І головневін сам розуміє, що жодного шансу. Нікуди його не візьмуть. Он і кращих не беруть, а йому ж до кращих Та менше з тим, розказуй, що в тебе? Хто він? Я його знаю? Невже Стефан-Миколай?! А казала «друзі, друзі» Ой, глянь! Вона тицьнула Марту мініатюрним ліктиком, а іншою рукою вже поправляла зачіску. Здається, той новий фізкультурник. Я гадала, Вакенродер візьме якогось старезного мухомора.
Навряд, сказала Марта. Я його вчора бачила у лікарні себто, цього юнака. Не схожий на фізкультурника.
Ну так, пхикнула Ніка. Якщо в лікарні значить, уже й не фізкультурник! Поглянь, як іде. І куди? Ну власне, до спортзалу!
Звідси, з вулиці, видно було не дуже, але стрункий юнак справді прямував у бік спортзалу. Й одягнений був не так козирно, як учора.
Ніка пришвидшила крок, і Марта поквапилася за нею. Юнак Марту не цікавив, але аж так запізнюватися на істрік не хотілося. Пані Фліпчак славилася характером не сказати б лихим, але мінливим і несамовитим. А насампередсвоєю підозріливістю.
Бачу, влітку багато хто підхопив вибіркову глухоту. Дзвоник, наприклад, вони не чують. Фліпчак пройшлася уздовж стіниневисока, дебела, круглолиця і круглотіла. Окуляри не погойдувалисянадійно лежали в неї на грудях, і лише два ланцюжки за кожним рухом трохи ворушилися, наче змійки із тьмяною лускою. Тому нагадаюі сподіваюся, це всі почують: у вас останній рік, попереду тести. Від того, як ви їх складете, залежить ваше найближче майбутнє. А щоби їх скласти як слід, вам доведеться дуже постаратися, особливо декому.
Ніка, яка так і не встигла роздивитись загадкового фізкультурника (але, очевидно, вже втюхалася в нього по самісінькі вуха), скривила личко. Розкривши зошит, вона розмальовувала аркуш, намічаючи очі, чубчик, лінію вуст Тільки людина із неабиякою уявою вирішила би, що Ніка зараз непокоїться з приводу майбутніх тестів.
Наприкінці уроку, сказала Фліпчак, проведемо контрольну. Подивимось, що лишилося у ваших головах після канікул. А поки розгортайте зошити і пишіть: четверте вересня, урок перший, темадавня історія Нижнього Ортинська.
Вона знову пройшлася вздовж стіни. Уроки істріку проходили, ясна річ, у шкільному музеї історії рідного ж краю, стільці й парти тулилися тут між макетами перших поселень, муляжами шоломів та мечів, шматком давнього човна й іншим мотлохом. На стінах висіли план-схема Ортинського городища, вовча шкура і герб міста, добровільно збитий з брами ортинчанами, коли вониодностайно, авжеж, захотіли перейти під крило Великого Червозмія
Тут було задушливо і всюди лежала пилюка, і, скільки б Марта не намагалася, вона неодмінно зачіпала щось ліктем або сумкою. А от дебела пані Фліпчак рухалася плавно, немов лише їй помітними рейками. І говорила вона наче не зі свого голосу, а просто от вмикала плеєрі транслювала.
наше велике місто було вузловим центром, в якому сходилися кілька торговельних шляхів. І друзі, й вороги поважали наших предків, і навіть песиголовці, які раніше мешкали на цих землях, визнавали
Її слухали недбало: Артурчик перешіптувався із Чепуруном, Стефан-Миколай рвучкими, розгонистими рухами креслив щось у робочому зошиті, Дана дивилася на нього зі щенячою закоханістю, Урсула гортала під партою «Світ подіуму», Конрад потай милувався її колінцями Усе це було бачено-перебачено, та й внутрішній плеєр пані Фліпчак лише з року в рік ускладнював одну й ту саму історію новими подробицями.
Якщо хтось і слухав урок із подивом, то це Аделаїда. Струнка, тендітна, із виточеною шиєю й порцеляновими руками, у хмарині чорного волосся, вона завжди сиділа за першою партою. Завжди акуратно вела записи. Вчасно здавала контрольні, з радістю поступалася іншим можливістю чергувати на поверсі аби лиш не пропустити наступний урок.
«Ельфійка чи інопланетянка, кажу тобі! хмикав Стефан-Миколай. Таких давно уже в цьому світі не продукують: визнано непотрібними й відбраковано».
