От справді: видерла, наче бадилля.
Вона підвелася, підтягла штани, застібнула пряжку, поправила панаму. Тепер обличчя. Люстерко закотилося під самісінький край щелепи, на додачу ще й через усю його поверхню тепер пролягала широченна, глузлива тріщина.
Гей, лицарі! гукнула Марта. Ану взяли і уважно на мене подивилися. Що бачите?
Ох і мармиза в тебе, охоче відгукнувся Стефан-Миколай. Хусточку дати? Уся у піску, наче заснула на пляжі. І панаму поправ, сонце ж.
Потім він запнувся, перехопивши її похмурий погляд, здогадався, що жарти скінчилися, і додав:
Проблеми?
Обличчя нормальне?
Стефан-Миколай стенув плечима:
Звичайнісіньке. Роги не відросли, даруй, жбурнеш ними у Чепуруна наступного разу.
Базікало, сказала Марта. Вона відчувала, як тане, розходиться тугий вузол, що весь цей час стискав серце. Гаразд, давай присипку і конфетті, і коробку із попелом. Не туіз чорним, від старих газет. Будемо закруглятися, нічого тут стовбичити.
Далі пішло веселіше. Вона протанцювала довкруг щелепи, приспівуючи «Коровай! Коровай!» і розсипаючи жменями отриману суміш; наказала хлопцям відвернутися і помочилася просто під щелепою, затим намалювала на аркуші з блокнота цю-таки щелепу, звичайно ж, схематично, і наштрикнула аркушик на найменший із зубівтой, що був із олімпійський смолоскип.
Все це робила бездумно, машинально. Так, певно, її далекі предки обтанцьовували і заклинали чергову рибу-кита, не без ризику видобуту з морської безодні. Марта розуміла сам принцип, а конкретні прийомчики, слова, рухи підбирала щоразу за ситуацією.
Коли все необхідне було зроблено, вона про всяк випадок витягла з-за пазухи ланцюжок із гладеньким, дірявим камінцем, примружила одне око, а іншим глянула крізь отвірі от, прошу ласкаво, щелепа вже не світилася й узагалі виглядала як звичайна кістка, тільки дуже стара. Вона навіть немовби трохи зменшилася, хоча зараз у Марти в голові все переплуталося, і не згадаєш, якою щелепа була на початку.
Марта відійшла у бік, сіла на хрусткий пісок і махнула рукою, мовляв, уперед, лицарі, ваша черга. Лицарі розстібнули наплічники, зашурхотіли фольгою, Чепурун вийняв і акуратно виклав перед собою ножівку, молоток, обценьки, два рулони харчової плівки, щільні гумові рукавички. Хоча у рукавичках зараз і не було потреби, хіба від звичайнісінького бруду.
Ясна річ, усю щелепу вони б не забралиу нинішньому стані вона була завбільшки із мерседес, такий, як у Гіппеля. Але ж і часу в них удосталь: жнива почнуться місяці за два, можна тисячу разів винести решту.
Лицарі почали із зубів, потім заходилися розпилювати саму кістку, а Марта під увесь цей гармидер навіть примудрилася трохи подрімати. Прокинувшись, вона допомогла загортати зуби у фольгу. Решту хлопці затягли далі у пшеницю й накидали зверху сміття. Була там примітна така місцинка, Стефан-Миколай сказав, що намертво її запамятав (а для недовірливихнавіть встромив неподалік надламану галузку).
Повернувшись до прабабці, вони ополоснулися у дворі з умивальника, забрали велосипеди, визволили із чіпких прабабчиних лапок Чепуруна, пригостилися пряничками на доріжку й рушили у місто. Прабабця, між іншим, виявилася дуже милою, запрошувала навідуватися частіше; а що пахло від неї мишамияке кому, зрештою, діло.
Від Чурян до Нижнього їхати хвилин тридцять, якщо неквапом і по трасі. Машин сьогодні було мало, тільки майже одразу на виїзді із села друзів обігнали дві білосніжні фури із написами «Свіже мясо» і деренчливий, припадочний рейсовий автобус. Автобус нещадно запаскудив повітря вихлопними газами, довелося трохи пригальмувати, щоб не дихати цією отрутою.
А от у місті, на проспекті Ливарників, стояли двоє «борсуків» із єгерями, руді поздовжні смуги на капотах аж блищали, однак блималки були вимкнені, і взагалі, подумала Марта, одразу видно: хоробрі захисники порядку самовіддано відпочивають. Чепурун зблід і ледве не рвонув звертати з півшляху, але Стефан-Миколай поглянув на нього із натяком: чи далеко, мовляв, намилився? Чепурун смикнув кадиком, із білого став рудим, у тон «борсучим» смужкам, і далі сумирно крутив педалі, не дуркував.
