Нескладно здогадатись, чи не так? Батько зробив невизначений жест вільною рукою. Весь дім просякнутий його запахом. Цілком впізнаваним. Я порадив йому змінити одеколон, надто різкий.
Марта збагнула, що котлети підгоряють, і відвернулася до пательні. Яка ж, думала, ідіотка, неймовірна просто, взірцева. Куди ти взагалі поткнулася, навіщо.
Вона прокашлялася.
І що ти збираєшся робити? Марта поглянула на ньогобатько жував, розважливо, неспішно. Просто із насіннячком відкусив, помітила вона.
Себто, навіщось уточнила Марта, взагалі, далі.
Він доїв яблуко, покрутив хвостик у пальцях.
Жити, глухо сказав батько. Я збираюся жити
Перепитувати Марта не стала: не наважилась.
* * *
Пиріг Еліза справді спекла, хоча раніше за нею потягу до кулінарії Марта не помічала. Гірше тоговін виявився смачним: із ввічливості Марта за вечерею спробувала шматочок і ледве втрималася, щоб не взяти ще один.
Від гріха подалі пішла в гараж, до півночі сиділа над підручниками, прокинулася обличчям в рідмові, прокляла все на світі й попленталася нагору, досинати. У школу припхалася похмура, дуже хотілося когось прибити. Кілька шматочків, які Еліза поклала до судка, Марта згодувала лицарямточніше, вони самі накинулися, варто було лише заявити, що Марта і крихти з того пирога до рота не візьме. Жерлиаж за вухами лящало, безпардонний Чепурун ще й попросив наступного разу брати більше. «З Елізою заразом примиришся, типу. За наш рахунок». І посміхнувся, телепень.
Щодо кісток домовились так: оскільки решта щелепи зниклаі зникла безповоротно, що б там собі не думав Стефан-Миколай! нема чого чекати. Після уроків зібралися і на звалище. Слово є слово: далидотримуємось.
Увесь день Марта намагалася не заснути на уроках, хоча було ясно: вдома доведеться врубатись у все наново, голова порожня, наче з неї витягли мізки й напхали туди аж по самісіньке тімячко сухого, рипучого моху.
Після рідмови вона трохи затрималась: Ніці важливо було поділитися найсвіжішими переживаннями з приводу футбольних успіхів Йохана. Чомусь Ніку вони пройняли до глибини душі, наче здійснені були на зло їй, щоб якнайсильніше дошкулити.
На щастя, нетерплячий Чепурун здогадався зателефонувати. Марта вибачилася й недвозначно обійняла-поцілувала Ніку, потім взяла мобільний:
Так? Я вже майже Ви де?
У маршрутці. Ми тут Чепурун хехекнув, дещо збентежений. Словом, спіймали нас. Вибач.
В якому сенсі? прошепотіла Марта. Вона вже уявляла, як єгері беруть цих йолопів на гарячому, просто на шкільному подвірї. Вяжуть, кидають у Але чому в маршрутці?!
Відбувся короткий обмін репліками, після чого слухавку захопив Стефан-Миколай, не так збентежений, як роздратований.
Нас Ропуха впіймала, пояснив він. Ти тільки давай без паніки, добре? У неї в акваріумах всі рибки поздихали. Зранку прийшлатільки скалярії навернулися, а потім пішло-поїхало; коли ми зазирнули, всі вже плавали догори черевом. Малюків, що на другу зміну заявилися, вона відрядила промивати акваріуми, а насякщо вже ми так вдало трапилисяза новими рибками. Ну, ти знаєш вона б мене все одно припрягла.
Марта знала, та це й не було таємницею. У школі хай навіть одній з найкращих у місті грошей не вистачало, і батьків закликали допомагати часто, без жодної удаваної соромливості. Штальбауми в цьому сенсі нічим не відрізнялися від решти, хіба на заклики відгукувалися без нарікань (і з певною байдужістю). Зокрема, саме за допомогою Штальбаума-старшого Ропусі щоразу добували різноманітну живність для зоокуточка.
Гаразд, сказала Марта. Тоді на сьогодні відбій.
А завтра ти в Інкубаторі?
Не проблема. Зустрінемось потому і зїздимо. Вона озирнулася, чи не чує хто. Тільки вам доведеться самим усе забрати, вибачайте вже.
Їй дуже не подобалася чергова затримка, але куди подінешся. Зрештою, кістки вона знешкодила, хай би там що говорив пан Клеменс. Днем більше, днем менше. Нічого, так навіть краще: єгері трохи вгамуються. А Губатий її, ясна річ, не спалитьякщо одразу не спалив!..