Але і він, і Марта, й усі інші в класі знали: саме таких у світі чимало. І щороку знаходять нових. Одні після повернення до нормального життя вкрай швидко вигоряють, за лічені години перетворюються на старих, немічних людей. Інші намагаються жити, наче нічого й не сталося. Але по-справжньому повертаються хіба одиниці.
Бо якщо вже тебе накрило магічним градом, коли падав дракон, це наче ти втратив руку чи ногу: назавжди, без жодної надії на зцілення. Власне, деякі якраз втрачали руки-ноги, а бувалоперетворювалися на гігантських хробаків, на ропух із людськими головами, ставали блідим малюнком на стіні, віддзеркаленням у люстерку, оберталися на камінь, розпадалися на сотні різнокольорових кульок, на метеликів чи дрімлюг
Аделаїді Штейнер, взагалі-то, пощастило. Пятиповерхівку, в якій вона жила, зачепило по дотичнійі кілька квартир просто випали із цього часопростору. А повернулися за півсотні роківточніше, повернулися люди: опинилися в чужих домівках, у чужих ліжках, чи на столах, чи у ванній, от мить тому не булоі прошу ласкаво. Майже всі одразу й загинули: від шоку після переходу чи від фізичних травм. Аделаїда ж, коли її дім накрило, спала, і батьки її теж спалиі сплячі всі вони повернулися назад. Їх добудилися тільки через місяць. Як змогли, адаптували до сучасного життя. Призначили пенсію. Влаштували на роботу дорослих, знайшли школу для Аделаїди. Так поглянеш: звичайна сучасна сімя, нічого особливого.
От лише жили вони наче не зараз, а тоді, півстоліття тому. Скільки Марта не читала різних книжок про подорожі у часі в жодній не йшлося про те, що люди просто виявляються не здатними усвідомити, прийняти всю цю величезную різницю між «тепер» і «колись». Сімя Аделаїди чесно намагалася. Але якщо, наприклад, людина фізично не здатна розрізняти той чи інший колір, толку від тих намагань
Марта навіть не знала, співчувати Аделаїді чи заздрити. Зрештою, та ж не була ні несповна розуму, ні інвалідом. Розмовляла як всі, ходила по магазинах і в кіно, читала книжки, вчила уроки, брови вищипувала, закохувалася. Просто нинішній світ вдирався в її власний якимись окремими фрагментами, фразочками, неоковирностями. З одними Аделаїда мирилася, іншим щоразу по-дитячому дивувалася.
Пані Фліпчак! А хіба песиголовці не зявилися зовсім нещодавно? У мій час їх взагалі вважали вигадкоюяк єдинорогів, тролів, упирів
Спершу із Аделаїдою сперечалися, намагалися їй щось довести, але зрештою навіть пан Штоц здався.
Це за результатами нових наукових досліджень, Штейнер. Найновіших. Археологічні розкопки, предмети матеріальної культури Фліпчак відкашлялася й навіщось вдягнула окуляри. Тож, повертаючись до
Тамара Кадиш, яка весь урок сиділа із дивним виразом обличчя, раптом ляснула зошитом:
«Археологічні розкопки»?! Господи! Просто їдеш за річку, перетинаєш кордоні маєш! Тут-таки, під боком, без усяких досліджень! Наче ви не знаєте!.. Наче ви всі не знаєте!
Клас мовчав. Навіть Урсула відволіклася від останніх віянь моди.
Звичайно, всі знали. Але пояснювати це Аделаїді який сенс? І чого б це раптом Тамарі визвірятися на Фліпчак?
От курка, прошепотів у Марти за спиною Артурчик Цукор-Сіль.
Геть шизанулася, підтримав його Вухастий Клаус. Зараз Фліпчак роззявить пащеку, матимемо.
Кадиш, сказала пані Фліпчак. Вона зняла окуляри, із подивом покрутила в руках, знову посадила на ніс і поглянула не на Тамару, а навіщось саме на Марту. Кадиш, зроби ласку, промовила істрічка тихим голосом, іди до вчительської і зачекай там на мене. Якщо запитають, скажешя відправила.
Вона побачила, що Тамара хоче заперечити, і здійняла руку:
Йди, конспект потім перепишеш, у Штейнер або он у Мартитак, Марто?
Марта кивнула. А я, подумала, яким боком до цього всього; що за маячня.
Слухай, обернулася Ніка до Артурчика, поки всі проводжали Тамару поглядами (чи поверталися до своїх журналів, зошитів, чужих колін). Чого це вона?
Таж брат, стенув плечима Цукор-Сіль. Братана її вчора привезли. Нещасний випадок типу. Житиме, але замість лівої ноги в нього тепер така ну, наче колона мармурова. Моїй маман сусідка розповідала, Кадиші якраз над ними живутьто, можеш собі уявити, з ранку до ночі грюкотить, наче піраміду якусь будують.
