Жертовною кровю? дуже тихо перепитав Стефан-Миколай.
А ти гадаєш, ми в артиках чим займалися? Ліс рубали? Він знову затягся, блукаючи поглядом десь над їхніми головами. Ну, деякі й ліс. Особливо до тих пір, поки шукачі не знаходили нові поклади. А тоді, любий мій, прошу дуже до вагонаі в інший куток держави, і копати, під снігом, під дощем, у спеку, до переможного.
Пан Клеменс простягнув руку, взяв найближчу порожню баночку, витяг із кишені йоржик і взявся вибивати люльку. Впевненими, спокійними рухами. Тільки ліва нижня повіка трохи смикалася, але може, це взагалі Марті здалося.
Словом, сказав він, таке: зібрали й геть із дому. І ти, друже милий, давай-но без фокусів, я тебе знаю. Щоб у схованках ані крихти не лишилося. Второпав?
Стефан-Миколай лише покаянно кивнув. От у нього руки трусилися, аж на весь дім шурхотіла фольга, коли загортав черговий шматок.
А знищити? спитала Марта. Як все це можна знищити? Адже можна, правда ж?
Пан Клеменс продув свою люлечку, не дивлячись, запхав до кишені.
Подалі від людей, на пустир якийсь чи на поле. Приїхали, зарили; згори ще колодами привалити. Чи привязати це лайно до каменя: у сумку скласти, закрити і привязати. Тоді довше пробуде під землею. А про знищитизабудьте.
Зачекай, діду, але ж якщо, припустимо, спалити? Чи кинути у кислоту?
Газети минулорічні кидай он у кислоту, осячі гнізда чи старі свої щоденники. І до речі, щоб більше мій кисіль на такі дурниці не марнував, експериментаторе. А щодо кісток навіть і не думайте. Сам я не бачив, пощастилоале чув достатньо.
Чепурун поклав останнього зуба до своєї сумки, наглухо затягнув змійку.
Ну слухайте, сказав, все-таки ми не в середні віки живемо. У часи науки. Не може такого бути, щоб кістки нічого не брало, самі поміркуйте. Інакше за ці століття їх би стільки накопичилося в усіх країнах!.. Щось із ними стається, якось їх можна якщо не знищити, то знешкодити чи що.
Це ідея! підхопив Стефан-Миколай. Будь-яка речовина піддається трансмутаціям і, отже, якщо її неможливо розщепити, то принаймні перетворити напевно вдасться!
Пан Клеменс раптом підхопився і ляснув долонею по столу:
Досить! Розгулялися! По-твоєму, це гра?! Задачка із підручника?! Ти знаєш, скільки людей згинуло
Обличчя його спотворилося, налилося червоним, очі палали. Ніколи Марта не бачила пана Клеменса такимі судячи з очманілого Стефана-Миколая, не вона одна.
Негайно виносьте це сміття з дому! Але жзаждіть-но, заждіть!..
Він вискочив з кімнати, ледве не перевернувши візок із холодним уже обідом. Повернувся, змахуючи затиснутими в кулаці купюрами. Помітно шкутильгав і не звертав на це жодної уваги, хоча зазвичай намагався триматись.
Скільки вони можуть коштувати? Адже питання у грошах, чи не так? Ну, чого мнетесь, госсподи, нічого в тому такого немає. Тримайте, тримайте! Щоби навіть спокуси не виникало, чуєте! Вважайте, ми уклали угоду: я придбав їх у вас. І заплатив за те, щоб ви відвезли цей непотріб ну от, припустимо, на міське звалище і закинули в одну із тамтешніх ям. Так, у вашому випадку це, мабуть, найкращий варіант. Це ви зумієте, напевно.
Пролунав стукіт у двері і старий гаркнув, не обертаючись:
Ні, Маряно, у нас все гаразд, нам нічого не потрібно! Займайтесь своїми справами!
А ти тихо вимовив Стефан-Миколай. Ти із нами не поїдеш?
Дід постояв, розгубленим, мяким рухом розтираючи лівою долонею груди.
Ні, сказав нарешті, не поїду. Вибачте, дітки. Якось я трошки притомився сьогодні. Тільки вас затримуватиму.
Він стрепенувся, підніс догори вказівного пальця:
До речі, про «затримувати». Якщо раптом трапляться заборзі єгері, ти, любий мій, негайно телефонуй батькові. Жодних розмов, нічогоодразу сказав їм, чий син, і використовуй право на дзвінок. Ні в кого з тих засранців не стане духу відмовити, можеш мені повірити. Ну, чого завмерли? Уперед, впораєтесьповернетесь, нагодую святковою вечерею. А бутерброди вам зараз Маряна загорне, я простежу.