Вона повернулась додому і насамперед пішла відсипатися. Батька вдома не було, певно, вирішив подихати свіжим повітрям. Він і вчора ходив, одразу після вечері, якраз провів Марту до гаража. Краще, думала вона, хай гуляє, ніж удома сидить і на глечик цей витріщається.
Вона прокинулась, коли Еліза вже повернулася з роботи. Збагнувши, що на завтра не випрано форму на фізкультуру, Марта вже хотіла запустити пралку, але втрутилась мачуха. Верзла якісь дурниці про не той порошок, про «ти не вмієш» і про економію. Це було геть не схоже на неї ту, яка своєю стриманістю завжди доводила Марту до сказу. І знову Марті здалося, що мачуха боїться. Не перелякана, ні швидше побоюється, що, наприклад, через неправильно вкладену у пралку білизну станеться якась біда.
Марта нагадала собі, що із божевільними не сперечаються, стенула плечима й пішла собі гризти граніт науки.
Іноді їй навіть ставало цікаво: все, чим вона заповнює память упродовж останніх місяців, після випускних і вступних куди подінеться? Невже ці синуси-косинуси, трубкозубі, молярності та глухі приголосні так і нагромаджуватимуться в голові, наче дешевий непотріб, через який весь час перечіплюєшся? От кому, скажіть, у звичайному житті знадобляться знання про орбіти електронів чи структуру мітохондрій?
Хоча якщо цеціна за те, щоб забратися геть із Нижнього, Марта готова платити її, ще й як!
Батько повернувся перед самою вечерею. Був жвавіший, ніж зазвичай: їв з апетитом, кілька разів пожартував, захоплено стежив за новинами. Останнє Марту здивувало: певно, відвик на заробітках, чим іще поясниш.
Вночі знову чула рипіння та зойки, але крізь сон. А може, це їй взагалі примарилося, буває й таке. Та й не моя це, сказала вона собі, справа.
У четвер Еліза знову видала їй пиріг, але коли Марта потягнулася за другим шматком, похитала головою:
Решта для батька. Йому потрібніше.
Більше ані слова не промовилаМарта ж просто кивнула й підкорилася. Вона зняла форму з сушарки, згорнувши, сховала на дні наплічника ще одну сумку, щоб лицарям було в чому нести кістки, і побігла до школи. Четвер промайнув непомітно, особливо потішила алгебра: Пансир знову застосовував додаткові задачки з підручника Пола-Шостака, Марті вони завжди подобалися.
Після сьомого уроку Марта одразу чкурнула на зупинку, щоби встигнути в Інкубатор, а лицарі лишилися виконувати свою частину плану.
Інкубатор був від школи недалеко, в хорошу погоду Марта пішки ходила. Побудували його три століття томуяк міський маєток графа Лодовіко Сіністарі, славнозвісного мандрівника, поета, музиканта і філософа. Але відомий граф був завдяки аж ніяк не віршикам чи там дорожнім нотаткам. Прославився він несподіваним поєднанням двох рис характеру: велелюбності й добропорядності. Простіше кажучи, Лодовіко Сіністарі був чесним бабієм. І коли чергова його пасія приносила до дверей маєтку черговий пакунок, з якого долинав дитячий плач, граф не відморожувався. Він приймав усіх і виховував як рідних дітей, хоча й позашлюбних.
Була там ще якась заплутана історія, повязана зі стосунками Сіністарі з тодішнім драконом, але її деталями Марта не цікавилась. Може, раніше графський маєток і мав вигляд таємничий чи там інтригуючий, але зараз він мало чим відрізнявся від інших будівель у цьому районі. Облуплені стіни, потріскані сходи, на дошці оголошень підгниле паперове лушпиння, тягнеш з усіх сил вхідні двері, протискаєшся у фойє, моргаєш, аби очі звикли до напівтемряви. Пахне пилом, старим клеєм, шкірзамом. Десь на другому-третьому поверхахтупотіння по рипучому паркету, притлумлений сміх.
Іноді вона думала, що вночі тут нічого не міняється: ті самі напівтемрява, запахи, і навіть сміх із тупотомточнісінько такі ж. У привидів Марта не вірила, але якби існувалиот де вони оселилися б: духи дітей, яким, усупереч тутешній нудотності, було в цьому будинку добре.
Вона привіталася з вахтером, дідусем Алімом, і рушила нагору, одразу до «редакційної». По четвергах і суботах Марта відповідала за журналістів чияк вони самі себе називалижуриків. Журики ходили в гурток юних репортерів і кілька разів на місяць випускали під чуйним керівництвом Штоца стінгазету «Клубок і кігті».
