін ступив крок уперед, ухопив небораку за ноги й закинув собі на плече.
Каладін ледь не завалився під такою вагою. На щастя, перенесення мостів було жорстоким, але ефективним способом потренувати мязи. Звісно, небагатьом мостонавідникам випадало прожити достатньо довго, щоб отримати з цього зиск. Не допомагало й те, що між вилазками траплялися непередбачувані періоди тимчасового затишшя. Якраз навпаки, у цьому й крилася частина проблеми: обслуга проводила більшість часу, виконуючи чорну роботу або даючи співунцям дулі, а тоді змушена була знову бігти багато миль із мостом на плечах.
Каладін виніс переляканого Моаша надвір й опустив на каміння. Решта табору була вже на ногах: на склад деревини сходилися теслярі, а солдати підтюпцем поспішали на сніданок або тренування. Інші мостонавідні команди, звичайно ж, були ще в казармах. Їм часто дозволялося спати допізна, якщо лише зранку не планувалося вилазки.
Каладін облишив Моаша й знову зайшов до казарми з її низько навислою стелею.
Я зроблю те саме з кожним із вас, якщо доведеться.
Проте йому не довелося. Перелякані мостонавідники вервечкою подалися на світло, кліпаючи очима. Більшість стояли, підставивши сонцю голі спини, у самому лишень спідньому до колін. Моаш звівся на ноги, потираючи живіт і люто позиркуючи на Каладіна.
Для Мосту 4 настають нові часи, сказав той. І, поміж іншого, ніхто більш не спатиме до обіду.
А що ми робитимемо натомість? запитав Сиґзіл. У нього були темно-брунатна шкіра й чорне волосся, що видавали в ньому макабакі, уродженця південно-західного Рошару. Він єдиний з усіх мостонавідників не мав бороди і, висновуючи з мякого акценту, був азішем чи емулійцем. У мостовій обслузі чужоземців було хоч гать гати: ті, котрі не вписувалися кудись-інде, часто опинялись у цих «вершках» армійського суспільства, а влучніше сказатив його крємі.
Чудове запитання, відповів Каладін. Ми будемо тренуватися. Кожного ранку, перш ніж приступити до своїх щоденних обовязків, ми робитимемо пробіжку з мостом на плечах, щоби загартувати свою витривалість.
Зачувши ці слова, не одне з облич спохмурніло.
Я знаю, що ви думаєте, вів далі Каладін. Хіба наше життя не достатньо важке? Чи ж не варто нам хоч трохи відпочити впродовж тих коротких часинок, які нам для цього надані?
Еге ж, кинув Лейтен, високий огрядний чоловяга з кучерявим волоссям. Оце ти сказав, наче в око влучив.
Ні,гарикнув Каладін. Мостонавідні вилазки так сильно вимотують нас тому, що більшість часу ми бємо байдики. Так, я знаю, що в нас є обовязки: обшукувати провалля, драїти нужники, мити підлогу. Проте солдати не надто розраховують на плоди нашої праціїм усього лише треба, щоби ми були чимось зайняті. Завдяки цій роботі вони можуть не звертати на нас уваги.
Моїм першочерговим обовязком як командира є збереження ваших життів. Оскільки впливу на паршендійські стріли я не маю, мені доведеться змінювати вас. Я повинен зробити вас витривалішими, щоб під час чергової вилазкипід зливою стріл долаючи останній відрізок шляху, ви могли бігти швидше, він почергово глянув у вічі всім чоловікам, котрі стояли шеренгою. Я збираюся влаштувати так, щоби наш Міст 4 не втратив більше жодної людини.
Обслуга недовірливо витріщилася на нього. Зрештою мязистий здоровань у задніх рядах зареготав. Він мав смагляву шкіру, темно-руде волосся, дужі руки й могутній торс. Зросту в ньому було чи не сім футів. Ункалакіяких багато хто звав просто рогоїдамибули малочисельним народцем, що проживав у центральному Рошарі, поблизу Джа Кеведу. Минулої ночі цей чоловік назвався «Скелею».
Здурів! сказав рогоїд. Геть-чисто здурів осьдо цей-го, котрий думає вести нас!