* * *
Досі трохи очманілі, з бутербродами в кишенях, Марта із хлопцями спустились у двір, і тут Чепурун сказав:
Стоп.
Просто читаєш мої думки, пробурмотів Стефан-Миколай.
Чепурун поглянув на нього із подивом, наче не розумів, як в принципі після всього, що сталося, можна зубоскалити.
Марта, до речі, теж не розуміла.
Ви справді зібралися їхати на звалище? Ні, серйозно?
Ми взяли гроші, нагадала Марта. Угода є угода.
Купюри, які дав їм пан Клеменс, вони перерахували в ліфті; менше, ніж заплатив би Губатий, але набагато більше, ніж вони могли вторгувати, враховуючи все, що сталося сьогодні.
Та до чого тут відмахнувся Чепурун. Я не про гроші. Але на звалище нам через півміста пертися. По-перше, я голодний. По-друге
Він найнахабнішим чином витяг і почав розгортати бутерброди. Стефан-Миколай, утім, його в цьому навіть випередив; Марті тільки й лишилося, що приєднатися до них.
Їли на ходу; рушили вниз по Курганній до зупинки, затримались лише біля кіосків, взяти собі по чаю.
«По-друге», нагадала Марта.
Звалище не вихід, відповів замість друга Стефан-Миколай. Не сьогодні, принаймні. Якщо ми дали слово, треба дотримуватися по-чесному. А в нас із собою тільки частина знахідки.
Ох Поле біля Чурян? Слухайте, я зовсім забула: його наче збираються на днях зжати! От просто сьогодні-завтра!
Тож нема чого зволікати, їдьмо! Заберемо залишки, а завтра все закопаємо. Що би там дід не казав, ти їх все-таки знешкодила, хоч якось. За кілька днів із ними нічого не станеться.
Чепурун пив чай, із недовірою поглядаючи у небо.
Слухайте, сказав, але ж збирається на дощ. І потімну добре, тут ви маєте рацію, жодного сенсу полишати ті кістки на полі. Але ці куди ми подінемо? От до завтракуди? Стеф відпадає, Марта тежякщо за гаражами стежать, не вистачало тільки з кістками туди прийти. Я теж не варіант, самі розумієте. І що тепер?
Стефан-Миколай ковтком допив свою порцію, зімяв стаканчик і жбурнув в урну:
«Що»? Та, мабуть, підемо до школи. Ми ж сьогодні там толком і не були, хіба так можна?
Перш ніж йому встигли відповісти, Стеф уже розвернувся і дратуюче неквапливою ходою рушив у двори. Коли його наздогнали і, захлинаючись від обурення, спробували напоумити, тоді й виявилося, що він із останніх сил стримується, аби не розреготатися.
Потім він, звичайно, все їм пояснив. І справді довелося йти до школиідея ж була геніальною.
Ну а коли із цим розібралисярушили до Чурян.
Цього разу вирішили без велосипедів, часу і так було обмаль. У тісній, задушливій маршрутці якраз повертався із місцевих базарчиків десант перекупок. У проході стояли порожні відра, обмотані хустками козубці, бідони; пахло сиром, свіжими ягодами і грибами. Одні перекупки дрімали, привалившись плечем до вікна чи закинувши голову, трохи схрапуючи на труских поворотах. Інші наче не вистачило їм дня на ринкуділилися плітками. Втім, як збагнула Марта, тут були із різних селищ, поїздка перетворювалася для них у щось на зразок читання місцевої газети.
і кажу: що ж ти, кажу, до мене цією своєю собачою мовою? Ти ж умієш по-людськи ну, вона вся така аж сполотніла, чуєш, і відповідає
кожному, отже, по горнятку-самовару, дуже корисна штука, кинув всіляких обрізків, залив водою та ввімкнув. Ну і обираєш: кашу там, суп якийсь, котлети. А воно все зварить, супертехнології, отже, двадцять перше століття!..
так, живого, присягаюся! І не тільки я, он на позатому тижні Каська Русікова ходила в Чаплине урочище, то примчала вся зелена, очиська отакущі. Віддихалася трохи і давай шепотіти: білий, бабуню, білий і височенний, мов твоя жирафа, і ріг кручений, схожий на дзьоб. Хутро до колін, ратиці на чашки схожі, тільки що без ручок. Дивився, форкав, хвостом крутив
ціни ж злетять, вони щороку тудой-сюдой, і ніколи вниз, еге ж? А ниньки тим паче. Чи ж ти віриш у байки про дешеве золото? Воно-бо, мо, і здешевшає, але не для нас
давити. Не знаю, чого вони там панькаються. Усіх у баранячий ріг скрутити, щоби і не пискнули. Хай би ще люди булита ж ні, вилупки, потвори. Тварюки! І стільки років терпіти?! Яка, до мишей товчених, гуманність! Які можуть взагалі бути
Марта із хлопцями зійшли на зупинці ще перед Чурянами: йти звідси було довше, алеперезирнулися й зрозуміли, що краще так.