Правило було просте: ніякого інтернету. Тексти вони повинні писати самі, картинкизнаходити й вирізати зі старих журналів і газет. Марта вважала це марнуванням часу: от в якій редакції нині так працюють? Але їй вистачало клепок в голові не лізти до Штоца зі своїми порадами, вона ж не вчить по вівторках пана Буликлея, як діти повинні доглядати за кроликами й курчатами.
Та й журикам, взагалі-то, подобалось. Коли тобі років дванадцять-тринадцять, дивишся на світ трохи простіше, Марта їм навіть заздрила.
Сьогодні в них зявився новачок, вона зрозуміла це, щойно зайшла до класу. Журики розгорнули на підлозі аркуш ватману і розмічали під статті. Новачоккремезний, похмурий, щокастийстояв біля вікна і робив вигляд, що нічим таким взагалі-то не цікавиться. Стежив за ними крадькома.
Хомяк, зрозуміла Марта, його назвуть Хомяком, це як двічі по два.
У всіх журиків були прізвиська, вони на імена одне до одного взагалі не зверталися, хіба до новачків. Якби не Штоц, Марта і не дізналась би, як їх звуть. Для журиків прізвиська означали приналежність до особливої касти, газетчики, на їхню думку, саме так і розмовляли: «Слухай-но, Жуче, нам потрібна ще одна фотка», «Скороти кілька рядків, Білко, інакше не влізе». Вони вимовляли все це з надзвичайною серйозністю, але Марті й на думку не спало би з них глузувати. Гра? Так, грау дорослих, причому в тих, яких не існує. В ідеальних. В «таких не буває».
Марта заздрила їм, що й казати. По-доброму, але заздрила.
Привіт! сказала вона. Пан Штоц іще не приходив?
Йому треба зателефонувати, відгукнулась, не піднімаючи голови, Білка. Дівчинка щось креслила на ватмані, у найдальшому кутку. Зсунула брови, кінчик язика висунула від завзяття.
Що у нас на сьогодні?
Закінчуємо зі статтями і починаємо збирати. Жук, головний журик, підсунув пальцем окуляри і приклацнув ножицями. Навіть почали вже. А це, додав він із дивними нотками в голосі, Пауль. Він наш новенький.
Привіт, Паулю! усміхнулась Марта. Вони тебе вже прилаштували кудись?
Нікуди мене не треба прилаштовувати, заявив новенький. Він склав руки на грудях і зиркнув на Марту. Я чекаю.
Очі в нього були червонуваті, губи потріскані, долоні в подряпинах, але не свіжих, всі уже майже позаживали. Подряпини Марті дуже не сподобались.
Він знаєте який талановитий! з гордістю повідомив Хобот. Зараз пан Штоц повернеться, він вам покаже! Ну себтороботи його. СебтоПауля.
Ти набирай, Хоботе, набирай, нагадав Жук. Часу обмаль.
Хобот кивнув і втупився у компютер. З клавіатурою він вправлявсяначе музикант із якимось піаніно. Всьому, що писали дітлахи, Хобот надавав читабельного вигляду, а потім роздруковував під заданий розмір, щоби вмістилося на ватмані. Це була справжня наука, Марта навіть не намагалася в неї вїхати. Від неї, зрештою, і не чекали: Марта грала тут роль швидше порадниці з усяких загальних питань, довіреної особи при Штоці, який був для журиків надто дорослим і дивним. Сам Штоц і не приховував, в чому полягає його інтерес: «Ти, Баумгартнер, казав він, природжений педагог. І просто так відмовлятися від свого таланту це завжди закінчується погано, повір мені. Може, ти ще вагаєшся, тому і хочу, аби попрацювала в Інкубаторі. Спробувала і зрозуміла, твоє це чи ні».
Штоц був дивакуватий, от він якразМарта не мала жодного сумнівусправжній педагог. Йому вистачає часу і терпіння панькатися із кожним безнадійним двієчником, із кожним ледарем і брехуном. Це Штоц спеціально збирає макулатуру, щоб напередодні здачі віддати якомусь недбалому Артурчику. Це Штоц сім років тому підсадив увесь клас добре, майже весьна читання пригодницьких книжок. Це Штоц ходив із ними у походи влітку, вмовляв батьків Натана, щоб дозволили йому займатися історичною реконструкцією; от і Марту сюди прилаштував.
А їйта куди там! їй такою ніколи не стати, вона навіть пробувати не хотіла, і до Інкубатора ходила просто заради грошей.
Хіба це робота, якщо замислитися: з ранку до вечора із малявками, без особистого життя, без сімї, без нічого. За спасибі.