Здобич вони вмовилися вивантажити у батьковому гаражі. Мачуха туди не потикалася, а в Марти тепер був ключ, та й квартира мінімум до пів на сьому порожня. Спершу думали нести до Стефана-Миколая, але в нього молодша сестра загрипувала, а це така росомаха допитлива, що краще не ризикувати. Ну а варіант із Чепуруном навіть не розглядали: спробуй вгадай, коли і в якому агрегатному стані заявиться його батя.
До себе на пятий Марта не пішла, одразу повела хлопців до гаражів. Батьковим вона володіла одноосібно і неподільно з весни минулого року, ще до того, як тато поїхав на заробітки. Марта навела там лад, склала весь інструмент на один стелаж, інші батькові речі на інший, старий непотріб повикидала на смітник, а з того, що колись могло стати у нагоді, склала вавилонську вежу в дальньому кутку. Машини в них років пять уже не було, батько продав майже одразу після маминої смерті, за півроку до того, як вони з мачухою зійшлися.
З гаража Марта зробила собі кабінет, хоча, ясна річ, коли стало зимно, довелося повернутись у квартиру. І оскільки не можна було вічно сидіти в гостях у Стефана-Миколая, вся ця історія із єгерем ну, досить недвозначно розвивалася просто в неї на очах. Одне втішало: хлопці поки були не в курсі. Вони просто знали, що Елізастервозна стерва, але Марта про це торочила вже кілька років поспіль, всі звикли.
Вона відімкнула замок, прочинила двері й зайшла, щоби ввімкнути світло. Зсунула на край столу підручники, закрила зошит. Розгорнула на звільненому місці старі «Вісті», кивнула хлопцям:
Викладайте. І прикрий вхід, Чепуруне, раптом що. Поряд із гаражами завжди товклися мальки, грали в робінгудів і в ланцелотів, ну і, ясна річ, пхали свої носи куди не треба. Деякі знали Марту завдяки Інкубатору й радісно бігли вітатися, а потім ще ходили хвостиком, доводилося пригощати їх чаєм і підгодовувати цукерками. Марта сердилась на себе через це, тисячу разів давала слово поводитися з ними суворішета поки воно якось не виходило.
Одначе зараз її більше турбували не малі, а дорослі, власники сусідніх гаражів. Той-таки дядечко Костасхороша, в принципі, людина, але ж всім переймається, всіх вважає за рідню і прагне допомогти доброю порадою. Запросто може припхатися сюди, щоб трохи побаляндрасити.
Поки лицарі вивантажували здобич, Марта ввімкнула мобільний. Годинник вона давно вже не носила, а слід було перевірити, котра зараз; не вистачало тільки проґавити повернення мачухи.
Слухай, сказав Чепурун, а можна ми у тебе й перемелемо? Мій млинок ну, зламався, словом.
Це ймовірніше за все означало, що Бенів батько знайшов той млинок і комусь загнав на барахолці. Чи, якщо мав час і натхнення, справді розтрощив к бісовій матері.
То не заперечуєш?
Марта неуважно кивнула. Вона вивчала смс-ки і намагалася второпати, що, власне, відбувається.
Сім викликів від мачухи за останні півгодини. Це щось новеньке.
Куди сховаємо? спитав Стефан-Миколай. Ти ж не хочеш лишити їх отак, на столі?
І саме тоді закумкав мобільний.
Ти де вештаєшся? не вітаючись, запитала Еліза. Знову із цими своїми по смітниках Менше з тим, це зараз не суттєво. Записуй адресу. Оранжерейна, двадцять сім, вхід із двору. Візьми в секретері, знаєш де, копію паспорта, військового квитка, страховий поліс, фотокартки три на чотири, дві штуки. Ні, краще три. І миттю сюди. Впораєшся?
Впораюсь, сказала Марта. Вона плечем затисла мобільний і, вхопивши олівець, писала на полях газети. А що?..
Однак там уже були, звичайно ж, гудки, мачуха не любила зайвих розмов.
Проблеми? спитав Стефан-Миколай.
Еліза.
Це загалом усе їм пояснювало, обидва лицарі лише похмуро кивнули й уточнили, чи можуть чимось допомогти. Справжні друзі, подумала Марта, їм теж не потрібні зайві розмови, отакий парадокс.
Вона наказала їм розібрати вавилонську вежу, запхати згортки у старі покришки, решту мотлоху акуратно покласти, як було, і чекати на неї.
А із молоттям і всім іншим розберемось завтра. Воно ж не горить?