Якщо його вчора привезли, сказала Марта, то яке ж «з ранку до ночі»? Базікало ти.
Вухастий Клаус стиха гигикнув.
Це, форкнув Артурчик, я перебрав, припустимо. Але для краси. А що грюкотитьправда. Навіть у нас чути. Це тобі он пощастило.
Тут на них шикнула Фліпчаканітрохи не доброзичливо, не як на Тамару. Вона нагадала, що урок не закінчився і взагалі-то на них чекає перевірочна контрольна, тому краще б декому зосередитися і взятися за ум. Сивий Ерік демонстративно насупився і обхопив голову руками, пролунали поодинокі смішки, але Фліпчак уже гнала далі: в період княжої усобиці наше велике місто стало опорою і все в тому ж дусі. У класі остаточно відновилася атмосфера зосередженого, кропіткого байдикування.
Марта машинально конспектувала, а сама думала: пощастило, еге ж; щоб усім так щастило.
Вона пригадала, як їхали вчора з батьком в таксі: із протертими, засмальцьованими сидіннями, чомусь пропахлими гаром, аж нудота підступала до горла, він завмер, відкинувшись, безвольно поклавши руки на коліна. Заплющив очі й тільки усміхався Чи це їй тоді здалося, що усміхався?
Майже весь час він мовчав: і в машині, і потім, коли зайшли додому. Одразу ліг на диван, витягнувся, руки по швах, і дивився у стелю.
Це була нагода: сказати зараз, поки мачухи немає. Але як йому скажеш? Як таке взагалі комусь можна казати?
Марта кружляла квартирою, робила вигляд, що наводить лад. Протерла пил, полила квіти, зайшла спитати, чи не хоче їсти.
Він сидів і тримав у руках той самий глечик. Просто над батьком, на стіні, висіла стара світлина: там йому було років двадцять шість, молодий, у камуфляжній формі, він позував на фоні гір. Знімок робили слабеньким цифровиком, із перших, страшенно дорогих, і фотограф явно не розібрався з налаштуваннями, картинка була зерниста, надто розмита, у такому собі жовтавому серпанку. Видовжене, із різкими вилицями, обличчя батька здавалося молодим і безжурним, наче він приїхав не в армію, а на курорт. Він усміхався в обєктив, здійнявши руку із розведеними середнім та вказівним. Потім він жартував: «Усі думали, я показую знак перемоги, а це було V, перша літера в імені твоєї мами». І додавав: «Вона була моїм талісманом, лише вона мене берегла».
Марта памятала цю світлину, а от того, довоєнного батька зовсім забула. Пішов він одним, а повернувся повернулося наче двоє людей в одному тілі.
З війни батько привіз дві речі. Флейту і глечик. Ніколи раніше він не грав на музичних інструментах, а тепер дня не минало, щоб не взяв до рук флейти. Мелодії в нього народжувалися дивні, у них Марті чулися чужі голоси, посвист вітру, шурхотіння сухих дерев, зміїне сичання. Сама флейта нагадувала пожовклу від часу кістку якоїсь допотопної тварини. Гладенька, рівна, без жодного візерунка, вона причаровувала Марту одним лише своїм виглядом.
А от глечик глечик її лякав. Був він широкий знизу, однак із вузькою гадючою шиєю і щільним корком бурого кольору. Боки його вилискували бірюзою та сердоліком, а білі тонкі лінії, що обплітали весь глечик, складалися чи то у візерунок, чи то у химерну вязь із літер. Коли вдома нікого не було, Марта підходила до полиці, на якій стояв глечиквисоко-високо, семирічній дівчинці було не дістати, і прислухалася. Їй здавалось, що хтось там, у глечику, розмовляє різними голосами, і брязкає мідними браслетами, і стукає у тарілки, і крадькома сміється, весь час сміється з якогось дуже мерзотного, ницого жарту.
Батько, здається, теж чув голоси, але вони його не бентежили, скоріше заспокоювали. А ще він любив вмоститися на балконі, запнути штори, відкоркувати глечикі от просто сидіти, вдивляючись невідь-куди. Марта, чесно кажучи, спершу наглядала за ним, боялася. Потім збагнула, що батько не має на думці заподіяти собі шкоду. Те, що сиділо в глечику, говорило із ним, втішало, заколисувало.
Однак флейта була краща: коли батько грав на ній, у нього не зявлявся той дивний, спустошений вираз обличчя. Він не намагався говорити із невидимими співрозмовниками. І не забував, як кличуть Марту і маму.