Заразом, ні до кого не звертаючись, сказав Стефан-Миколай, повітрям чистим подихаємо.
Приблизно за чверть години вони знайшли те саме місце і звернули з дороги у поле.
На цьому їхня удача скінчилася.
Ти ж позначав! Гілку ту дурнувату встромляв! Марта ладна була вбити Стефана-Миколая не за забудькуватість, але за цю його посмішечку. Що він собі думає! Це хіба жарти?!
Вони вкотре обійшли галявинку, з якої все почалося. Рудий, рипучий пісок, гниле колосся. Один в один, як тоді.
І якщо чесно, Марта була впевнена: Стефан-Миколай нічого не наплутав.
А потім Чепурун знайшов і гілку. Вона лежала зовсім не там, де мала би, тут і сперечатись не було про що.
І біс із ними, награно бадьорим тоном заявив Чепурун. А що такого? Нам тільки краще. Одною проблемою менше, еге ж?
Хтось знайшов їх.
Так, Стефе, хтось знайшов. Чи вони самі взяли і зарилися назад у пісок. Чи бродячі собаки Тут він затнувся, бо, ясна річ, ляпнув дурницю. Заритися назад у пісок кістки справді могли. А от собаки на поле в житті б не поткнулися, це навіть маля дитсадкове вам скаже. Та хай уже, сердячись, додав Бен, чи не все одно? Щезли собі, то й щезли.
Марта перезирнулася зі Стефаном-Миколаєм.
Гаразд, сказала вона. Повертаємось.
Стеф хитнув головою:
Ми не можемо. Це наша провина, ми їх викопали. Ви хіба не чули, що розповідав дід? Тепер ми мусимо їх знайти. Марто, ти ти нічого не відчуваєш?
Втомуот що вона відчувала. Усе це мало би скінчитися по-іншому. Не так безглуздо. Що би там не казав пан Клеменс, яке їй діло до кісток, котрі хтось там взяв і знайшов.
Адже драконові кістки беруть собі не для того, щоби потім повернути: ох, це ви відкопали, даруйте, я не знав. Їх привласнюють, щоби перепродати. Щоб потруїти вдома мишей, а на поляхдовгоносиків і гусінь. Щоби зварити міцну, аж до сліз, драковянку. Здати, зрештою, єгерям.
Чи підсипати комусь замість трунку, таке теж трапляється.
Ходімо, сказала хлопцям Марта. Ходімо звідси. Мені ще уроки на завтра вчити.
Чепурун пішов одразу. Стефан-Миколай довго стояв, дивився їм у спиниох, вона знала цей його погляд, гірше тієї звички йти не обертаючись. Але зрештою навіть Стеф здався.
Вони вийшли на шосе і рушили до Чурян, на найближчу зупинку. Перетнули міст, тут у Бена розвязалися шнурки, і, поки чекали, побачили, як від Нижнього до поля підїжджають одразу кілька комбайнів, вантажівки, трактор
Добре, що ми встигли, буркнув Бен. Ти таки мала рацію, збиратимуть завчасно.
Солома нині на вагу золота. Слухай, Марто, а давай все-таки якось на вихідних ще раз навідаємось сюди? Просто прогуляємось, простежимо за перебігом сільськогосподарських робіт. Для істріку придасться, реферати напишемо. Що скажеш, Марто? Агов, ти взагалі мене чуєш?
Марта його чула. Але дивилася вона зараз на полеі далі, туди, де пшениця закінчувалась, туди, де, відмежований від неї невеличким ровом, починався ліс. Ліс був старий, дерева із чорними й бурими стовбурами, вузлуватими, товстелезними, у ньому пахло звіринцем і гнилою водою. Він клином вганявся у вузьку смужку між полями та містома далі, північніше, розбухав, розсувався вшир, і жодні лісоруби, жодні крани й бензопилки не здатні були відкинути його назад, хіба що втримувати у межах визначених кордонів. Річечка Недовжець, над якою перекинуто міст, тут, поряд із Ортинськом, мала вигляд сумирної та безпечної, але текла вона у лісі десь там, у хащах, зливалася із величною, могутньою Меженицею. А по той бік Межениці вже починалася чужа земля. Ворожа земля.
Марта звикла до лісу, як звикають до некрасивого памятника за вікном чи до сварок сусідів. Він просто був, був завжди, стояв на обрії і до життя її не мав жодного стосунку.
Аж донедавна. Точніше кажучи, до неділі.