Лицарі підтвердили, що не горить, хоча Чепурун був явно не в захваті.
Документи лежали саме там, де й мали, в окремій течці, розкладені по файлах. У них взагалі з документами завжди було суворо: батько стежив. І ксерокопії про всяк випадок завжди сам робив.
Лицарі тим часом упоралися із завданням, Марта відрядила їх по домівках, а сама рушила на Оранжерейну. Пхатися туди було через півміста, з двома пересадками, і дорогою Марта думала про те, що на завтра сумка не зібрана, ні зошити, ні ручки, і блузку собі не випрасувала, і в Інкубаторі тиждень буде шаленим, і ще ж вішлист Ніка скільки днів поспіль вимагає, це вже сором та й годі, треба нарешті скласти. Словом, забивала собі мізки чим завгоднотільки б не думками про мачуху. Не тим, що Елізу так сполохало. Не причинами, через які раптом знадобилися ксерокопії батькового паспорта і все інше.
Поки їй спадала на думку лише одна відповідь: відпустка і турпоїздка. Може, батько Елізі сьогодні телефонував, а та вирішила, одразу як повернеться, витягти його на курортперш ніж Марта розповість про мордатого Людвіга Будару.
Хоча Марта і сама ще не була впевнена, чи розповідати. Забагато було різних «але»і вона розуміла, що підло так думати, нечесно, однак і вдіяти із собою нічого не могла. Ще рік тому навіть не вагалася б навіть півроку тому. А от за останні місяці все, буквально все змінилося, і принаймні це Марта добре усвідомлювала.
Нехай, думала, зїздять, а там подивимось.
І навіть коли на Оранжерейній, вже на підходах до двадцять сьомого номера, збагнула, що це лікарня, Марта не хотіла вірити. Зрештою, де тільки зараз турагентства, особливо дрібні, не винаймають кімнатки під офіс.
Потім вона зайшла на подвіря, і там були ці білосніжні фури, але тепер порожні, водії з брязкотом зачиняли стулки, мотори рівно, впевнено гарчали, а двоє здорованів у халатах, крекчучи, виносили видовжений ящик. У бік моргу виносили, Марта це одразу зрозуміла.
Вона нащось поправила свою недоладну панаму і рушила до найближчого водія, плечистого голомозого дядька років під пятдесят. Той якраз із силою опустив засув на стулках, востаннє затягнувся і, взявши бичок двома пальцями, пульнув ним точнісінько в урну.
Що там було? хрипко запитала Марта. Хто там був? Звідки?
Дядько подивився на неї розгублено, кілька разів змигнув. На його голих грудях теліпався оберіг: дрібненька жабка в бурштині.
Іди собі, іди, сказав дядько, ніби продовжував перервану розмову.
Поплескав її по плечу, застрибнув до кабіни і грюкнув дверима.
Марта роззирнуласяале на подвірї було порожньо, лише у вікнах щезали останні роззяви. Тоді вона пішла, майже побігла за тими двома, із ящиком, кроки лунко відбивалися від стін. У дальньому кутку подвіря знайшовся прохід, а там іще одне подвірячко, зі сквером. У сквері було несподівано велелюдно, всі водночас говорили, багато хто істерив.
Від сквера, приклавши до вуха мобілку, крокував стрункий юнак років двадцяти пяти, не по-тутешньому добре вдягнений, увесь наче із реклами чи зі сторінок глянцевого журналу.
Так, говорив він, звичайно ж. Уже їду. От просто зараз. Так, так. Та що ви! Неодмінно. Добре, що так швидко знайшли, молодці!
Навряд чийсь родичнадто він був спокійний і задоволений життям, нема чого таким вештатися біля моргу. Хіба що лікар?.. Але ж молодий, років на сім старший за Марту.
Потім вона помітила того, хто напевно був лікарем. Він стояв посеред збудженого натовпу, невисокий, із акуратною лисиною й акуратними ж, щіточкою, вусиками. Змахуючи руками, він пояснював, заспокоював, закликав до терпіння і поміркованості. Голос його цілком пасував до зовнішності: мякий, домашній, але ж чомусь нікого не заспокоював і не переконував. Невисокого оточили, переважно тітки за сорок, багато хто стискав носові чи паперові хусточки, одна весь час перекладала з руки в руку неосяжний кошик, схожий на дохлого ската.