До війни батько працював водієм, але потім за кермо намагався не сідати. Несподівано для всіх влаштувався до місцевого театру, в оркестр. Підробляв, виступаючи з естрадною групою «Бузкові ґрона». Потім стався той випадок, коли він накинувся в ресторані на клієнта, який упився і заходився хамити. Батько відклав флейту, спустився зі сцени і почав його бити, мовчки і страшно.
Відтоді він змінив чимало місць роботи і професій, Марта всі зараз і не згадала би. Були хороші місяці, а були гірші, однак нічого справді поганого не траплялося, аж поки не померла мама. Потім усе пішло шкереберть. Флейту батько до рук майже не брав, глечик також; частіше Марта бачила його сердитим, зі скамянілим, напруженим обличчям і червоними очима. Й Еліза, яка спершу Марті навіть подобалася, стала роздратованою, завжди була чимось невдоволена, завжди говорила підкреслено спокійним голосом, повчала, докоряла, командувала І поступово з тих двох іпостасей батька проросла третявідлюдькуватий, похмурий чоловік, який до всього ставиться із сумнівом. Слабкий. Не здатний пересилити власні поразки. Людина, яка здалася.
З іншого боку, батько, як і раніше, душі не чув за Мартою, так само захоплювався футболом, старими комедіями, вареною кукурудзою, піснями Анрі Лежуа. Полюбляв їздити на риболовлю із другом дитинства, Елоїзом Гіппелем, якого всі кликали Елоїзом Брехлом. І підшивки старих журналівтеж часів свого дитинстваполюбляв гортати, а коли помічав розірвану сторінку, дбайливо заклеював цигарковим папером.
«Дурепа ти, казав Марті Чепурун, нічого не тямиш. Похмурий він, чи ти чув, Стефе? Люди, до твого відома, скільки живуть на світі, стільки й змінюються, є в них така властивість».
Стефан-Миколай у відповідь неуважно кивав і пропонував змінити тему. Його батько був одним із правильних людей Ортинська й удома зявлявся нечасто: звіти, кошториси, засідання комітетів, тривалі відрядження Утім, Стефан-Миколайперсона цілком самодостатнявід цього, здається, анітрохи не потерпав, і якщо би батько, скажімо, раптом вирушив на заробіткисин помітив би це тижні через два-три, не раніше. Виховували Стефана-Миколая дві бабуні та дід-ветеран, а мати в основному переймалася різноманітними громадськими рухами, благодійними фондами і безпритульними крокодилами.
Але, звичайно ж, на заробітки батько Стефана-Миколая ніколи б не поїхав, що він там забув. Якби Марту спитали, вона і про свого батька сказала б те саме: нема чого йому туди їхати, абсолютно! А роботи і в Нижньому повно. Вона знала: батько подався туди через мачуху. Чи хотів їй щось довести, чи просто втомився. А може, сподівався: з часом, мовляв, усе зміниться.
Ну, воно і змінилося. Так змінилося, що тепер Марта сушила собі голову, як би йому про це сказати. І чи казати взагалі. Зрештою, не її справа. Зрештою, хай самі якось.
Власне, була ще одна причина мовчати. Вона про це лише вчора подумала, побачивши глечик в його руках. Якось за асоціаціями спало на думку.
У сімї мачуха завжди заробляла більше. Перукарня була державна, із ліцензованими ножицями, з щомісячною перевіркою якості, інвентаризацією щопіврічною та всім іншим, що має бути. Платили там відповідно. І то останні роки довелося затягти паски.
А якщо батько подасть на розлучення? Прожити вони удвох проживуть, не проблема. Однак про вступ до столичного універу одразу можна забути. Марта не Стефан-Миколай, у якого найбільша проблемаобрати нарешті факультет. У Марти в цьому питанні тоді все буде дуже просто. Жодних проблем: продавщицею в кіоск, бухгалтеркою, вихователькою у дитсадок, медсестрою. Багатющий спектр можливостей. А головнеце означає, що житимеш ти, Марто, у Нижньому Ортинську до сивої безпорадної старості, пощаститьвискочиш заміж за слюсаря, лікаря чи єгеря, такого, щоб не забагато пив, народиш йому двох-трьох слюсаренят чи єгеренят, гаруватимеш з ранку до ночі, потім удома випрати-зготувати, і так до пенсії, якщо дотягнеш, і неясно ж іще, що гірше.
А втім, хіба це погано? Усі так живуть. Ти он навіть любиш возитися із дітьми. Можна подумати, в столиці чимось краще, ніж тут. Зрештою, справа, сказала вона собі розгублено, не у столиці й не в Ортинську. У чомусь іншому справа, тільки я не знаю, не можу поки збагнути в чому.