Він вибухнув нутряним сміхом. До нього приєдналися інші, хитаючи головами у відповідь на Каладінові слова. Кілька спренів сміхусхожих на рибячу дрібноту сріблястих духів, що носяться в повітрі, описуючи колазапурхали довкола них.
Гей, Ґазе, гукнув Моаш, склавши долоні рупором.
Одноокий сержант-коротун якраз теревенив із кількома солдатами поблизу.
Чого тобі? гаркнув той, насупившись.
Тут ось один розумник хоче, щоби ми вправлялися, тягаючи туди-сюди моста, крикнув Моаш у відповідь. Ми справді маємо робити, як він каже?
От іще, махнув рукою Ґаз. Накази командирів мостової обслуги обовязкові до виконання лише в бойовій обстановці.
Моаш глянув на Каладіна.
Скидається на те, друзяко, що ти й справді можеш забиратися під три бурі. Якщо лишень не збираєшся силою змусити всіх нас коритися.
Стрій розпорошився: дехто поплентався назад у казарму, а решта подалися до їдальні. Стоячи на камянистому плаці, Каладін залишився сам-один.
Вийшло не надто гладко, зауважила Сил, яка й далі сиділа в нього на плечі.
Що є, те є.
Схоже, ти здивований.
Ні, просто пригнічений, сказав він, люто зиркнувши на Ґаза. Сержант мостонавідників демонстративно відвернувся від нього. В Амарамовому війську мені присилали недосвідчених новобранців, проте я ніколи не стикався з такою кричущою непокорою.
А яка різниця? запитала Сил.
Таке от невинне запитання. Відповідь мала би здаватись очевидною, але спрен спантеличено схилила голову набік.
Солдати Амарамової армії знали, що їх можуть запроторити туди, де набагато гірше. Їх можна було покарати. А мостонавідники усвідомлюють, що досягли самого дна, він зітхнув, і його нервова напруга дещо спала. Я радію вже з того, що змусив їх вийти з казарми.
І що ж ти робитимеш тепер?
Не знаю, Каладін глянув убік, де Ґаз усе ще точив ляси з солдатами. Хоча ні, знаю.
Сержант помітив наближення Каладіна, і на його обличчі зненацька проступив вираз непідробного жаху. Він раптово перервав розмову та спішно метнувся за штабель колод.
Сил, попросив Каладін, ти не могла би прослідкувати за ним?
Усміхнувшись, та перетворилася на ледь помітну білу смужку й кулею промчалася в повітрі, залишивши по собі слід, що повільно розвіювався. Каладін зупинився там, де щойно стояв Ґаз.
За якусь мить Сил повернулася та знову набула дівочої подоби.
Він ховається між он тими двома казармами, показала вона. Зачаївся там і на всі боки озирається, чи не йдеш ти, бува, вслід.
Каладін усміхнувся й попрямував кружним шляхом довкола бараків. В одному з проходів він помітив постать, яка присіла в тіні та якраз дивилася в інший бік. Відтак Каладін прокрався вперед і вхопив Ґаза за плече. Той зойкнув з переляку і, розвернувшись, замахнувся. Каладін завиграшки перехопив його кулак.
Ґаз звів на нього нажахані очі.
Я не збирався брехати! Ну немає в тебебуря на твою головувлади поза полем битви. Якщо ти знову хоч пальцем я тебе
Заспокойся, Ґазе, сказав Каладін, відпускаючи його. Я не збираюся задавати тобі прочуханапринаймні поки що.
Коротун позадкував, потираючи плече й зиркаючи на Каладіна.
Сьогодні третій захід, мовив той, день платні.
Отримаєш за годину разом з усіма.
Ні. Вона в тебе з собою. Я бачив, як ти розмовляв там із курєром, сказав Каладін і вимогливо простягнув руку.
Ґаз роздратовано щось пробурмотів, але видобув гаманця й заходився рахувати сфери. У центрі кожної зблискував крихітний, мерехтливий вогник. Діамантові марки, кожна вартістю у пять діамантових скалок. За одну скалку можна було купити буханець хліба.