Тут одне з двох: або на щось значніше ти не здатен, а отже, почнеш біситися, ненавидіти всіх навколо, чавити і топтати, і у це вкладеш всю душу, скільки б її у тебе не було; або працюватимеш упівсили, для годиться, втиснешся у товстелезний панцир із байдужості, а потім вростеш у нього, змертвієш, так і ходитимешголем големом. В обох випадкахкраще здохнути, ніж так
Звичайно, існував ще третій варіант, доступний, щоправда, тільки Штоцубути Штоцем.
Марто! він відчинив двері і зайшов, стрімкий, зі стосом примятих аркушів у руці. Ти вже тут? Із Паулем познайомилися? Поглянь, який хист! Я його ледве відстояв! Пан Вакенродер був кхм дуже невдоволений.
Чого б це, подумала Марта, директор школи був невдоволений, якщо Пауль має аж такий неабиякий хист?
Потім вона поглянула на аркуші, принесені Штоцем, і зрозуміла.
Особливо вдалася талановитому Паулю Ропуха. Він її змалював у кількох образах: на вузькошийому цирковому велосипеді, потім у вигляді такої собі тубілки із явно канібальськими смаками і посеред поля, із сачком у руці, у гонитві за вгодованими, переляканими комарами. Дісталося, одначе, й іншим: Фліпчак виявилася сивобородою бабцею із булавою в руці; училка молодших класів, Розамунда Перелига, у ковбойському капелюсі намагалась приборкати кількох диких букв-іноходців, а Віктор Вегнер із докором спостерігав за школярем-неробою, який випадав із вікна, спостерігав, одягнений в елегантний костюм, із циліндром та ціпком, голова у смарагдоокого була котячою, а ікла трохи виглядали з-під верхньої губи, і язичок по-котячому ж рожевів між ними.
Марта погортала ще, дивуючись дедалі більше. Але не тільки обдарованості Пауляа малював він справді вражаюче, набагато сильніше Марту бентежило інше. Ані Фліпчак, ані Вегнер, ані пан Вакенродер (теж увічнений юним митцем) уроки в Пауля не вели, просто не моглинадто він малий. Тоді звідки знає їх? Навіть якщо бачив у школі, на перерві десь чи в їдальні, як спромігся вловити, розпізнати характер? А Губатий Марк, якого Пауль зобразив у вигляді кресального собаки? А відомі актори Серкізиламані постаті двох тіней, що перетікають одна в одну? А пан Клеменс із люлькою в зубахі клуби з цієї люльки зміяться-сплітаються у мозкові звивини, між якими проступають страшні, ледве вгадувані постаті?.. Звідки все це?
Хочете дати у «Клубок і кігті»?
Штоц засміявся:
Мабуть, це було б занадто. Ні, Пауль нам зобразить щось менш контроверсійне, чи не так, Паулю?
Хлопчик стенув плечима:
Як вийде. Голос в нього змінився: наче те, що відбувалося, спершу дратувало малого, а тепер почало лякати.
Звичайно вийде, не кажи дурниць! І прошу, надалі на уроках намагайся утримуватись від кхм таких от вправлянь. Я розумію, це не завжди від тебе залежить
Пауль різко похитав головою:
Ви тільки кажете, а насправді нічого не розумієте!
Журики принишкли і витріщились на них. Зі Штоцем так ніхто і ніколи не розмовляв, просто на думку б не спало, що можна підвищити на нього голос.
Ану ходімо, кивнув хлопчику Штоц. На кілька слів, щоб колег не відволікати. Жуче, у разі чогоза головного.
Вони вийшли, а Марта тим часом взялася розпитувати мальків, як у них і що. Коли Штоца журики слухалися і навіть дещо обожнювали, то з Мартою радилися, і вона це цінувала. Наче нічого особливого, а все-таки приємно бути комусь потрібною.
Журики хвалилися роботою, а потім Жук кахикнув, басовито так, із натяком, мовляв, ще купа всього незавершеногоі Марта присіла в кутку, гортала малюнки Пауля, час від часу відповідала на запитання Кактуса і Хобота, як пишеться те чи інше слово.
Малюнків було чимало, на різних аркушах: із зошитів та альбомів, і на серветках кілька штук. Олівці, різнокольорові ручки, в одному випадкунавіть крейдою пройшлися. І ні, Пауль не був карикатуристом. Тут, подумала Марта, щось складніше, глибше. Цікаво, наскільки він точний у своїх діагнозах?
Це ж просто: назвати людину підступною чи жадібною, чи заздрісною. Хтось повірить, хтось сумніватиметься. А якщо намалювати, та переконливо тих, хто повірить, буде набагато більше.