Вкотре повторюю, говорив невисокий, ми не можемо зараз узяти й усіх оформити. Тому й затримка. Але, любі мої, ви ж повинні розуміти
Що ми повинні? заверещала тітка із кошиком. Ах ти ж пацючий виродок, ми йому «винні»! Геть совість втратив, столична падлюка! Вона розвернулася всім тілом, аж натовп мимоволі розступився. Віко, ану телефонуй своєму кумові! Хай зясує, що взагалі тут
На неї зашикали, але цим тільки сильніше розлютили, тітка забула про столичну падлюку і накинулася на власних соратниць. Ґвалт здійнявся такий, що і на небі, певно, було чути; Марта спромоглася розібрати хіба кілька фраз: щось про живу чергу і сорому нема. Вона збагнула, що до лікаря не пробитися, і набрала Елізу.
Скільки тебе чекати? запитала Еліза. Запитала одразу в слухавці й десь позаду, за спиною в Марти. Та обернулася і побачила мачуху біля входу в морг.
Навіть посеред лікарняного подвіря, поряд із колотнечею, влаштованою чиїмись родичами, Еліза примудрялася мати вигляд справжньої королеви. Це іноді доводило Марту до сказу.
Ну гараздзавжди доводило, завжди.
Еліза мала незабутні формиоднак нікому і ніколи навіть на думку не спало би назвати її товстухою. «Принадність достатку без надлишків», як свого часу влучно зауважив Стефан-Миколай (за що й отримав потиличника й кілька днів бойкоту). Еліза була на голову вища за Марту, носила вузькі сукні зі щедрим декольте, на яке полюбляли витріщатися її клієнти; при цьому не зловживала косметикою чи прикрасами. Цілком логічно, хмикала Марта: при такому декольте хто дивитиметься на обличчя.
Утім, обличчя в Елізи було красивим, із цим навіть Марта погоджувалась. Таких побачиш хіба в кіно чи в підручниках, на портретах королев, святих та інших зірок сивої давнини. І голос в Елізи був як у акторок, що грають на всю цю вельможну публіку.
Коли мачуха чогось вимагала, вона чекала на абсолютний, миттєвий послух.
Нічого не забула?
Марта мовчки простягнула їй теку із ксерокопіями.
Ходімо.
Не чекаючи на відповідь, Еліза розвернулася й зайшла всередину. Санітари чи хто там був у білих халатахвсі розступалися перед нею.
Я домовилася, нас оформлять поза чергою. Поїдеш із ним додому, поки я тут владнаю з документами. Ось, тримай. Вона простягнула Марті кілька купюр. Візьмеш таксі.
Але В горлі у Марти пересохло, вона відчувала, як полотніє від холодної, дзвінкої люті. Слів не було. Просто не було придатних слів. Хоча Еліза, певно, все робила як слідбільше того, тільки вона одна і могла все влаштувати, це ж зрозуміло.
Але це ти, подумала Марта із ненавистю, ти його угробила. Він там А ти у цей час зі своїм єгерем, із Людвігом-ми-з-тобою-неодмінно-заприятелюємо, хай би він здох, падлюка така! І тепер що? Що тепер?! Що?!!
Стоп, спокійно сказала Еліза. Давай хоч зараз без сцен. Не дуже вчасно, як гадаєш? Навряд чи батько зрадіє.
І перш ніж Марту прорвало, мачуха звернула ліворуч, там був такий закуток, із куцою пальмою в діжечці та двома сірими банкетками, на одній заспокоював зарюмсану дівчину лікар із козлячою борідкою, а на сусідній сидів батько, сидів, простягнувши ноги, спершись спиною на стіну і закривши очі. Він був геть блідий, під очима мішки, щоки і лоб у якихось подряпинах, чи що, але це був він, живий, подумала Марта розгублено, живий же! і тут він поглянув на неї, наче із подивом, немовби й не очікував тут побачити, і запитав:
Марто, що у тебе із волоссям?
Лише тоді вона помітила, що бгає в руках запорошену панаму. І побачила у дзеркалі, яке висіло поряд із пальмою, своє волоссяне каштанове, як раніше, а золотаве, пшеничне, про яке завжди мріяла.
Несподіваний подарунок дракона.
Розділ 2Глечик і флейта
Нічогенький такий колір, сказала Ніка. Впринципі, тобі пасує. Але раніше тиж не а, зажди, дай вгадаю: закохалася, так? І хто він? А я от, знаєш, із Йоханом посварилася. Бо він нікчема. І думає лише про свій футбол, ні про що інше.
Вони йшли лунким, сірим подвірям, Марта крадькома позіхала, дивилася на малечу. Першачки крокували зосереджено, всі в однакових костюмчиках, лише ранці були строкаті, глянцеві, рипливі. Гримнув дзвоникі карапузи рвонули навперейми, немов це не дзвоник, а сирена повітряної тривоги.