Чи до того дня, коли батько поїхав на заробітки?..
Вона дивилася на ліс і намагалась уявити, що саме лежить там, за ним, і цієї миті побачила постать на самісінькій його межі. Білий тулуб, чотири міцні ноги, вузькі щелепи. Ріг, схожий на дзьоб.
Марта змигнула від подивуі фігура щезла. Якщо, звичайно, взагалі там була.
Раптом линув дощтак, немов нагорі смикнули за зливний ланцюжок. Чепурун верескнув, Стефан-Миколай несподівано розсміявся. Марта промовчала, намагаючись за тріпотливою стіною води роздивитисьчи є все-таки там, біля лісу, щось хтось.
Нікого, ясна річ, там не було.
Стефан-Миколай зняв із себе куртку, простягнув Марті.
Ходімо, сказав, сама говорила: тобі ще уроки вчити.
Навіть не підлизуйся. Не поїду я сюди більше, забудь.
Ну, як знаєш А раптом їх справді якийсь гаразд, не собакакіт дикий затягнув?
Значить, комбайнери знайдуть і урочисто передадуть єгерям Гей, маршрутка ждавайте за нею!..
Вони чкурнули, розбризкуючи перші калюжі, змахуючи руками. І тільки сидячи біля вікна, намагаючись зігрітись, Марта раптом відчула, що от вона, осінь, по-справжньому почалась. І виходить, десь попереду випускні, а потім все інше, що за ними невідворотньо настане.
Частина другаНаливні
Розділ 6Написане пером
Батько сидів на кухні й різав яблука. Коли Марта зайшла, підняв на неї погляд, але різати не перестав; ніж клацав тихо і розмірено, немов краплі води падали з крана.
Привіт. Їсти хочеш? спитала Марта. Вона вже перевдяглася в сухе, а волосся загорнула в рушник; самій їсти кортіло страшенно, живіт зводило. Вона цапнула з вазочки печиво, поставила чайник.
Можна, сказав батько. Хоча я перехопив.
Марта ледве не вдавилася. Вперше після повернення у нього був такий голосзвичайний, майже звичний.
О, супер! Смачні? вона кивнула на яблука. Де взяв?
Батько вхопив двома пальцями скибочку, тримав перед собою і розглядав на просвіт, наче це був екзотичний метелик.
Та от, сказав. Пан Будара приніс. Для здоровя корисно: вітаміни. Еліза обіцяє нам пиріг.
Який пиріг? розгубилася Марта. Навіщо?
Не питати ж їй: з якого це дива Елізі припекло готувати пиріг? Почувається винною, вирішила вдати із себе добреньку? та ну, хто завгодно, тільки не Еліза!..
Яблучний пиріг, терпляче пояснив батько. На обличчі у нього зявився ледь помітний румянець, хоча все одно шкіра виглядала не дуже. Ну, він узагалі виглядав не дуже після цих проклятущих заробітків, ніяк не міг оговтатись. Пан Будара дуже радив. Особливий сорт, есперидівка наливна. Він знову взявся за ніж, різав і розсіяно усміхався. Як твої успіхи в школі?
Так рік тільки ж починається, та, які успіхи Слухай, а звідки ти знаєш цього Будару? Вона витягла з холодильника суп, поставила на вогонь, кинула на пательню котлети. Недбалий тон їй, здається, цілком вдався. Принаймні, батько нічого не зауважив.
Він учора заходив, познайомилися. Дільничий єгер Людвіг Будара. Приглядатиме за мною
Тобто? Ти ж не мала дитина і не злочинець якийсь! Їм що, нема чим зайнятись?! Нехай би розібралися, хто в підїздах гидить, хто лампочки викручує Вигадали!.. Ідіоти!
Це її по-справжньому розлютило, до сказу, Марта розвернулася вимкнути чайник, ледве не обварилася окропом, зашипіла, підставила руку під холодну воду.
Батько і далі нарізав яблука.
У них, сказав стиха, свої міркування, можна зрозуміти. І це ненадовго, на перший час. Потім не зможуть, навіть якби хотіли. Потім буде надто багато інших. Останні слова він вимовив майже пошепкиі Марті здалося, що звертається він не до неї. Просто розмовляє сам із собою, як уже бувало; тільки раніше із глечиком, а тепер і глечик не потрібний.
Батько закінчив із яблуками, зсипав їх до миски. Лишилося одне, бордове, воскове, він покрутив його між долонями, дивлячись у нікуди.
Спитати, вирішила Марта, зараз саме час.
Слухай, я з приводу Елізи
Елізи? Батько із хрускотом надкусив яблуко і почав жувати, роздуваючи ніздрі. Елізи і пана Будари, напевно?
Марта мовчки кивнула.